Кубань (Лісовий)/V
Якось я сидів з місцевим чоловічком, що добре, як мені казали, знає Кубань, і розмовляли про тутешні справи. Не пам'ятаю зараз, про що я його спитав, тільки він відповів мені:
— А знаєте, частина городовиків і зараз ще стоїть за старі козачі порядки.
— Багаті, мабуть, — перепитав я недовірливо.
— Ні, як раз біднота…Я розвів руками, бо ці слова розходились з усім, що я встиг почути від інших і прочитати в матеріялах про Кубань. А мій співбесідник продовжував.
— Це зрозуміло чому? Раніше батрак-городовик мав роботу в козака, а тепер сам козак працює. От він і сидить без роботи та зубами цокає.
— Але ж, дозвольте, городовики одержали землю, чи ні?
— Одержали. Та що з того? Адже вони хазяйнувати не вміють. А козак працює зараз, як віл. Свого роду конкуренція, так би мовити…
— Признаюсь, — сказав я, — що ви для мене новини відкриваєте. Ну, а середняк?
— Середняк-городовик, безумовно, за радянську владу.
— А скажіть, яке було правове становище городовиків до революції?
Він замислився на хвилину. Видно роздумував, чи казати мені, чи ні. Тим більше, що, здається, його симпатії були на боці козаків. Кінець-кінцем, він сказав:
— По суті городовик не мав ніяких прав. В громадських справах станиці, навіть тоді, коли він був багатий, він ніякої участи не приймав, та й не мав права на це. Про це навіть тоді смішно було говорити. Городовики по суті були якісь парії. Навіть до козацьких шкіл подекуди їхніх дітей не приймали, і вони примушені були будувати свої.
— Он як, — протягнув я. — Якась нижча раса, чи що?
— Щось вроді цього, — охоче погодився він. — Землі вони купувати не мали права. За садибу (по місцевому — „план“) платили посаженну плату. Плата ця коливалася від 1 до 6 копійок за сажень. Правда, перед революцією була між козаками течія, щоб багатих городовиків прийняти до козаків. Мовляв, вони в нас довго живуть, обжились..
— Здорово, — не стримався я, — а бідні?
— А що ж бідні? А з бідними бувало те, що з них іноді й за церковні треби брали дорожче, ніж з козаків. Було, так би мовити, дві такси: одна, дешевша — для козаків, а друга, дорожча — для городовиків… Землю городовикам можна було купувати тільки в дворян, і купували її, звичайно, багаті. Але володіння землею все одно не давало ніяких прав. Треба було бути козаком…
— Я гадаю, що ставлення влади до багатих городовиків і до бідних було неоднакове, — сказав я.
— Ну, розуміється. Багатий і станичного отамана знав, і значних козаків. А бідні що? Билинка. Наприклад, станичний отаман мав право повсякчас сказати йому: — Забирайсь! — і той примушений був забирати з „плану“ хату, або кидати, або продавати її.
— Мене тепер не дивує, чого так городовики стояли за радянську владу.
— Та ще й як! — охоче погодився він. — Були такі, що кидали по дві тисячі пудів намолоченої пшениці і йшли до червоних. А що їм лишалось робити? Коли він гадає вийти з стану „гамсела“[1]), то червоні були єдиним шляхом для нього.
Я повів цю розмову з єдиною метою, щоб в наочній формі показати взаємовідносини між обома частинами населення краю — козаками й „городовиками“. „Городовик“ — це зайшлий елемент, це не козаки. До 1861 р. „городовиків“ було зовсім мало. Козаки вели первісне господарство й не потрібували багато робочих рук. Після скасування кріпацтва, коли селянин получив волю пересування, а господарство Росії, в тому числі й сільське, все більше й більше набирало товарно-капіталістичного характеру, — не втекла від цього й Кубань. На Кубань сунула маса селян, шукаючи заробітку, і багато їх тут осідало, то як орендарі, то як батраки, то як ремісники, то як торгівці, крамарі, то що.
Дорогу на Кубань селяни знали. Сюди тікали кріпаки, козаки їх охоче приймали, звичайно, не за-ради якогось там чоловіколюбства, а як дешеву робочу силу. Бувало й так, що місцеві хуторяни їхали на Україну й там у панів наймали кріпаків на роботу на 3 і 5 років.
Як зростав процент „городовиків“, можна бачити з таких от даних: в 1878 р. їх було — 17,9%; 1888 р. — 53,2%; 1898 р. — 56,4%: 1908 р. — 55,5%; В 1916 р. козаків лічилось — 1.367.212, городовиків 1.810.219, тоб то городовики представляли 57% всього населення. Таким чином, городовики складали більше половини населення, а правами ніякими не користувались, а до того ж їх ще й „гамселами“ прозивали, і козаки їх мало не за дармоїдів рахували, що сидять на козацькій шиї. Чи справді воно так?
Місцеві дослідники зовсім іншої думки про ролю городовиків у краю. Так один з них, Мельніков, пише: „городовики, як осілі, так і неосілі, разом з робітниками, що приходили лише на літо, є головними продуцентами сільсько-господарських цінностей. Без їхньої праці зовсім немислима була б розробка величезних обшарів области під хліб“.
Землю городовикам козаки здавали з великою охотою, бо це надзвичайно підняло цінність землі. З приходом „городовика“, край із скотарського і напівкочового обернувся в хліборобський; раніше Кубань сама ввозила хліб, а тепер стала справжньою хлібною фабрикою, що працювала на світовий ринок.
Прибутки від військових земель збільшились. І. Гольдентул в своїй книжці „Земельные отношения на Кубани“ наводить такі дані: в 1875 р. громадський капітал складав 130.206 крб., а в 1899 р. він виріс до 3.631.834 крб. На одну душу населення із цього капіталу приходилось в 1875 р. — 23 коп., 1898 р. — 7 крб. 41 коп.
Далі той же автор так характеризує ролю „городовиків“ у збагаченні козака:
— „С.-г. прогрес зробив значні зміни в житті козака. Натуральне господарство, що тепер стало товарним, принесло козакові гроші. Козак-станичник зажив заможніше. На хатах і навіть хлівах з'явились бляшані дахи (в 70-х роках навіть у панів будівлі були вкриті очеретом), меблів і начиння стало більше. Одних швацьких машин Зінгера в області розходилось на 100.000 крб., при чому більша частина припадала на долю козачого населення. Кількість с.-г. машин дуже збільшилась.
Відносно безземельних городовиків козаче населення стає колективним поміщиком. З „городовиками-хліборобами“ воно провадить уперту боротьбу…“
Ненависть козака до городовика пояснюється тим, що, завдяки зростові населення, на степу стало тісніше, і щоб запобігти сваркам, в сімдесятих роках громадську землю поділили на паї. Інертність козака, невміння вести не то що інтенсивне господарство, але хоч би одвикнути од хижацького способу господарювання, не дають йому можливости використати краще свій пай. Правда, городовик тут не при чому. Але відносно пастви худоби городовик стає серйозним конкурентом. „Чим більше належало скота городовикам, тим менше можна було держати козакові. Проте, на козака падали видатки, що разу більшаючі, на уніформу, та й сама військова служба надовго відривала козака від господарства. Городовик же військових служб (з козачого погляду) не ніс“.
До того ж городовиками був представлений торговий і лихварський капітал в краю; між цією групою було дуже багато шахраїв. Це так само загострювало боротьбу.
Чималу ролю в цій боротьбі городовиків і козаків відограла боротьба з-за „посад“ і з-за служби в ріжних установах. Козаки вважали себе монополістами на всі „посади“, особливо — „тепленькі“, і були, звичайно, незадоволені іншими претендентами, а городовики, більш здатніші, витискували їх.
Отже перед війною козакам стало скрутніше жити. „Винними“ в цьому, як то й слід було чекати, оказалися городовики, як безправна частина населення. Це вони винні в „оскудении“ козацтва, це через них стало тісно, а тому — „геть їх із области“.
Економічно козаки були вдвоє сильніші за городовиків. Так, на одну родину припадало худоби: у казаків 10,79 голів великої і 11,71 голів малої; у городовиків 3,63 великої і 3,7 малої худоби.
Щоб схарактеризувати різче економічний стан городовика, наводимо ще кілька даних[2]. Так, кількість хліба, що висівався й збирався на одну родину, була: у козаків посіяно 10,6, зібрано 81,64, у городовиків — 6,19, зібрано — 49,36.
Поліпшеного с.-г. знаряддя — одне знаряддя приходилось на кількість душ: у козаків — на 3,7, у городовиків, що мали посілість, — на 6,7, в городовиків, що не мали посілости — на 27,6.
В 1917 р. безпосівних господарств було в корінних — 38,801, у городовиків — 96.622, з посівами у корінних — 196.902, у городовиків — 76.161.
Цікаві дані про оренду. В тому ж 1917 р. було господарств у корінних на своїй землі — 111.387, на орендованій — 2.323; у городовиків на своїй землі — 2.993, на орендованій — 56.437.
З наведених даних ясним стає, в чиїх руках була економічна диктатура, і наскільки були праві козаки в своїх наріканнях на городовиків.
На самому початку я навів слова місцевої людини, що характеризували становище городовика. Дані й числа тільки ті слова підтвердили.
Одним словом, на Кубані, може як ніде в старій „Росії“, населення було різко поділено на дві частині: одна більша, економічно слаба, друга — сильна. Одна „посаженна плата“ чого була варта! „П'ятак“ — не більше й не менше. 60 крб. орендної плати за одну садибу, причому й бідний, і багатий, і купець, і батрак платили однаково.Другий дослідник землеволодіння на Кубані пише: „Дуже тяжкі були й орендні умови; про них можна судити з того, що строк оренди був коротким і коливався від 3 до 9 років, бо орендна плата швидко зростає. Протягом 5 років ціни що-найменше подвоювались. А через те, що городовикові нікуди було податись, рукомесла він ніякого не знав, — все це давало землевласникам широкий простір диктувати хліборобам такі умови оренди, що явно були невигідні орендарям. Сотні виселків і хуторів жили й займалися господарством на орендованій землі, не маючи ані шматочка своєї власної. Становище цих хліборобів було зовсім незабезпечене, власники земель, де будувались орендаторські виселки, коли кінчався строк оренди, непомірно підвищували ціни, і орендарі, що звиклися з господарством, мусіли згоджуватись на ці ціни, бо переселення на другий участок було для них рівносильне повному розорові“.
Начальство, зрозуміло, не звертало на це ніякої уваги. Воно турбувалось про одне — як би зберегти „козацький дух“ від „розкладаючого впливу“ городовиків, а через це воно не тільки не припиняло цього визиску городовиків, а навпаки за всяку ціну йому потурало, не зупиняючись перед одвертою демагогією. Утворився стан, при якому городовикам дозволялося тільки збільшувати громадські капітали, а козакам дозволялось приборкувати їх, наскільки сил і спромоги. Дійшло до того, що городовики й станичну владу утримували, а до неї їх і на гарматний постріл не пускали. „Стан городовиків, — каже І. Гольдентул, — таким чином дуже близький до кріпацтва“.
Нашому читачеві досить неймовірними здаються слова мого співбесідника про те, що дітей городовиків і до школи не пускали. Це ж пахне якимсь середньовіччям!Цього мало. Наприклад, громадські гамазеї для них також були закриті. Коли на козака спадало нещастя, то його стан був хоч і тяжкий, але не скрайній. Інша річ городовики. В той час, як козаки могли сподіватися на допомогу з боку влади, городовики могли надіятись лише на „доброчинність“. Вони не користувалися навіть даремно ліками із аптек, як козаки. Городовиків притискали і в користуванні церквою. Один із місцевих людей з цього приводу писав:
— Там, де не повинно бути ні класів, ні бідних, ні багатих — і там ріжниця!
А ось малюнок із станичного життя.
Підчас хресного ходу городовик хоче взяти нести корогву. Раптом ззаду він чує голос козака:
— А ти її справляв, городовицька твоя душа, що хапаєшся за неї?!
Одним словом, до моменту революції горючого матеріялу на Кубані було більше, ніж треба. Треба було тільки піднести сірника, щоб все запалало в полум'ї громадянської війни. Цим сірником став Жовтневий переворот у Ленінграді.
——————