Кубань (Лісовий)/IV

Матеріал з Вікіджерел
Кубань
П. Лісовий
IV
Харків: «Рух», 1928
IV
„Пошел“!

Ой, годі нам, чорноморці,
Худобу водити,
Ой, підемо, чорноморці,
За Кубань ми жити. Пісня.

Власне, цей розділ можна б було присолити, додавши такого підзаголовка — „присвячується всім кубанським патріотам“.

Хтось із тутешніх людей мені казав, коли я розпитував про класове розшарування в станиці:

— Нас, козаків, багато є таких, що стоять за старий порядок.

— А городовики?..

— Городовики — ті за Москву…

Ото ж мусимо визнати, що між „Россиею“ і Москвою є ріжниця: ріжниця ця проведена революцією. „Россия“ — це самодержавна влада, це старий порядок, це станичний отаман, це визиск городовика.

„Москва“ — це радянська влада, це новий порядок. Боюсь я сказати, що „всі“ козаки за „Россию“ і проти „Москви“, як не намагався де-хто це підкреслити. Але думаю, що і в „Москві“ чимало є друзів із козаків.

Та де тому доказ, що козакам за царів завжди було „добре“? Козаки своєї історії не знають, царат держав їх на „особом положении“ і за всяку ціну культивував їхню „окремішність“, трактуючи козаків, як „вірну опору“ престола. Він писав многословні реляції за їхні бойові заслуги, він велеречиво вславляв їхні „ратные подвиги“ на службі „родине“, про що, наприклад, свідчить напис на пам'ятникові в Краснодарі, поставленому на честь кубанцям і лінейцям в день сотих роковин існування кубано-чорноморського козачого війська.

Одним словом:

— Какая честь для нас, для всей Руси…

— що чорноморські козаки „лицарської слави здобували“, а царі обернули їх в знаряддя спочатку придушення волі гірських народів, а потім і всієї справжньої робітничої й селянської „России“.

Я почуваю, що може де-кому з місцевих людей це й не сподобається, але що поробиш: правди, як кажуть, з пісні не викинеш… Менше всього в цьому, звичайно, доводиться винуватити рядове козацтво.

Підтримуючи станову ворожнечу в краї, ставлячи козаків у де-яке упривілейоване становище, сам царат не завжди поважав ці козацькі привілеї й права. Ні, коли царатові треба було, він згинав „славних“ запорізьких нащадків у баранячий ріг, та ще й так, що

— Б'ють, і плакати не дають…

***

В 1860 р. було вирішено царським Петербургом остаточно „замирити“ Кавказ, тоб то попросту задушити його в крові. Щоб цього досягти, царські генерали нічого кращого не знайшли, як удатись до старих засобів, вже добре випробуваних. Було вирішено масово переселити чорноморських козаків за Кубань. Розрахунок був простий: на новому місці козак волею чи неволею, а воюватиме з черкесом, бо, мовляв, йому прийдеться захищати свою хату й свої діти від „диких“ горців.

Досить мальовничо цю політику описав полковник Шарапа, про якого мова нижче, в своїй записці до Василя Семеновича Мови[1].

Іхав якось „ясновельможний“ князь Барятинський із Тіфліса в Чорноморію, щоб ощасливити, як пише Шарапа, своїми відвідинами тутешню „мразь“. І от, як на зло, зустрілася на дорозі піша сарана, що тоді пустошила Кубань.

— Стой!.. Это что за кузнечики? Да какая их пропасть! — промимрив крізь зуби Барятинський.

— Это саранча, ваше с-ство.

— Что?..

— Саранча, пешая саранча, ваше с-ство!

— Пошел! — мляво, але бундючно звернулось „сіятельство“ до фірмана… — і почувся під колесами глухий, гидоту викликаючий звук — це двохвершкову товщу сарани перерізали елегантні колеса.

— І відносно Чорноморії — теж, — пише далі Шарапа. — Що за такі, мовляв, люди чорноморці[2]. Які такі права в них, що вони насмілюються прохати противного розпорядженням начальства, ґрунтуючись на вигаданих правах… Пошел — і баста!

— Це — „гарненьке“ слово було основним мотивом в застосуванні до мешканців Чорноморії в геніяльному адміністративному питанні „Про заселення узгір Західнього Кавказу“, — не без уїдливости зазначає Шарапа.

— А Кавказ падав. Нещасні горці, що груди в груди боролися за свою волю, стали піддаватися перед „нарізною“ зброєю. Кантоніст Євдокімов (командувач Кавказькою армією) опинився в „героях“ і винним в остаточному винищенні дикої волі горців. Очевидцеві гидко й говорити про результати знищення…

Не забуваймо, що це пише зовсім не революціонер, а полковник, пан. То коли він так пише, то яке ж почуття „замирення“ Кавказу викликало це серед рядового козацтва…

Не менш гостро описує „замирення й переселення“ кубанців за Кубань і місцевий історик П. П. Короленко, сам переконаннями монархіст, далекий не тільки од революції, але й од лібералізму[3].

„Покорение“ коштувало десятки тисяч салдатських і козачих трупів. Але що до того було руському імперіялізмові? І уряд виготував проєкт поголовного переселення кубанських козаків за Кубань; було відпущено 14 міл. крб. Спершу думали поселити тут запоріжців, що їх Гладкий вивіз із Туреччини в 1828 р. Сам Гладкий оглядав місце й повіз доклад до Петербургу. Але там „убедились в большой опасности селить за Кубань запорожцев“. Мовляв, їх мало, і горці їх переб'ють. Та це було про око. А справжньою причиною було те, що Гладкий вивіз козаків з Дунаю без їхнього відому й згоди. І тому в Петербурзі просто боялися, щоб запоріжці, користуючись тим, що близько турецькі володіння, не втекли назад.

Отже, це діло не витанцювалось, але генерали, як бачимо, не покинули своєї гадки і, кінець-кінцем, вирішили переселити кубанців.

Барятинський хотів перетасувати чорноморських козаків, як колоду карт, для чого й назви їх історичної позбавив, і з лінейцями з'єднав. Він боявся їх. В листі до Мілютіна він писав, що „Черноморские казаки, показывались каким то страшилищем, могущим перевернуть весь Кавказ вверх дном“. — А тому: „Я почел долгом слить их в одно, по возможности скорее, с прекрасным нашим казачьим русским елементом на Кавказе“[4].

Барятинський ненавидів чорноморців, а Євдокімов взагалі не любив усіх козаків. План у них був дуже простий. Вони тримали курс на те, щоб козаків зовсім зігнати з землі в гори, іншими словами — приготувати їм ту саму долю, що й черкесам. Євдокімов так і писав наказному отаманові Філіпсону, що потім — „не встретится уже никакого затруднения в окончательном освобождении этих земель от присутствия казачьего населения“.

Але козаки захвилювались, де-які станиці рішуче відмовилися переселятись. Рядові козаки через те, що це був чистий їм розор, а старшині не хотілося розставатися з своїми хуторами, отарами шльонки, табунами коней.

Генерали заметушились. Вони не чекали такого опору. Вони розуміли, що коли переселення не вдасться, то — „само правительство послужит поводом, що казаки узаконят за собою мысль почитать себя от этого свободными навсегда“.

Небезпека ще збільшувалась тим, що „звільнені від землі“ селяни центральних губерній, почали хвилюватись. Уряд шукав виходу. Чіпати поміщиків йому не було рації, і він вирішив прибрати до рук кубанські степи, хоч вони й були даровані козакам на „вечные времена“, і розпорядитись ними „по-своєму“, що вже практикувалося й раніш і на Дніпрі й на Дністрі.

Короленко подає ще одну цікаву звістку, що викриває підоснову цього натиску на чорноморців. Він каже, що кубанські козаки, що не знали рабства, на думку кавказького начальства, були небезпечними людьми на випадок яких-небудь заколотів селян в Росії.

Наскільки взагалі атмосферу було насичено незадоволенням, можна судити з того, що при проїзді царя через Кубань, йому не радили ночувати в ст. Полтавській, бо „туди їхати на ніч небезпечно“.

Цар зупинився в „Копилі“ (нині ст. Слов'янська). Коли він виходив із екіпажу, його побачила стара козачка, що сказала:

— Ач! Тим воно на світі й правди немає, що цар із москалів!..

Становище ставало загрозливим. Настільки загрозливим, що як писав Шарапа, „раздайся один несчастный выстрел, загорелся бы весь Кавказ от Тамани до Ставрополя, а то и подалее“.

По станицях вибирали депутатів, генерали стояли на своєму й нишком готували регулярне військо проти козаків. Бачачи, що непереливки, Євдокімов приїхав із Ставрополя до Краснодару, де було зібрано кубанське панство, а також виборні від простого козацтва. Старшина вела себе ганебно. Шарапа зазначає, що коли старшина прийшла до Кухаренка[5], то вклонилась йому „раболепным хохлацким поклоном“. А вище начальство „при всій глухоті“, ніби передчувало грозу, — і „благо йому“, інакше б сталося непоправиме нещастя (попросту — повстання козаків. П. Л.).

Але Чорноморія мовчала. „Просте“ козацтво, що не поумнішало за сотні років, поклалось на своє панство, що, хапаючись за давно потоптані права й привілеї, хмурилось, а одверто виступити боялось.

Воно й зрозуміло, чому. Як би кубанське панство добилось того, щоб його маєтності не були захоплені переселенням, то воно б одразу зрадило козаків. Та так воно по суті потім і сталося.

Шарапа подає цікаві побутові подробиці „панської опозиції“ Євдокімову. Так, полковник Олексій Рашпіль дуже близько до серця прийняв переселення, бо його жінка-табунщик доводила йому:

— Нехай увесь світ, не тільки Чорноморію, переселяють куди хотять, а щоб ми… щоб наше… боже борони!..

Напівписьменна полковниця як найкраще висловила бажання місцевих панів.

Це й же Рашпіль, між іншим, виступив проти переселення й на прийомі у Євдокімова. Він почав з того, що в нього є всім відомі хутори, худоба, табун, — що він сам, батько й дід його в поті лиця трудилися над цими хуторами, розвели чудові сади, виноградники, поставили млини; що в нього велика сім'я, дочки виховуються в Москві, сам він читає книжки під мирною „сенью“ своїх садків, навіть французькі газети для старших дочок виписує, — і раптом всю цю благодать кидати. І він не витримав, став хлипати й витирати хусткою сльози.

Найшлося кілька молодих старшин, що про все це написали до Петербургу. Євдокімов про це дізнався й поодинці протестантів, що між ними був і Шарапа, заарештував. Заарештованих відпровадили до Ставрополя. А події розгортались далі. Начальство не кидало своїх намірів. Лінейці (кілька станиць) не витримали, забрали полкові прапори й сунули до ст. Олександрівської, де й зупинились озброєні. Жоден офіцер, жоден чорноморський пан до них не пристав.

Вони примусили панів прийняти присягу, де говорилось, що всі вони одностайно стоятимуть за своє діло. „Але лінейців ніхто не підтримав“, і вони дали себе „уговорити“. „Бунтівників“ було покарано, а станиці все-таки за Кубань переселили.

Шарапа пише:

— Я потім бачив цих нещасних з-за ґрат гауптвахти на роботі, на вулиці з іншими арештантами. Чим скінчили з ними, я не знаю… Мабуть — Сибіром!..

Виступ лінейців не на жарт перелякав генералів. Вони вирішили піти на компроміс із чорноморцями, перш за все „купили“ старшину, відмовившись від загального переселення, так що полковник Рашпіль міг бути спокійним за свої хутори, а порішили на тому, що за Кубань будуть переселяти „охочекомонних“, штрафних і т. д., і того, кого призначить станиця. Коли взяти під увагу, що влада в станиці належала старшині, то зрозуміло, що „предначертания начальства“ були виконані, — адже ж завжди можна було зробити і „штрафного“, і „охочекомонного“. Одним словом, не вмер Данило — так болячка вдавила!

За слух'яність чорноморці „удостоились милостивого рескрипта“, а за Кубань їх все-таки переселяли. З тих часів збереглася пісня:

„Як випили ми по чарці
Та й затоскували,
Як випили по дві зряду,
Ура закричали.
 Бодай тобі, Євдокиме,
 Так легко служити,
 Як нам, бідним чорноморцям,
 За Кубань йти жити.
Ой, як вийшла бідна вдова,
Махнула рукою —
Не буде вам, чорноморці,
До віку спокою…

Шарапу й інших заарештованих теж скоро випустили. Він подає дуже цікавий побутовий штрих із цього приводу:

— Ну, панове, тепер до „Варшави“ (готель в Ставрополі) портеру попробувати, а потім до мамзелів… Пора… Довго постились, — закричав Грицько.

— Гайда!.. — відповіли І. К., Назарів і я.

— Панове, — заговорив раптом Кам'янський якимсь смиренно-жалісним шопотом, — сьогодні ж п'ятниця… Не слід… Підождіть… Ще вспієте… Це накличе нову біду…

Так „портером“ і „мамзелями“ й скінчилась би ця „революція“ козацької старшини, як би не „праведний“ майор Кам'янський.

…А козаків за Кубань переселяли.

На нових місцях було важко. 400 тисяч черкесів не скорились царям і вирішили краще покинути свою батьківщину й переселитись до Туреччини. Але не всі. Багато лишилось на місці. Військо, звільняючи край от горців, наряжало окремі команди, щоб розшукувати тих, що заховались у мало приступних нетрях та проваллях, і які не хотіли розлучатись із своєю рідною землею. Любов до батьківщини настільки була в них велика, що вони нерідко, забравшись в темну долину, порослу лісом та чагарником, там вмирали од холоду та голоду, з рушницею в руці, щоб пустити в напасника останню кулю, як помсту за своє вигнання.

Не дуже краще було й переселенцям — козакам. Худоба в них гинула, самі вони хворіли й не могли призвичаїтись до нової місцевости, а начальство їм дорікало піяцтвом та ледарством.

Жінки голосили на новому місці:

— Куди ти мене, чоловіче, завів? Пропала ж моя голівонька! Пропали дітки мої голуб'ята!..

Короленко, якого ми вже цитували, каже:

— Убійче підсоння й топографічні умови були причиною тяжких хвороб переселенців, і правий був чорноморський козак, що заявив, що для поселення людей вибрано місце „не преподобное“.

Але царат міг святкувати свою перемогу. Як там воно в салдатській пісні співається:

Если хочете мириться,
Мы вам место отведем,
За Кубанью поселиться
На аркане поведем.
Ой, греми слава трубой!
Мы дралися за Лабой,
По горам твоим, Кавказ,
Раздается слава о нас!..

Це, здається, був останній прояв незадоволення козаків. Далі царат повів так політику, що чорноморські козаки, як і вся країна, були міцно впряжені в царську державну колесницю. Вони й везли її, вони й поганяли непокірних.

Козаки стали слух'яною зброєю в руках царату й засобом реакції.

Країна була глибоко приспана. Але в надрах її нагромаджувалися сили, що зрештою вибухнули з страшною силою в 17 та 18 роках..

——————

  1. Місцевий діяч і письменник. Автор досить популярної української п'єси на Кубані: „Старі гнізда і молоді птахи“. П'єсу друкує В-во „Рух“ у збірці „Творів“ В. Мови-Лиманського.
  2. На увагу читачам. — Раніше теперішня Кубань офіціяльно називалась Чорноморією, а козаки — чорноморцями. За кілька років до описуваних подій чорноморців було об'єднано з лінейцями, руськими з походження, а назву було перемінено на „Кубанское казачье войско“.
  3. Дивись із цього приводу довгу статтю в „Кубанском сборнике“ за 1911 р. том 16. Стаття називається — Переселение казаков на Кубань.
  4. Короленко з приводу цього подає дуже цікаву репліку. Він пише: „Это значит с кавказскими линейными казаками, которых, как видим, Барятинский называл русскими, — а за кого же он считал черноморцев? Должно быть за азиатцев, а потому даже в письме называл их враждебным елементом“. Але яка іронія історії. Діти тих, кого царські генерали не вважали навіть за руських, потім поповнювали добровольчеську армію й клали свої голови за царську „Єдину неділиму“.
  5. Кухаренко тоді був наказним отаманом.