Кубань (Лісовий)/III

Матеріал з Вікіджерел
Кубань
П. Лісовий
III
Харків: «Рух», 1928
III
Історія колонізації.

Так от, значить, про „історичне“ обґрунтовання того, що на Кубані живуть не „руські“, не яканебудь окрема „кубанська нація“, а таки справжнісінькі українці.

Коли говориш про це з місцевими людьми, то вони іноді справляють кумедне вражіння. Це мабуть через те, що Кубань (чи Чорноморія) — terra incognita (земля невідома) не тільки для нас, що живуть на Великій Україні, а й для багатьох, багатьох місцевих тубільців.

Однак, повернемося до балачок. Коротко їх можна формулювати приблизно так.

Наприклад, в ст. Ахтирський живе дід Теліга, тесть відомого Кубані Безкровного, того самого, що зараз закордоном перебуває. Так цей дід Теліга каже:

— Кубань — це менша сестра України…

Що значить „сестра“, яка „сестра“, якої України „сестра“ — цього, звичайно, дід Теліга не пояснить. Але це вважається за голос народу. Хоча в цьому „голосі“ абсолютно ніякого ні політичного, ні практичного змісту немає.

Цей зміст є в інших. Вони кажуть:

— Ну, чого ж нам під „Москвою“ перебувати?.. Взяли б і приєднали до України. Тут же і зовсім близенько: Озівське море — і Україна!

Знов таки прихильники „приєднання“ не уточнюють цього. Це, так би мовити, патріоти, поборники України „від Сяну й Карпатів до Дону й Кубані“. І я гадаю, що для них все одно, до якої України приєднуватись: чи до Радянської, чи до буржуйської, аби, мовляв — до України.

Але тут випливає третій погляд, що його можна кваліфікувати, як застереження, як узаконення на віки віків кубанської „окремішности“. Я б назвав його „козачим“ поглядом, або, як тут кажуть, „свідомого козацтва“, яке не забуло, що воно походить від славних запоріжців і свою кревність з Україною визнає. Його можна висловити словами:

— Волим під Україну, але з одною умовою…

Ці „умови“ викрив і розвинув мені один із місцевих людей. Він казав:

— Взагалі, наші кубанські козаки великі місцеві патріоти. Вони вважають Україну за свою матір, але ніколи не погодяться на таке об'єднання, щоб Кубань обернулася в звичайну округу. Ну, коли хочете, на засадах федерації, навіть правильніше — конфедерації, то на це свідоме козацтво піде. Це так. А так, то й не нагадуйте!

Отже, це погляд „автономістів“. А мета „автономістів“? Темна та мета, як вода в річці Кубані. Варто тільки відзначити, що „автономісти“ ніколи й не згадують за „городовиків“.

Далі йдуть такі:

— Никаких украинцев на Кубани нет… Здесь живут испокон одни русские… — Ну, ці „фрукти“ нам відомі.

— Мы ни русские, ни украинцы, — мы казаки!..

І нарешті:

— Я считаю, что впоследствии придется кубанский округ выделить в отдельный автономный украинский округ! Выделили ж мы в Горской республике такой казацкий округ. Почему здесь этого нельзя?..

Як бачимо, існує п'ять чи шість точок.

І всі вони мають під ґрунтом одне:

— Хто ж такі кубанці?

До речи, коли я доводив де-кому наївність їхніх поглядів, коли я казав, що ми на Радянській Україні не збираємось ні „приєднувати“ Кубани, ні „анексувати“, ні взагалі якоїсь там „автономії“ чи „федерації“ з Кубанню творити, то мої слова, на диво мені, зустрічалися й вислухувалися з великим недовір'ям, ба навіть і вороже зустрічались.

З одного боку представники „не было и не будет“ українців на Кубані, бояться й не вірять цьому, бо —

— Как же так? Если здесь будет Украина, значит будет и украинизация. А поэтому, что же нам прикажете делать: уйти прочь?

Апеляція до фактів на Україні, наведення прикладів того, як українізація провадиться у нас, де зовсім нікого не гонять „прочь“ — їх не переконує…

Що ж до „патріотів“, то їх так само це не задовольняє. Коли їм доводиш, що Радянській Союз це не є якась застигла форма держави, що вона будується, що в процесі зросту, розвитку й проведення національної політики партією можуть виникати всякі зміни, — вони тільки хитають головами. І вже зовсім вони не розуміють нас, коли ми „самостійність“, „союзність“, „автономію“, розглядаємо не як абстрактну формулу, а з погляду доцільности, закономірности, інтересів революції й інтересів вселюдськости. Перед ними стоїть погрозою „Москва“, і вони розцінюють це, як капітуляцію перед „Москвою“, як зраду й здачу „національних позицій“.

На мій погляд, це безнадійні люди.

***

Але я відхилився від теми. Все це я навів для того, щоб показати, скільки сумбуру й нерозберихи накопичилося в національному питанні тут. А тепер повернемось до теми, а саме:

— Звідкіля ж узялися українці на Кубані?

Це буде корисно й для нашого широкого читача, і може… для де-кого з кубанців.

Отже безперечно, що частина кубанських козаків справді є нащадки запоріжців. Підкреслюю — частина, але не всі. Але потім до переселенців-запоріжців переселялися й з Полтавщини, і Харківщини, і з Чернігівщини, а після 1861 р. сюди сунули вихідці з усіх місцевостей України.

Скільки є українців тут і взагалі на Північному Кавказі — ніхто не знає, ніхто не обрахував, і правду кажучи, ніхто серйозно й не цікавився. Характерним у цьому відношенні буде такий факт. У Ростові мені довелося говорити на цю тему з товаришами з Крайкому ВКП(б). Один із них ткнув пальцем на мапі на якийсь закуток Терщини й сказав:

Кажуть, що там є тисяч 15—20 українців. Але ми на них махнули рукою… Нам хоч би з тими впоратись, що ближче коло нас!..

Отож, кажу, колонізація краю українцями робилася в кілька прийомів, не зразу. Першими „культуртрегерами“, коли так можна висловитись, були запоріжці.

Як відомо, Запорізьку Січ було зруйновано в 1775 р. Після завоювання Росією півдня України й узбережжя Чорного моря, в цей непочатий дикий край, сунув торговельний капітал, хмара поміщиків і царських блюдолизів та полюбовників, сподіваючись на „великі й багаті“ милості. Ця зграя не могла миритись із сусідством Січи, що хоч усередині й розкладалася, і в ній гору взяла старшина, що тягла руку царської Москви, але в очах простого народу ще не втратила авреолі „оборонця“ волі посполітих людей. До того ж козацькі степи, хотіла того чи не хотіла козацька старшина, могли стати пристанищем для втікачів від кріпацтва й місцем, де вони, втікачі, могли згуртуватися в гайдамацькі ватаги. Коліївщина перелякала панство, і українське й російське, бо воно побачило, у що може вилитись селянський гнів. Не даремно ж і Катерина писала в своєму указі про зруйнування Січи, що „запорожцы, вопреки порядкам державы нашей, хотят свою республику учинить і вольные земли пахать“.

Розуміється, що одних політичних причин було мало. Головну ролю в падінні Січи відограла економіка. Січ із своїм середньовічними пережитками, з „шарпанням“ турецьких берегів, з своїм первісним господарством, була якимось „анахронізмом“, і була засуджена історією на загибель. Рано чи пізно, вона мусила впасти. Капризом історії було, що цей удар нанесла Катерина.

Непримиренна частина запоріжців не скорилася й пішла „під турка“, на Дунай. Друга частина розбрелася по селах. Але ж Росія не переставала воювати з турками. Потрібні були військові сили, і от виникло питання — знову сформувати з запоріжців „верное запорожское войско“, що й мало разом з руською армією „турка завоювати“. Новому війську були „пожаловані“ землі між Бугом і Дністром, а верховодили в ньому Головатий та Чепіга, що були обдаровані чинами й орденами і, здається, пожаловані „в российское дворянское сословие“.

Війна скінчилась. Запоріжці, що власне агонізували, знову стали не потрібні, поміщики почали захоплювати знову степи, а людей, не минаючи й козаків, закріпачувати. Козаки стали тікати, хто куди. Аж тут Росія встряла в боротьбу гірських народів Кавказу. Знову стало потрібне військо. Цариця й на цей раз „милостиво“ зупинила свій погляд на „вєрних запоріжцях“, — хай, мовляв, повоюють ще й на Кавказі.

В 1792 р. їм було „пожаловано“ півострів Фанагорію (нині Тамань) з усією землею, що лежала на правому боці Кубани, в кордонах між її устями, Уст-Лабинським редутом, Озівським морем і містом Ейськом, — у вічне володіння…

В тому ж році запорізька флота прибула на нову землю, там, де зараз стоїть ст. Таманська, і тоді ж між Карасуном та Кубанню, на тому самому місці, де зараз Краснодар, була заснована „Нова Січ“. „Нова Січ“ була лише блідою тінню старої. Переселилося мало не 25 тис. чол., при чому переважна більшість було нежонатих — „козаки-нетяги“. Жінок було зовсім мало.

Так з'явились перші українські поселенці на Кубані.

***

Але не можна вважати, що запоріжці найшли край порожнім. Це не була степова пустеля, де тільки тирса шелестіла та дикі тварини жили. Край мав своє тубільне населення, що складалось почасти з кочовників, а почасти з гірських народів, досить культурно розвинених і войовничих.

Загалом, Кубань, особливо Таманський півострів, колись зазнала високого розквіту культури, головним чином — грецької. Ще в VIII в. до христіянської ери, північні береги Понту Евксинського (Чорного моря), Меотії (Озівського моря) й Кімерійський півострів (Тамань) були заселені народом, що його греки звали кімерійцями.

В VI віці греки, вихідці з м. Мілета, поселяються на північних і східних берегах, засновують кілька великих міст, колоній і факторій, як Херсонес, біля теперішнього Севастополя, Ольвія — недалеко від м. Миколаєва; далі на березі Боспора Кімерійського (Керченська протока) Пантікапею — нині Керч, Теодосію, Апрі й Гераклею. На азіятському березі тієї ж протоки — Фанагорію, біля теперішньої ст. Сінної, Конос — нині ст. Таманська, Гермонасу, Гаргінію, Кімеріон, Ахілеум, Петрус і Коронсидаму; в усті Дону — Танаїс, на місці теперішнього Ростова.

Пізніше тут заснувалося могутнє Боспорське царство, що цар його Мітрідат Великий довго воював з Римом. Підчас Київського періоду України-Руси тут з'являються київські князі й засновують Тьмутараканське князівство, що було по суті своєрідною українською Січчю, куди тікали невдоволені. Сюди ходив Святослав воювати косогів і ясів в 967 р. В 1022 р. Мстислав Удалой теж на Кубані воює з косогами (черкесами). В 1068 р. князь Гліб міряє взимку Керченську протоку „од Тьмутаракани до Корчева“. В 1094 р. в наших літописах зустрічається остання звістка про цей край.

Як бачимо, цей край не був порожній, і в ньому завжди товпились різні народи, що зникали один по одному. Одні жили довго (скіти, сармати), інші мало; одні засновували могутні держави й залишали великий культурний слід, інші зникли навіть із пам'яти людської. В момент переселення запоріжців на Кубань, територію можна було вважати за черкеську. За тодішніми даними, тут, головним чином за Кубанню, жило різних черкеських племен 54.100 дворів з населенням 1.082.200 душ.

Козаки не мали ніякої охоти воювати з черкесами. Вони розселилися по степах і зайнялися скотарством, ловили рибу, били звіря, хліба сіяли мало. Черкеси культурою стояли вище за козаків. Між переселенцями й тубільцями встановились мирні відносини й жвавий торг. В цей час між черкесами точилась боротьба. Воювали дворяни й нарід. Руський уряд став на бік дворян і дав їм в допомогу дві гармати й кілька сотень козаків, завдяки чому дворяни на берегах річки Афіпса розбили „черкаських демократів“, коли так можна висловитись. Це втручання в громадянську війну гірських народів царських генералів поклало початок довгої боротьби, що забрала кілька десятиріч і десятки тисяч людей. Це тут відбувалась та боротьба, що її Шевченко, чи не єдиний із поетів, правдиво висвітлив, бо руські письменники тодішнього часу підходили до цієї боротьби здебільшого з патріотичного боку; він писав:

Отам-то, милостиві ми,
Ненагодовану і голу,
Застукали сердечну волю
Та й цькуємо… Лягло кістьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз… А крови… Напоїть
Всіх імператорів би стало…

Війна точилася. Козаки, що їм була дана назва „Чорноморського війська“, вічно ходили в походи, господарство занепадало, „козацький демос“ убожів, а війна збирала серед них хороші жнива. Жити настільки було погано, що козаки дуже часто тікали або на Дунай, або до турків в Анапу. Одного разу руський генерал написав до анапського паші листа, в якому вимагав від нього, щоб він видав кілька козаків-утікачів. Паша відписав, що козаків він не видасть, бо вони „потуречились“, а кінчався лист так:

— Я не можу нічого зробити, щоб козаки, не тікали. Ти зроби так, щоб вони не бігали… — Ото ж бачимо, що на нових місцях так добре жилося де-кому, що вони віру міняли, аби тільки втекти від ненастанної війни.

Це робило зайві клопоти Петербургові. I ось виникає думка зробити нове масове переселення з України. В 1802 р. військо складалось із 556 старшин, 10 ченців, 92 білого духівництва і 22.926 рядових козаків при 9.144 жінок. В 1808 р. послідувало „височайшее повелєніє“ про переселення на Чорноморію 25 тис. козаків із „малоросійських губерній“. Князь Куракін писав з цього приводу, що козаки ці „вели уже некогда род жизни, близкий для черноморца“. А місцевому начальству було доручено дбати про переселення переважно таких сімей, де „было более девок и вдов, могущих еще вступать в брак“, — оговорка, що робить „честь“ матримоніяльним турботам царських урядовців.

Це нове переселення провадилося окремими партіями. Люди з худобою і з усім скарбом мандрували через степи. Переселялися тільки „охочекомонні“. Переселення тяглося три роки, а окремі невеликі партії підходили й потім.

Друга хвиля переселенців, за постановою уряду, прийшла на Чорноморію в 1821—22 р. р., всього 5.300 сімей, або до 30.000 населення, теж з України — з Полтавщини, Харківщини та Чернігівщини. Ці переселенці попали в дуже несприятливі умови, бо попередні три роки були неврожайні. Переселенці голодували, чимало їх перемерло від пошестей, багато зовсім збідніло.

Цікаво, що й досі, як мені розповідали тутешні люди, козаки окремих станиць зберегли свою окремішність, що до мови й до звичаїв. Навіть зараз можна відріжнити козака, що його діди переселилися з Чернігівщини, від полтавця або харків'янина. В 1822 р. всі були залічені в козаки й одержали свій пай з військової землі.

В 1826 р. масове переселення з України й залічення в козаки було припинено. Коли не рахувати озівських козаків, виведених з Туреччини Гладким і спершу поселених коло Бердянського, а потім „перегнаних“, у буквальному розумінні, на Кубань, до 1861 р. масового переселення не було.

Після скасування кріпацтва, на Кубань хлинули так звані „городовики“. Одні з надії на гарні заробітки, інші взагалі, щоб пошукати „вільних земель“. На Кубані вільних земель не було, земля була військова, і „городовики“ оселились уже по старих станицях та хуторах. Це була по суті безправна маса, наймити, чабани. Це — „гамалії“ (хамом сів). І хоч де-хто з „городовиків“ і забагатів, але в правовому відношенні вони були в такому ж стані, як і голота.

Але з цього моменту починається друга сторінка історії Кубани, про що буде нижче.