Кузен Понс/IV
| ◀ III | Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ IV. Одна з багатьох утіх колекціонера |
V ▶ |
|
Президент де-Марвіль жив на Ганноверській вулиці в будинкові, що купила його дружина тому десять років по смерті своїх батьків, пана та панії Тіріон, які залишили їй коло ста п'ятдесяти тисяч франків заощаджень. Будинок цей із вулиці дуже похмурий, бо чолом виходить на північ, зате соняшний із подвір'я, що кінчається гарненьким садком. Суддя займає увесь перший поверх, де за Люї XV жив один із наймогутніших фінансистів того часу. Другий поверх наймає багата й стара дама, тож житло це виглядає спокійно та поважно, як і личить судовому станові. Рештки чудового маєтку де-Марвіль, що на придбання їх суддя поклав свої заощадження й материзну, складалися з замку, пишної споруди, що трапляються ще в Нормандії, та доброї ферми в дванадцять тисяч франків. Замок оточений парком площиною сто гектарів. Ця, принцівська тепер розкіш, коштує президентові тисячу екю, так що маєток дає лишень дев'ять тисяч „на бочку“, як говориться. Ці дев'ять тисяч франків разом із платнею давали тоді президентові коло двадцяти тисяч франків прибутку — так ніби й досить, надто коли він сподівався дістати ще й половину спадщини по батькові, бо був у нього одинак від першого шлюбу; але через паризьке життя та й потреби їхнього становища подружжя де-Марвіль мусіли витрачати майже всі свої прибутки. 1834 року вони потрапили навіть у скруту.
Цей опис пояснює, чому панна де-Марвіль, двадцятьтри річна дівчина, ще й досі не віддалася, не зважаючи на сто тисяч посагу та принадні перспективи в майбутньому, що їх вправно й часто, але марно показувано. Кузен Понс уже п'ять років слухав нарікання президентової, бо всі помічники поженилися, нові судді в трибуналі були вже батьками, і блиск переспектив панни де-Марвіль не вплинув на непіддатливі очі молодого віконта Попіно, старшого сина аптечного верховоди, що для його вигоди, як казали заздрі в Льомбарському кварталі, й революцію липневу зроблено — у всякому разі не менше, ніж для вигоди молодшої лінії.
Коли дійшов до вулиці Шуазель і мав уже звертати на Ганноверську, Понса охопило нез'ясовне хвилювання, яке мучить людей із чистим сумлінням і завдає їм того болю, що найбільші злочинці дізнають, побачивши жандарма, а походило воно від питання — якто зустріне його президентова? Ця порошинка, що різала йому в сердечних фібрах, аж ніяк не стиралась; її краї ставали дедалі дошкульніші, а прислуга того дому раз-у-раз загострювала її грані. Справді, недбайливість родини Камюзо до свого кузена Понса, знецінення його в родинному лоні впливали на слуг, що вважали його мов за жебрака, хоч і ставились до нього з належною пошаною.
Найголовнішим ворогом Понса була така собі Мадлена Віве, суха й худа стара дівчина, покоївка панії де-Марвіль та її дочки. Оця Мадлена, не зважаючи на червоні свої прищі, а може якраз через ці прищі та свою довготілесість, забрала в мислі стати панією Понс. Та марно козиряла вона перед старим безженцем двадцятьма тисячами франків заощаджень — Понс відмовився від цього занадто прищуватого щастя. Тож ця кухенна Дідона, якій хотілось породичатися з господарями, чинила всілякі капості бідному музикантові. Мадлена чудово гукала: „Ось де й похлібець?“ — почувши старого на сходах та силкуючись, щоб і він її почув. Якщо слугувала при столі, коли не було лакея, то наливала своїй жертві мало вина й багато води, ще й труднації йому завдавала — щоб він, не схлюпнувши, взяв повну до вінців шклянку. Забувала давати старому страву й навмисно наражалась на зауваження від господині (але яким тоном сказане!.. кузен червонів від нього), коли заляпувала йому сосом одежу. Словом, це була війна підлеглого, що свідомий своєї безкарности перед бідолашним паном. Працюючи за економку й покоївку, вона не розлучалась із подружжям Камюзо від самого їхнього шлюбу. Була свідком бідування своїх господарів на початку кар'єри в провінції, коли пан був за суддю в алянсонському трибуналі; допомагала їм жити тоді, як пан Камюзо з мантського трибунала перейшов до Парижу, де його призначено на слідчого. Вона занадто була зв'язана з родиною, щоб не мати причин до помсти. Під бажанням підвезти воза гордовитій і пихуватій президентовій — зробитися пановою кузиною, — таїлася, певно, та глуха ненависть, що береться з грудочки, а обертається потім у сніговину.
— Ось і ваш добродій Понс, пані, і знову таки в спенцері, — оповістила Мадлена президентовій. — Ну, та я вже в нього вивідаю, чого це він двадцять п'ять років його не скидає!
Чуючи його кроки з маленькій вітальні, що була між її великою вітальнею та спальнею, пані Камюзо глянула на дочку й знизала плечима.
— Ви, Мадлено, завжди так розумно мене попереджаєте, що мені й подумати вже нема коли, — сказала президентова.
— Жан пішов, пані, я була сама, пан Понс подзвонив, я відчинила йому, а він же мало не свій, я не могла йому заборонити — он він там уже спенцера здіймає.
— Бідна ясочко, — мовила президентова до дочки, — нас застукано! Мусимо тепер вдома обідати. А може, — додала вона, побачивши в своєї ясочки жаль на лиці, — варто здихатися його раз на все?
— Ох, бідний! — відповіла панна Камюзо, — відібрати в нього один із обідів!
У малій вітальні пролунав фалшивий кашель людини, що хоче таким способом сказати: „Мені чути!“.
— Ну, то хай зайде, — сказала Мадлені пані Камюзо, повівши плечима.— Ви так рано прийшли, кузене, — трохи влесливо промовила Сесіль Камюзо, — що застали нас у ту мить, як мама одягатися збиралась.
Кузен Понс, він котрого не втаївся той рух плечима, був такий приголомшений, що жодного комплімента не зміг добрати й задовольнився оцим глибоким висловом:
— Ви завжди чарівна, кузиночко!
Потім, звертаючись до матері, вклонився:
— Люба кузино, ви не можете на мене гніватись, що я прийшов раніш, як звичайно, — я приніс вам те, що ви ласкаво в мене просили…
І бідний Понс, який щоразу по живому різав президента, президентову й Сесіль, називаючи їх кузеном та кузиною, видобув із бокової кишені свого фрака чарівну продовгасту скриньку з сентлючійського дерева, божественно вирізьблену.
— Ах, я й забула! — сухо промовила президентка.
Чи ж жорстокі були ці слова? Чи не відбирали вони всяку ціну старанням родича, в якого єдина хиба була, що він бідний родич?
— Але ви дуже ласкавий, кузене, — вела вона. — Певно, я винна вам великі гроші за цю дурничку?
Від цього питання кузена пройняло ніби внутрішнім дрожем — він сподівався своїм подарунком поквитуватись за всі обіди.
— Я гадав, що ви дозволите мені подарувати його, — схвильовано сказав він.
— Як то! Як! — відказала президентова. — Між нами не повинно бути церемоній, ми досить одне одного знаємо, і соромитись нам нема чого. Я знаю, ви не такий багатий, щоб до видатків вас призводити. Хіба не досить уже й того, що ви час свій гаяли, бігаючи по крамницях?
— Ви не схотіли б цього віяла, люба кузино, коли б мусіли сплатити його вартість, — відказав ображений бідолаха, — бо це ж шедевр Вато, який намалював його з обох боків; але не турбуйтесь, кузино, я заплатив хіба що соту частку справжньої ціни мистецтва.
Сказати багатому: „Ви бідний!“ — це однаково, як сказати архієпископові ґренадському, що його казання нічого не варті. Пані президентова була занадто горда становищем чоловіка, марвільським маєтком та запросинами на двірські балі, щоб її не вразило до живого таке зауваженння, та ще й від нікчемного музиканта, перед котрим вона вдавала добродійку.
— Виходить, що дурні ті, в кого ви такі речі купуєте?.. — жваво сказала президентова.
— В Парижі дурних крамарів не знайдеш, — майже сухо відказав Понс.
— Тоді, значить, ви в цій справі дуже вмілий, — сказала Сесіль, щоб утишити суперечку.
— Я вмію, кузино, пізнати Лянкре, Патера, Вато, Ґреза, але найбільше хотілося мені догодити вашій любій мамі.
Пані де-Марвіль, неосвічена й чванькувата, не хотіла і в знак подати, що приймає будь-щось від свого похлібця, і її неуцтво чудово їй служило — вона не знала навіть імени Вато. Коли щось може показати, аж де сягає самолюбство колекціонерів — а воно, певно, належить до найпалкіших самолюбств, бо не поступається навіть авторському — так це сміливість, з якою Понс, уперше за двадцять років, затявся перед кузиною. Приголомшений її зухвальством, Понс, пояснюючи Сесілі красу витонченої різьби на тому чудовому віялі, трохи заспокоївся. Та, щоб до кінця зрозуміти сердечний трепет, що не покидав старого, конче треба дати короткий нарис господині дому.
У сорок шість років пані де-Марвіль, колись маленька, білява, гладенька й свіжа, схуднула, хоч і лишилась малою. Її зморшкувате чоло, запалий рот, прикрашені замолоду ніжною барвою, змінили тепер свій зневажливий вираз на похмурий. Від звички неподільно панувати в домі обличчя її зробилось жорстоке й неприємне. Біляве волосся з часом обернулось у гостро шатенове. В очах, ще жвавих та їдких, світилась суддівська пиха, стриманою заздрістю загострена. Справді, пані де-Марвіль була мало не бідачкою в товаристві вискочнів-буржуа, де обідав Понс. Вона не могла простити багатому торговцеві-дрогістові, колишньому голові торговельного трибуналу, що він став послідовно депутатом, міністром, графом і пером. Після вісімнадцятирічної праці в Парижі вона ще сподівалася для Камюзо посади радника в касаційному суді, куди, одначе, йому не було приступу через відому всім нездатність. 1844 року міністер юстиції шкодував уже, що 1834 року Камюзо призначено на президента, але його примістили в прокуратурі, де, завдяки звичкам колишнього слідчого, він був корисний під час оголошення присудів.
Марні надії виснажили пані де-Марвіль, яка й не помилялась, до того ж, щодо вартости свого чоловіка, й зробили її страшною. Не по літах стара, вона робилась шорстка й суха, як та щітка, щоб досягти страхом того, в чому її усі ладні були відмовити. Через надмірну вщипливість подруг у неї було мало. Її боялись, бо вона оточила себе кількома святенницями такого ж ґатунку, котрі її підтримували ради підтримки з її боку. Тому стосунки бідного Понса з цим бісом у спідницях нагадували стосунки учня з учителем, що розмовляє тільки лінійкою. Отож, господиня не зрозуміла несподіваної сміливости свого кузена, бо не знала ціни подарункові
— Де ж ви знайшли його? — спитала Сесіль, роздивляючись на коштівність.
— На вулиці де-Ляп у одного тандитника, а він допіру привіз його з замку Ольне, що коло Дре; його розпродали в щент, а колись там жила пані Помпадур, поки ще не збудували Менара; звідти врятували найпишніші в світі дерев'яні оздоби; вони такі чудові, що Льєнар, наш славетний різьбяр по дереву, лишив собі для моделі дві овальні рямки, як nec plus ultra мистецтва. Там були справжні скарби. Мій тандитник знайшов це віяло в тахньованому письмовому столику — його я теж купив би, коли б збирав колекцію таких виробів; але це неприступно… меблі Рейзенера коштують три-чотири тисячі франків кожна! В Парижі починають визнавати, що дерев'яна тахльована робота славетних німецьких та французьких майстрів — це справжні картини з дерева. Заслуга колекціонера в тому, що він випереджає моду. Ось побачите, через п'ять років у Парижі за франкентальську порцеляну, яку я вже двадцять років збираю, платитимуть удвічі дорогше, ніж за севрську.
— Що це за франкенталь? — сказала Сесіль.
— Назва Палятінської порцелянової фабрики; вона давніша за нашу севрську мануфактуру, також як і славетні гайдельберзькі сади, що зруйнував Тюрен, мали нещастя існувати раніш за версальські. Севр багато в чому копіював франкентальську фабрику… Треба дати справедливість, німці раніш за нас виробляли чудові речі в Саксонії та Палятінаті.
Мати з дочкою перезирнулись, так ніби Понс до них по-хінськи заговорив, бож і уявити не можна, які парижани неосвічені та однобічні — вони знають тільки те, чого їх учать, та й то ще коли хочуть учитись.
— А по чому ви пізнаєте франкенталь?
— А підпис! — палко промовив Понс. — Всі ці чарівні шедеври підписані. На франкенталі є переплетені К і С (Карл-Теодор), а зверху принцівська корона. На старій саксонській — дві шпаги й золотий порядковий номер. Вінсен позначений рогом. Відень — літерою В, закритою та заґратованою. Берлін має дві смуги. Мейенс —колесо. Севр —два Л, а королевина порцеляна літеру А, тобто Антуанета, а зверху королівська корона. У XVIII столітті всі європейські державці змагалися в порцелянових виробах. Переманювали робітників. Вато малював сервіз для дрезденської мануфактури, і його твори набули скаженої ціни (на цьому треба добре знатися, бо тепер Дрезден повторює їх і копіює). Тоді виробляли чудові речі, яких уже не зроблять удруге…
— Що ви!
— Атож, кузено! Не зроблять уже деякої дерев'яної мозаїки, деякої порцеляни, як не зроблять Рафаелів, Тіціянів, ні Рембрандтів, ні Ван-Ейків, ні Кранахів… Ось хінці — вони вже вправні, вони вже спритні, а тепер копіюють чудові зразки своєї порцеляни, так званої, велико-мандаринської… Дві старі велико-мандаринські вази найбільшого розміру коштують шість, вісім, десять тисяч франків, а сучасну копію можна мати за двісті!— Ви жартуєте!
— Ці ціни дивують вас, кузино, але це ще дарма. Цілий обіденний сервіз на дванадцять персон із севрської глини, що не є порцеляна, коштує тепер сто тисяч франків, та це ще й фабрична ціна. За такий сервіз 1750 року в Севрі платили п'ятдесят тисяч ліврів. Я бачив автентичні накладні.
— Вернімось до віяла, — сказала Сесіль, котрій коштівність видавалась занадто старою.
— Ви ж розумієте, що я зразу пустився в полювання, тільки но ваша люба мама вшанувала мене проханням про віяло, — вів Понс. — Побував я в усіх паризьких торговців, але нічого гарного не знайшов, бо для любої господині я хотів добути шедевр, і гадав подарувати їй віяло Марії-Антуанети, найкраще з усіх славетних віял. Аж це вчора мені в очі впав цей божественний шедевр, що його замовив, певно, Люї XV. Чому пішов я по віяло на вулицю де-Ляп до овернця, що торгує міддю, залізом та золоченими меблями? Я вірю в розумність мистецьких творів, вони знають аматорів, вони гукають їх, кличуть: „тс… тс!..“.
Господиня непомітно для Понса знизала плечима, глянувши на дочку.
— А цих скнар я всіх знаю! „Що новенького, дядьо Моністроль? Чи немає надверників?“ питаю в торговця, а він дозволяє мені попасти очі на свої набутки раніш за великих покупців. На це Моністроль розповів мені, як Льєнар, що різьбить у каплиці в Дре розкішні речі для короля, врятував із розпродажу в Ольне дерев'яні оздоби з рук паризьких купців, заклопотаних порцеляною та інкрустованими меблями. „Нічого значного в мене немає, сказав він мені, але подорожні витрати я мабуть поверну на оцьому“ — і показав мені письмовий столик, справжнє диво! Це малюнки Буше, митецьки виконані дерев'яною мозаїкою!.. така розкіш, що хоч молись! „А ось, пане, каже, я допіру знайшов оце віяло в маленькій замкнутій шухляді, до якої ключа немає, то я її силою взяв! Ви вже, будь ласка, скажете, кому його можна продати“… І витягає мені оцю горорізьблену скриньку з черемхового дерева. „Гляньте, це в стилі Помпадур, що нагадує розцвіт ґотики. — „О, відповідаю йому, скринька гарна, скринька мені підійшла б, а от віяло, друже Моністроль, — немає ж у мене панії Понс, котрій подарувати це старе безділля, та й нові ж роблять дуже гарні. Тепер чудово малюють по веленевому папері й досить задешево. Знаєте ж, що в Парижі дві тисячі художників!“ І недбало розгортаю віяло, своє захоплення стримую й байдуже дивлюся на ці два малюнки, виконані з чарівною недбайливістю! Я тримав віяло пані Помпадур! Вато добре голову посушив собі, компонуючи його! „Скільки ви хочете за столика? — О, тисячу франків, мені вже й дають“. Я кажу йому ціну за віяло, відповідно до здогадної суми його подорожніх витрат. Тоді дивимось одне одному пильно в вічі, і бачу, що він уже мій. Зразу ж кладу віяло в скриньку, щоб овернець не почав роздивлятись на нього, і починаю вихваляти обробку скриньки, яка теж, певна річ, є справжня коштовність. „Якщо я купую його, кажу Моністролеві, то тільки через скриньку, чи бачите, тільки скринька мене й спокушає. А за столика ви більше, як тисячу візьмете, гляньте ось, як мідь викарбувана! Це ж моделі… Це можна експлуатувати… воно ж ніде не репродуковане, для пані Помпадур уніки робили“… І добродій мій, запалившись своїм столиком, забуває про віяло, віддає мені його за абищо взамін моїх пояснень про красу Рейзенерівської меблі. Он як! Але треба доброї практики, щоб такий торг учинити! Це змагання віч-на-віч, а знаєте, яке око в єврея або овернця!
Чудова пантоміма, запал старого митця, що робив із нього, коли розповідав оце про перемогу своєї хитрости над неуцтвом тандитника, модель, годну голяндського пензля, — все пішло марно перед господинею та її дочкою, які казали одна одній, скидаючись холодними та зневажливими поглядами:
— От дивак!
— Так це вас тішить? — спитала пані де-Марвіль.
Понсові, враженому цим питанням, схотілося її побити.— Але це ж полювання на шедеври, люба кузино! Стоїш віч-на-віч із супротивниками, що захищають дичину! Тут хитрість на хитрість! Шедевр у руках нормандця, єврея або овернця — та це ж як та казкова принцеса, яку чарівники стережуть!
— А звідки ви знаєте, що це Ват… як ви казали?
— Вато, кузино, один із найбільших французьких художників XVIII століття! Та хіба ви не бачите підпису? — сказав він, показуючи на пастораль, де водили хоровод фалшиві селянки та вельможі-пастухи. — Це ж порив! Який запал! Яка фарба! А зроблено ж однією рисою, як розчерк учителя краснопису; роботи не почувається! А ось із другого боку баль у сальоні! Зима й літо! Які орнаменти, і як усе збереглося! Бачите — накінечник золотий, і кінчається з обох країв малесенькими рубінами, я їх почистив!
— Коли воно так, то я не можу, кузене, прийняти від вас таку цінну річ. Вам краще повернути її на гроші, — сказала президентова, хоч їй не хотілось кращого, як лишити собі розкішне віяло.
— Настав час, щоб знаряддя пороку було в руках чесноти! — сказав старий, знову опанувавши себе. — Для цього дива треба було сто років. Будьте певні, що при дворі жодна принцеса не матиме нічого похожого на цей шедевр, бо така вже, на лихо, людська натура, що для Помпадур робиться більше, як для чеснотливої королеви!
— Гаразд, я приймаю його, — мовила, сміючись, президентова — Сесіль, янголку мій, піди доглянь із Мадленою, щоб обід був годен нашого кузена…
Президентова хотіла вирівняти рахунок. Наказ цей, уголос висловлений, противно правилам доброго тону, так нагадував додачу до платні, що Понс почервонів, як застукана дівчина. Ця трохи завелика порошинка муляла якийсь час йому в серце. Сесіль, молода, рудоволоса особа, що педантичним поводженням наслідувала суддівську поважність президента й нагадувала сухість своєї матері, вийшла, лишивши бідного Понса сам-на-сам із страшною президентовою.