Кузен Понс/V
| ◀ IV | Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ V. Одна з багатьох образ, що похлібець мусить терпіти |
VI ▶ |
|
— А Лілі моя дуже мила, — сказала президентова, й досі вживаючи Ім'я, яким називали Сесіль колись у дитинстві.
— Чарівна! — відповів старий музикант, спочиваючи.
— От ніяк не розумію нашого часу, — вела президентова. — Виходить, то дарма, що батько президент Паризького Королівського суду й командор Почесного Легіону, а дід депутат-мільйонер, майбутній пер Франції, найбагатший гуртовий шовкоторговець?
Відданістю новій династії президент заробив командорську стрічку, хоч і цю ласку дехто із заздрих приписував його дружбі з Попіно. Цей міністер, дарма що скромний, погодився, як відомо, на графський титул. „Задля сина“, казав він численним друзям.
— Тепер тільки за грішми вганяють, — відповів Понс, — тільки багатого й шанують…
— Щоб же це було, — скрикнула президентова, — коли б господь залишив мені бідного Шарля!..
— О, з двома дітьми ви були б бідні, — відказав кузен. — Це наслідок рівного розподілу майна; та не турбуйтесь, люба кузино, Сесіль, кінець-кінцем, конче віддасться. Ніде я не бачив такої доладної дівчини.
Ось до якої міри принижувався Понс у своїх хозяїв: підспівував їхнім думкам та тлумачив їх пласко, на зразок античних хорів. Він не зважувався виявляти ориґінальність, що властива митцям і що буяла в ньому замолоду дотепами, але майже зникла тепер від повсякчасного запобігання, а коли й виникала іноді, як допіру було, то її зразу ж погноблювано.
— Аджеж я віддалася тільки з двадцятьма тисячами франків посагу…
— 1819 року, кузино! — перепинив її Понс. — Так це ж ви, жінка з головою, дівчина, якій король Люї XVIII протеґував!
— Так дочка ж моя — янгол доладности й розуму; що вже щиросерда, сто тисяч франків на віддання має, не згадуючи про найкращі надії в майбутньому, а от лишається в нас на руках…
Пані да-Марвіль хвилин із двадцять про дочку та про себе говорила, розводячи докори, властиві всім матерям із відданицею на шиї. Вже двадцять років, відколи Понс у свого єдиного кузена Камюзо обідав, бідолаха сподівався хоч одного слова про свої справи, про своє життя чи здоров'я. А втім, Понс скрізь був ніби ринвою на хатні болі; він був вельми певний у своїй тривалій та змушеній скромності, бо одне-єдине нерозважне слово замкнуло б йому двері в десятьох домах; до його слухацької ролі, таким робом, приєднувалось ще й постійне ухвалювання і він на все посміхався, нікого не обвинувачував і не оборонявся; для нього всі мали рацію. Та й його вже за людину не мали, це шлунок був! У цій довгій тираді президентова, не без деяких застережень, призналася своєму кузенові, що ладна погодитись для дочки на будь-яку партію, аби вона трапилась. Навіть за добре вважала б сорок-восьми-літнього чоловіка, аби тільки мав двадцять тисяч франків ренти.
— Сесілі тепер двадцять третій рік пішов, а коли, на лихо, вона дійде двадцять п'ятого або двадцять шостого, то віддати її буде надзвичайно тяжко. Світ питає тоді, чому це дівчина так довго в родині зосталась? Про це становище вже й так аж надто плещуть у нашому товаристві. Ми вже вичерпали всі звичайні пояснення: „Вона молода. — Дуже батьків любить, щоб із дому йти. — Вдома дуже щаслива. — 3 нею важко, високого імени хоче!“ Ми сміх з себе робимо, я почуваю. Та й Сесілі обридло чекати, вона мучиться бідолашна…— Через що? — безглуздо спитав Понс.
— Бо сором їй, що всі подруги раніше віддалися, — суворо відповіла мати.
— Так що ж сталося, кузино, після того, як я востаннє мав честь тут обідати, коли ви клопочетесь про сорок-восьми-літьніх чоловіків? — сумирно мовив бідний музикант.
— Те сталося, — відказала президентова, — що ми мали побачитися в одного двірського радника з його сином, якому тридцять років, і з достатком він; пан де-Марвіль здобув би йому за гроші посаду доповідача в торговельному суді, він там уже працює позаштатним. І от нам зараз сказали, що молодик цей безумство вчинив — поїхав до Італії за якоюсь королелевою балю Мабіль… Це заличкована відмова. Нам не хочуть віддати молодика, в якого мати померла і який користується аж тридцятьма тисячами франків ренти, чекаючи батьківщини. Тож ви мусите простити нас за кепський настрій — ви наспіли саме в кризу.
Поки Понс добирав якоїсь догодливої відповіді, що завжди трохи запізно спадала йому на думку в хазяїв, яких він боявся, ввійшла Мадлена й подала президентовій записку, чекаючи на відповідь. Ось що в тій записці писалося:
„Коли сказати, мамусю, що цю записочку прислав із Палати батько і що він кличе тебе зі мною обідати до одного з приятелів, щоб про моє одружіння поговорити, тоді кузен піде собі, а ми зможемо повести далі свої справи в Попіно“.
— Кого пан прислав? — жваво спитала президентова.
— Кур'єра з Палати, — зухвало відповіла суха Мадлена.
Цією відповіддю стара служниця давала на розум господині, що до змови й вона причетна разом із нетерплячою Сесіллю.
— Перекажіть, що я з дочкою буду в половину на шосту.
Коли Мадлена вийшла, президентова глянула на кузена Понса з тією фалшивою ласкавістю, яка справляє на чулу душу те саме вражіння, що й суміш оцту з молоком на язик ласуна.— Любий кузене, обід замовлено, ви обідатимете самі, бо чоловік пише мені про побачення й повідомляє цим, що шлюбні пляни з радником поновлюються, і ми підемо до нього на обід… Ви розумієте, що між нами церемоній бути не повинно. Почувайте себе в нас, як дома. Бачите, яка я відверта з вами і ні з чим не таюся… Ви ж не хочете, певна річ, перешкодити шлюбові мого янголятка?
— Навпаки кузино, я завжди хотів знайти їй чоловіка, але в моєму колі…
— Так, це неможливо, — згорда урвала президентова. — Так ви лишаєтесь? Поки я вдягатимусь, з вами Сесіль побуде.
— О, кузино, я можу й десь інде пообідати, — сказав старий.
Хоч і глибоко вразила його президентова, отак злиднями йому дорікаючи, та ще більше злякався він перспективи лишитися в товаристві слуг.
— Та чому ж?.. Обід готовий, однаково, слуги його поїдять.
Почувши цю жахливу фразу, Понс випростався, мов його гальванічним струмом шпигнуло, холодно вклонився кузині й пішов по спенцера. Двері з Сесілиної спальні, що виходили в малу залю, були непричинені, отже подивившись перед себе в дзеркало, Понс побачив, що дівчина аж заходиться сміхом та до матері головою киває й кривить гримаси, з яких старий митець догадався про якусь підлу містифікацію. Понс поволі зійшов униз сходами, стримуючи сльози: він бачив, що його, не знати чому, з цього дому вигнано.
— Я занадто вже старий, — думав він. — Світ не любить старости та бідности, цих двох бридот. Тепер я вже нікуди без запрошення не ходитиму.
Героїчна думка!..
Двері з кухні, що містилась на першому поверху проти дверницької, часто бували відчинені в будинках, де живуть самі власники й де ворота завжди замкнуті — отож Понс вільно міг почути, як сміялись куховарка та лакей, яким Мадлена розповідала про штуку з Понсом, бож у неї й на думці не було, що старий так хутко уступиться з бойовища. Лакей голосно ухвалював такий жарт із завсідником, що на новий рік, казав він, тільки дрібне екю дає.
— Воно так, та коли він затріпається й покине ходити, то нам по три франки на новий рік урветься, — зауважила куховарка.
— Та як же він довідається? — обізвався лакей до куховарки.
— Чи ба! — відказала Мадлена, — чи тепер, чи в четвер, різниця для нас мала! Він так остогид господарям, де обідати ходить, що його звідусюди виженуть.
У цю мить старий музикант крикнув дверникові: „відчиніть, будь ласка!“. Цей болісний крик зустрінуто в кухні глибокою мовчанкою.
— Він чув, — мовив лакей.
— Ну, тим гірше, або й тим краще, — обізвалась Мадлена. — Не лазитиме вже цей щур.
Бідолаха, що нічого не пропустив у кухенній розмові, ще й це останнє слово почув. Він пішов бульварами додому в такому стані, як стара жінка після запеклої боротьби з убійниками. Розмовляючи сам до себе, він ішов конвульсійно-швидко, бо зневажений гонор гнав його, мов соломину вітер. Нарешті о п'ятій годині він опинився на бульварі Тампль, сам не тямлячи, як туди зайшов; але, дивна річ, апетиту він не почував найменшого.
Щоб зрозуміти заколот, що счинив Понс у себе вдома своїм невчасним поворотом, тут конче треба подати вже обіцяні пояснення про пані Сібо.