Кузен Понс/VI
| ◀ V | Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ VI. Зразок дверника (чоловічий і жіночий) |
VII ▶ |
|
(Чоловічий і жіночий).
Сібо, непоказний чоловічок, що аж позеленів, день-у-день сидячи по-турецьки на столі проти заґратованого віконця, яке на вулицю виходили, заробляє кравецтвом коло сорока су на день. Він ще працював, хоч було йому вже п'ятдесят вісім років, а п'ятдесят вісім років — це найкращий у дверників вік; вони звикають до своєї комірки, вона стає їм мов би мушля для устриць, і в кварталі своєму на той час вони заживають слави!
Пані Сібо, колись вродлива устричниця, покинула свою посаду в „Кадран-Бле“ з кохання до Сібо, двадцять вісім років маючи, після всіх пригод, що на них вродлива устричниця натрапляє, не шукаючи. Краса простолюдних жінок не довго триває, надто коли їм доводиться прикрашати собою вхід до ресторану. Від гарячого кухенного духу їхні риси грубіють, рештки вина, допиті з гарсонами, просякають у шкурі, і жодна квітка не в'яне так хутко, як обличчя вродливої устричниці. На щастя для пані Сібо, законний шлюб та дверницьке життя наспіли вчасно й зберегли її; вона пишалася, як модель Рубенса, заховуючи дозрілу красу, і суперниці з Нормандської вулиці клепали на неї, коли взивали гладкою гиндичкою. Колір її тіла можна було порівняти з апетитними брилами ізінського масла, і, дарма що гладенька, службу свою вона справляла на диво жваво. Пані Сібо вступала в літа, коли жінки такого ґатунку мусять голитися. Чи не значить це сказати, що їй було сорок вісім років? Дверниця з вусами — це для власника одна з найповніших запорук ладу та безпечности. Якби Делякруа міг побачити пані Сібо, коли вона гордовито на мітлу спирається, то безперечно створив би з неї Бельону!
Дивна річ, але становище подружжя Сібо, висловлюючись стилем обвинного акту, мусіло вплинути на становище двох приятелів: тому історик повинен ради точности докладніше розібратися в дверницьких справах. Будинок давав коло восьми тисяч франків, бо в ньому були три великі помешкання на вулицю й три в старому осібникові, що між подвір'ям та садом. Крім того, крамницю з вулиці наймав залізняк Ремонанк. Тому кілька місяців він почав торгувати рідкощами і, добре знаючи тандитницьку вартість Понсову, шанобливо вітався до нього з крамниці, коли музикант виходив або вертався додому. Отож, відсоток з комірного давав подружжю Сібо коло чотирьох сот франків, а крім того вони задурно мали помешкання й дрова. Заробіток Сібо становив пересічно сімсот-вісімсот франків річно, так що подружжя стягало, разом з новорічними подарунками, тисячу шістсот франків, але й проїдало їх достоту, бо жило краще від звичайних простолюдів. „Живеш же один раз!“ казала пані Сібо. Родившись за Революції, вона не зналася, як бачимо, в катехізисі.
Від стосунків із „Кардан-Бле“ ця дверниця з жовтими й гордовитими очима зберегла куховарську вмілість, тим то чоловікові її заздрили всі його товариші. Через те Сібо, дійшовши поважного віку, на порозі старости ставши, не мали й сотні франків про чорний день. Добре вдягнені, добре вгодовані, вони ще й у пошані були по всьому кварталі завдяки двадцять шістьом рокам несхибної чесноти. Якщо в них нічого не було, то й вони нікому не були винні ж і сантима, за їх висловом, бо пані Сібо щедро розкидала ж у своїй мові: „Ти ж моє ж серденько!“ казала вона чоловікові. Чому? Дарма було б питати її, як і про причину байдужости в релігійних справах. Пишаючись своїм бездоганним життям, пошаною шістьох чи сімох вулиць та повнотою влади, яку дав їм власник над будинком, вони потай зідхали, що не мають ще й ренти. Сібо скаржився, що ноги й руки йому крутить, а пані Сібо вболівала, що її бідний Сібо в такі літа мусить працювати. Настане день, коли дверник, проживши отак тридцять років, закидатиме урядові несправедливість і зажадає собі ордена Почесного Легіону! Раз-у-раз як вуличні сплітки приносили звістку, що така ось покоївка, вісім або десять років прослуживши, ховає вже під подушку духівницю на триста-чотириста франків дожиттьової ренти, по дверницьких знімались нарікання, які можуть дати уяву про заздрість, що жере нижчі прогресії в Парижі.
— Ох, нам-от уже такого не буде, щоб духівниця під подушкою лежала! Нам такого щастя й не сподіватися! А де вже тим слугам до нас рівнятися! Ми люди довірні, ми гроші одержуємо, прибутку пильнуємо, а ставляться до нас, як до собак тих, та й край!
— Бувають щасливі й нещасні, — казав Сібо, рушаючи до клієнтів з одежею.
— Коли б я покинула Сібо в оцій дверницькій, а сама б у куховарки пішла, то було б у нас же тридцять тисяч франків, — кричала пані Сібо в розмові з сусідкою, взявшись руками в гладкі боки. — Життя я не знала, сидіти б тільки в теплі в дверницькій, та щоб було все!
Коли 18В6 року два приятелі оселились на третьому поверху в старому осібникові, то вчинили в подружжі Сібо мов би революцію. Ось яким робом. Шмуке, як і приятель його Понс, брав собі звичайно на господарювання дверника або дверницю в тому домі, де жив. Отож, на Нормандській вулиці оселившись, обидва музиканти одностайно порозумілися з панією Сібо, що зробилася в них економкою за двадцять п'ять франків місячно, по дванадцять франків п'ятдесят сантимів на брата. Через рік достойна дверниця запанувала в обох старих паничів, як панувала і в будинкові пана Пільєро, двоюрідного діда графині Попіно; їхні справи стали її справами, і вона казала про них: „Мої два добродії.“ Побачивши зрештою, що „клацуни“ лагідні, як баранці, добросерді, довірливі, мов ті діти, вона почала в своїй простолюдній щирості опікати їх, упадати коло них, доглядати їх так віддано, що навіть картала їх іноді й оберігала від усякого ошуканства, що збільшує в Парижі хатні видатки. За двадцять п'ять франків на місяць два старі паничі без жодного наміру, та й не здогадуючись про це, дістали собі матір. Побачивши вартості панії Сібо, обидва музиканти наївно хвалили її, дякували їй, робили їй дрібні подарунки, які ще більш зміцнили зв'язок цієї хатньої спілки. Пані Сібо воліла краще, щоб її шанували по заслузі, аніж платили, а це почуття, відома річ, завжди поліпшує платню. Сібо за півціни давав лад їхній одежі, виконував доручення та чинив усякі послуги „двом добродіям“ своєї жінки.
Нарешті, через рік у зв'язках третього поверху з дверницькою з'явився новий елемент обопільної приязні. Шмуке вложив із панією Сібо угоду, що задовольнила його лінощі та бажання без ніякого клопоту жити. За тридцять су денно чи сорок п'ять франків місячно пані Сібо взялася давати Шмуке сніданок та обід. Визнавши приятелів сніданок за вельми путящий, Понс теж склав угоду на сніданок за вісімнадцять франків. Завдяки цій системі постачання, що додала в прибуток дверницької коло дев'яносто франків на місяць, обидва пожильці зробилися істотами недоторкними, янголами, херувимами, богами. Річ дуже непевна, чи королеві французів, який усі права на це має, прислужують так, як прислужували тоді двом клацунам. Молоко завжди виходило їм із кошика нерозведене, вони задурно читали газети другого й четвертого поверхів, де пожильці вставали пізно, та в разі потреби їм можна було й сказати, що газет ще не одержано. Помешкання, одежу й сходи пані Сібо тримала у флямандській чистоті. Шмуке тішився щастям, якого ніколи не сподівався: пані Сібо робила йому життя легким; він давав коло шести франків на місяць за білизну, яку вона й прала й латала. На тютюн він витрачав п'ятнадцять франків щомісяця. Ці три видатки виносили разом щомісяця шістдесят шість франків, а помножені на дванадцять, давали сімсот дев'яносто два франка. Додайте сюди двісті двадцять франків на помешкання й додатки, матимете тисячу дванадцять франків. Сібо одягав Шмуке пересічно за сто п'ятдесят франків. Отже, цей глибокий філософ жив на тисячу двісті франків у рік. Скільки то людей у Европі, що тільки й думають, як би в Парижі пожити, будуть приємно здивовані, що в ньому можна бути щасливим за тисячу двісті франків ренти, на Нормандській вулиці, в Маре, під опікою, якоїсь панії Сібо!
Панію Сібо аж приголомшило, коли старий Понс вернувся додому о п'ятій. Такого не тільки що ніколи не бувало, а ще й „добродій“ її саму навіть не примітив, і до неї не привітався.
— Ну, Сібо, — сказала вона чоловікові, — добродій Понс або забагатів, або ж збожеволів!
— Та й мені так здається, — відказав Сібо, з дива впустивши рукав фрака, який лагодив.