Кузен Понс/VII
| ◀ VI | Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ VII. Живий приклад байки про двох голубів |
VIII ▶ |
|
У ту хвилину, коли Понс машинально йшов додому, пані Сібо кінчала обід для Шмуке. Обід був із особливого раґу, якого дух ішов по всім подвір'ї. Це були рештки вареної яловичини, куплені в корчмаря та смажені на маслі з дрібно покришеною цибулею, аж поки м'ясо з цибулею проходило маслом і ця дверницька страва, таким чином, набирала вигляду печені. Цієї страви, любовно приготованої для Сібо та Шмуке, між котрими пані Сібо її ділила, та ще пляшки пива було цілком досить для старого німця-музиканта. І повірте, що цар Соломон у всій своїй славі не обідав краще за Шмуке. Оця варена яловичина, засмажена з цибулею, або рештки смаженого курчати, або печеня з петрушкою та риба під сосом, що пані Сібо сама винайшла й під ним рідна мати свою дитину в захваті з'їла б, або ще дичина, залежно від якости й кількости того, що потрапляло з ресторанів на бульварах до корчмаря на вулиці Брошра, — таке було меню в Шмуке, який неремстиво задовольнявся геть усім, що подавала йому допра пань Зіпо. А добра пані Сібо день-у-день урізувала це меню, аж поки довела його вартість до двадцять су.
— Піду довідаюсь, що ж йому трапилось, бідному ж чоловікові, — сказала пані Сібо до дружини, — бо ж ось і обід добродія Шмуке вже готовий.
Пані Сібо накрила миску печені звичайною порцеляновою тарілкою і, не зважаючи на літа свої, добігла до помешкання двох друзів на ту мить, як Шмуке відчиняв Понсові.— Що ті є, труж мій? — спитав німець, перелякавшися схвильованого обличчя Понса.
— Усе тобі розкажу, але я прийшов із тобою обідати…
— Опітаті, опітаті! — скрикнув у захваті Шмуке. — Та це неможлів! — додав він, згадавши за гастрономічні нахили свого приятеля.
Старий німець побачив тоді пані Сібо, що слухала за правом законної господині. Осяяний надхненням, що виникає тільки в серці справжнього приятеля, він підійшов до дверниці й вивів її на сходи.
— Пань Зіпо, топрій Понс любі топрі страф; пітійть у „Катран-пле“, візьмійть смашні опіт — аншуос, маґаронь. Сльофом, лікулівські опіт!
—Який же це? — спитала пані Сібо.
— Ну, це пешень а-ля пуршуаз, — відказав Шмуке, — топрі ріп, пляшка фіна Порто і фсе, що є найкращі з ласіщ: ріжові котлет і копшені сал! Платіть, не кашійть нічого, я фам одам грош зафтра ранок.
Шмуке весело вернувся, притираючи руки, та обличчя його поволі схмарніло, коли слухав оповідання про лихо, що допіру в одну мить розчавило серце його приятеля. Шмуке спробував заспокоїти Понса, змальовуючи йому світ із свого погляду. Париж — це невгавуча буря, чоловіки й жінки мчать тут у скаженому вальсі, і не варт чогось вимагати від людей, що дивляться тільки на зовнішність, а ні ф середін, казав він. Розповів сотий раз, що три єдині учениці, яких він любив, яким сам був дорогий, для яких життя віддав би і від яких мав невеличку пенсію дев'ятсот франків, що з неї кожна сплачувала рівну частину, так забули, з року в рік, навідувати його, так скажено закрутились у вихорі паризького життя, що й не приймали вже його три роки, коли він з'являвся, (що правда, Шмуке з'являвся до цих вельможних пань о десятій годині вранці!) А ренту щотри місяці одержував у нотарів.
— А фтім, це солотій серця, — провадив він. — Сльофом, це мій маленькі святі Сесіль, чаріфній жінкі — пань те-Бордентюф, пань те-Фантенесі, пань ті-Діле. Я їх пачу в Єлісейські Боля, воні мене ні, а люпіть мене туже, я міг-пі опітати в їх, воні-п раті буф. Я міг буті у їх гості, та мені крашше буть із моїм друг Бонс, бо я його бачіть колі хош і в щотень.
Понс узяв Шмуке за руку й потиснув її щиро, від усієї душі; якийсь час вони стояли, як коханці, що побачились по довгій розлуці.
— Опідай туть щотень!.. — сказав Шмуке, потай благословляючи жорстокість президентової. — Слюхай, мі вкуп путім сбірайть ріткощ, і ніякі чорть нам не страшні!
Щоб зрозуміти ці справді героїчні слова: „Мі вкуп путім сбірайть ріткощ!“ — треба сказати, що з Шмуке був безпросвітній неук у тандитництві. Тільки завдяки глибокій своїй приязні він нічого не розбив у залі та кабінеті, що були в Понса за музей. Шмуке, нічого крім музики не відаючи і в музиці творячи сам про себе, дивився на всяке безділля свого приятеля, як дивилася б риба на квітки в люксембурзькому саді, коли б дістала туди запрошення. Він шанував ті чудові витвори задля пошани, з якою Понс до них ставився, обтираючи порох із своїх скарбів. На захоплення приятелеве він відповідав: „Атош, душе гарні“, як та мати, що абичим озивається на рухи дитини, яка ще говорити не може. За два роки спільного життя Шмуке був свідком, як Понс сім раз міняв годинника, завжди здобуваючи кращого замість гіршого. Понс мав тоді чудового годинника — Буль із чорного дерева, з мідними інкрустаціями та різьбою в першій манірі Буля. У Буля було дві маніри, як у Рафаеля — три. У першій він обробляв міддю червоне дерево, у другій, наперекір переконанням своїм, взявся до черепахи — творив дива, щоб перемогти своїх конкурентів, що вигадали тахльовані вироби з черепахи. Не зважаючи на вчені пояснення Понса, Шмуке не добачав найменшої різниці між розкішним годинником у першій манірі Буля та шістьма попередніми. Та ради Понсового щастя Шмуке більше турбувався за все це безділля, ніж навіть сам Понс. Отож, не треба дивуватись, що величні слова Шмуке „мі путім сбірайть ріткощ“ могли заспокоїти Понсів розпач, бо німець цим казав: якщо будеш вдома обідати, я вкладу в колекцію гроші.
— Накрито, панове! — з дивним апльомбом оповістила пані Сібо.
Легко зрозуміти, як здивувався Понс, побачивши та покуштувавши обід, що повстав із глибини приязні Шмуке. Такі почуття, в житті вельми рідкі, походять не з постійної відданости, коли друзі раз-у-раз одне одному кажуть: „в мені ти маєш другого себе“ (до цього звикаєш); ні, вони виникають від порівняння цих проявів щастя в інтимному житті з варварством життя світського. Якраз світське життя знову й безперестань зв'язує двох приятелів чи двох коханців, коли дві великі душі поєдналися в любові чи дружбі. Тому Понс утер дві великі сльози, а Шмуке й собі мусів утерти звогчені очі. Вони нічого не сказали, але полюбилися ще більше й перезиралися з таким виразом, що бальзамом сцілющим падав на рану — від порошини, яку вкинула президентова Понсові в серце. Шмуке тер собі руки, мало шкури з них не здираючи, бо йому в голову спала така думка, яка завжди німця вражає, коли раптом виникне в його мозку, пошаною перед державцями замороженому.
— Так щош, мій топрі Бонс? — сказав Шмуке.
— Догадуюсь, ти хочеш, щоб ми щодня вкупі обідали.
— Хотіф пі я путі такі багат, щоп частувайть ті отак щотень, — сумовито відповів добрий німець.
Пані Сібо, якій Понс давав вряди-годи квитка на виставу — а це підносило його в її серці на таку саму височінь, що й її харчівника Шмуке — зробила тоді таку пропозицію:
— Їй-богу, — сказала вона, — за три франки без вина, я вам обом варитиму щодня такий же обід, що аж тарілки ж оближете, чисті будуть, мов вимиті.— А й то сказайть, — мовив Шмуке. — У пань Зіпо я їм туть кращі опіт як у король…
У своїй надії шанобливий німець ладен був підспівувати наклепам дрібних газет про обмеженість королівського склепу.
— Справді? — сказав Понс. — Гаразд, завтра спробую!
Цю обіцянку почувши, Шмуке кинувся на другий край столу, потягши скатертину, посуд, карафи, й здушив Понса в обіймах, мов той газ, що до другого газу прагне, маючи з ним спорідненість.
—Які щасть! — скрикнув він.
— Добродій обідатиме вдома щодня! — згорда сказала зворушена пані Сібо.
Не знаючи навіть, якій саме події зобов'язана здійсненням своєї мрії, чудова пані Сібо побігла в дверницьку й увійшла в неї, як Жозефа на сцену в „Вільгельмі Телі“. Кинула миски й тарілки та крикнула:
— Сібо, біжи принесеш дві чашечки турецької кави, скажеш у ресторані, що це для мене!
Потім сіла, руки на могутні коліна поклала й, дивлячись у мур, що навпроти будинку, сказала:
— Піду сьогодні ввечері порадитись до пані Фонтен!..
Пані Фонтен ворожила на карти всім куховаркам, покоївкам, лакеям, дверникам, тощо в окрузі Маре.
— Відколи ці добродії оселилися в нас, ми поклали дві тисячі франків в ощадну касу. Через вісім років — ото щастя! Чи може краще не вигадувати на обіді пана Понса та прихилити його до дому? Курка панії Фонтен мені все це скаже.
Ні в Понса, ні в Шмуке не видно було ніяких спадкоємців, тож пані Сібо вже коло трьох років тішила себе надією, що дістане щось за духівницею „своїх добродіїв“, і пильність її збільшилась на цю жадібну думку, що дуже пізно проросла в її вусах, досі бездоганно чесних. Обідаючи щодня в гостях, Понс уникав цілковитого поневолення, в якому дверниця хотіла тримати „своїх добродіїв“. Бродяче життя цього трубадура-колекціонера розвіювало досі невиразні мрії, що вихрились у голові пані Сібо, а після цього пам'ятного обіда вони обернулись у грізний плян. Чверть години згодом пані Сібо з'явилась у їдальні з двома чудовими чашечками кави та двома чарками кіршвасера до них.
— Хай шіве пань Зіпо! — скрикнув Шмуке! — Вона зрозумій мене.
Старий похлібець знову почав нарікати, але Шмуке заспокоїв його ніжними словами, якими й личило голубові-хатнику звернутися до голуба мандрованого, потім приятелі вийшли вкупі. Шмуке не хотів покидати свого приятеля в тому стані, до якого допровадили його своєю поведінкою господарі й слуги в домі Камюзо. Він знав Понса й почував, що під час вистави, на диригентському стільці його можуть обійняти якнайсумніші думки та знищити в ньому добре вражіння від повороту в гніздо. Ведучи Понса пізно ввечері додому. Шмуке тримав його під руку і, як закоханий своїй коханій, показував Понсові місця, де кінчався або починався пішохід, попереджав його, коли калюжа траплялась; йому хотілось, щоб брук був ватний, а небо блакитне та щоб Понс почув музику, яку для нього грали янголи. Він же здобув останню ділянку, що не належала йому в серці приятеля.
Місяців зо три Понс щодня обідав із Шмуке. Передусім, він мусів на вісімдесят франків зменшити суму своїх набутків, бо франків із тридцять п'ять йому треба було на вина, а сорок п'ять коштував обід. До того ж, не зважаючи на турботи та наївні німецькі жарти Шмуке, старий митець жалкував за добірними стравами, чарочками лікеру, доброю кавою, фалшивими чемностями, гістьми та лихослів'ям домів, де він обідав. Важко на схилі життя відкинутись звички, що тривала тридцять шість років. З бочки вина за сто тридцять франків у шклянку гурманові ллється мало приємне вино, — тому щоразу, підносячи до рота шклянку, Понс пригадував із незглибним пекучим жалем виборні вина своїх господарів. Але через три місяці вщухли жорстокі болі, що мало не розбили чуле Понсове серце, І він думав тільки про приємності товариства; отак старий женолюбець жалкує за коханкою, яку покинув через занадто надмірну зрадливість! Хоч і пробував старий музикант затаїти глибоку тугу, що його мучила, проте видно було, що його обпала одна з тих недуг, яких коріння лежить у моралі. Щоб з'ясувати цю нудьгу від зламаної звички, досить зазначити якусь із безлічі дрібниць, що, мов кільця панциря, оповивають душу залізною сіткою. Одною з найбільших радостів колишнього Понсового життя, до того ж одною з утіх похлібця, була несподіванка, гастрономічне вражіння від надпрограмової страви, від ласощів, що їх господиня в буржуазних домах урочисто додає до обіду, щоб він здавався бенкетом! Цієї шлункової насолоди Понсові бракувало, пані Сібо з гордощів наперед розповідала йому меню. Періодична гострота Понсового життя геть зовсім зникла. В його обіді не було чого сподіватись на те, що в домах наших прадідів звалося закритою стравою. Ось цього Шмуке не міг збагнути. Понс був надто делікатний, щоб скаржитись, а коли й є щось сумніше за невизнаного генія, то це незбагнутий шлунок. Серце з розбитою любов'ю, ця драма, якою надуживають, виникає з хибної потреби, бож, коли створіння нас покидає, то можна любити самого творця, він має для нас цілі скарби. Але шлунок!.. Ніщо не дорівняється до його муки, бо життя —передусім! Понс жалкував за деякими кремами — справжніми поемами! за білими сосами — шедеврами! за дичиною з трюфелями — розкішшю! а над усе за славетними рейнськими коропами, що водяться тільки в Парижі, та з якими присмаками! Інший день Понс скрикував: „О, Софіє!“ згадуючи куховарку графа Попін. Почувши це зідхання, перехожий подумав би, що старий за коханкою сумує, а мова йшла про щось рідкосніше, про гладкого коропа під сосом, прозорим на вигляд, густим на язиці, під сосом, гідним монтіонівської премії! І від спогаду про колишні обіди диригент оркестри, опанований гастричною тугою, чимало схуднув.
На початку четвертого місяця, в кінці січня 1845 року, молодий флейтист, що звався Вільгельм, як мало не всі німці, і Шваб, щоб відзначитись від інших Вільгельмів, хоч це й не відзначало його від інших Швабів, визнав за потрібне звернути увагу Шмуке на стан диригента, бо в театрі вже почали за нього хвилюватись. Це було в день першої вистави, коли брали участь і струменти, на яких грав старий німець.
— Старий підупав, щось недобре з ним робиться, очі сумні, руки слабшають, — сказав Вільгельм Шваб, показуючи на Понса, що похмуро сідав до свого пюпітра.
— А це завші бувай у шістдесят рок, — відповів Шмуке.
Як і та мати з „Канонґатських хронік“, що підвела сина під розстріл, аби тільки ще одну добу з ним перебути, Шмуке теж ладен був пожертвувати Понсом ради втіхи — обідати з ним щодня.
— Усі в театрі турбуються, а наша перша балерина, панна Елоїза Брізту, навіть примітила, що й сякається він уже дуже тихо.
Старий музикант немов у ріг сурмив, коли сякався, так бо гучав у хустці його довгий дуплястий ніс. Цей шелест був причиною настирливих докорів кузенові Понсу з боку президентової.
— Багато б даф пі, щоп його розвашіть, — сказав Шмуке, — нутьга його тошить.
— Їй-богу, — сказав Вільгельм Шваб, — пан Понс видається мені таким вищим проти нас, нещасних, що я навіть не зважився запросити його на весілля. Я женюся…
— Як-ше саме? — спитав Шмуке.
—О, дуже чесно, — відповів Вільгельм, добачивши в чудернацькому питанні Шмуке жарт, до якого цей бездоганний християнин не був здатний.
— Ну, панове, на місця! — сказав, почувши три дзвінки, Понс, що оглядав у оркестрі свою маленьку армію.
Грали увертюру до „Нареченої диявола“, п'єси-феєрії, що мала вже двісті вистав. У першому антракті Вільгельм та Шмуке лишились на самоті в порожній оркестрі. Атмосфера в залі сягала тридцять два ступні Реомюра.
— Розкашіть-ше мені фаш історій, — сказав Шмуке Вільгельмові.
— Стривайте, бачите он на авансцені юнака?.. Пізнаєте його?— Щось не фтямкі…
— Це через те, що він у жовтих рукавицях і сяє всіма проміннями чесноти; але це мій приятель Фріц Брунер, з Франкфурта на Майні.
— Той, що пріходіф то фас у оркестр тіфітісь на фістаф?
— Він самий. Правда, важко повірити в таку метаморфозу?
Цей герой обіцяної історії був із тих німців, яких обличчя виявляє заразом похмурий глум Ґетового Мефістофеля й лагідність романів блаженної пам'яти Огюста Ляфонтена, хитрощі й наївність, жадібність крамаря й мудру байдужість члена Жокей-Клюбу, а надто відразу, яка дає пистоля до рук Вертерові, не так від Шарльоти, як від німецьких принців знудьгованому. Це справді було типове німецьке обличчя — багато єврейства й багато простоти, дурощів і відваги, знання, що родить нудьгу, досвід, що його кожна дурниця розбиває, надужиток пивом та тютюном, а щоб усі ці противенства поєднати — диявольська іскра в прекрасних синіх стомлених очах. Одягнений із банкірською елегантністю, Фріц Брунер показував залі свою лису голову тіціянівського кольору, де з боків кучерявилось трохи жовто-гарячого волосся, що його розпуста й злидні йому залишили, щоб він мав змогу платити перукареві в день свого фінансового відродження. Його лице, колись вродливе та свіже, як лице Ісуса Христа в художників, прибрало різких відтінків, що від рудих вус та бороди здавались майже страшними. Чиста синь його очей потьмарніла в боротьбі з нудьгою. До того ж столика розпуста паризька покарбувала йому вії та обвід очей, де мати колись сп'яніло вбачала божественний відблиск свого погляду. Цей передчасний філософ, цей старий юнак був витвір своєї мачухи.
Тут починається цікава історія блудного сина з Франкфурта на Майні, найдивніша й найдивовижніша подія, що будь-коли траплялась у тому спокійному, хоч і центральному місті.