Кузен Понс/VIII
| ◀ VII | Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ VIII, з якого видко, що блудні сини робляться зрештою банкірами та мільйонерами, коли вони з Франкфурта на Майні |
IX ▶ |
|
З ЯКОГО ВИДНО, ЩО БЛУДНІ СИНИ РОБЛЯТЬСЯ ЗРЕШТОЮ БАНКІРАМИ ТА МІЛЬЙОНЕРАМИ, ЯКЩО ВОНИ З ФРАНКФУРТА НА МАЙНІ.
Пан Ґедеон Брунер, один із тих славетних франкфуртських корчмарів, які в спілці з банкірами із благословення закону вивертають у туристів кишені, до того ж чесний кальвініст, побрався з єврейкою — вихристкою, якої посаг став підвалиною його достатків. Єврейка ця померла, покинувши свого дванадцятилітнього сина Фріца під опікою батька та під доглядом одного дядька по матері, ляйпцізького хутровика, голови торгового дому Вірлах і Товариство. Цей дядько, що був далеко не такий м'який, як його хутра, примусив Брунера-батька покласти чималий достаток молодого Фріца в банк Аль-Сартшільд і не чіпати його. Щоб помститись за цю юдійську вимогу, Брунер удруге женився, бож, мовляв, незмога йому порядкувати у величезній корчмі без жіночого ока й руки. Узяв дочку іншого корчмаря, в якій добачав справжню перлину, але не знав він, що то є дочка-одиначка, батьками випещена. Друга пані Брунер була така, якою бувають молоді німкені, коли вони лихі й легковажні. Вона згайнувала свій достаток і помстилася за першу пані Брунер, зробивши з свого чоловіка найнещаснішу в особистому житті людину, яку будь коли знали на терені вільного міста Франкфурта, де мільйонери, кажуть, збираються видати муніципальний закон, щоб примусити жінок дуже себе любити. Ця німкеня любила різні оцти, що їх усі німці називають одним словом: рейнське вино; любила паризький крам, любила верхи їздити, любила оздоби; словом, єдина дорога річ, якої вона не любила, були жінки. Малого Фріца вона зненавиділа й занапастила б його, коли б цей молодий продукт кальвінізму та Мойсеевого закону не народився в Франкфурті та не був під опікою ляйпцізького дому Вірлаха; але дядько Вірлах, у свої хутра заглиблений, пильнував тільки його достатку, а саму дитину покинув мачусі на поталу.
Ця гієна тим лютіша була на цього херувима, сина прекрасної пані Брунер, бо сама вона, не зважаючи на свої, льокомобіля годні, зусилля, дитини не могла мати. Злочинна німкеня з диявольського наміру турнула молодого Фріца, якому тільки двадцять перший минув, у вир антинімецьких розваг. Вона надіялась, що англійський кінь, рейнський оцт і ґетівські Маргарити зведуть дитину єврейки та її багатство, бо дядько Вірлах залишив малому Фріцові добру спадщину, коли той дійшов повноліття. Та хоч курортні рулетки та застільні друзі, серед яких був Вільгельм Шваб, і доконали Вірлахів капітал, але блудний юнак лишився, по волі божій, в науку молодій людності Франкфурта-на-Майні, де всі родини користуються його ім'ям, як опудалом, щоб держати дітей у розумі та страху по конторах із кутими дверима та готовими грішми. І замість померти в розцвіті літ, Фріц Брунер сам мав приємність бачити похорон своєї мачухи в одному з чарівних кладовищ, де німці, з пошани, мовляв, до мертвих, віддаються своїй шаленій пристрасті до садівництва. Отже, друга пані Брунер померла раніш за своїх батьків, а старий Брунер мав від неї тільки порожні скрині й такі муки, що в шістдесят сім років, не зважаючи на геркулесову статуру, вже так занепав, немов його сточила славетна отрута Борджій. Десять років терпіти дружину й нічого після її смерти не взяти від — цього корчмар зробився другою гайдельберзькою руїною, що її, як і гайдельберзьку, невпинно підтримували, проте, Rechnungs (рахунки) щоб не прохололи мандрівців до неї туристи, які жадають побачити цю прекрасну й завжди впоряджену руїну. У Франкфурті про це говорили, як про банкрутство, пальцем на Брунера показували, приказуючи:
— Ось до чого може довести нас лиха жінка, після якої спадщини не лишається, і син, на французький кшталт вихований!
В Італії та Німеччині Францію вважають за причину всякого лиха, на неї всіх собак там вішають; але бог у правді своїй… (далі — як в оді Лефранка де-Помпіньяна).
Гнів власника великого „Голяндського Готелю“ упав не тільки на мандрівців, що на їхніх рахунках (Rechnungs) позначилась його туга. Коли син його вкрай зруйнувався, Ґедеон, добачаючи в ньому посередню причину своїх злигод, відмовив йому хліба й води, вогню, помешкання й люльки! — а це в німецького корчмаря останній ступінь батьківського прокляття. Місцева влада, не здаючи собі справи за перші його помилки й уважаючи його за найнещаснішу в Франкфурті людину, стали йому в поміч і вигнали Фріца з терену цього вільного міста, вплутавши його для цього в дрібну сварку. Правосуддя в Франкфурті також мало людяне та мудре, як і скрізь інде, хоч це місто й править за осідок германського Сойму. Суддя рідко коли іде до верховин річки злочинів та нещасть, щоб довідатись, хто саме тримав урну, звідки випорснула перша цівка води. Якщо Брунер забув сина, то друзі синові теж за батьком учинили.
Ах, колиб цю історію виставити перед суфлерською будкою для зборища, з-поміж якого газетярі, леви та кілька парижанок питали самі собі, звідки взялася глибоко-трагічна постать цього німця, що вирнув у елегантному Парижі на театральній прем'єрі, — то це куди цікавіше було б за феєрію „Наречена Диявола“, хоч повторило б тільки двохсоттисячний раз величну притчу, розграну в Месопотамії за три тисячі років перед різдвом Христовим.
Фріц подався пішки до Страсбургу й надибав там те, чого біблійний блудний син не знайшов на батьківщині св. письма. У цьому виявляється вищість Ельзасу, де б'ється стільки щирих серць, щоб показати Німеччині красу поєднання французького розуму та німецької поважности. У Вільгельма, що тільки день перед тим одержав від батьків спадщину, було сто тисяч франків. Він розкрив Фріцові свої обійми, розкрив йому своє серце, розкрив свій дім, розкрив свій гаман. Описати момент, коли запорошений, нещасний, майже зачумлений Фріц знайшов по той бік Райну справжню золоту монету в руці справжнього приятеля — це однаково що складати оду, а тільки Піндар міг би по-грецьки вразити нею людство, щоб розпалити в ньому пригаслу дружбу. Поставте імена Фріца та Вільгельма поруч імен Дамона й Пітія, Кастора й Полукса, Ореста й Пілада, Дюбрейля й Пмежа, Шмуке та Понса й усіх фантастичних імен, що ми даємо двом приятелям Мономотапи, бо Ляфонтен, з усією геніяльністю своєю, створив із них безтілесні й нереальні марива; додайте до тих прикладів ці два нові ймення — а зробити це ви маєте цілковите право, бо Вільгельм проїв укупі з Фріцом свій спадок, точнісінько як вони разом і Фріців пропили, палячи при тому, розуміється, всі відомі гатунки тютюну.
Річ дивна, але приятелі згайнували цю спадщину по страсбурзьких шинках, по-дурному й безглуздо, з статистками із страсбурзького театру та ельзасками, що в них від убогих принад лишилися тільки недоїдки… І казали між себе щоранку:
— Треба ж, нарешті, схаменутися, щось вирішити, щось почати з тим, що в нас лишилося!
— Чи ба, хай ще сьогодні, — казав Фріц, — а вже завтра… о, завтра!..
У житті марнотратників Сьогодні — це великий заводіяка, а Завтра — великий боягуз, що жахається відваги свого попередника; Сьогодні — це капітан старовинної комедії, а Завтра — П'єро наших пантомін. Дійшовши до останньої тисячофранкової кредитки, приятелі сіли в так звану, королівську почту й подались до Парижу, де оселились у мансарді в „Райнському готелі“ на вулиці Майль у Ґрафа, колись першого прислужника в Ґедеона Брунера. Фріц, з рекомендації Ґрафа, став за писаря в банку братів Келерів на шістсот франків. Господар „Райнського готелю“, був брат славетного кравця Ґрафа. Кравець узяв Вільгельма за рахівника. Ґраф знайшов ці дві убогі посади двом блудним дітям на спогад свого учеництва в „Голяндському готелі“. Ці два факти: зруйнований приятель, визнаний від приятеля багатого, та німецький корчмар, що зацікавився двома зубожілими земляками, дадуть декому привід гадати, що історія ця є роман, але ж усяка правда тепер дуже нагадує вигадку, бо й вигадка в наш час прагне за всяку ціну нагадувати правду.
Фріц, писар на шістсот франків, і Вільгельм, рахівник на таку саму платню, відчули, як важко жити в такому веселому місті, як Париж. Тому 1837 року, через рік по приїзді, Вільгельм, маючи не абиякий хист до флейти, вступив до Понсової оркестри, щоб мати інколи й масла до хліба. А Фріц міг здобути додаток до платні тільки в розвиткові фінансової здібности, властивої йому, як виходневі з роду Вірлахів. Не зважаючи на посидющість, а може й через таланти свої, франкфуртець дійшов двох тисяч франків тільки 1843 року. Біда, божественна мачуха, зробила те, що не під силу було їхнім матерям: навчила їх ощадности та життя, дала їм те велике й міцне виховання, яке вона канчуками вбиває великим людям, що всі в дитинстві бувають нещасні. Фріц та Вільгельм, люди з себе посередні, усіх напучень біди не послухались, вони від її замахів оборонялись, для них груди її були цупкі, руки її кістляві, і не звільнили вони з неї добру фею Уржель, що поступається пестощам геніїв. Та все ж зрозуміли велику цінність багатства й заріклися приборкати йому крила, якщо воно колись до них на двері навернеться.
— І от, дядьо Шмуке, далі все одним словом з'ясується, — казав Вільгельм, що довго розповідав піяністові по-німецьки цю історію. — Брунер-батько помер. Ні син його, ні пан Ґраф, у якого ми живемо, й не знали, що він — один із фундаторів баденських залізниць, що дали йому величезні прибутки, і він полишив чотири мільйони! Сьогодні ввечері я востаннє граю на флейту. Коли б це не прем'єра, то я б уже кілька день тому кинув, але не хотілось, щоб моєї партії бракувало.— Це топре, юнаше, — сказав Шмуке. — А з кімже фі шенісь?
— З дочкою нашого господаря, пана Ґрафа, власника „Райнського готелю“. Я люблю панну Емілію вже сім років, вона прочитала стільки неморальних романів, що відмовила задля мене всім женихам, не знаючи, що з того буде. Дівчина ця буде дуже багата, бо вона єдина спадкоємниця Ґрафів, кравців із вулиці Рішельє. Фріц дає мені вп'ятеро більше, ніж ми проїли вкупі в Страсбурзі — п'ятсот тисяч франків!.. Він кладе мільйон франків у банкове діло, де пан Ґраф, кравець, теж приміщує п'ятсот тисяч франків; батько моєї нареченої дозволяє мені повернути на цю справу двісті п'ятдесят тисяч франків посагу й сам дає стільки ж у товариство. Банк „Брунер, Шваб і Т-во“ матиме, отже, два мільйони п'ятсот тисяч франків капіталу. Фріц купить оце на півтора мільйони франків акцій Французького Банку, щоб забезпечити в ньому наш рахунок. Це ще й не ввесь маєток у Фріца, йому ще лишаються батьківські будинки в Франкфурті, оціновані в мільйон, і „Голяндський готель“ він уже найняв одному з Ґрафових родичів.
— Фі сумофіт поглядайте на фаш труг, — сказав Шмуке, що уважно слухав Вільгельма, — може фі сасріть йому?
— Заздрю, але тільки на Фріцове щастя, — відповів Вільгельм. — Та хіба він виглядає задоволеним? Боюсь я Парижу для нього, хотілося б, щоб і він, та'як я, зробив. Старий біс може в ньому прокинутись. Не в його голову з наших двох трапило найбільше олива. Його вбрання, його лорнет — усе це мене непокоїть. У залі він дивиться тільки на лореток. Ох, коли б ви знали, як важко одружити Фріца! Він ненавидить те, що у Франції зветься лицянням; його треба було б кинути в родину, та'як у Англії людину кидають у вічність.
Підчас гармидеру, що знімається наприкінці всякої прем'єри, флейтист запросив свого диригента до себе на весілля. Понс радо погодився. Шмуке побачив тоді вперше за три місяці посмішку на обличчі свого приятеля і провів його на Нормандську вулицю мовчки, бо по цьому проблиску радости пізнав глибочінь муки, що пекла Понса. Щоб у правдиво-благородної, такої безсторонньої, тихої, великої у чуттях людини були такі хибкості — ось що пантеличило стоїка Шмуке, і він страшенно посмутнів, бо відчув, що неминуче випадає йому відмовитись від щоденних обідів із топрим Бонсом ради Понсового щастя, тільки не знав, чи можлива ця жертва, і від такої думки йому холонула кров.
Горда мовчанка Понса, що замкнувся на Авентенському горбі Нормандської вулиці, вразила, звичайно, президентову, але здихавшись свого паразита, вона мало ним турбувалась; думала разом із чарівною донею своєю, що кузен зрозумів жарт своєї Лілечки; та не так було з президентом. Президент Камюзо де-Марвіль, куценький товстун, після підвищення в суді зробившись урочистим, захоплювався Ціцероном, уважав Опера-Комік за краще від Італійців, порівнював гру різних акторів, не відступався від юрби ні на крок; повторював за свої всі статті міністерської газети, а подаючи свою думку, перефразовував думки попереднього промовця. Цей суддя, якого вдача в основних рисах уже відома і який через становище своє мусів усе брати за серйозне, найбільше дорожив родинними зв'язками. Як здебільшого чоловіки, що над ними цілковито жінки панують, президент у дрібницях удавав незалежність, яку дружина його шанувала. Цілий місяць задовольнявся він банальними причинами, що наводила йому дружина з приводу Понсового зникнення, але кінець-кінцем йому дивним видалося, що старий музикант, сорокалітній друг його перестав приходити якраз після того, коли зробив вельми цінний подарунок, віяло пані де-Помпадур. Граф Попіно визнав віяло за шедевр, а в Тюїльрі ця коштівність із рук у руки переходила й здобула президентовій компліменти, що дуже потішили її самолюбство; їй докладно пояснили красу десятьох галузок їх слонової кости, з котрих кожна була виконана нечувано-витонченою різьбою. Одна руська пані (руським завжди здається, що вони в Росії) давала президентовій у графа Попіно шість тисяч франків за це надзвичайне віяло, — їй смішно було бачити його в таких руках, бо це й справді було віяло, варте герцогині.
— Не можна заперечити, — сказала Сесіль батькові другого дня після цієї пропозиції, — що бідний кузен добре знається на цих дурничках…
— Дурнички! — скрикнув президент. — Та уряд має ось сплатити триста тисяч за колекцію небіжчика радника Дюзомерара й витратить навпіл із містом коло мільйона на купівлю та впорядження готелю Клюні, де примістять оті дурнички!.. Ці дурнички, люба доню, часто бувають єдиними посвідками, що лишаються нам від зниклих цивілізацій. Етруська ваза чи намисто, які коштують перша сорок, друга п'ятдесят тисяч франків — це дурнички, що показують нам, яке високе було мистецтво за часів облоги Трої, і доводять, що етруски це троянці, які повтікали до Італії!
Так умів жартувати гладенький президент, до дружини з дочкою він промовляв із тяжкою іронією.
— Звід знання про ці дурнички, Сесіль, — провадив він, — складає цілу науку, яка зветься археологією. Археологія обіймає архітектуру, скульптуру, малярство, золотарство, кераміку, виробництво з слонової кости, мережива, килими, словом, усі витвори людської праці.
— Так кузен Понс — учений? — сказала Сесіль.
— А що це його не видно? — спитав президент, так ніби його струснуло від безлічі забутих спостережень, що в раптовому сполученні дають вибух, коли вжити тут мисливецького виразу.
— Якщо й образився, то недаремно, — відповіла президентова. — Я, може, не виявила потрібної вдячности за той подарунок, але ж, знаєте, я доволі нетямуща…
— Ви, одна з найкращих учениць Сервена, — скрикнув президент, — та не знаєте Вата?
— Я знаю Давіда, Жерара, Ґро і Жіроде, і Ґерена, і де-Форбена, і Турпена де-Крісе…
— Ви мусіли б…
— Що я мусіла б, пане? — спитала президентова, глянувши на чоловіка з виразом цариці Савської.
— Знати, хто такий Вато, моя люба, він тепер дуже модний, — відповів президент, виявляючи в цій покорі всі свої обов'язки перед дружиною.
Розмова ця відбулася день за кілька перед прем'єрою „Нареченої Диявола“, коли всіх в оркестрі здивував Понсів хворобливий вигляд. На той час усі ті, хто звик бачити Понса в себе за столом і користуватись його послугами, одне одного почали розпитувати, і в колі, де Понс обертався, поширилась тривога, тим більше що дехто бачив його на праці в театрі. Хоч як старанно обходив Понс на прогулянках старих знайомих, коли здибався з ними, та якось зійшовся віч-на-віч із колишнім міністром, графом Попіно, у Моністроля, одного з тих відомих та спритних торговців на новому бульварі Бомарше, що про них Понс розповідав колись президентовій — вони своїм хитрим захопленням день-у-день нагонять ціну на рідкощі, які, мовляв, такі рідкосні вже стали, що й знайти їх не можна.
— Що це вас ніде не видно, любий Понсе? Ви нас зовсім забули, пані Попіно вже й не знає, що думати.
— Пане граф, — відповів старий, — в одному домі, в родичів, мені дали на розум, що в мої літа робишся зайвий на людях. Мене ніколи з великою пошаною не приймали, але хоч не ображали досі. Я ні в кого нічого ніколи не просив, — сказав він з митецькою гордістю. — За увагу до мене я часто ставав у пригоді тим, хто приймав мене; та, здається, помилявся я: за честь пообідати в друзів, у родичів, я мушу кріпаком, невольником зробитись… Так я надумав кінчити з похлібництвом. У себе вдома я маю те, чого жоден обід мені не давав — справжнього приятеля!
Ці слова, пройняті гіркотою, яку старий митець умів ще вкладати в свою мову жестами та наголосом, так здивували пера Франції, аж він одвів достойного музиканта набік.
— Та що це, справді, вам сталося? Чи не можете ви звірити мені своєї образи? Дозвольте зауважити вам, що в моєму домі ви завжди знаходили пошану…
— Ви єдиний для мене виняток, — сказав старий. — До того ж, ви вельможа, державний діяч, при потребі все можна було б пояснити вашою заклопотаністю.Підпавши дипломатичній вправності, що Попіно здобув у стосунках із людьми та справами, Понс кінець-кінцем розповів про свої злигодні в президента де-Марвіля. Попіно близько до серця взяв його болі й зразу ж розповів про це своїй дружині, чудовій і достойній жінці, а та поговорила з президентовою, тільки но з нею здибалась. Колишній міністер і собі закинув кілька слів про це президентові, і в родині Камюзо де-Марвіль відбулось порозуміння. Хоч Камюзо був і не великий пан у своїй господі, але догана його була обґрунтована на праві й на фактах, отже мати з дочкою мусіли її правдивість визнати; обидві вони знітились і всю провину скинули на слуг. Слуг покликано, вилаяно і прощення вони здобули тільки після цілковитого признання, яке показало президентові, що Понс мав велику рацію не з'являтися по гостях. Як і всі господарі, що під жінчиною рукою суть, президент появив усю чоловічу та суддівську велич і слугам заявив, що бути їм прогнаними і всі вигоди від довгої служби в нього втратити, якщо надалі його кузен Понс і всі ті, хто шанує його одвідинами, не будуть у його господі трактовані, як і сам він. На це слово Мадлена посміхнулась.
— У вас один тільки спосіб порятуватись, — сказав президент, — це виблагати в мого кузена пробачення. Ідіть до нього й скажіть, що ваша доля тут залежить цілком від нього, бо прожену вас, якщо він не простить.