Кузен Понс/IX
| ◀ VIII | Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ IX, де Понс приносить президентовій мистецьку річ, трохи дорожчу за віяло |
X ▶ |
|
Другого дня президент вийшов зараня, щоб одвідати кузена перед засіданням. Поява пана президента де-Марвіль, якого оповістила пані Сібо, була ціла подія. Понс, якому вперше за життя ця честь випадала, вже передчував винагороду.
— Я дізнався, кінець-кінцем, любий кузене, — сказав президент після звичайного вітання, — чому ви нас покинули. Ваша поведінка ще збільшує, коли це можливо, мою пошану до вас. З цього приводу не буду вам багато говорити. Всю прислугу я звільнив, дружина й дочка мої в розпачу; вони хочуть побачитися з вами, щоб порозумітися. Але в цій справі є один безневинний — це старий суддя; не карайте ж мене за вихватку нерозважливої дівчинки, що хотіла пообідати в Попіно, а надто тепер, коли я прошу у вас миру й усю вину перебираю на нас… Тридцять-шести-літня приязнь, хоч би вона й ущерблена, все ж має ще певні права. Ну, підписуйте мир і приходьте до нас сьогодні обідати…
Понс заплутався у велемовній відповіді й сказав наприкінці кузенові, що ввечері він буде на заручинах одного музиканта з своєї оркестри, який кидає к бісу флейту й робиться банкіром.
— Ну, так завтра.
— Графиня Попіно, кузене, ласкаво запросила мене таким приязним листом…
— Ну, так післязавтра… — вів президент.— Післязавтра товариш моєї першої флейти, один німець, пан Брунер, частує наречених, бо сам у них сьогодні буде…
— Отже який ви любий, коли доводиться сперечатись за приємність бачити вас у себе, — сказав президент. — Ну, так у ту неділю.
— Так ми ж обідаємо в пана Ґрафа, тестя моєї флейти…
— Ну, то в суботу! Тим часом заспокойте дівчину, вона вже й так свою провину оплакала. Бог вимагає тільки каяття, а ви хіба будете до бідненької Сесілі суворіший за вічного отця?..
Понс, за хибке зачеплений, пустився у вельми ввічливі вислови й провів президента аж на сходи. Через годину до Понса з'явилися президентові слуги; поводились вони цілком по-служницьки, злякано та влесливо — плакали! Мадлена відвела пана Понса вбік і рішуче впала йому до ніг.
— Це ж я, пане, все наробила, а ви, пане, знаєте, що я вас люблю, — сказала вона, розливаючись слізьми. — Через помсту, що в крові моїй кипить, усе це нещасне діло, пане, сталося. Ми втратимо наші пенсії!.. Я божевільна була, пане, не хочу тільки, щоб товариші через моє божевілля потерпіли… Добре бачу я тепер, що не судилося мені за вами бути. Я схаменулась, тоді я ображена була, але люблю вас, пане, й досі. Десять років я мріяла, щоб вам щастя дати й усього тут доглянути! Що то за чудова доля… Ох, коли б ви, пане, знали, як я вас люблю! Та ви, пане, мусіли догадатись про це по моїй злостивості. Якщо я завтра помру, то що знайдуть, пане?.. духівницю на вашу користь… а тож, пане, в моїй скрині, під збіжжям моїм!
Граючи на цю струну Мадлена розворушила самолюбство старого панича, яке завжди прокидається від навіяної любови, хоч би вона й не до серця була. Благородно простивши Мадлені, він і іншим вибачив та пообіцяв побалакати із своєю кузиною президентовою, щоб усі слуги залишились на місці. Понс із невимовною радістю почував, що всі його звиклі втіхи поновитися мають без жодної з його боку негідности. Його просити прийшли, цим він вигравав на пошані, та коли він похвалився своєму приятелеві Шмуке цією перемогою, то з жалем постеріг у ньому смуток і невимовлені сумніви. Проте, побачивши на обличчі Понсовім раптову зміну, добрий німець і собі кінець-кінцем зрадів, жертвуючи своїм щастям від неподільного володіння приятелем впродовж мало не чотирьох місяців. Моральні недуги мають над фізичними величезну перевагу — вони гояться вмить, тільки но уволено бажання, що їх спричинює, бо походять вони від збавлень: Понс цього ранку був уже не той. Сумного смертельного діда заступив той задоволений Понс, що ніс нещодавно президентовій віяло панії Помпадур. Але Шмуке поринув у глибокі міркування про цю подію і не зрозумів її, бо справжній стоїцизм ніколи не з'ясує собі французької ґречности. З Понса був справжній француз часів Імперії, в якому ґалянтність минулого століття з'єднувалась із відданістю жінці, так красно оспіваною в романсах „До Сірії рушаючи“ та ін. Шмуке поховав тугу в серці під квітками німецької філософії, але через тиждень пожовк, і пані Сібо всякими хитрощами привела до нього квартального лікаря. Лікар цей висловив побоювання, що це іктерія, і покинув пані Сібо в пригнобленні від цього вченого слова, яке означає — жовтуха!
Обидва приятелі чи не вперше пішли разом у гості обідати; але для Шмуке це була ніби подорож до Германії. Справді — Йоган Ґраф, господар „Райнського готелю“, та його дочка Емілія, кравець Вольфґанґ Ґраф із дружиною, Фріц Брунер і Вільгельм Шваб — усе були німці. Понс із нотарем були єдині французи, закликані на бенкет. Емілія виховалась у родині Ґрафів-кравців, що мали чудовий осібник на вулиці Рішельє, між вулицями Нев-де-Пті-Шан та Віледо, бо батько її цілком підставно боявся впливу різних людей, що спиняються в готелі. Ця достойна кравецька родина, де дівчину любили, як рідну дочку, віддавала молодому подружжю перший поверх свого будинку. Там і повинен був відкритись банковий дім Брунера, Шваба и Т-ва. Події ці вирішились ще місяць тому, поки Брунер, творець цього добробуту, одержував свій спадок, тож славетний кравець мав час розкішно поновити та вмеблювати помешкання наречених. Банкова контора мала міститись у крилі, що з'єднувало розкішний новий будинок, на вулицю поставлений, із старим осібником, що між подвір'ям та садом.
По дорозі з Нормандської вулиці на вулицю Рішельє, Понс довідався від неуважного Шмуке про подробиці цієї нової історії блудного сина, для котрого Смерть убила гладкого корчмаря. Понсові, під свіжим вражінням замирення з найближчими родичами, зразу ж спало на думку поженити Фріца Брунера з Сесіллю де-Марвіль. Волею випадку нотар братів Ґрафів був якраз зять і наступник Кардо, колись старший нотаріяльний клерк, що в нього Понс часто обідав.
— А, це ви, пане Бертьє, — сказав старий музикант, подаючи руку своєму ex-господареві.
— Чому це ви відобрали в нас приємність бачити вас на обіді? — спитав нотар. — Дружина стурбована за вас. Ми бачили вас на прем'єрі „Наречена Диявола“, і стурбованість наша обернулась у цікавість.
— Старі з природи дражливі, — відповів Понс, — їхнє лихо в тому, що вони на століття спізняються. Та що ж поробиш?.. Годі й того, що вони одне століття репрезентують, не можуть же вони бути ще й представниками того століття, в котрому вмирають.
— Ах, за двома століттями не вженешся, — хитро сказав нотар.
— А от що, — сказав старий, відводячи молодого нотаря в куток, — чому це ви заміж не віддасте моєї кузини Сесілі де-Марвіль?.
— Чому?.. — відповів нотар. — За доби, коли розкоші пройшли аж у дверницькі, молодики не поспішають зв'язувати свою долю з долею дочки паризького судді, коли їй приділено тільки сто тисяч франків посагу. Не було ще такої жінки, що б не коштувала чоловікові трьох тисяч франків річно в тій клясі, де стоятиме чоловік панни де-Марвіль. Отже, відсотків із того посагу ледвещо стане на туалети майбутньої дружини. Хлопець, маючи п'ятнадцать-двадцять тисяч франків ренти, живе собі на гарній антресолі, світ від нього нічого не вимагає, обійтись він може й самим лакеєм, всі прибутки свої повертає на втіхи і для нього важливий тільки той декорум, про який дбає його кравець. Завбачливі матері його пестять, він — один із королів паризького блиску. А для дружини, навпаки, потрібен упоряджений дім, їй дай карету; коли до театру їде, хоче ложу, а з хлопця досить було б і стільця; словом вона загарбує весь достаток, яким хлопець колись користувався тільки для себе. Хай у подружжя тридцять тисяч ренти — в умовах теперішнього життя багатий хлопець бідаком робиться й на перегонах у Шантільї вже не зважується грати. А ще діти… от вам і скрута! Марвілям ще тільки на п'ятий десяток звернуло, отже надії здійсняться тільки через років п'ятнадцять-двадцять; ніякий вам хлопець не схоче так довго надіятись, бо розрахунок ой як глибоко вкорінився в серце гульвіс, що витанцьовують із льоретками польку в Мабіль, юнаки й самі чудово вивчають цю проблему, а нашої поради зовсім не потребують. Між нами, панна де-Марвіль не зворушує серце своїх претендентів так, щоб вони голову втратили, і ці антиматримоніяльні міркування не сходять у них із думки. Якщо котрийсь юнак при повному розумі із двацятьма тисячами франків ренти надумає собі одружитися за для честолюбних плянів, то панна де-Марвіль дуже мало підходить…
— Чому ж це? — здивовано спитав музикант.
— Еге!.. — відповів нотар, — тепер мало не всі юнаки, навіть такі бридкі, як ми з вами, любий Понсе, мають нахабство жадати шістсот тисяч франків посагу й дівчат із гарних домів, дуже вродливих, розумних, добре вихованих, без ніякої ґанджі, зразкових.
— Так моїй кузині важко буде віддатися?
— Буде вона дівкою, аж поки батьки не дадуть їй у посаг маєток Марвіля; а коли б вони це зробили, вона була б уже віконтесою Попіно… Та ось і пан Брунер, зараз зачитаємо акта про товариство Брунера й шлюбний контракт.Перезнайомившись із присутніми та привітавшись, Понс, якого батьки попросили підписати контракта, вислухав акти, і коло п'ятої години з половиною всі перейшли до їдальні. Обід був розкішний, такий обід; який влаштовують купці, покидаючи свої справи; він, до речі, свідчив, що Ґраф, господар Райнського готелю, мав стосунки з найкращими паризькими крамницями. Ні Понс, ні Шмуке ніколи не їли чогось подібного. Деякі страви просто за серце брали!.. — нечувано ніжна локшина, незрівняно засмажена корюка, справжній женевський сос і такий крем до плюм-пудінґа, що й сам винахідник його, славетний лондонський доктор, певно здивувався б. З-за столу вийшли о десятій увечері. Кількість випитого рейнського та французького вина здивувала б денді, бо ніхто не знає скільки напоїв можуть поглинути німці, лишаючись тихими й спокійними. Треба пообідати в Німеччині й побачити, як сунуться одна по одній пляшки, мов ті хвилі десь на середземноморському пляжі, й зникають, так ніби німці мають поглинну здатність губки чи піску, але гармонійно без французького галасу; розмова лишається розважлива, як імпровізація лихваря, обличчя червоніють, як у наречених на фресках Корнелія та Шнора, тобто непомітно, і спогади стелються поволі, як дим із люльок.
Годині об десятій із половиною Понс та Шмуке опинились у садку на лаві поруч колишнього флейтиста, й самі гаразд не тямили, чого саме почали вони з'ясовувати одне одному свою вдачу, думки та нещастя. Серед цього попурі признаннів Вільгельм заговорив про своє бажання одружити Фріца, заговорив міцно й із п'яним красномовством.
— А що ви скажете на такий плян для вашого приятеля Брунера? — крикнув Понс Вільгельмові на вухо, — чарівна дівчина, розважлива, двадцять чотири роки, дуже доброго роду, батько посідає високе становище в суді, посагу є сто тисяч франків, а надій на мільйон.
— Стривайте! — відповів Шваб. — Ось я зараз побалакаю з Фріцем.І Брунер із приятелем почали ходити туди й сюди по садові перед двома музикантами, по черзі один одного слухаючи. Понс, у якого голова трохи обважніла, а думки, навпаки, були легкі, хоч він і не сп'янів цілком, дивився на Фріца Брунера крізь прозору хмарку, що від вина стелеться, й шукав на його обличчі прагнень до родинного щастя. Незабаром Шваб познайомив Понса з своїм приятелем та спільником, і той дуже подякував старому за його турботи. Нав'язалась розмова, де Шмуке з Понсом, обидва безженці, вихваляли шлюб і дозволили собі без задньої думки пожартувати, що це, мовляв, „кінець чоловікові“. Коли подали морозиво, чай, пунш і тістечка в майбутньому помешканні молодих, шановні купці, майже всі на підпитку бувши, й зовсім звеселіли, коли довідались, що фундатор банкового дому збирається ступити в слід своєму спільникові.
Шмуке з Понсом вертались бульварами додому о другій годині вночі, до запомороки філософуючи про музичний лад речей на цьому світі.
Другого дня Понс подався до своєї кузини президентової, радіючи, що може віддячити добром за зло. Бідна, славна й чудова душа!.. Певна річ, він дійшов до величного, і всі з цим погодяться, бо живемо ми в таку добу, коли тим, хто виконує свої обов'язки, йдучи за приписами євангелії, видають Монтіонівську премію.
— Ох, тепер-от вони будуть зобов'язані своєму похлібцеві, — думав він, звертаючи на вулицю де-Шуазель.
Людина не така захоплена радістю, як Понс, людина світська й недовірлива, певно стежила б за президентовою та її дочкою, вернувшись до їхнього дому; але з бідного музиканта була дитина, наївний митець, що вірив тільки в моральне добро, як і в прекрасне в мистецтві; ласки Сесілині й президентової зачарували його. Старий цей, що перед очима його вже дванадцять років відбувались водевілі, драми й комедії, не пізнав гримас соціяльної комедії, якими, певна річ, він був пересичений. Ті, хто буває в паризькому світі й хто зрозумів душевну й тілесну сухість президентової, жадібної тільки на пошану й завзятої в своїй чесноті, її вдавану побожність і гордовитість удачі в жінки, що звикла вдома командувати, можуть собі уявити, яку затаєну ненависть почувала вона до кузена свого чоловіка після того, як перед ним завинила. Вся ласкавість президентової та дочки її була, отже, підбита грізним бажанням помсти, тим часом відкладеної. Уперше за своє життя Амелія завинила перед своїм чоловіком, над яким панувала, та ще й мусіла прихильною бути до винуватця своєї поразки!.. Аналогію до цього можна знайти тільки в лицемірстві, що роками триває в святій колегії кардиналів або в [[w:Капітула |капітулах]] начальників релігійних орденів. О третій годині, коли президент вернувся з суду, Понс ледве встиг кінчити оповідання про своє чудесне знайомство з паном Фрідріхом Брунером, про вчорашнє частування, що закінчилось тільки вранці, й про все, що вищеназваного Фрідріха Брунера торкалось. Сесіль підійшла до справи просто й поцікавилась, як Фрідріх Брунер одягається, який він на зріст і на поставу, якого кольору має волосся й очі, і коли переконалась, що Фрідріх виглядає виборно, тоді почала вихваляти його великодушність.
— Дати п'ятсот тисяч франків своєму товаришеві в нещасті! Ох, мамо, в мене буде карета й ложа в Італійців…
І Сесіль зробилась мало не гарна, гадаючи про здійснення всіх материних бажань і власних надій, в яких уже зневірилась.
А президентова тільки сказала:
— Люба доню, ти можеш побратися через два тижні.
Всі матері називають своїх двадцять-три-річних дочок донями.
— А втім, — мовив президент, — треба ще часу, щоб зібрати відомості, я ніколи не віддам свою дочку першому-ліпшому…
— Щодо відомостей, то в Бертьє ж складено ті акти, — відповів старий митець. — Щождо молодика, люба кузино, так ви пам'ятаєте, що мені казали! Ну, йому вже за сорок, половина голови безволоса. Він хоче знайти в родині пристань від бур, я його не відмовляв; людина з нього вишукана…
— Це ще одна підстава, щоб побачити пана Фрідріха Брунера, — відповів президент. — Я не хочу свою дочку віддати якомусь недолузі.
— Гаразд, кузино, через п'ять день, коли хочете, ви самі оціните мого кандидата, бо, коли не помиляюсь, одного побачення буде досить…
Сесіль і президентова були зачаровані.
— Фрідріх, як справжній аматор, просив мене докладно показати йому мою невеличку колекцію, — вів кузен Понс. — Ви ніколи не бачили моїх картин, моїх рідкощів, приходьте, — сказав він своїм родичкам, — вас ніби приведе мій приятель Шмуке, і ви познайомитесь із женихом, не компрометуючи себе. Фрідріх може й не знати, хто ви такі.
— Чудово! — скрикнув президент.
Можна собі уявити, якою шанобою оточено колись зневаженого паразита. Бідолаха справді був того дня кузеном президентової. Щаслива мати, потопивши ненависть у хвилях радости, дарувала його поглядами, посмішками й словами, що захоплювали старого, бо він творив добро й передбачав своє майбутнє. Хіба ж не матиме він у родинах Брунера, Шваба й Ґрафа таких обідів, як під час підписання контракту? Бачив достатнє щастя й чудову низку закритих страв, гастрономічних несподіванок, виборних вин!
— Якщо кузен Понс улаштовує нам таку справу, — сказав дружині президент, коли Понс пішов, — то ми мусимо приділити йому ренту, що дорівнювала б його дириґентській платні.
— Певна річ, — сказала президентова.
Сесіль було уповноважено, в разі вона погодиться на пропозицію, умовити старого музиканта, щоб прийняв цю скупу данину.
Другого дня президент, бажаючи мати певні докази достатків пана Фрідріха Брунера, подався до нотаря. Бертьє, якого попередила президентова, закликав свого нового клієнта, банкіра Шваба, екс-флейтиста. Засліплений такою партією для свого приятеля (відомо ж, як німці шанують соціяльні відзнаки! в Німеччині жінку звуть пані генералка, пані радниця, пані адвокатка), Шваб був згодливий, мов колекціонер, коли він думає, що дурить покупця.
— Передусім, — сказав Швабові Сесілин батько, — я дам дочці за контрактом Марвільський маєток, але хочу, щоб він лишився її особистою власністю. А пан Брунер хай примістить у землю мільйон, щоб збільшити Марвіль, і це буде нерухоме майно, що забезпечить майбутність моєї дочки та її дітей незалежно від змінностей банківської справи.
Бортьє потер підборіддя й подумав:
— Не дурень із пана президента!
Шваб, коли йому з'ясували формальну суть справи, поручився за згоду свого приятеля. Бо й сам Фрідріх висловлював йому бажання добрати такої комбінації, що не дала б йому вже ніколи зайти в злидні.
— Зараз продається на мільйон двісті тисяч франків ріллі та сіножатів, — сказав президент.
— Мільйона банківськими акціями цілком вистачить, — сказав Шваб, — щоб забезпечити в банку рахунок нашого підприємства; Фріц не хоче вкладати в справи більше, як два мільйони; він зробить те, що ви кажете, пане президент.
Жінки мало не збожеволіли з радощів, коли президент розповів їм ці новини. Такої догодливої здобичі в шлюбних мережах, справді, треба пошукати.
— Ти будеш пані Брунер де-Марвіль, — сказав батько дочці, — я здобуду твоєму чоловікові дозвіл прилучити це прізвище, а потім він і громадянство дістане. Якщо я зроблюся пером Франції, то він буде моїм заступником!
П'ять день президентова використала, щоб навчити дочку. У день побачення вона сама одягла Сесіль, спорядила її власними руками так дбайливо, як опоряджав адмірал синьої фльоти забавну яхту англійської королеви, коли та їхала в подорож до Німеччини.
Понс із Швабом і собі вичистили та витерли Понсів музей, помешкання й обставу, мов ті вправні матроси адміральське судно. Жодної порошини не лишилось у дерев'яній різьбі. Мідь геть блищала. Під склом на картинах виразно видніли роботи Лятура, Ґреза та Ліотара, славетного автора „Шоколадниці“, дивного витвору цього малярства, на жаль такого короткочасного. Вилискувала незрівняна емаль на фльорентійській бронзі. Мінились тонкі барви корольових шибок. Все сяяло своєю формою, все збуджувало душу в цьому концерті шедеврів, двома поетами-музикантами зорганізованому.