Кузен Понс/X
| ◀ IX | Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ X. Німецька ідея |
XI ▶ |
|
Щоб не було незручности під час їхньої появи на сцені, хитрі жінки прийшли перші — вони хотіли зайняти позицію. Понс познайомив родичок із своїм приятелем Шмуке, яким він видався ідіотом. Украй заклопотані думкою про багатющого жениха, обидві неучки не як уважно слухали мистецькі пояснення старого Понса. Байдужим оком дивились вони на емалі Петіто, розкидані по червоному оксамитовому полі в трьох чудових рямцях. Квітки Ван-Гюїзума, Давіда де-Гейма, комахи Абраама Міньйона, твори Ван-Ейка, Альберта Дюрера, оригінали Кранаха, Джорджоне, Себастіяна дель Пйомбо, Вакюїзена, Гобема, Жеріко, малярські рідкощі — ніщо не зворушувало їхньої цікавости, бо вони чекали сонця, що мусіло освітлити ці скарби; проте, їх вразила краса дечого з ертруських коштовностів та справжня вартість табакерок. Вони якраз захоплювались з увічливости фльорентійською бронзою, коли пані Сібо оповістила пана Брунера! Вони не обернулись, але скористувались чудовим венеційським дзеркалом, оправленим у дивовижні шматки різьбленого чорного дерева, і в ньому почали роздивлятись на незрівняного жениха.
Фрідріх, від Вільгельма попереджений, зачесав докупи рештки свого волосся. На ньому були гарні штани ніжного, хоч і темного, відтінку, шовковий, надзвичайно елеґантний жилет нового строю, мережана сорочка ручної роботи й синя краватка в білу смужку. Ланцюжок при його годиннику походив із майстерні Фльорана й Шанора, також і головка на ціпку. А фрак його сам дядько Ґраф викраяв із найкращого сукна. Шведські рукавиці свідчили за людину, що згайнувала вже материзну. Про низеньку парокінну каретку банкірову можна було б догадатись по блискові його лакованих чобіт, коли б уші двох кумась не чули вже її стукоту по Нормандській вулиці.
Якщо в двадцятирічному гультяєві закладено зародок майбутнього банкіра, то на сорок років із нього виходить людина дуже спостережлива, тим більше, що Брунер зрозумів, які вигоди може мати німець із своєї наївности. Того дня він виглядав мрійно, немов вагався, чи починати йому родинне життя, чи продовжувати парубоцькі розваги. Таке обличчя у зфранцуженого німця видалося Сесіль вершком романтичности. У дитині Вірлахів вона побачила Вертера. Яка ж дівчина не дозволить собі маленького роману в своїй весільній історії? Сесіль почувала себе найщасливішою з жінок, коли Брунер, побачивши чудові утвори, сорок років терпляче збирані, захопився ними і вперше, на превелику Понсові втіху, оцінив їхню справжню вартість,
— Це поет! — подумала панна де-Марвіль; — йому ввижаються тут мільйони.
Поет — це людина, що не лічить, що дає свої капітали на волю дружині, людина, якою легко помикати й яку цікавлять дурниці.
Кожна шибка двох вікон у кімнаті старого була з швейцарського кольорового скла; найменше з них коштувало тисячу франків, а цих шедеврів, що на них тепер полюють аматори, він мав шістнадцятеро. 1815 року шибки ці продавались по шість-десять франків. Ціну шістдесятьох картин, що з них складалась ця божественна колекція — все суті шедеври, непідмальовані, ориґінальні, — можна було встановити тільки в запалі авкціону. Кожна картина була оздоблена високоцінною рямкою, і рямки тут були всяких гатунків: венеційські з великим орнаментом, як на теперішньому англійському посуді; римські, знамениті тим, що митці називають fla fla; еспанські, із сміливими закрутками, флямандські й німецькі з наївними фігурками, черепахові рямці, інкрустовані циною, міддю, перлямутром, слоновою кісткою; рямді з чорного дерева, букшпанові й мідні рямці, рямці Люї XIII, ЛюІ XIV, Люї XV й Люї XVI — словом одинока колекція найкращих моделів. Щасливіший за охоронців дрезденських та віденських музеїв, Понс мав рямку славнозвісного Брусольоне, Мікель-Анджельо дерева.
Панна де-Марвіль, природна річ, просила тепер пояснень про кожну нову рідкощ. Посвячення в знання цих див вона воліла діставати від Брунера. Вигуки її були такі наївні, така радість їй була довідатись від Фрідріха про вартість та красу якоїсь картини, якоїсь скульптури чи брондзи, що німець розтанув — обличчя в нього помолодшало. Словом, обидві сторони пішли далі, ніж годилося б для першої зустрічі, як-не-як випадкової.
Дія ця тривала три години. На сходах Брунер запропонував Сесіль руку. Сходячи внизу із мудрою повільністю, Сесіль усе балакала про мистецтво й була здивована, що жених її так захоплюється Понсовим безділлям.
— Так ви гадаєте, що все, що ми бачили допіру, коштує великих грошей?
— Ех, панно, коли б ваш шановний кузен захотів продати мені свою колекцію, то я сьогодні ж увечері дав би йому вісімсот тисяч франків — і не прогадав би. На авкціоні самі лиш картини пішли б за багато дорожче.
— Вірю через те, що ви мені це кажете, — відповіла вона, — та так воно й мусить бути, бо ви цим найбільше цікавитесь.
— Ох, панно!.. — скрикнув Брунер. — Замість відповіді на цей закид я прошу у вашої паніматки дозволу завітати до вас, щоб мати щастя з вами побачитись.
— Розумна ж моя доня! — подумала президентова, що йшла в слід дочці. — 3 великою приємністю, пане, — відповіла вона вголос. — Надіюсь, що ви прийдете з нашим кузеном Понсом обідати; панові президентові буде за велику радість познайомитися з вами… Дякую, кузене.Вона потиснула руку Понсові так багатозначно, що й присяга: „між нами спілка на життя й на смерть“ цього потиску не дорівнялася б. Вона поцілувала Понса поглядом, що супроводив оте „дякую, кузене“.
Коли наймана карета з дівчиною зникла на вулиці Шарльо, Брунер почав розмову про рідкощі, але Понс вів про весілля.
— Так перешкод ви не вбачаєте? — сказав він.
— Ах! — відказав Брунер, — дівчина сама нічого не важить, а от мати тверденька… Побачимо.
— У майбутнього чудовий статок, — зауважив Понс. Більше, як на мільйон…
— До понеділка, — урвав мільйонер. — Якщо хочете продати свої картини, то я охоче дам пятсот-шістсот тисяч франків…
— Ох! — скрикнув старий, що й не уявляв себе таким багатим; — тільки не можу я віддати те, в чому моє щастя… Я продав би свою колекцію з умовою, що покупець дістане її після моєї смерти.
— Гаразд, побачимо…
— От у нас дві справи лагодяться, — сказав колекціонер, що думав тільки про весілля.
Брунер уклонився Понсові й від'їхав у своєму блискучому екіпажі. Понс дивився йому вслід, не звертаючи уваги на Ремонанка, що курив люльку на порозі крамниці.
Того ж вечора пані де-Марвіль пішла за порадою до тестя й застала в нього родину Попіно. Прагнучи заспокоїти мстиве почуття, цілком природне в серці матерів, яким не пощастило захопити для дочки багатого жениха, пані де-Марвіль натякнула, що Сесіль має чудову партію. „З ким же дружиться Сесіль?“ — це питання зірвалось у всіх. І тоді президентова, непомітно для себе зраджуючи свої секрети, зробила стільки натяків, зробила на вухо стільки признаннів, від пані Бертьє до того потверджених, що другого дня в буржуазних емпіреях, де відбувався Понсів гастрономічний рух, говорили з цього приводу ось що:
„Сесіль де-Марвіль віддається за молодого німця, який із людяности робиться банкіром, бо має чотири мільйони. Це — герой із роману, справжній Вертер, чарівний, добрий, з бурхливим минулим, і він закохався в Сесіль до самозабуття; це кохання з першого погляду, і воно тим міцніше, що суперницями в Сесіль були всі Понсові мальовані мадони“ і т. ін., і т. ін.
Ще через день президентову провідало кілька осіб із єдиною метою — дізнатись, чи той скарб справді існує, і президентова відповідала кожній у чудових варіяціях, що можуть бути за приклад іншим матерям, як колись „Зразкова листовня“.
— Весілля певне тільки тоді, коли молоді з мерії та церкви вернуться, — казала вона пані Шефревіль, — а в нас ще тільки побачення; тому я покладаюсь на вашу дружбу, що ви нікому не скажете про наші надії…
— Щаслива ж ви, пані президентова, шлюб тепер важко взяти.
— Що ж, це виняток! Але з весіллям часто отак буває.
— Ну, так ви вже віддаєте Сесіль? — казала пані Кадро.
— Так, — казала президентова, розуміючи оте лукаве „вже“. — Ми були вимогливі, через те й запізнились із весіллям. Але тепер ми все знайшли: достаток, привітність, гарну вдачу й уродливого чоловіка. Та моя донечка й варта цього. З пана Брунера чарівний хлопець, дуже вишуканий, він любить розкоші, знає життя, від Сесіль він без тями, щиро її любить, і, не зважаючи на його три чи чотири мільйони, Сесіль погоджується… Таких великих вимог у нас не було, але… зайва вигода не шкодить… — Ми згоджуємося не так через достаток, як через любов його до моєї дівчини, — казала президентова панії Леба. — Пан Брунер дуже поспішає, він хоче, щоб весілля відбулося в законний термін.
— Він чужинець?
— Так, пані, але, признаюсь щиро, я дуже щаслива. Не зятя, а сина я матиму. З нього надзвичайно делікатна людина. І уявити не можете, як охоче погодився він на роздільність майна… Це велике забезпечення родині. Він купує на мільйон двісті тисяч франків сіножаті, що колись буде приєднана до Марвіля.Другого дня на цю саму тему були вже інші варіяції. Отож, із пана Брунера вийшов великий пан, який усе робить по-великопанськи, грошам ліку не знає, а коли панові де-Марвіль пощастить здобути йому громадянство (міністерство може для нього трохи порушити закон), то зять буде пером Франції. Достатки в пана Брунера не знати які, його коні й карети найкращі в Парижі й т. ін.
Та радість, з якою Камюзо розводились про свої надії, цілком певно свідчила, яка несподівана була для них ця перемога.
Зразу ж після побачення в кузена Понса пан де-Марвіль, під тиском дружини своєї запросив міністра юстиції, головного президента та генерального прокурора обідати до себе на той день, коли мав з'явитися незрівняний зять. Ці три видатні особи погодились, хоч запрошено їх у дуже короткий термін; кожен зрозумів ролю, якої жадав від них батько родини, і радо пішов йому на допомогу. У Франції досить охоче стають у поміч матерям, що полюють на багатого зятя. Граф та графиня Попіно теж залюбки доповнили своєю присутністю блиск цього обіду, хоч це запрошення й видалось їм поганим смаком. Загалом, було одинадцять персон. Дід Сесілін, старий Камюзо, з дружиною так само не обминули цих зборів, які мусіли, самим становищем гостей, остаточно заохотити пана Брунера, проголошеного, як ми бачили, одним із найбагатших німецьких капіталістів, людиною із смаком (він же любив доню!), майбутнім суперником Нусінґена, Келера, дю-Тільє і т. ін.
— Сьогодні наш день, — з добре вивченою простотою сказала президентова, називаючи гостей тому, кого мала за зятя, — у нас тільки свої. Передусім, батько мого чоловіка — його, як ви знаєте, мають призначити на пера Франції; далі — граф та графиня Попіно; їхній син був не досить багатий для Сесіль, проте ми лишилися в добрій приязні; наш міністер юстиції, наш головний президент, наш генеральний прокурор, словом наші друзі… Ми мусимо обідати трохи пізніше, бо засідання в Палаті кінчаються завжди тільки о шостій.Брунер значуще глянув на Понса, а Понс руки притер, мов казав: „Оце наші друзі, мої друзі“!..
Президентовій, як жінці спритній, треба було щось важливе сказати кузенові, щоб лишити Сесіль якусь мить на самоті з її Вертером. Сесіль багато балакала й улаштувалася так, щоб Фрідріх побачив німецького словника, німецьку граматку та Ґете, що вона приховала.
— Ах, ви вивчаєте німецьку мову? — мовив Брунер, червоніючи.
Тільки французки можуть вигадати таку пастку.
— Ох, та й лихий же ви!.. Не гаразд, пане, нишпорити в моїх похоронках. Я хочу читати Ґете в ориґіналі, — додала вона, — і вивчаю вже два роки німецьку мову.
— Виходить, граматика тяжко дається, бо розрізано тільки десять сторінок… — наївно зауважив Брунер.
Сесіль зніяковіла й відвернулась, щоб не показати свого рум'янця. Такої тактики витримати німець не годен, він узяв Сесіль за руку, повернув її, ніякову, до себе й глянув на неї так, як дивляться наречені в романах блаженної пам'яті Огюста Ляфонтена.
— Ви чарівна, — сказав він.
Сесіль схвильовано зробила жест, що означував: „А ви? як вас не полюбити“?
— Все йде гаразд, мамо, — шепнула вона на вухо матері, що вернулася з Понсом.
Годі описувати, як виглядає родина такого вечора. Кожному приємно було бачити матір, що запопала для дочки добру партію. Двозначні чи двобійні привітання діставав і Брунер, що ніби не розумів нічого, і Сесіль що розуміла все, і президент, який сам їх викликав. Кров задзвонила Понсові в ушах, всі театральні лямпи зайнялись у його очах, коли Сесіль тихенько, з усілякими пересторогами переказала йому батьків намір про дожиттьову ренту з тисячі двохсот франків, але старий митець рішуче від неї відмовився, посилаючись на своє власне рухоме майно, якого вартість викрив йому Брунер.
Міністер, головний президент, генеральний прокурор та подружжя Попіно, все люди ділові, по обіді роз'їхались. Незабаром лишились тільки старий Камюзо та колишній нотар Кардо із своїм зятем Бертьє. Старий Понс, побачивши себе серед родини, дуже недоречно подякував президентові та президентовій за пропозицію, що Сесіль йому допіру зробила. Щирі люди завжди отак бувають під владою першого поруху. Брунер, якому ця рента в таких обставинах видалась чимсь ніби премією, вмить змінив фронт і прибрав не так розважливого, як замріяного вигляду.
— Моя колекція або вартість її завжди належатиме вашій родині, чи то продам я її нашому приятелеві Брунеру чи ні, — казав Понс, повідомивши здивовану родину про те, якими скарбами він володіє.
Брунер постеріг, як змінилось ставлення цих неуків до людини, що з бідака зробився багатієм, а так само постеріг він уже й пестощі, якими батьки ущедряли хатнього божка — Сесіль, і йому хотілось геть уразити цих достойних буржуа.
— Я сказав панні, що особисто міг би дати таку ціну за картини пана Понса, але мистецькі уніки тепер у такій ціні, що ніхто не може передбачити, якої вартости дійдуть вони на авкціоні. Може ті шістдесят картин і до мільйона дійдуть, декотрі з них, на мою думку, по п'ятдесят тисяч франків коштують.
— Добре ж бути вашим спадкоємцем, — сказав Поясові колишній нотар.
— Але ж мій спадкоємець — це панна Сесіль, — відказав старий, обстоюючи свою кровність.
Всі були в захваті від музиканта.
— Це дуже багата спадкоємиця, — мовив, сміючись, Кардо.
Він пішов; лишились тільки Камюзо–батько, президент, президентова, Сесіль, Брунер, Бертьє та Понс, бо всі гадали, що зараз має відбутися офіційна пропозиція. Справді, коли родина лишилась на самоті, Брунер почав із питання, яке родичам видалось доброю призвісткою.
— Скільки я зрозумів, — сказав Брунер до президентової, — панна є дочка-одиначка…— Певна річ, — гордовито відповіла вона.
— Ви ні з ким не матимете неприємностів, — додав старий Понс, щоб схилити Брунера до пропозиції.
Брунер зробився заклопотаний, і з цієї фатальної мовчанки повіяв якийсь дивний холодок. Так ніби президентова призналась, що доня в неї епілептичка. Гадаючи, що дівчині тут не місце, президент кивнув їй — вона зрозуміла й вийшла. Брунер мовчав. Всі перезирались. Становище робилось тяжке. Старий Камюзо, людина досвідчена, повів німця до кімнати президентової, щоб, мовляв, показати йому віяло, що Понс знайшов — він догадувався, що виникли якісь труднощі, і жестом попросив сина, невістку та Понса, щоб лишили його на самоті з женихом.
— Ось цей шедевр! — сказав старий шовковик, показуючи віяло.
— Воно коштує п'ять тисяч франків, — відповів Брунер, оглянувши його.
— Ви ж прийшли, пане, за тим, щоб просити руку моєї внучки? — спитав майбутній пер Франції.
— Атож, пане, — сказав Брунер, — і прошу вас вірити, що ніякий шлюб не може бути мені бажаніший, ніколи я не знайду дівчину вродливішу, яка б підходила мені краще за панну Сесіль, але…
— Ах, без „але“ — сказав старий Камюзо, — або зразу ж з'ясуйте мені це „але“, любий пане.
— Пане, — поважно вів Брунер, — я дуже радий, що між нами немає жодних зобов'язань, бо становище дочки-одиначки, таке жадане для всіх, крім мене, це становище, про котре я не знав, повірте мені, є цілковита перешкода…
— Як це, пане, — спантеличено сказав старий, — ви з величезної переваги хибу робите? Ваше поведінка справді незвичайна, і я хотів би знати її причини.
— Я прийшов сюди, пане, — флеґматично відповів німець, — з наміром просити в пана президента руку його дочки. Я хотів улаштувати панні Сесіль блискучу долю, хотів запропонувати їй усе, що схоче вона взяти з моїх достатків; але дочка-одиначка — це дитина, яку батьки вибачливістю своєю привчають до свавільства і яка ніколи не знала суперечности. Тут те саме, що й по багатьох родинах, де я бачив колись культ отаких-о божеств, — не тільки внучка ваша є хатній божок, але й пані президентова додає… та ви знаєте що! Я бачив, пане, як через це саме подружнє життя мого батька зробилося пеклом. Мачуха моя, причина всього мого лиха, чудова дочка-одиначка, найчарівніша з наречених, зробилася сущим чортом. Я не сумніваюсь, що панна Сесіль є виняток із моїх тверджень, але я вже немолодий, мені сорок років, а через різницю в літах виникнуть труднощі, що не дозволять мені зробити щасливою дівчину, яка знала від пані президентової тільки попуски і яку пані президентова слухає, мов оракула. Яке право я маю вимагати, щоб панна Сесіль змінила свої звички та думки? Замість батьків, що кожній примсі її потурають, вона матиме еґоїзм сорокалітнього чоловіка; якщо вона упиратиметься, то сорокалітній буде переможений. Отож, я роблю, як людина чесна, — я йду. Крім того, прошу не милувати мене, якщо треба буде пояснити, чому я був тут тільки раз…
— Якщо вами, пане, керують такі мотиви, — сказав майбутній пер Франції, — то вони ймовірні, хоч і вельми чудні…
— Не сумнівайтесь, пане, в моїй щирості, — жваво урвав Брунер. — Коли ви знаєте якусь убогу дівчину з родини, де багато дітей, дівчину без посагу, яких багато по Франції є, аби тільки вихована була та доброї вдачі, так я одружусь із нею.
Фрідріх Брунер покинув Сесілиного діда в мовчанці, що після цієї заяви сталася, ввічливо попрощався з президентом та президентовою і пішов. Як живий коментарій до прощання свого Вертера, з'явилася бліда, мов труп, Сесіль, що все чула, сховавшись у материному ґардеробі.
— Відмовився!.. — сказала вона матері на вухо.
— Чому ж це? — спитала президентова в зніяковілого тестя.
— З гарного приводу, що, мовляв, усі дочки-одиначки мазунки, — відповів старий. — І він не зовсім помиляється, — додав він при цій нагоді, щоб докорити невістці, яка дратувала його вже двадцять років.
— Моя доня цього не переживе!.. Ви вб'єте її!.. — сказала президентова підтримуючи дочку, яка визнала за доцільне потвердити материні слова й упала їй на руки.
Президент з дружиною поклали Сесіль у крісло, де вона вкінець зомліла. Дід подзвонив прислугу.