Кузен Понс/XI
| ◀ X | Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ XI. Понса засипає піском |
XII ▶ |
|
— Бачу я підступи оцього пана! — люто сказала мати, вказуючи на бідного Понса.
Понс випростався, немов почув сурму в день страшного суду.
— Він хотів відповісти образою на безвинного жарта, — вела президентова, в якої очі були, мов дві цівки зеленої жовчі, — хто ж повірить, що німець той сповна розуму? Він або спільник лютої помсти, або ж божевільний. Сподіваюсь, пане Понс, що надалі ви звільните нас від неприємности бачити вас у домі, де ви хотіли посіяти ганьбу та безчестя.
Понс остовпів і ні в сих, ні в тих уступив очі в килим.
— Так ви ще тут, невдячносте чудище!.. — крикнула, обернувшись президентова. — Ніколи не приймати його, якщо він з'явиться, — сказала вона слугам, указуючи на Понса. — Сходіть по лікаря, Жане. А ви, Мадлено, дайте рогового масла![1].
Причини, що Брунер навів, були для президентової тільки приводом, що під ним інші, невідомі причини ховалися, але розлад весілля був безперечний. Пані де-Марвіль, з тою швидкістю думки, що жінкам у відповідальних обставинах властива, добрала єдиного способу відбити удар — закинула Понсові умисну помсту. Це пекельне щодо Понса пояснення рятувало родинну честь. Вірна своїй ненависті до Понса, вона звичайну жіночу підозру обернула в істину. Жінки взагалі мають свою власну віру, свою власну мораль, вони вірять у дійсність усього, що служить їхнім інтересам та пристрастям. Та президентова й далі пішла, вона весь вечір навертала президента на свою віру, і другого дня суддя був цілком переконаний у провинності свого кузена. Поведінка президентової всім видасться жахливою, але в таких обставинах кожна мати зробить те саме, вона краще пожертвує честю чужої людини, ніж честю доччиною. Способи можуть змінятися, але мета лишається та сама.
Музикант швидко зійшов сходами, але бульварами йшов уже поволі й машинально зайшов до театру; там він машинально став до пюпітру й машинально керував оркестрою. В антрактах він так невиразно відповідав Шмуке, що той стурбувався — він подумав, що Понс збожеволів. Для такої дитячої натури, як Понсова, попередня сцена набирала розмірів катастрофи… Викликати страшну ненависть там, де хотілось дати щастя — це геть знищувало його існування. Він пізнав нарешті в очах, у руках, у голосі президентової смертельну ненависть.
Другого дня пані Камюзо де-Марвіль зробила важливу постанову, якої, до речі вимагали обставини і яку схвалив президент. Вирішено дати Сесіль у посаг Марвільський маєток, будинок на Ганноверській вулиці й сто тисяч франків. Того ж ранку президентова вирушила до графині Попіно, розуміючи, що на таку поразку треба відповісти негайним весіллям. Вона розповіла про страшну помсту й гидкі Понсові підступи. Все те було ймовірне, коли додати, що приводом до відмови було становище дочки-одиначки. Нарешті президентова майстерно закинула про красу прізвище Попіно де-Марвіль та про розкішний посаг. Коли вважати на ціну нормандських земель, то нерухоме майно це становило коло дев'яти сот тисяч франків, а будинок на Ганноверській вулиці виносив ще двісті п'ятдесят тисяч. Жодна розважлива родина такої спілки не відмовиться, тож і граф Попіно з дружиною погодились, і як люди зацікавлені честю родини, до котрої вступали, пообіцяли свою допомогу, щоб пояснити вчорашню катастрофу.
Отож, у того самого старого Камюзо, діда Сесілиного, перед тими самими особами, що й кілька день тому там були і яким президентова на весь голос вихваляла Брунера, та ж сама президентова, якій боялись і слово мовити, хоробро рушила назустріч поясненням.
— Тепер справді, — сказала вона, — треба бути страшенно обережною в справах шлюбу, а надто коли маєш справу з чужинцем.
— Чому це, пані?
— Що вам сталося? — спитала пані Шіфревіль.
— Хіба ви не знаєте, що в нас сталося з тим Брунером, який мав сміливість претендувати на Сесілину руку?.. Це якийсь німецький крамаренко, небіж торговця кролячими шкурами.
— Чи можливо це?.. Ви така обережна!.. — мовила одна з дам.
— Ці пройдисвіти такі хитрі! Але ми про все дізнались від Бертьє. Приятель у цього німця — бідак-флейтист! Родич його держить мебльовані кімнати на вулиці Майль, да ще кравці якісь… Ми довідались, що живе він у край безпутньо, і ніяких грошей йому не стане, бо свою материзну він уже змарнував.
— Так ваша дочка була б дуже нещасна!.. — сказала пані Бертьє.
— А як же він з вами познайомився? — спитала стара пані Леба.
— Це пана Понсова помста, він привів до нас того панка, щоб посміховисько з нас зробити… Цей Брунер — нам його за вельможу виставляли — із себе недолугий, лисий, зуби попсовані, то я тільки побачила його, так і взяла мене підозра…
— А великі достатки, про які ви казали? — боязко запитала якась молода пані.
— Достатки не такі великі, як говорилося. Кравці, хазяїн готелю та сам він пошкребли свої каси й заклали банк… Що тепер новий банк? — шлях до руїни. Жінка лягає спати мільйонеркою, а прокидається, в чому є. З першого ж погляду, з першого слова ми вже мали думку про того пана, який зовсім на наших звичаях не тямиться. По рукавицях, по жилету видно було, що це хлоп, німецький кухаренко, без благородства в почуттях, тільки пиво п'є та курить… Ох, пані, двадцять п'ять люльок на день. Яка ж була б доля в моєї бідної Лілі?.. Я ще й досі тремчу. Бог нас урятував! До того ж Сесіль цей пан не подобався… Чи могли ми чекати такого підступу від родича, від завсідника нашого дому, який обідає в нас двічі на тиждень уже двадцять років! Ми стільки добра йому зробили, а він же як комедію строїв — назвав Сесіль своєю спадкоємницею перед охоронцем печатів, перед генеральним прокурором, головним президентом!.. Цей Брунер та Понс змовилися приписувати одне одному мільйони!.. Ні, запевняю вас усіх, панії, що й ви піддалися б на цю митецьку оману.
Об'єднані родини Попіно, Камюзо та їхні прихильники за кілька тижнів здобули в світі легку перемогу, бо ніхто не брав в оборону нещасного Понса, паразита, похмурого скнару, облудного діда, обкиданого зневагою, якого вважали за гадюку, на родинних грудях зогріту, за людину виключної злоби, за небезпечного блазня, якого треба забути.
Щось через місяць після відмови фалшивого Вертера Понс уперше встав із ліжка, де був лежав у нервовій гарячці, й гуляв на сонці по бульварах, спираючись на руку Шмуке. На бульварі Тампль ніхто вже не сміявся з двох клацунів, бо один із них був геть підупалий, а другий надзвичайно зворушливо доглядав свого видужного приятеля. На бульварі Пуасоньєр Понс навіть порожевів, дихаючи атмосферою бульварів з їхнім могутнім повітрям, бо в місцях людних воно животворче, і в Римі, наприклад, спостережено, що в брудних гето, де кишать євреї mala aria немає. А може й звикла, щоденна обстава, широке паризьке видовище впливало на хворого. Коло театру „Вар'єте“ Понс на хвилину покинув Шмуке — вони йшли поруч, але недужий час-до-часу відходив від приятеля, щоб подивитись на новини, недавно виставлені по крамницях. Він опинився віч-на-віч з графом Попіно й підійшов до нього якнайшанобливіше, бо колишній міністер належав до людей, яких Понс найбільше поважав.
— Не розумію, пане, вашої нетактовности, — суворо відповів пер Франції, — як можете ви вітатися з людиною, коли хотіли близьку їй родину зганьбити й ославити за для своєї, митецьки вигаданої помсти?.. Знайте, пане, що віднині ми мусимо бути одне одному цілком чужі. Графиня Попіно теж поділяє обурення, яке ваша поведінка в Марвілів викликала серед усього суспільства.
Колишній міністер пішов, а Понс зостався приголомшений. Ні пристрасті, ні правосуддя, ні політика, ніяка велика громадська сила ніколи не цікавиться станом людини, яку вражає. Державний діяч, керуючись родинним інтересом — знищити Понса, навіть не постеріг фізичної кволости цього страшного ворога.
— Що ті, мій топрі труше? — скрикнув Шмуке, збліднувши не менше за Понса.
— Зараз дістав нового вдара в серце, — відповів старий, спираючись на руку Шмуке. — Здається тільки господь бог має право чинити добро, от через це всі ті, хто в його справу втручається, спобігають такої жорстокої кари.
Цей митецький сарказм був найвищим зусиллям цієї чудової людини, що хотіла розвіяти страх, на обличчі приятелевому написаний.
— Я так і думай, — просто відповів Шмуке.
Для Понса все це було незрозуміле, бо ні Комюзо, ні Попіно не прислали йому запрошення на Сесілине весілля. На Італійському бульварі Понс побачив пана Кардо. Після нагінки від пера Франції він уже не зважився спинити цю особу, в котрої минулого року обідав що два тижні — він тільки йому вклонився; але мер і паризький депутат зневажливо глянув на Понса й на вітання йому не відповів.
— Піди-лиш, спитай у нього, що вони всі проти мене мають, — сказав старий до Шмуке, що в усіх подробицях знав катастрофу, яка Понсові трапилась.— Пані, — хитро промовив Шмуке до Кардо, — мі трух Боне після форобі, і фі мабуть не фпізнай його?
— Чудово впізнав.
— А чім ше фін перет фам фінуваті?
— Ваш приятель — чудище невдячности; коли він живий ще, то тільки тому, що бур'ян живущий, як у приказці сказано. Добре світ робить, що митцям віри не йме, вони лукаві й лихі, як ті мавпи. Ваш приятель хотів ославити свою власну родину, зганьбити дівчину, щоб помститись за безвинний жарт, я не хочу надалі мати з ним жодних стосунків, я забуду, що знав його, що він є. Так думає, пане, вся моя родина, його родина і всі люди, в котрих добродій Понс мав честь бувати…
— Алеш, пані, фі людіна росфашліва, і ґолі досфоліть, я с'ясуй фам спрафу.
— Будьте йому приятелем, якщо ваше серце до нього лежить — воля ваша, — відказав Кардо. — Але спиніться, бо мушу вас попередити, що такої самої думки я буду про всіх, хто пробуватиме його обстоювати, обороняти.
— Фіпрафдувайті?
— Так, бо його поведінка невиправдна, їй немає назви.
На цьому доброму слові сенський депутат пішов далі, не бажаючи вже й звука почути.
— Вже маю проти себе дві державні влади, — мовив, посміхаючись, Понс, коли Шмуке переказав йому ці дикі прокляття.
— Фсе проті нас, — сумовито відповів Шмуке, — хотімо, щоп не сустріти інші турнів.
Це вперше за своє справді овече життя промовив Шмуке такі слова. Його мало не божественна лагідність ніколи не була похитнута, він наївно посміхався на всі нещастя, що йому траплялись; але бачити, як зневажають його величного Понса, цього невідомого Арістіда, цього покірливого генія, цю незлобиву душу, цей скарб доброти, це щире золото!.. він почував обурення Альцеста й назвав господарів Понсових дурнями! Цей вираз в устах такої мировитої людини дорівнював усьому шаленству Роляна. Шмуке з обережносте повів Понса до бульвара Тампль; і хворий Понс покірно пішов, бо він був, як той борець, що не почуває вже вдарів. Доля судила, щоб проти бідного музиканта повстав увесь світ. У сніговині, що звалилася на нього, мусіло бути все — палата перів, палата депутатів, родина, чужинці, сильні, кволі, безневинні!
Вертаючись додому, Понс перестрів дочку того самого пана Кардо, молоду жінку, яка сама зазнала багато лиха, отже мусіла бути вибачливою. Вона чимсь завинила і через те зробилась рабою свого чоловіка. З усіх господинь дому, де Понс обідав, тільки панію Бертьє він називав на ім'я, казав їй: „Фелісі“, і часом йому здавалось, що вона його розуміє. Цій ніжній жінці, здавалось, неприємно було здибати кузена Понса, бо, хоч він був ніякий родич другій дружині старого Камюзо, все ж його мали за кузена; але обминути його Філісі Бертьє не могла й спинилась проти недужого.
— Я не думала, що ви лихий, кузене; та коли в усьому, що про вас говорять, хоч на чверть є правди, то з вас дуже облудна людина… О, не виправдуйтесь! — жваво додала вона, коли Понс хотів щось сказати, — це даремно з двох причин: поперше, я не маю права ні обвинувачувати, ні судити, ні засуджувати когось, бо на собі знаю, що й люди, які дуже винними здаються, можуть подати виправдання: подруге, ваші доводи будуть ні до чого. Пан Бертьє складав контракта панни де-Марвіль та віконта Попіно, він страшенно на вас обурений, і коли довідається, що я хоч слово вам сказала, що я розмовляла з вами востаннє, то жити мені не дасть. Проти вас усі.
— Добре це бачу, пані, — схвильовано відповів бідний музикант і шанобливо вклонився пані нотаревій.
І поволі пішов далі на Нормандську вулицю, важко злягаючи Шмуке на руку, так що старий німець побачив, який знеможений Понс і як відважно він із своєю фізичною неміччю бореться. Оця третя зустріч була ніби присудом від ягняти, що лежить у бога в ногах — гнів цього янгола бідних, символа народів, — це останнє слово неба. Приятелі мовчки прийшли додому. В деяких обставинах життя можна тільки почувати приятеля коло себе. Словесна розрада ятрить рану, розкриває її глибину. В старому піяністі, як бачимо, був геній приязні, і сам він багато страждавши, знав звичаї страждання.
Ця прогулянка була остання для старого Понса. Після хвороби його знову хвороба обпала. Темпераменту він був сангвінічно-жовчного, жовч у нього потрапила в кров, і він занедужав на тяжке запалення печінки. Ці дві недуги були єдині в його житті, лікарів він зовсім не знав, і пані Сібо, в якої пориви на початку завжди бували чудові, навіть материнські, привела до нього квартального лікаря. У кожному кварталі в Парижі є лікар, якого ім'я та мешкання відомі тільки нижчій клясі, дрібним міщанам та дверникам, отже його звуть квартальним лікарем. Цей лікар допомагає в пологах, кидає кров і в медицині є те саме, що в „Птіт з'Афіш“[2] слуга на всі руки. До бідних він із обов'язку добрий, має не абияку вправність завдяки довгій практиці, і його звичайно люблять. Доктор Пулен, якого пані Сібо привела до хворого й приводила колись до Шмуке, байдуже вислухав скарги старого музиканта, який цілу ніч чесав собі шкуру, що втратила будьяку чулість. Стан очей, обведених жовтими колами, погоджувався з цим симптомом.
— У вас днів зо два тому була якась велика туга, — сказав лікар.
— Лишенько, так, — відповів Понс.
— У вас та хвороба, якої трохи не спобіг ось цей добродій, — сказав він, показуючи на Шмуке, — жовтуха; але це дарма, — додав доктор Пулен, пишучи рецепта.
Не зважаючи на це заспокійне слово, лікар скинув на хворого тим гіпократичним поглядом, де всяк, хто хоче правди дізнатися, завжди побачить смертний вирок, хоч і прихований під професійним співчуттям. Тож і пані Сібо, що зазирнула лікареві в вічі шпигунським поглядом, не помилилась ні на значінні медичної фрази, ні на обличчі лікаря, і вийшла за ним із кімнати.
— Ви думаєте це минеться? — спитала вона в лікаря на сходах.
— Ваш добродій, люба пані Сібо, мрець, — не через розлиття жовчі, а через свою моральну кволість. Проте, якщо пильно його доглядати, то хворий ваш може ще очуняти, треба було б вивезти його звідци, повезти подорожувати…
— За які гроші?.. — сказала дверниця. — У нього тільки посада, а приятель його живе на невеличкі ренти, що дістає від якихось великих пань, яким він колись у послузі був. Це — дві дитини, яких я доглядаю вже дев'ять років.
— Все своє життя я бачу людей, що мруть не від своїх недуг, а від великої і невигойної хвороби — браку грошей. У скількох мансардах я не то що грошей за візиту не беру, а ще й кладу якусь сотню су на камін!..
— Бідний пан Пулен!.. — сказала пані Сібо. — Ох, якби у вас було ж сто тисяч ліврів ренти, як у деяких наших скнар, того кодла пекельного, то ви були б представником господа бога на землі!
Лікар, що з ласки добродіїв дверників своєї округи мав невеличку клієнтуру, яка ледвещо задовольняла його потреби, підвів до неба очі й подякував пані Сібо з виразом, вартим Тартюфа.
— Так ви кажете, любий пане Пулен, що як нашого любого хворого добре доглядати, то він і вичуняє?
— Атож, якщо туга його не дуже дійняла.
— Бідненький! Хто ж би це йому туги завдав? Це славний же чоловік, якщо другий є такий на землі, так тільки приятель його, пан Шмуке!.. Я от довідаюсь, звідки воно пішло! І я вже дам прочуханки тим, хто кров моєму панові зіпсував…
— Слухайте, люба пані Сібо, — мовив лікар уже на ґанку, — у хворобі вашого пана найголовніша прикмета — це постійна дратівливість з приводу всяких дрібниць. Мабуть доглядати його доведеться вам, бо доглядачку йому нема за що взяти. Так от…— Ше ви за пана Понша мовите? — спитав залізняк, що курив люльку.
Він підвівся з порогу своєї крамниці й пристав до розмови дверниці з лікарем.
— Атож, дядько Ремонанк, — відповіла овернцеві пані Сібо.
— Тото він єшть багатійший від пана Моніштроля і від ушіх колекчіонерів… Я ші на тому рожумію і говорю вам — у него шкарби!
— А я думала, що ви тоді глузували з мене, як я показувала вам оту старовину, коли панів моїх не було дома, — сказала пані Сібо Ремонанкові.
У Парижі, де брук має вуха, де двері мають язик, де виконні ґрати мають очі, розмовляти на ґанку — страшенно небезпечна річ. У словах, які на прощання говоряться і які в розмові є те саме, що post scriptum у листі, бувають признання, небезпечні й для тих, хто каже їх, і для тих, хто їх підхоплює. Одного прикладу буде досить, щоб потвердити випадок нашої історії.
——————