Кузен Понс/XII
| ◀ XI | Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ XII. Золото є химера (слова Скріба, музика Меєрбера, декорації Ремонанка) |
XIII ▶ |
|
Одного разу, за часів Імперії, коли чоловіки дуже дбали за своє волосся, один із найперших перукарів виходив із дому, де зачісував гарну жінку й обслуговував усіх багатих пожильців. Серед них процвітав один старий панич під охороною своєї економки, яка ненавиділа спадкоємців свого пана. Над цим паничем, що тяжко слабий був, допіру відбувся консиліюм із найкращих лікарів, які тоді ще не звалися князями науки. Лікарі випадково вийшли разом із перукарем, і прощаючись коло брами, розмовляли про хворого так, як і говорять вони звичайно поміж себе, коли комедія консиліюму вже відіграна. „Це вже мрець“, сказав доктор Одрі. „Йому й місяця не прожити“, додав Деплен, „якщо чуда не станеться“. Перукар ці слова почув. Як і всі перукарі, він водився із слугами. Гнаний несвітською жадобою, він зразу ж іде до того панича й обіцяє покоївці-коханці добру премію, якщо та умовить свого пана обернути більшу частину свого майна в дожиттьову ренту. Серед достатків мрущого панича, якому було вже п'ятдесят шість років, а через любовні пригоди здавалося вдвічі, був чудовий будинок на вулиці Рішельє, що коштував тоді двісті п'ятдесят тисяч франків. Цей будинок, мета перукарового жадання, був йому проданий за тридцять тисяч франків дожиттьової ренти. Сталося це 1806 року. Але ще й 1846 року колишній перукар, якому сімдесят років тепер, ренту все таки платить. А паничеві тому дев'яносто шість років, він здитинився й одружився з своєю панією Еврар, отже може прожити ще довгенько. А що перукар давав не раз по тридцять тисяч франків ще й покоївці, то будинок коштує йому більше, як мільйон, а ціна йому тепер вісімсот-дев'ятсот тисяч франків.
Овернець, за прикладом того перукаря, підслухав останні слова, що Брунер сказав Понсові на ґанку в день побачення незрівняного жениха з Сесіль; тож йому схотілось побувати в Понсовому музеї. Ремонанк жив у добрій злагоді з подружжям Сібо, і незабаром потрапив до помешкання приятелів, коли тих не було вдома. Засліплений Понсовим багатством, Ремонанк відчув у ньому поживу, мовляв купецьким жаргоном, тобто майно, яке можна вкрасти, і вже з тиждень не спускав цього з думки.
— Я ні троха не кпив, — відповів він пані Сібо, — ми ще над чим помитикуємо, і наколи ваш панджей жгодитьші на п'ятдешять тисяч франків ренти, то я зафундую вам кошик нашого оверншького вина, якби ви мені…
— Ви не жартуєте? — спитав лікар у Ремонанка. — П'ятдесят тисяч франків до життя!.. Та коли старий такий багач, то під моїм доглядом та опікою пані Сібо він може видужати… Адже недуги печінки властиві дуже міцним натурам…
— Хіба я говорив п'ятдешять? Але єден пан, ожде на ґанку, давав ему шімшот тишяч франків лиш жа шамі картини, тощо!
Почувши від Ремонанка цю заяву, пані Сібо якось чудно глянула на доктора Пулена, чорт запалив лихий вогник у її оранжових очах.
— Ну, годі про ці дурниці, — мовив лікар, якому дуже приємно було довідатись, що клієнт його спроможний сплатити всі його візити.
— Пане докторе, Понс в шей чаш лежить і наколи пані Шібо дашть ми пожвоління привешти екшперта, то я міг би ручити, що у дві годині найду гроші, хоть шімшот тишяч франків…— Добре, друже! — відповів лікар. — Ну, пані Сібо, пильнуйте, щоб не перечити хворому; припасайте терплячости, бо його все дратуватиме, стомлюватиме, навіть ваш догляд; знайте наперед, що йому ніщо не подобатиметься…
— Так із ним важко буде, — сказала дверниця.
— Слухайте мене гаразд, — авторитетно вів лікар.
— Життя пана Понса в руках тих, хто його доглядатиме; тому я навідуватимусь до нього може й двічі на день. Починатиму з нього свій обхід…
— Він буде доглянутий, як король, — відповіла пані Сібо з удаваним запалом.
Дверниця почекала, поки лікар звернув на вулицю Шарльо, і аж тоді почала знову розмову з Ремонанком. Залізняк докурював люльку, прихилившись до одвірку в крамниці. Став він так не без наміру, бо хотів, щоб дверниця перша до нього підійшла.
Ця крамниця, де раніш було кафе, аж ніяк не змінилась, відколи овернець найняв її. На довгій вивісці, що красується над вітринами геть усіх модерних крамниць, ще можна було прочитати: „Нормандське Кафе“. Якийсь малярчук написав для Ремонанка — задурно, певна річ — чорною фарбою на вільній місцині під „Нормандським Кафе“: „Залізняк Ремонанк, купує випадкові речі“. Видима річ, дзеркала, столи, стільці, етажерки й усякі інші меблі „Нормандського Кафе“ були спродані. Ремонанк за шістсот франків найняв порожнісіньку крамницю, кімнатку позад неї, кухню та одну кімнату на антресолях, де спав колись перший лакей, бо решта кімнат, що належала до „Нормандського Кафе“, прилучено до іншого помешкання. З колишніх розкошів лишились тільки ясно-зелені шпалери в крамниці та залізні ґрати на вікна з прогоничами.
Оселившись тут 1831 року після липневої революції, Ремонанк почав торгувати битими дзвінками та посудом, залізом-ломом, старими теразами, старими тягарками, що скасовані були законами про нові міри, яких тільки держава не виконує, бо й досі лишає в ужитку монети на один та два су, биті ще за Люї XVI. Потім цей овернець, дужий за пятьох овернців, накупив кухенного посуду, старих рям, старої міді, щербленої порцеляни. Сповнюючись та спорожняючись, крамниця почала нагадувати фарси Ніколе, крам у ній усе кращав. Залізняк додержував тих чудових і певних способів, що їх наслідки впадають у очі вуличним гульвісам, які по-філософськи вивчають поступове збільшення цінностей у цих мудрих крамницях. Бляху, лямпи та битий посуд заступає мідь і рями. Потім з'являєтся порцеляна. Незабаром крамниця, що хвилину тому звалищем була, обертається в музей. Нарешті одного дня пиляві шибки проясніли, в середині відремонтовано, овернець скидає оксамитові штани та куртки, надіває сурдути! Він, немов дракон, стереже свої скарби, круг нього шедеври, з нього вже глибокий знавець, капітали його здесятирились, і не підманиш його нічим, всі тонкощі справи йому відомі. Чудище сидить так, як стара баба серед дівчат, яких продає публіці. До краси й див мистецтва байдуже йому, заразом витонченому й брутальному, він лічить прибутки і грубіянить із нетямущими. Зробившись комедіянтом, він удає, що не може розлучитися з своїми полотнами, з своїми інкрустаціями, прикидається, що грошей не має, вигадує ціни, які мов би сплатив, пропонує показати рахунки. Це — Протей, але одночасно й Жокріс, Жано, Мондор, Гарпаґон і Никодим.
На третій рік у Ремонанка були вже порядні годинники, зброя, старі картини; а коли його вдома не було, крамницю доглядала гладка й дуже бридка жінка, сестра його, що з дому пішки прийшла, коли він кликав. Ремонанчиха виглядала ідіоткою, очі мала каламутні й одягалась, як японский ідол; з ціни, що брат визначав, вона не скидала й сантима, господарства жодного не провадила і розв'язувала на перший погляд нерозв'язну проблему — як жити сенськими туманами. Ремонанк із сестрою живилися хлібом та оселедцями, лушпинням, рештками городини, що кухарі викидають на смітник. Вони не витрачали вдвох і дванадцяти су на день, разом із хлібом, та й то Ремонанчиха заробляла шиттям та плетінням.
Цей початок торговельних справ Ремонанка, що приїхав до Парижу комісіонером і з 1825 до 1831 року виконував доручення у торговців рідкощами з бульвару Бомарше та в мідників з вулиці Ляп, є нормальна історія багатьох торговців рідкощами. Євреї, нормандці, овернці та савойці, ці чотири порідки людей, мають однакові інстинкти, і багатіють вони однаковими способами. Нічого не витрачати, не впускати дрібних заробітків, складати відсотки й прибутки — оце їхня хартія. І хартія ця правдива.
Тепер Ремонанк знову зайшов у стосунки з колишнім хазяїном своїм Монстролем та з найбільшими купцями й нишпорив (технічне слово) по передмістях Парижа, що, як відомо, має сорок льє в радіюсі. Після чотирнадцятилітньої торгівлі він мав шістдесят тисяч франків грішми й добре впоряджену крамницю. На Нормандській вулиці, якої він держався через дешевизну помешкання, сторонніх покупців у нього не було, а весь крам свій він перепродував купцям, задовольняючись скромним заробітком. Одну мрію він голубив — бажав оселитися на бульварах; хотів зробитися багатим торговцем рідкощами й мати справу безпосередньо з аматорами. Купець із нього був би грізний. Обличчя йому вкривав порохнявий тинк від залізних ощурок, зліплених потом, бо він усе робив сам, — а від цього обличчя його було ще непроникливіше, бо звичка до фізичної праці й так обдарувала його стоїчним спокоєм старих салдатів 1799 року. З постави Ремонанк був куций і худий, а в маленьких очах його, як у свиней поставлених, в холодно-синіх оболонках їх, світилась зосереджена жадоба, облуда й хитрощі євреїв без їхньої вдаваної лагідности, підбитої глибокою зневагою до християн.
Відносини між Сібо та Ремонанками були, як між добродіями та завдяченими. Пані Сібо була певна крайнього убозтва овернців і продавала їм за абищо рештки од обідів Шмуке та Сібо. Ремонанк платив за фунт черствого хліба й сухарів два сантими з половиною, півтора сантими за миску картоплі й т. ін. Хитрий Ремонанк ніколи не провадив справи від себе. Він завжди був тільки представником Моністроля й прикидався жертвою багатих купців; тож подружжя Сібо щиро жаліло Ремонанків. Овернець за одинадцять років ще не зносив ні оксамитової куртки, ні оксамитових штанів, ні оксамитової жилетки; але ці три частини вбрання, прикметного для овернців, були геть у латках, що Сібо клав задурно. Як бачимо, не всі євреї во Ізраїлі суть.
— Чи не глузуєте ви з мене, Ремонанк? — сказала дверниця — Хіба може мати пан Понс такі достатки й жити так, як він живе? Та в нього й сотні франків немає…
— Та то они вші такі любителі, — повчально відповів Ремонанк.
— Так ви справді думаєте, що в мого ж пана на сімсот тисяч франків!..
— Єдних лиш картин… Він там має одну, що якби він за ню п'ятдешять тишяч загадав, то я наштарав би хоч би завішитишь прийшлоші. А знєте в него мідні рами з емалем на червонім окшамиті, де портрети?.. То за тоті, відаю, єден мініштер, аптекар бувалий, платить тишячу екю штука…
— А в нього їх тридцятеро в двох рямах! — сказала дверниця, і очі їй поширились.
— Ну, то помишліть шобі, які в него шкарби.
У пані Сібо заморочилась голова, вона хутко зникла. Зразу ж у неї з'явилась думка заволодіти Понсовою духівницею, як це робили всі покоївки-коханки, яких ренти збуджували люту заздрість у кварталі Маре. В її мрії вже стояло село близько Парижа, а вона пишається на дачі, доглядає пташню та садок, доживає віку в королівських вигодах, а з нею її бідний Сібо, що заробив це велике щастя, як і всі забуті, занедбані янголи.
У раптовому й наївному захопленні дверниці Ремонанк відчув певність своєї перемоги. У ділі нишпорців (так звуться ті, що шукають нагоди, купують за півдарма речі в нетямущих власників), у цьому ділі найважче доступитися в середину дома. Годі уявити ті Скапенові хитрощі, ті Сґанарелові підступи й Дорінину облуду, що вживають нишпорці, коли їм треба пройти до буржуа. Це — справжні театральні комедії, і завжди ґрунтом для них, як і тут, буває жадібность слуг. Слуги, а надто на селі чи в провінції, за тридцять франків грішми або крамом охоче допомагають такому ділу, де нишпорець заробить тисячу або й дві франків. Є один севрський сервіз, і коли б розповісти історію його здобуття, то вона варта була б усіх дипломатичних хитрощів Мюнстерського конгресу і всього розуму, появленого в Німвеґені, в Утрехті, в Рісвіку та Відені — нишпорці все це перевершили. Їхні способи сягають у безодні особистого інтересу не гірше за мудрощі послів, яким треба розбити найміцніші спілки.
— Порадно натроюдив я Шібо, — сказав брат до сестри, коли та сіла на свого подертого стільця. — А тепера треба порадитьші іж тим, хто оден на тому ші розуміє, з нашим жидом, добрим жидом, которий нама жичить гроші лиш на пятнадчять про́чент!
Ремонанк прочитав у серці панії Сібо. „Хотіти“ для жінок такої вдачі — це значить „діяти“; вони ні перед чим не відступають, аби добитись успіху; від найчистішої чесности вони в одну мить кидаються до найглибшого злочинства. Чесність, як і загалом усі наші почуття, треба поділити на дві чесності — неґативну й позитивну. Неґативна чесність, це така, як у Сібо, — ці люди чесні тільки доти, аж поки не трапиться нагоди забагатіти. А позитивна чесність це та, що завжди пробуває по коліна в спокусі, але не піддається їй, як, наприклад, у касирів. Лихі наміри потоком ринули в розум та серце дверниці крізь загату вигоди, прорвану диявольським словом залізняка. Пані Сібо пішла, чи певніш полетіла, в помешкання двох добродіїв і з'явилася вдавано ніжна на порозі кімнати, де стогнали Понс та Шмуке. Побачивши господиню, Шмуке кивнув їй, щоб при хворому й словом не прохопилась про справжню думку доктора, бо й приятель теж прочитав у його очах; і вона так само кивнула йому головою в глибокій скорботі.
— Ну як же ся маєте, любий пане? — спитала Сібо.
Дверниця стала в ногах ліжка, взявшись руками в боки й закохано поглядаючи на хворого, але які іскри блищали в її очах! Хто б побачив, то її погляд ужахнув би, як погляд тигра.
— Та дуже кепсько! — відповів бідний Понс, — у мене немає жодного апетиту. Ах, світе, світе! — скрикнув він і стиснув руку Шмуке, який сидів у головах ліжка, тримаючи Понса за руку — хворий, мабуть розмовляв із ним про причини своєї недуги. — Краще було б мені, добрий Шмуке, слухатись твоїх порад — обідати вдома щодня та відмовитись від товариства, що кинулось на мене, як вовки, — а за що!..
— Ну не треба нарікати, любий пане, — мовила Сібо, — доктор мені сказав правду…
Шмуке сіпнув дверницю за сукню.
Е, смикайте ж тільки обережніше ж… Будьте спокійні, коло вас же друг ваш і жінка ж, яка, не хвалячись скажу, доглядатиме вас, як мати ж первістка. Я вигляділа Сібо після хвороби, коли пан Пулен на смерть його прирік і як мерця ж того покинув!.. Ну, а ви ж не такий, слава богу, хоч і дуже хворий, але покладіться на мене… Я ж вас сама вигляджу, своїми ж руками! Будьте спокійні, не хвилюйтеся так!
Вона натягла ковдру хворому на руки.
— Слухайте ж, синку, — вела вона, — я з паном Шмуке ночі сидітимемо у ваших же головах… Доглянемо вас краще, як князя… та й ви ж не такий бідний, щоб відмовляти собі, що потрібне у вашій хворобі… Я оце умовилася з Сібо, бо що ж він бідолаха без мене робитиме?.. Ну, так я ж його переконала, і ми вас так любимо обоє, що він погодився, щоб я ж була при вас уночі… А для такого чоловіка, як він, це не знати яка жертва, бо він любить мене, як і першого дня. Не знаю вже, як це він! А все дверницька, завжди, бачите, вкупі!.. Та не розкривайтесь так!.. — сказала вона, кидаючись у голови ліжка та осмикуючи ковдру Понсові на груди. — Якщо не будете любенький та не слухатиметесь, що каже пан Пулен — а він, знаєте, сущий образ божий на землі, то й я тоді вас покину… Треба слухатись мене…
— Атош, пань Зіпо, фін фас слухайтесь — відповів Шмуке, — по фін хоче шиті за-раті сфій трух Шмуке, я ручісь са це.
— А надто не дратуйтеся, бо ваша хвороба, — й так же вас непокоїть, — казала Сібо, — тому треба бути терплячішим. Бог на нас лихо насилає, любий добродію, він за гріхи нас карає, а у вас же певно є грішки ж на совісті.
Недужий заперечно хитнув головою.
— Ох, де вже там, ви ж, може, замолоду не любили чи не залицялися ж? Або й плід від кохання ж свого десь маєте, що сидить же без хліба та притулку!.. Що вже страхіття з чоловіків! Любить же один день, а потім — хвіть, та й не думає ж навіть про годувальницю ж! Бідні жінки!..
— Тільки Шмуке та бідна моя мати й любили мене, — сумно сказав бідний Понс.
— Та що там! Ви ж не святий! Були ж ви молоді та ще й не погані ж, мабуть, у двадцять років… Я б сама ж вас, такого доброго, полюбила…
— Я завжди був бридкий, як жаба, — в розпачу сказав Понс.
— Це ви з скромносте кажете, бо дуже вже ви з себе скромний.
— Та ні, люба пані Сібо, кажу вам ще раз — я завжди бридкий був, мене ніколи ніхто не любив…
— Кажіт! Це вас!.. — сказала дверниця. — Ви хочете, щоб я ж повірила, що ви, у літа ваші, дівич та й тільки! Кому іншому кажіть! Музикант же! У театрі служить! Та коли б це жінка мені казала, то я б їй не повірила.
— Пань Зіпо, не тратуйть його! — крикнув Шмуке, побачивши, що Понс вигинається на ліжку, як червак.
— Ви теж мовчіть! Обидва ж ви старі паливоди… Що ж там, що ви бридкі, і погана покришка свого горщика знайде, як там у приказці сказано! Полюбила ж мого Сібо найкраща устричниця в Парижі… а ви куди ж кращі за нього… Ви ж добрі… Ну, було ж діло, а тепер бог карає вас, що ви дітей своїх покинули, як той Абраам!..Пригніченому хворому стало ще сили заперечно махнути рукою.
— Та заспокойтесь, це вам не зашкодить прожити ж Матусаїлів вік.
— Дайте мені спокій! — крикнув Понс, — ніколи не було мені, щоб мене любили!.. Ніколи не було в мене дітей, я сам — один на землі…
— Чи справді ж?.. — спитала дверниця, — бо ви ж добрий, а жінки, чи бачите, люблять же добрість, вона їх манить… так мені не вірилось, щоб ви в щасливий свій час…
— Виведи її! — шепнув Понс до Шмуке, — вона мучить мене!
— Тоді ж у пана Шмуке діти є… Всі ж ви отакі, старі паничі…
— Я! — скрикнув Шмуке, зриваючись на ноги. — Та…
— Та що ж, виходить, у вас же спадкоємців немає? Ви, як печериці ті, виросли ж на землі…
— Ну, хотім, — відповів Шмуке.
Добрий німець героїчно взяв пані Сібо за стан і вивів із кімнати, не зважаючи на її крик.