Кузен Понс/XIII
| ◀ XII | Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ XIII. Трактат окультних наук |
XIV ▶ |
|
— Ви ж хочете, у ваші літа, спокусити ж бідну жінку!.. — кричала Сібо, вириваючись із рук у Шмуке.
— Не кришіть!
— Ви, кращий з обох! — відповіла Сібо. — Ах, надало ж мені про любов говорити з двома старими, які не знали ж ніколи жінок! Я ж роздрочила ж вас, чудище, — скрикнула вона, побачивши в очах у Шмуке іскри гніву. — Рятуйте ж! Рятуйте ж! Пропала я!.
— Фі турна! — відповів німець. — Ну так що скасаф токтор?..
— Ви зневажаєте мене, — сказала, плачучи, Сібо, коли визволилась, — а я в огонь ладна кинутись за вас обох! Сказано ж, що пуд соли треба з'їсти, поки людину спізнаєш… Свята правдонька! Бідний Сібо зі мною так не зробив би… А я вас за дітей своїх маю, бо в мене дітей немає, і я казала вчора Сібо, атож, не далі, як учора: „Друже, правдиво бог учинив, що дітей нам не дав, бо в мене двійко є нагорі“. От, хрест на мені, матінкою присягаюсь, що казала йому…
— Та що токтор скасаф? — обурено спитав Шмуке й уперше за життя тупнув ногою.
— Так він же сказав, — відповіла пані Сібо, завівши Шмуке до їдальні, — він же сказав, що наш дорогий та любий хворий може й померти, якщо не допильнувати його, але я тут, хоч і зневажаєте ви мене, бо ви грубіян, а я вас за доброго мала. Ну й удача ж у вас! Ах, ви, у ваші ж літа, жінку спокушаєте, зальотник ви!..— Сальотник?.. Фі не росумійте, що я люплю тільки Бонса!
— Щасти вам, значить ви дасте ж мені спокій? — сказала вона, посміхаючись до Шмуке. — Добре зробите, бо Сібо ж ребра поламає тому, хто на його щастя зазіхатиме!
— Пільнуйте його караст, пань Зіпо, — провадив Шмуке, пробуючи взяти пані Сібо за руку.
— Ах, це ж ви знову починаєте:
— Та фіслухайть мене! Фсе, що ф мене є, путе фаш, якщо мі урятуєм його…
— То добре, зараз піду до аптекаря по ліки… Але, пане мій, ця хвороба дорого коштуватиме. Що ви робитимете?..
— Працюватім! Я хочу, щоп Боне був тоглянуті, як княсь…
— Так і буде, добродію Шмуке; і слухайте, ви ні про що не турбуйтесь. У мене ж із Сібо є дві тисячі заощаджень, вони ваші; я ж уже й так своїх вам на харчі докладаю…
— Топра шінка! — скрикнув Шмуке, витираючи сльози, — які серць!
— Витріть сльози! Вони честь для мене, бо в них моя винагорода, — мелодраматично сказала Сібо. — У мене й на крихту нема корисливости, але не йдіть же з заплаканими очима, бо пан Понс подумає, що він ще хворіший, ніж насправді.
Зворушений такою чулістю, Шмуке взяв нарешті Сібо за руку й потиснув її.
— Не хвилюйте мене! — мовила колишня устричниця, скинувши на Шмуке ніжним поглядом.
— Бонсе, — сказав добрий німець, повернувшись, — пан Зіпо — це янкол, фона пащекух, але янкол…
— Ти думаєш?.. За цей місяць я зневірився, — відповів хворий, хитаючи головою. — Після всіх нещасть я вірю тільки в бога та в тебе.
— Фітушуй, і мі фсі фтрьох зашіфем, як король, — скрикнув Шмуке.
— Сібо! — скрикнула захекана дверниця, — ах, друже мій, наша ж доля забезпечена! Мої добродії не мають же ні спадкоємців, ні незаконних дітей, нічого, от що!.. Ох, побіжу до пані Фонтен, хай кине на карти, скільки в нас буде ренти!..
— Не покладаймось, жінко, на чоботи з мерця, щоб узутися, — відповів малий кравець.
— А, так ти хочеш мені перечити? — сказала вона, по-дружньому вдаривши Сібо. — Я знаю те, що знаю! Пан Пулен прирік же Понса! І ми будемо в достатках! Духівниця буде на мене… Ручусь за це! Ший собі та помешкання ж доглядай, недовго вже тобі працювати! Поїдемо ж на село, в Батіньйоль. Гарна хатка, гарний садок, де ти для розваги працюватимеш, а в мене ж покоївка буде!
— Ну, шушідко, як діло наверху? — спитав Ремонанк. — Діжналиші, кілько коштує тота колєкчія?
— Ні, ще ні! Не можна ж так швидко, добродію. Мені треба було спершу довідатись про щось важніше…
— Важнійше! — скрикнув Ремонанк. — А що то єсть важнійшого!
— Знаєш, парубче, хай уже я за віжки візьмуся, — авторитетно заявила дверниця.
— Але тридчять про́чент з тих шімшот тишяч франків вам вдошталь буде, аби штатечно дожити віку…
— Не турбуйтесь, дядьо Ремонанк, коли треба буде довідатись, скільки коштують речі, що старий же зібрав, тоді й побачимо…
І дверниця побігла до аптекаря по ліки, що записав доктор Пулен, але візиту до пані Фонтен відклала на завтра, бо, гадала вона, здібності в оракула будуть міцніші й свіжіші, якщо прийти вранці перед усіма, а то в пані Фонтен буває часом завізно.
Сорок років ворогувала пані Фонтен із славетною панною Ленорман, але пережила її і зробилась оракулом у Маре. Ніхто й не уявляє ні значіння ворожок для нижчих паризьких кляс, ні того безмежного впливу, що вони мають на долю нетямущих людей, бо куховарки, дверниці, утриманки, робітники — всі ті, що живуть у Парижі надіями, — завжди вдаються по пораду до цих упривілейованих істот, що мають дивну й нез'ясовану здібність читати в майбутньому. Віра в окультні науки куди більш поширена, ніж гадають учені, адвокати, нотарі, лікарі, судді та філософи. Народ має непоборні інстинкти. Серед них те, що так безглуздо зветься марновірством, живе як у крові народа, так і в розумі освічених людей. Не один державний діяч у Парижі питається у ворожок поради. Для невір астрологія є тільки експлуатація природженого почуття, одного з найміцніших у нашій натурі цікавости. Отож, невіри цілком заперечують ті відносини, що ворожба встановлює поміж людською долею та конфігурацією, яку здобувають сімома чи вісьмома основними способами, що складають астрологію. Тут становище окультних наук те саме, як і багатьох природних явищ, що їх заперечують вільнодумці та філософи-матеріялісти, тобто ті, хто визнає тільки видимі, речові факти, дані реторт і терезів сучасної фізики та хемії; ці науки існують, розвиваються, але мляво, бо вже століттів зо два виборні уми перестали над ними працювати.
Коли говорити тільки про можливість ворожби, то й то абсурдним здається вірити, що минулі події в житті людини й таємниці, тільки їй відомі, можна безпосередньо показати на картах, які вона тасує і знімає, а ворожбит розкладає на купки за таємничими законами; але абсурдом здавалася пара, абсурдом здається повітроплавство, абсурдом здавався винахід пороха й друкарства, зорового скла, гравюри й останнього великого викриття — даґеротипії. Якби хтось сказав був Наполеонові, що будівлі та люди безперервно й повсякчас відтворюються в атмосфері, що всі наявні речі мають у ній спійма́нний відчутний спектр, то він завдав би того в Шарантон, так як Рішельє завдав Соломона де-Ко в Бісетр, коли нормандський мученик приніс йому неоцінне викриття пароплавства. А якраз це саме й довів Даґер своїм винаходом! Отож, якщо бог позначив — для деяких прозірливих очей — долю кожної людини на її обличчі (беручи це слово, як загальний вираз тіла), то чому б руці не бути підсумком обличчя, коли в руці вся діяльність людини і її єдиний спосіб виявлення? Звідци походить хіромантія. А хіба громада не наслідує бога? Хіба провіщати людині долю по руці є щось незвичайніше для того, хто дістав здібність прозірливця, ніж казати салдатові, що він битиметься, адвокатові — що він промовлятиме, шевцеві — що він шитиме черевики й чоботи, хліборобові — що він угноюватиме й оброблятиме землю. Візьмімо разючий приклад. Генія в людині так знати, що навіть невигласи, гуляючи Парижем, пізнають великого митця, коли він проходить. Це ніби моральне сонце, якого проміння забарвлюють усе навкруги. І хіба не можна зразу ж пізнати дурня по вражінню, протилежному до того, що справляє геній? А пересічна людина проходить майже непомітно. Спостерігачі паризького громадського життя можуть, здебільшого, назвати професію кожного перехожого. Таємниці шабашу, так добре змальовані в художників XVI століття, нині вже не таємниці. Єгиптянки чи єгиптяни, прабатьки циган, чудної нації, що з Індії вийшла, звичайнісінько давали своїм клієнтам гашишу. Явища, що від цього дання виникають, чудово пояснюють їзду на мітлі, літання в піч, реальні видива, сказати б, старих жінок, перетворених на молодих, шалені танки й чарівну музику, з яких складалися фантазії гаданих прихильників диявола.
Тепер із окультних наук пішло стільки доведених і правдивих фактів, що колись науки ці будуть так само поширені, як хемія та астрономія. Навіть дивно, що в той час, коли в Парижі закладають катедри слов'янської, манджурської і таких мало поширених літератур, як північні, які не тільки не можуть повчати, а й самі ще мусять учитися, і яких представники розводяться без кінця про Шекспіра та XVI століття — що в цей час не поновлено під назвою антропології вивчання окультної філософії, одної з окрас давнього університета. У цьому Германія, країна заразом велика й наївна, випередила Францію, бо в ній вивчають цю науку, багато кориснішу за різні філософії, що нічим між себе на різняться. Що дехто з людей має здібність бачити майбутню подію в зародкові причин, так як бачить великий винахідник промисловість, чи науку в природному явищі, для юрби непомітному, — це вже не єсть щось надзвичайне й заперечуване, це є наслідок визнаної здібности, чогось ніби сомнабулізм розуму. І коли це твердження, на котрому ґрунтуються різні способи завбачити майбутнє, здається абсурдом, то факт лишається фактом. Зважайте, що для прозірливця провістити великі події прийдешнього аж ніяк не важче, ніж відгадати минуле. За системою невір, і минуле, і майбутнє однаково не можна знати. Але якщо доконані події лишають сліди, то правдоподібно можна уявити, що й прийдешні подїї мають своє коріння. Коли ворожбит докладно з'ясовує вам факти вашого попереднього життя, тільки вам і відомі, то він може розповісти й події, які виникнуть із наявних уже причин. Моральний світ викраяний, так би мовити, за зразком світу матеріяльного: в обох їх мусять повставати однакові наслідки з різницям, властивими їхнім різним середовищам. Так само як тіла реально проєктуються в атмосферу й створюють там спектр, що його схоплює дагеротипія, так само й ідеї, реальні й рухливі витвори, відбиваються в тому, що треба назвати атмосферою духовного світу, позначаються в ній, живуть у ній спектрально (треба кувати слова, щоб визначити ще неназвані явища), отже дехто з людей, обдарований рідкосними здібностями, чудово може бачити ці форми або сліди думок.
Щождо способів, якими приходять до видіння, це диво пояснити найлекше, якщо рука запитувача розкладає речі, якими йому показують випадки його життя. Справді, в реальному світі все між себе пов'язане. Всякий рух у ньому відповідає причині, всяка причина поєднана з цілістю, отже цілість виявляється в найменшому рухові. Рабле, найбільший розум нової людськости, якого ім'я сполучає в собі Пітаґора, Гіпократа, Арістофана й Данте, сказав три століття тому: „Людина — це мікрокосм“. Три століття тому великий шведський пророк Сведенборґ казав, що земля — це людина. Пророк і предтеча невірства погодилися таким чином на найбільшій із формул. У людському житті все фатальне, як і в житті нашої планети. Найменші, найдрібніші випадки в ньому підпорядковані. Отож, великі справи, великі заміри, великі думки неминуче відбиваються в найдрібніших ділах, і відбиваються так вірно, що коли якийсь змовник тасує та знімає колоду карт, то він записує в ній секрет своєї змови для прозірливця, якого звуть циганом, ворожбитом, шарлатаном тощо. Коли припустити фатальність, тобто пов'язаність причин, то астрологія існує і стає тим, чим колись була — неозорою наукою, бо містить у собі здібність дедукції, що так прославила Кюв'є, але здібність притаманну, не засвоєну вченими ночами в кабінеті, як у цього чудового генія.
Сім століттів панувала астрологія, ворожіння не тільки над простолюдами, як тепер, а й над видатними умами, над державцями, королевами, багачами. Одна з найбільших наук давнього світу, тваринний магнетизм, повстала з окультних наук, як хемія — із альхемічних печей. Звідти ж повстали кранологія, фізіономістика та неврологія, і славетні творці цих, з вигляду нових, наук зробили одну тільки помилку, всім винахідникам властиву: достотно систематизували порізнені факти, яких витворча причина не піддається ще аналізі. Одного дня католицька церква й модерна філософія поєдналися з правосуддям, щоб заборонити, гнати й на посміховисько дати таємниці кабали та її адептів, і у впливі та вивченні окультних наук сталася прикра столітня перерва. Хоч як там, а народ і багацько людей освічених, зокрема жінок, і досі платять данину таємничій силі тих, хто вміє підносити завісу майбутнього: вони йдуть до них купувати надію, бадьорість, силу, тобто те, що може дати тільки релігія. Тому наука ця й досі шириться, хоч і не без певного ризику. Чаклуни тепер забезпечені від страти завдяки терпимості, що пішла від енциклопедистів XVIII століття, і підлягають тільки судові виправної поліції та й то лише в разі, коли беруться до ошуканства, коли залякують своїх клієнтів, щоб виманити в них гроші, а це вже шахрайство. На жаль, шахрайство, а часто й злочин, зв'язані з користуванням цією високою здібністю. І от через що.
Надзвичайне обдаровання, що творить прозірливців, звичайно буває в людей, яким приділяють епітет бидло. Це бидло є обраний посуд, що його бог сповнює елексіром, який чарує людськість. З цього бидла виходять пророки, святі Петри, пустинники. Щораз, як думка лишається в сукупності своїй, лежить цілиною, не витрачається в розмовах, інтриґах, літературних творах, учених мареннях, адміністративних заходах, винахідницьких міркуваннях, воєнних подвигах — тоді вона здібна сяяти внутрішнім вогнем дивної сили, мов той нешліхований діямант, що зберігає блиск своїх гранів. Трапляється випадок — і ця думка займається, вона має крила перелітати просторінь, має божественні очі, щоб усе бачити: вчора це було вугілля, а завтра, під діянням невідомої рідини, що його проймає, це вже променистий діямант. Люди освічені, які свій розум всебічно зуживають, ніколи не можуть появити цієї високої сили, хіба що станеться диво боже. Тому ворожбитами й ворожками майже завжди бувають жебраки та жебрачки з незайманим духом, істоти з вигляду грубі, каміння, що котитеся в потоках злиднів, у канавах життя, де витрачаються тільки фізичні муки. Пророк, прозірливець — це, зрештою, Мартин-хлібороб, що злякав Люї XVIII-го, оголосивши йому таємницю, яку міг знати тільки король; це — панна Ленорман, це колишня куховарка, як от пані Фонтен, або якась ідіотка-негритянка, або пастух, що живе з рогатою худобою, або факір, що сидить коло паґоди й мертвить своє тіло, підносячи дух на верховини сомнабулічних здібностів.
Герої окультних наук за всіх часів з'являлися якраз у Азії. Часто буває, що люди ці, які в звичайному стані лишаються звичайними — вони бо виконують, до певної міри, хемічні й фізичні функції електропровідників: бувають то інертним металом, то каналом із таємничим флюїдом, — ці самі люди, самими собою ставши, беруться до вправ та розрахунків, які ведуть їх до виправної поліції, а то й до суду та на каторгу, як славетного Балтасара. Нарешті, про величезний вплив ворожіння на народ свідчить той факт, що житло й смерть бідного музиканта залежали від гороскопа, що пані Фонтен мала виголосити панії Сібо.
Хоч деякі потвори й неминучі в такій великій та на подробиці багатій історії, як повна історія французького суспільства XIX століття, але не варт змальовувати закуту панії Фонтен, описану вже в „Несвідомих комедіянтах“. Треба тільки зауважити, що пані Сібо зайшла до панії Фонтен, яка живе на вулиці Вйєй-дю-Тампль, так як завсідник Англійського кафе заходить до цього ресторану снідати. Пані Сібо була давня клієнтка й часто приводила сюди дівчат та кумась, що палали цікавістю.
Стара служебка, що була за помічницю у ворожки, відчинила двері святині, навіть не сповістивши свою господиню.
— А, пані Сібо!.. заходьте, — додала вона, — ще нікого немає.
— Що це вам, серденько, що ви так рано прийшли? — спитала чаклунка.
Пані Фонтен, якій було тоді дев'яносто вісім років, варта була цієї назви, бо зовнішністю своєю не осоромила б і Парку.
— У мене кров кипить, дайте мені велику колоду! — скрикнула пані Сібо. — Справа йде про мої достатки.
І вона з'ясувала своє становище та попросила поворожити на свою гидку надію.
— А ви знаєте, що таке велика колода? — урочисто промовила пані Фонтен.
— Ні, не така ж я багата, щоб її бачити!.. Сто франків! Вибачте ласкаво! Звідки ж мені їх мати? Але сьогодні ж мені треба!
— Я не часто на неї кидаю, серденько, — відповіла пані Фонтен, — я й багатим її даю тільки з великої нагоди, і мені платять за це двадцять п'ять люї, бо, чи бачите, це стомлює, виснажує мене! Дух мене мордує отут, у шлунку. Це однаково, що на шабаш іти, як колись казали!— Та коли ж я кажу, добродійко моя люба, що йдеться про моє майбутнє…
— Ну, для вас я віддамся духові, ви далі мені чималу практику, — відповідала пані Фонтен, і на її спорохнілому обличчі з'явився вираз непідробного жаху.
Вона підвелася з брудного крісла, що коло каміна, й підійшла до столу, застеленого зеленим сукном, де можна було полічити всі облізлі нитки; ліворуч на ньому спала величезна жаба, а поруч була розчинена клітка, де сиділа чорна курка з настобурченим пір'ям.
— Астарот, сюди, сину мій! — мовила вона, злегка вдаривши жабу довгим дротиком до плетіння по спині, і та тямуще на неї глянула. — І ви, панно Клеопатро!.. Увага! — вела вона, стукнувши й стару курку по дзьобу.
Пані Фонтен зосередилась і якусь мить стояла нерухомо, виглядала вона мертвою, очі в неї вивернулись, зробились білі; потім випросталась і сказала глухо:
— От і я!
Машинально кинувши Клеопатрі проса, вона взяла свою велику колоду, конвульсивно стасувала її і, глибоко зідхнувши, дала зняти пані Сібо. Коли це втілення смерти в брудному очіпку й лиховісній сукні дивилось на просо, що клювала чорна курка, й покликало свою жабу Астарота, щоб пройшлась по розкиданих картах, в пані Сібо мороз поза шкурою пішов, вона затремтіла. Тільки великі вірування дають велике переживання. Мати чи не мати ренту — от було питання, як сказав Шекспір.