Кузен Понс/XIV
| ◀ XIII | Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ XIV. Особа з Гофманових казок |
XV ▶ |
|
Минуло хвилин з вісім, поки чаклунка читала щось замогильним голосом у чарівній книзі, поки вивчала зерна, що лишились, та путь жаби по картах; потім вона почала тлумачити значіння карт, водячи по них білими очима.
— Ви свого дійдете, хоч справа повернеться зовсім не так, як ви думаєте, — сказала вона. — Багато клопоту матимете. Але плоди своєї праці зберете. Дуже лихе ви чинитимете, але те саме всякий робить, хто коло хворого й кому хочеться частини спадщини. У цьому лихому ділі вам допоможуть значні особи… Пізніше ви покаєтесь у передсмертній аґонії, бо вмрете ви від ножа двох утіклих каторжників — один малий і рудоволосий, а другий старий і геть лисий. Це через достатки, про які чутка ходитиме в селі, де ви житимете з вашим другим чоловіком… Ідіть, доню моя, вам вільно діяти чи лишатись у спокої.
Внутрішнє піднесення, що смолоскипами палало в запалих очах цього кістяка, на вигляд такого холодного, погасло. Коли гороскоп був проголошений, панію Фонтен мов засліпило, вона всіма сторонами була подібна на сновид, як їх розбудити; дивилась вона на все здивовано, а потім, коли пізнала панію Сібо так ніби здивувалась, що в тої на обличчі написаний жах.
— Що ж, серденько, — мовила вона голосом, геть відмінним від того, яким допіру пророкувала, — чи задоволені ви?
Пані Сібо спантеличено глянула на чаклунку й не в силі була їй відповісти.— Ах, ви ж хотіли великої колоди! Я поставилася до вас, як до давньої знайомої. Дайте мені тільки сто франків…
— Сібо помре? — скрикнула дверниця.
— Так я, виходить, вам страхіття наговорила? — дуже наївно запитала пані Фонтен.
— Атож!.. — сказала Сібо, добуваючи з кишені сто франків та кладучи їх край столу. — Бути зарізаною!..
— Ну от, ви ж хотіли великої колоди!.. Та заспокойтесь, не всі, зарізані на картах, помирають.
— Та чи можливо ж це, пані Фонтен?
— Ах, моя ясочко, я нічого про це не знаю! Ви хотіли постукати в двері майбутнього, я смикнула за шнурок, і він прийшов!
— Хто це він? — спитала пані Сібо.
— Хто ж, як не Дух! — нетерпляче відказала чаклунка.
— Прощайте, пані Фонтен! — скрикнула дверниця. — Я ж не знала великої колоди, налякали ж ви мене дуже!..
— Пані вдруге за цей місяць не візьметься вже за таку ворожбу! — сказала служебка, проводячи дверницю на сходи. — Вона б на виснагу померла, так її це стомлює. Зараз вона поїсть котлет і спатиме годин зо три…
Ідучи вулицею, Сібо зробила те, що всі роблять із усяким віщуванням — повірила в сприятливу частину пророцтва і взяла під сумнів заповіщені нещастя. Другого дня, зміцнівши в своїх намірах, вона вирішила геть усе пустити в діло, щоб заволодіти частиною Понсового музею та забагатіти. Тому якийсь час у неї була одна тільки думка — яких способів добрати, щоб свого дійти. Явище, котре ми вгорі з'ясували, а саме — концентрація всіх моральних сил у простих людей, що не виснажують щоденними витратами своїх розумових здібностей, як люди світські, і мають їх міцні та могутні в ту хвилину, коли грає в їхньому розумі страшна зброя, учепистою думкою названа, — це явище виявилося в Сібо в найвищому ступні. Учеписта думка творить дива втеч і дива почуття, — тож і дверниця, розпалена жадобою, зробилась сильна, як Нусінґен у скруті і розумна в своїй дурості, як чарівний Ля-Пальферін.
Згодом кілька день, годині о сьомій уранці, вона по-кошечому підійшла до Ремонанка, коли той відмикав свою крамницю.
— Як би зробити, щоб довідатись про ціну речей, що в моїх добродіїв зібрані? — спитала вона.
— Ах, це дуже легко, — відповів торговець рідкощами своїм жарґоном що його далі не варт наводити, щоб не тьмарити оповідання. — Якщо ви будете грати зі мною на чисту (?), то я покажу вам дуже чесного цінувача, який скаже вам ціну картин до копійки…
— Хто?
— Пан Маґус, один єврей, який за справи береться тепер тільки ради розваги.
Ім'я Елі Маґуса надто відоме в „Людській Комедії“, щоб про нього розводитись; покинувши торгувати картинами та рідкощами, він, як купець, робив те саме, що й Понс, як аматор. Славетні цінувачі — небіжчик Анрі, Піжо та Море, Тере та Роен, словом усі музейні експерти, були діти проти Елі Маґуса, що пізнавав шедевр під столітнім брудом, знав усі школи й підписи всіх малярів.
Цей єврей, що приїхав до Парижу з Бордо, покинув 1835 року торгівлю, але не покинув жалюгідного одягу, який носив звичаєм більшости євреїв — така бо вірна ця раса своїм традиціям. За середніх віків євреї через переслідування мусіли ходити в лахах, щоб одвернути підозру, мусіли завжди скаржитись, пхинькати, кричати про злидні. Ця колишня потреба зробилася, як завжди буває, народнім інстинктом, ендемічною вадою. Елі Маґус, купуючи та спродуючи діяманти, торгуючи картинами й мереживом, коштовними рідкощами й емаллю, виборною скульптурою та старими ювелірними виробами, мав величезні, нікому невідомі достатки, набуті в цій торгівлі, що зробилася дуже поширеною. Справді, за останні двадцять років число таких торговців подесятерилось у Парижі — в місті, де пливуть рідкощі з усього світу. А картини тільки в трьох містах і продаються — в Римі, Лондоні та в Парижі.Елі Маґус жив на Шосе Мінім, маленькій і широкій вулиці, що веде до Королівської площі — там він мав старий осібник, куплений 1831 року „за шмат хліба“, як говориться. У цій чудовій будові були пишні помешкання, впоряджені за Люї XVI, бо це був колишній осібник Моленкура. Цей славетний президент Податкової Палати й збудував його, а завдяки розташуванню своєму будинок не був зруйнований за революції. Якщо старий єврей, противно ізраїльським законам, вирішив бути власником, то, певно, мав на це підстави. Старий кінчив, як і всі ми кінчаємо, манією, що доходила до божевілля. Хоч і був він скупий, як його покійний приятель Ґобсек, але захопився шедеврами, якими торгував; і смак його, дедалі витончуючись та гострішаючи, обернувся в ту пристрасть, що дозволена тільки королям, коли вони багаті й люблять мистецтво. Як той другий пруський король, що захоплювався тільки тим ґренадьєром, який сягав шести футів заввишки, і витрачав божевільні гроші, щоб прилучити його до свого живого музея ґренадьєрів, так і колишнього перекупника поривали тільки бездоганні полотна першорядних майстрів, та й то коли вони лишились такі, як художник їх намалював. Тож Елі Маґус не минав жодного великого розпродажу, ходив по всіх базарах, їздив по всій Европі. Ця жадібна на прибутки, холодна як крига, душа запалювалась, побачивши шедевр, достемнісінько як розпутник, від жінок стомлений, зворушується вродливою дівчиною й пускається шукати бездоганної краси. Цей Дон-Жуан полотен, цей обожувач ідеалу здобував у своєму захопленні вищу насолоду, ніж скупець у спогляданні золота. Він жив у сералі чудових картин!
Ці шедеври, як ті князенки розміщені, займали весь другий поверх будинку, що його Елі Маґус реставрував і як пишно! На вікнах замість завісок висів найкращий венеційський грезет. Долі лежали найрозкішніші савонрійські килими. Картини, числом коло ста, були вставлені в найпишніші рямці, що їх із смаком позолотив єдиний у Парижі позолотник, якого Елі визнав за сумлінного — Серве, якого старий єврей навчив золотити англійським золотом, незрівняно кращим за французьке. У позолотному мистецтві Серве те саме, що Тувенен був у палятурному — мистець, закоханий у свої твори. На вікнах у помешканні були обшиті в залізо віконниці. Сам Елі Маґус жив у двох кімнатах у мансарді на третьому поверху — вони умебльовані були бідно, впоряджені його лахами й дхнули єврейством, бо він кінчав жити так, як і жив раніше.
У першому поверху, геть занятому картинами, якими єврей досі таки торгував, та чужоземними скринями, було величезне ательє, де працював, — майже виключно для нього, — Море, найвправніший із наших художників-реставраторів, один із тих, чиїми послугами мусів би користуватись Музей. Там було також помешкання його дочки Ноемі, плода його старости, прекрасної, як і всі єврейки, коли азіатський тип виявляється в них чистий і благородний. Її охороняли дві фанатичні єврейки, а до того ще й польський єврей Абрамко, що якимсь неймовірним способом був причетний до польського повстання і якого Елі Маґус викупив. Абрамко був за дверника в цьому мовчазному, похмурому та порожньому будинку й жив у дверницькій з трьома злющими собаками — ньюфавндлендським, піренейським та англійським бульдогом.
Єврей міг вільно подорожувати, міг міцно спати й не боятися ні за дочку — найперший свій скарб, — ні за картини, ні за своє золото, і його безпека ґрунтувалася на ось яких глибоких розрахунках. Абрамко одержував щороку двісті франків наддатку, але після смерти господаревої нічого вже не мав одержати; до того ж Маґус привчав його лихварювати в кварталі. Абрамко ніколи нікому не відчиняв дверей, поки не роздивиться в страшне заґратоване вічко. Цей дужий, мов Геркулес, дверник божествив Маґуса, як Санчо-Пансо Дон-Кіхота. Собаки вдень були замкнені й не могли добути десь їжі, але вночі Абрамко їх випускав, і вони, з хитрого розрахунку старого єврея, мусіли вартувати — один коло стовпа, де на вершку повішено шмат м'яса, другий на подвір'ї коло такого самого стовпа, а третій у великій залі на першому поверху. Ви розумієте, що собаки, які й так з інстинкту стерегли будинок, самі були під сторожею власного голоду й навіть за ради найкращої суки не покинули б свого посту коло призової щогли, від якої й на крок не відходили. Коли б з'явився незнайомий, собаки всі втрьох уявили б, що він зазіхає на їхню їжу, яку їм давано тільки вранці, коли вставав Абрамко. Ця пекельна комбінація мала незмірні вигоди. Собаки ніколи не гавкали, геній Маґуса обернув їх на дикунів, вони поробились похмурі, як могікани. І от що одного разу сталося. Три злодії, осмілені тією тишею, уявили собі, що касу в єврея дуже легко почистити. Котрийсь із них, кому впало першому йти в наступ, переліз через мур у саді й хотів злізти на землю; бульдог не заважав йому, хоч чудово його почув, та коли нога цього добродія прийшлась урівень із його пащею, пес ураз відкусив її й пожер. Злодієві стало снаги перелізти через мур назад та прошкандибати на втинкові ноги, аж поки не впав непритомний на руки товаришам, що й понесли його. Узято це з паризької хроніки, бо „Судова газета“ залюбки подала цей чарівний епізод із життя вночішнього Парижу, але всім він видався вигадкою.
Маґусові було тоді сімдесят п'ять років, але прожити він міг до сотні. Хоч багатий він був, але жив, як живуть Ремонанки. Трьох тисяч франків ставало йому на всі видатки разом із витратами й на дочку. Жив цей старий надзвичайно реґулярно. Вставав удосвіта, їв хліб із часником, і цього сніданку ставало йому аж до обіду. Обід, по-чернецьки убогий, відбувався завжди в родинному колі. Зранку до обіду маніяк гаяв час, гуляючи в помешканні, де сяяли його шедеври. Тут він усюди стирав пил — із меблів та з картин, — і всім невтомно захоплювався; потім ішов до дочки, втішався батьківським щастям і вирушав на місто, де пильнував авкціонів, одвідував виставки тощо. Коли траплявся йому якийсь шедевр на бажаних умовах, життя старого розворушувалось — йому треба було взятись на способи, упорати справу, виграти бійку при Маренго. Він брався на всякі хитрощі, щоб здобути задешево нову одалістку. У Маґуса була мапа Европи, така мапа, де позначено всі шедеври, і він у кожному місці приговорював своїх одновірців, щоб за певну премію пильнували для нього справ. Але ж і винагорода яка за такий клопіт!
Дві загублені картини Рафаеля, що їх так завзято розшукували рафаеліти, — вони ж у Маґуса були! Був у нього й оригінал „Коханки Джорджоне“, тієї жінки, що через неї помер художник, а гадані ориґінали — це тільки копії з цього славетного полотна, що коштує, за Маґусовою оцінкою, сто тисяч франків. Хоронився в єврея й шедевр Тіціяна — „Христос у домовині“, намальований для Карла XV і надісланий великому імператорові від великої людини з листом, що Тіціян написав власною рукою — лист цей приліплений унизу до картини. Має він також ориґінал того самого художника — макет, за котрим виконано всі портрети Філіпа II. Тож і глузував Маґус з нашого Музея, що його нищить сонце, псує в ньому найкращі полотна, бо проходить крізь шибки, що діють так само, як і оптична сочка. Картинні ґалерії можливі тільки з освітленням крізь стелю. Маґус сам зачиняв та відчиняв віконниці в своєму музеї і виявляв до своїх картин не менше турбот та дбайливосте, як і до дочки, другого свого божка. Ах, старий картиноман добре знався на законах малярства! На його думку, шедеври мають своє, притаманне їм життя, вони істоти денні, краса їхня залежить від світла, що барвить їх; говорив він про це, як колись голяндці про свої тульпани, і ходив дивитись на певну картину такої години, коли шедевр сяяв у всій своїй пишноті, коли світло було ясне та чисте.
Це була жива картина серед картин нерухомих — оцей куций стариган у лихому сурдуті, хтонаколишньому жилеті та в брудних пантальонах, лисий, у зморшках, із сивою тремтячою бородою, випнутим гострим підборіддям, беззубим ротом, блискучими, яку собак його, очима, з кістлявими, всохлими руками, з шпилястим носом, зашкарублою та холодною шкурою, який посміхався до чудових утворів генія! Єврей серед тримільйонного достатку завжди буде найкращим видовищем, яке може появити людськість. Великий наш актор Рабель Медаль негоден, попри хист свій, цієї поезії дійти. Париж є світове місто, де найбільше збирається отаких ориґіналів, перейнятих до глибини душі якоюсь релігією. Лондонські ексцентрики завжди розчаровуються кінець-кінцем у своєму захопленні, як розчаровуються вони і в житті, а паризькі мономани лишаються в щасливому розумовому співжитті з своєю фантазією. До вас тут часто приходять Понси, Елі Маґуси в дуже лихій одежі, і, здається, нічого дорогого в них немає, нічого вони не почувають, не звертають уваги ні на жінок, ні на крамниці, ідуть, мовляв, куди шлях веде, з порожніми кишенями й порожнім розумом і ви самі себе питаєте — до якого племені паризького вони належать? Так оці люди й є мільйонери, колекціонери, найпристрасніші люди на землі, які ладні пуститись болотяними стежками виправної поліції, щоб заволодіти якоюсь чашкою, чи картиною, чи коштовністю, як і було це одного разу з Елі Маґусом у Германії.
Отакий був експерт, до которого Ремонанк таємниче повів панію Сібо. З Елі Маґусом Ремонанк радився щоразу, як здибувався з ним на бульварах. Єврей не раз улаштовував Ремонанкові позики в Абрамка, бо чесність колишнього комісіонера була йому відома. Від Шосе де-Мінім тільки що не видко Нормандської вулиці, і обоє змовники за десять хвилин уже туди дістались.
— Зараз ви побачите найбагатшого з колишніх торговців рідкощами, — сказав Ремонанк, — найбільшого знавця, що був коли в Парижі…
Пані Сібо спантеличилась, коли побачила малого старигана в такій одежині, що не годна була навіть потрапити до рук Сібо на латання, — він доглядав за роботою реставратора-художника, що підправляв картини в холодній кімнаті цього розлогого помешкання, а коли глянув на пані Сібо холодно лихими, як у кішки, очима, то вона стенулась.
— Що ви хочете, Ремонанк? — сказав він.
— Картини оцінити треба, а вже ніхто, як ви, не скаже бідному тандитникові, скільки можна дати, коли в нього немає ні тисяч, ні сотень, як у вас!— Де це? — спитав Елі Маґус.
— Ось дверниця з будинку, вона за господиню в того добродія, і я з нею порозумівся…
— Як звати власника?
—Пан Понс! — сказала Сібо.
— Такого не знаю, — простодушно відповів Маґус, непомітно потискуючи ногою ногу реставраторові.
Художник Маре, що знав ціну Понсовому музеєві, з несподіванки підвів голову. На такі хитрощі можна було пуститись тільки з Ремонанком та Сібо. Єврей оцінив морально дверницю одним тим поглядом, де очі правлять за тереза золотоважника. Ні вона, ні Ремонанк, певно, не знали, що старий Понс не раз мірявся з Маґусом на силу. Справді, обидва завзяті аматори заздрили одне на одного. Тому старого єврея в ту мить ніби засліпило. Ніколи він не сподівався пройти в так добре охоронюваний сераль. Понсів музей був єдиний у Парижі, що міг змагатися з Маґусовим. Єврея на двадцять років пізніше від Понса обняла та сама пристрасть, та що він був аматор-купець, то музей Понсів був йому замкнутий, як і Дюзомерарові. Серце Понсові й Маґусові точила та сама заздрість. Ні той, ні той не любив пишноти, за якою вганяють, звичайно, ті, що мають кабінети. Подивитись на чудову колекцію старого музиканта — це для Елі Маґуса було таке саме щастя, як для аматора жінок пройти до будуару прекрасної коханки, яку ховає від нього приятель. Велика пошана, що виявляв Ремонанк до цієї особи, і той престиж, що має кожна реальна й навіть таємна сила, зробили з дверниці слух'яну та покірливу. У пані Сібо пропав владний тон, яким вона розмовляла в дверницькій з пожильцями та обоми своїми добродіями, вона погодилась на Маґусові умови й пообіцяла того ж самого дня провести його в Понсів музей. А це однаково, що провести ворога в середину фортеці, однаково, що встромити Понсові кинджал у серце, бо він десять років забороняв Сібо пускати будь-кого до себе й завжди забирав із собою ключі, і Сібо його слухалась, поки поділяла погляди Шмуке на тандитництво. Справді, добрий Шмуке, маючи ту пишноту за нікчемство й оплакуючи Понсову манію, навіяв і дверниці зневагу до рідкощів і цим застеріг на довгий час Понсів музей від будь-якого нападу.
Відколи Понс ліг у ліжко, Шмуке заступав його в театрі й по пансіонах. Бідний німець, що бачив свого приятеля тільки вранці та вобіді, силкувався скрізь устигнути, щоб зберегти їхню спільну клієнтуру, і на це йшли всі його сили, так бо змагала його туга. Бачивши бідолаху в такому смутку, учениці й артисти, яким він розповів про Понсову недугу, питались у нього новин про хворого, і журба піяністова така велика була, що й сам він викликав у байдужих ту гримасу співчуття, якою відповідають у Парижі на найбільші катастрофи. Самий спосіб життя бідного німця був, як і в Понса, похитнутий. Шмуке мучився заразом і своєю тугою, і недугою свого приятеля. Тому й присвячував він Поясові половину своїх лекцій; він так наївно уривав свій виклад, сам себе запитуючи, як приятель його ся має, що молода учениця уважно слухала від нього пояснення про Понсову недугу. Між двома лекціями він бігав на Нормандську вулицю, щоб побачити Понса хоч на чверть години. Його лякала порожнеча їхньої спільної каси, йому завдавала розпачу пані Сібо, що вже пів місяця збільшувала, як сама знала, видатки на лікування та все ж професор-піяніст почував над усіма страхами своїми хоробрість, якої ніколи в собі навіть не уявляв. Він уперше за своє життя хотів заробити грошей, щоб грошей у помешканні не бракувало. Коли одна учениця, справді зворушена становищем двох приятелів, запитала в Шмуке, як може він кидати Понса на самоті, він відповів із величезною, посмішкою обдуреного:
— Паньо, у нас є пань Зіпо! Скарп! Берль! Фона Бонса тоглятай, як княся!
Отож, поки Шмуке гасав по місту, Сібо була господинею помешкання й хворого. Як же міг Понс стежити за цим, мовляв, янголом-охоронцем, коли він уже пів місяця нічого не їв, коли він лежав геть безсилий і Сібо мусіла його підводити та садовити в крісло, щоб перестилити ліжко? Звичайно, Сібо пішла до Елі Маґуса, коли Шмуке снідав. Повернулась вона на ту хвилину, коли німець прощався з хворим, бо, відколи можливі достатки Понсові стали їй відомі, Сібо не відходила від свого безженця, з очей його не спускала! Мостилася у вигідне кріселко в ногах ліжка й розповідала Понсові, щоб розважити його, різних пліток, до котрих такі жінки вельми здібні. Зробилась улеслива, ніжна, уважна, дбайлива і з макіявелівською спритністю, як побачимо далі, опановувала розум старого Понса.