Кузен Понс/XVI
| ◀ XV | Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ XVI. Умова про підкуп |
XVII ▶ |
|
Заля, де містилась більша частина Понсового музею, належала до тих старовинних заль, як розуміли їх архітекти, що працювали на французьку шляхту — двадцять п'ять футів завширшки на тридцять завдовжки й на тридцять футів заввишки. Шістдесят сім Понсових картин висіли всі на чотирьох стінах цієї залі з біло-золотою дерев'яною оздобою — але біле пожовкло, золоте почервоніло від часу й давало гармонійні тони, що не псували ефекту полотен. По кутках і між картинами стояло чотирнадцять статуй на тумбах Буля. Уздовж стін красувались шафки з чорного дерева, геть різблені й по-королівськи розкішні. У них були коштовності. Серед залі низкою стояли різблені вітрини, де хоронились найбільші рідкощі людської праці — слонова кістка, бронза, дерево, емаль, золото, порцеляна тощо.
Потрапивши до цієї святині, єврей зразу ж підійшов до чотирьох шедеврів, які визнав за найкращі в цій колекції і які належали майстрам, що їх бракувало в його власній. Це було для нього те саме, що для природників ті desiderata, задля яких вони пускаються в мандрівки із заходу на схід, на тропіки, в пустині, в пампаси, саванни й незаймані ліси. Перша картина була Сабастьяна дель Пйомбо, друга — фра Бартоломео делла Порта, третя — пейзаж Гоббема, а остання — портрет жінки пензля Альберта Дюрера, — чотири самоцвіти! Себастьян дель Пйомбо в малярському мистецтві є ніби блискуча точка, де три школи зійшлися, принісши кожна свої високі прикмети. З Венеції цей художник прийшов до Риму, щоб вивчати Рафаелів стиль під орудою Мікель-Анджельо, що хотів протистивати його Рафаелеві, борючись із цим зверхнім жерцем мистецтва в особі одного з його заступників. Отак цей лінивий геній поєднав венеційські кольори, фльорентійську композицію й рафаелівський стиль у небагатьох картинах, які зволив написати і до яких нариси, кажуть, робив сам Мікель-Анджельо. Можна бачити, якої довершености дійшов він, узброєний цією потрійною силою, коли придивитись у паризькому Музеї до портрета Баччіо Брандінеллі, який можна порівняти, не на шкоду йому, з „Людиною з рукавицею“ Тіціяна, з портретом старого, де Рафаель приєднав власну довершеність до довершености Кореджо, та з „Карлом VIII“ Леонардо да Вінчі. У цих чотирьох перлинах та сама вода, те сам світло, опуклість, блиск і цінність. Людське мистецтво не може далі сягнути. Це вище від природи, що тільки на мить дала життя ориґіналам. З цього великого генія, з цієї невмирущої, але непереможно лінивої палітри Понс мав „Мальтійського рицаря на молитві“, намальованого на тавлетці, а свіжістю, витонченістю та глибиною він переважав навіть портрет Баччіо Бандінеллі. Картину фра Бартоломео „Свята родина“ багато хто із знавців визнавав за Рафаелеву. Гоббема мусів піти на авкціоні за шістдесят тисяч франків. Щождо Альберта Дюрера, то цей жіночий потрет нагадував славетного „Гольцшуера“ в Нюренберзі, що за нього королі баварські, голяндські та пруські марно й не раз давали двісті тисяч франків. Може це дружина або дочка рицаря Гольцшуера, Дюрерового приятеля?.. Гіпотеза здається правдивою, бо жінка Понсового музея змальована в такій поставі, ніби мусить бути до неї ще й пара, а герби розташовані однаково на обох портретах. Нарешті напис aetatis suae XLI цілком відповідає рокові, позначеному на портретові, що його так переховує дім Гольцшуерів у Нюренберзі і з якого нещодавно зроблено гравюру.
В Елі Маґуса сльози на очах виступили, коли він дивився на ці чотири шедеври.— Даю вам дві тисячі франків нагороди за кожну цю картину, якщо ви допоможете мені придбати їх за сорок тисяч франків!.. — шепнув він на вухо Сібо, приголомшеної багатством, що падало їй із неба. Через захват, чи певніш сказати — нестяму, в Маґуса счинився такий розбрат у розумі та в скнарих звичках, що єврей у ньому, як бачимо, геть ізник.
— А я?.. — спитав Ремонанк, що не знався на картинах.
— Тут усе рівне на силу, — хитро відказав єврей на вухо овернцеві, — бери десяток яких попало картин на тих самих умовах, і твій достаток забезпечений!
Троє злодіїв ще перезиралися, охоплені кожен гострою жагою і задоволенням від успіху в справах багатства, коли це пролунав голос хворого й затремтів ударами дзвону…
— Хто там?.. — кричав Понс.
— Та лягайте ж, пане! — сказала Сібо, кинувшись до Понса та силкуючи його лягти. — Що це вам смерти забажалось?.. Це не пан Пулен, це той славний Ремонанк — він страшенно непокоїться за вас і прийшов провідати!.. Вас так люблять, що в будинкові все шкереберть через вас пішло. Чого ж ви злякалися?
— Та мені здається, що вас там кілька, — сказав хворий.
— Кілька! Оце добре!.. Так ви марите?.. Ви збожеволієте кінець-кінцем, слово чести!.. Та ось гляньте.
Сібо моторно розчинила двері, кивнула Маґусові, щоб забирався, а Ремонанк щоб увійшов.
— Так от, добродію, — почав овернець, якого Сібо вже попередила, — прийшов я провідати вас, бо весь будинок за вас боїться… Нікому не хочеться, щоб смерть у хату завітала! Та й дядько Моністроль, якого ви добре знаєте, просив переказати вам, що коли вам грошей треба, так він до ваших послуг…
— Він підіслав вас, щоб ви придивились до мого безділля!.. — гірко й неймовірливо сказав старий колекціонер.
Хворі на печінку майже завжди переймаються особливою, раптовою антипатією, і свій лихий настрій спрямовують на якусь річ або особу. Отож Понс уявляв, що на його скарб зазіхають, думка про це не йшла йому з голови і час-до-часу він посилав Шмуке побачити, чи не проліз хто до святині.
— А колекція у вас гарна, — лукаво відповів Ремонанк, — так що нишпорцям нею не гріх зацікавитись, я не розуміюся на високих рідкощах, але ви, пане, славитесь за великого знавця, тож я, хоч і не розуміюсь на цьому дуже, а купив би у вас, заплющивши очі… Якщо вам гроші коли будуть потрібні, — бо ні нащо так гроші не йдуть, як на ці кляті хвороби… От сестра моя за десять день витратила десять су на ліки, коли їй напад стався, а й так видужала б… Лікарі — це шахраї, вони користуються нашим становищем, щоб…
— Прощайте, спасибі, пане, — відповів Понс залізнякові, неспокійно на нього поглядаючи.
— Я проведу його, — шепнула Сібо хорому, — боюсь, щоб він не потяг чого.
— А так, так, — відповів хворий, поглядом дякуючи Сібо.
Сібо зачинила двері до спальні, і це знову занепокоїло Понса. Маґус нерухомо стояв коло чотирьох картин. Цю нерухомість, цей захват можуть зрозуміти тільки ті, чия душа відкрита для прекрасного ідеалу, для невисловного чуття, що викликають довершені зразки мистецтва, і хто цілими годинами вистоює на ногах у Музеї коло „Джоконди“ Леонарда да Вінчі, коло „Антіопи“ Кореджо, шедевра цього художника, коло „Тіціянової коханки“, „Святої родини“, Андреа дель Сарто, коло „Дітей серед квіток“ Домінікіна, коло маленької камеї Рафаеля та його ж портрета старого, найбільших шедеврів мистецтва.
— Тікайте без шелесту! — сказала Сібо.
Єврей поволі позадкував, усе дивлячись на картини, як коханець на любку, з якою прощається. Коли єврей вийшов на сходи, Сібо, яка це споглядання зрозуміла, ударила Маґуса по кістлявій руці.
— Дасте мені по чотири тисячі франків за картину! Інакше нічого не буде…
— Я ж такий бідний!.. — мовив Маґус. — Якщо я хочу ці картини, то з любови, тільки з любови до мистецтва, прекрасна дамо!
— Ти такий сухий, синочку, що я розумію оту любов, — сказала дверниця. — Але якщо ти не пообіцяєш мені сьогодні при Ремонанку шістнадцять тисяч, так завтра буде двадцять.
— Обіцяю шістнадцять, — відповідає єврей, наляканий жадністю дверниці.
— А чим б єврей міг заприсягтися?.. — спитала Сібо в Ремонанка.
— Можете довіритись йому, — відповів залізняк, — він також чесний, як і я.
— Ну, а ви? — спитала дверниця, — коли я допоможу й вам купити, що ви мені дасте?..
— Половину заробітку, — швидко відповів Ремонанк.
— Я хочу знати, скільки, не торговка ж я, — відповіла Сібо.
— Ви чудово розумієтесь на справах! — сказав Елі Маґус. — 3 вас знаменита купчиха.
— Я ж кажу їй, щоб поєдналась зі мною тілом і добром, — сказав овернець, беручи пухку руку Сібо та плескаючи по ній, як молотом. — Ніякого вкладу мені не треба, крім вашої краси! Нащо вам триматися того турка та його голки! Хіба якомусь дверникові збагатити таку чудову жінку, як ви! Ах, як би виглядали ви десь у крамниці на бульварі, серед рідкощів, з аматорами балакаючи та зводячи їх! Покиньте свою дверницьку, коли потягнете тут грошенят, і побачите тоді, які ми вдвох будемо.
— Потягнете грошенят! — скрикнула Сібо. — Та я нездатна тут і цвяшка взяти, чуєте ви, Ремонанку! Мене по всьому кварталі за чесну жінку знають, он що!
Очі в Сібо палали.
— Ну, заспокойтесь! — сказав Елі Маґус, — цей овернець, здається, дуже вас любить і образити вас не хотів.
— А як би вона діло повела! — скрикнув овернець.
— Будьте справедливі, синочки, — вела пані Сібо пом'якшавши, — і подумайте самі, яке моє життя тут… Ось уже десять років я перериваюсь заради тих двох старих паничів, а вони ж мені тільки словами й дякують… Ремонанк вам ось скаже, що я годую їх за таку ціну, що кожен божий день докладаю двадцять, а то й тридцять су, і все ховання моє на них пішло, матінкою своєю присягаюсь!.. я ж її з батьків саму тільки й знала. І така правда цьому, як життя моє, як ясний оцей день, і хай я кавою свою отруюся, коли брешу хоч на сантим!.. Ну й от — один помирає, правда ж? — ще й багатший з обох, а я ж їх як за рідних дітей маю!.. Повірте, добродію, вже три тижні торочу йому, що він при смерті (бо пан Пулен прирік його!..), а цей скнара й не згадує, щоб завести мене в духівницю, так ніби я й незнайома з ним! Слово чести, одержати те, що заробив, можна тільки тоді, коли сам візьмеш його, слово чесної жінки, бо понадійтесь но на спадкоємців!.. де ж пак! Чи чуєте, слова не дхнуть, усі люди на світі — наволоч!
— Це правда, — похмуро зауважив Елі Маґус, — серед інших ми ще й найчесніші люди, — додав він глянувши на Ремонанка.
— Та лишіть но, — вела Сібо, — про вас не кажу… Посутні не до мови, сказав той старий актор!.. Присягаюсь вам, що ці два добродії винні вже мені тисяч зо три франків, мої грошенята пішли на ліки та різні їхні справи, і що коли вони не признають моїх витрат!.. Я така дурна з своєю чесністю, що не зважусь їм нагадати про це. Ви на справах, добродію, знаєтесь, то може порадите мені вдатись до повіреного?
— Та ви за всіх повірених краща! — скрикнув Ремонанк.
Раптом у широкій простороні сходів пролунав гуркіт тіла, що впало на підлогу в їдальні.
— Ох, боже ж мій! — скрикнула Сібо. — Що це воно таке? Здається, це мій пан додолу впав!..
Вона пхнула своїх співучасників, що мерщій побігли вниз сходами, а сама кинулась до їдальні й побачила там Понса — він лежав, витягнувшись на всю довжінь, у сорочці, непритомний! Вона взяла старого панича на руки, підняла його, як пір'їнку, й понесла на ліжко. Поклавши мрущого, вона дала йому понюхати паленого пір'я, намочила йому скроні одекольоном і очутила його. А коли він розплющив очі й життя до нього вернулось, вона взялася кулаками в боки.
— Без пантофель, у самій сорочці! Є від чого померти! І чого ви мені не довіряєте?.. Коли так, то прощайте, пане. Десять років я вам служу, з свого добра до вашої господарки докладаю, все ховання своє віддала, щоб тільки бідний Шмуке не тужив та не плакав на сходах, як дитина… і от моя нагорода! Ви за мною стежите… Бог вас покарав… та й не дурно! А я надсаджуюсь, на руках вас несу, може на все життя своє покалічусь… Ох, господи, я й дверей не замкнула…
— З ким ви розмовляли?
— Оце так штука! — скрикнула Сібо. — Що я вам, невольниця? звіт перед вами складатиму? Знаєте, коли ви до мене так чіплятиметесь, то я все покину! Доглядачку беріть.
Наляканий цією загрозою, Понс дав на розум Сібо, чого вона може добитись цим Дамокловим мечем.
— Це через недугу мою, — сказав він жалісно.
— От і добре, — грубо відказала Сібо.
Вона покинула Понса в ніяковості — його брали жалі, він захоплювався кричущою відданістю своє доглядачки, сам себе картав і не почував страшного лиха, яким ускладнив свою хворобу, впавши додолу в їдальні.
Сібо побачила на сходах Шмуке.
— А йдіть но, пане… Недобрі новини в нас! Пан Понс божевільний робиться! Подумайте, він устав голий, пішов за мною… і впав отам, як стояв… Спитайте його — чому, так він не знає… Погано йому. Я ж нічогісінько не зробила, щоб його до такого ґвалту призвести, хіба що розворушила його розмовою про його перше кохання… Хіба чоловіків знаєш? Всі вони старі розпусники… Даремно я йому свої руки показувала, в нього ж очі заблищали, як самоцвіт…
Шмуке слухав Сібо так, ніби вона по-єврейськи говорила.— Я так напружилась, що на все життя надвередилась!.. — додала Сібо, так ніби їй заболіло, а насправді вона вхопилася випадкової думки, що спала їй у голову, коли вона відчула невеличку притому в м'ясенях. — Ох, дурна ж я! Коли побачила його там, долі, то вхопила його на руки й понесла на ліжко! А тепер надсаду почуваю! Ох, погано мені! Піду додому, доглядайте нашого хворого. Пошлю зараз Сібо, щоб пана Пулена до мене привів! Про мене краще вже вмерти, ніж у каліках бути…
Сібо схопилась за поручні й покотилася сходами, страшенно корчилась і так жалібно стогнала, що всі пожильці з переляку вийшли на площадки з помешкань. Шмуке, плачучи, підтримував хвору й пояснював відданість дверниці. Весь будинок, увесь квартал незабаром дізнався про чудовий вчинок панії Сібо, яка собі смертельної, мовляв, надсади завдала, взявши одного з клацунів на руки. Вернувшись до Понса, Шмуке розповів йому про жахливий стан їхньої управительки, і обидва вони ззирнулися, питаючи: „Що з нами буде без неї?..“ Шмуке, хоч і побачив, що Понс через свою вихватку змінився, але не зважився йому докоряти.
— Прокляті тантітництво! Краше п воно погоріл, ніш мого пріятель згупіть!.. — скрикнув він, коли довідався від Понса про причину нещастя. — Не тофіряті пань Зіпо, яка нам сфій заощатшень фіттає! Не караст це, але це форопа.
— Ох, яка ж хвороба! Я перемінився, почуваю це, — мовив Понс. — Неприємно мені жалю тобі завдавати, любий Шмуке.
— Хай уше я! — сказав Шмуке. — А пань Зіпо тай спокій…
Заходами доктора Пулена недуга, що на неї скаржилась пані Сібо, зникла, і від цього чудесного одужання його репутація в кварталі Маре набула надзвичайного блиску. У Понса він покладав цей успіх на чудову будову хворої, яка через тиждень знову заступила до своїх добродіїв, на превелике їхнє задоволення. Подія ця збільшила на сто відсотків вплив дверниччин і тиранію її над життям двох клацунів, що за цей тиждень наробили боргів, але вона ці борги сплатила. Сібо використала нагоду й дуже легко здобула від Шмуке зобов'язання на дві тисячі франків, що вона нібито приятелям позичила.
— Ох, що то за лікар із пана Пулена! — сказала Сібо Понсові. — Він порятує вас, добродію, бо й мене він із труни вийняв! Бідний Сібо вже за мертву мене мав!.. І от пан Пулен вам скаже, що я, коли в ліжку лежала, весь час тільки про вас думала. „Боже мій, кажу, візьми мене, аби добродій Понс живий був“…
— Бідна ж ви, добродійко Сібо, трохи не покалічились через мене!..
— Ох, коли б не пан Пулен, була б я в савані, який усіх нас чекає. В житті ж, як на довгій ниві, мовляв той старий актор! Треба трохи хвілософії. А вам як без мене було?
— Шмуке мене доглядав, — відповів хворий, — але наша убога каса й учні наші від цього потерпіли… Не знаю вже, як він викручувався.
— Саспокойся, Бонс! — скрикнув Шмуке, — тятько Зіпо ф нас са панкира…
— Не говоріть про це, моє ягнятко! Обидва ж ви наші діти, — скрикнула Сібо. — Наші заощадження у вас добре місце мають, що там? Ви певніші за всякий банк. Поки в нас шмат хліба є, то й у вас половина буде… Про це й говорити не варт…
— Пітні пань Зіпо! — мовив Шмуке, йдучи.
Понс мовчав.
— Чи повірите, серденько, — сказала Сібо до хворого, бачачи його стурбованість, — коли помирала я оце — а смерть я, ох, зблизька вже бачила, — так найбільше мучило мене, що ви лишаєтесь самі на білому світі, безпорадні, а мій Сібо без єдиного ліяра зостається… Мої гроші — це такий дріб'язок, що й згадую я про них, тільки про смерть свою думаючи та про мого Сібо — янгол він, не людина! Атож, він доглядав мене, як королеву, й плакав за мною, як теля!.. Та я надіялась на вас, слово чесної жінки. Казала йому: „Не журись, Сібо, мої добродії не дадуть тобі з голоду вмерти“…Понс нічого не відповів на цю атаку ad testamentum, і дверниця замовкла, чекаючи його слова.
— Я припоручу вас Шмуке, — мовив нарешті хворий.
— Ох, що ви не зробите, то й добре буде! — скрикнула дверниця. — Я здаюся на вас, на ваше серце… Не говорімо про це ніколи, бо ви принижуєте мене, серденько. Думайте про те, щоб видужати! Ви ще й нас переживете…
Глибокий неспокій огорнув серце панії Сібо; вона вирішила добились від свого пана пояснень, що саме має він їй відписати, і передусім рушила ввечері до доктора Пулена додому, коли Шмуке, що їв коло Понсового ліжка, відколи приятель його захорів, закінчив уже свій обід.