Кузен Понс/XVII

Матеріал з Вікіджерел
Бідні родичі. Кузен Понс
Оноре де-Бальзак
пер.: В. Підмогильного

Розділ XVII. Як починається в Парижі кар'єра
Харків ; Київ: Державне видавництво України, 1929
 
Розділ XVII.
ЯК ПОЧИНАЄТЬСЯ В ПАРИЖІ КАР'ЄРА.

Доктор Пулен жив на Орлеанській вулиці. Займав він невеличке приміщення на першому поверху, що складалося з передпокою, вітальні та двох спалень. Суміжна з передпокоєм кімната, яка сполучалася з докторовою спальнею, була йому за кабінет. До помешкання належала ще кімната про слуг та маленький льох, а саме помешкання було в крилі величезного будинку, поставленого за Імперії на місці старого осібника, від якого ще залишився сад. Він був розподілений поміж трьома помешканнями першого поверху.

Помешкання докторове не знало ремонту вже сорок років. Картини, шпалери, оздоби — все в ньому дхнуло Імперією. Від сорокарічного бруду та диму в ньому потемніли шибки, бордюри, малюнки на шпалерах, стеля й картини. Проте, це маленьке помешкання в нетрях Маре коштувало тисячу франків річно. Пані Пулен, шістдесят-семи-літня мати докторова, доживала свого віку в другій спальні. Вона працювала на шкуряників, шила краги, шкуряні штани, помочі, пояси, словом усе, що належить до цього ремества, за наших днів досить занепалого. Заклопотана доглядом за господарством та за єдиною прислугою свого сина, вона ніколи з дому не виходила, а гуляла в садку, де можна було пройти з вітальні скляними дверима. Тому двадцять років овдовівши, вона по смерті чоловіковій продала шкуряне діло їхньому першому майстрові, який дав їй стільки роботи, щоб вона могла заробляти на круг тридцять су денно. Вона всім пожертвувала задля виховання свого єдиного сина, бо за всяку ціну хотіла вивести його на вище становище, ніж було в його батька. Горда своїм Ескулапом і в його успіх вірячи, вона й далі всім для нього жертвувала, раділа тим, що доглядає його й заощаджує для нього, мріяла тільки про його добробут і любила його з розумом — те, чого не всі матері вміють. Пані Пулен пам'ятала, що була простою робітницею, і не хотіла шкодити синові чи на сміх наражатись, бо добра жінка, як і пані Сібо, говорила по-простолюдному; тож вона сама ховалась у своїй кімнаті, коли до доктора приходили випадком значні клієнти або коли навідувались його товариші з колегії чи шпиталю. Тому докторові ніколи не доводилося червоніти за матір, яку він дуже шанував і в якої брак виховання надолужувала незвичайна ніжність. Продаж шкуряного діла дав коло двадцяти тисяч франків, вдова поклала їх у банк 1820 року, і тисяча сто франків ренти, що вона з того мала, становили весь її достаток. Тому сусіди довгий час бачили в садку білизну докторову й матері його, на мотузках розвішену. Служниця з панією Пулен ради ощадности прали білизну вдома. Ця хатня подробиця дуже шкодила докторові — бачивши його бідність, йому не хотіли визнавати таланту. Тисяча сто франків ренти йшли на помешкання. Заробітків пані Пулен, доброї гладкої бабусі, перший час вистарчало на всі видатки цієї вбогої родини. Після дванадцятьох років упертої праці на свому кам'янистому шляху, коли доктор став заробляти якусь тисячу екю на рік, пані Пулен мала до розпорядку тисяч із п'ять франків. Хто знає Париж, той скаже, що цього вистачить тільки на конечні потреби.

Вітальня, де чекали клієнти, була вбого впоряджена вульґарною канапою з червоного дерева, оббитою жовтим утрехтським оксамитом у квітки, чотирма кріслами, півтузінню стільців, вітальним столиком і столом до чаю — все це від спадщини шкуряника, на його смак куплене. Годинник, що незмінно стояв під склом між двома єгипетськими свічниками, являв собою ліру. Незрозуміло було, яким способом могли так довго продержатись віконні завіски, бо були вони з жовтого перкалю в червоні квітки, виробу фабрики Жуї. Оберкампф дістав 1809 року похвалу в імператора за ці жахливі вироби бавовняної індустрії. Кабінет докторів був умебльований до цього ж смаку, бо впоряджено його обставою батьківської кімнати. У ньому все було сухе, бідне й холодне. Який хворий повірить у знання лікаря, що не має не тільки репутації, а й меблів у той час, коли показовість всемогутня, коли на площі Згоди золотять свічники, щоб бідного потішити думкою, що він є багатий громадянин!

Передпокій правив за їдальню. В ньому працювала покоївка, якщо їй не було роботи на кухні та коли вона не допомагала матері докторовій. Побачивши руді серпанкові завісочки на вікні в цій кімнаті, що виходила на подвір'я, всяк із одного погляду пізнавав пристойні злидні, що панували в цьому сумному помешканні, яке півдня бувало порожнє. В стінних шафках хоронились, певно, рештки цвілих пирогів, надбиті тарілки, вічні затички, тижневі серветки — словом, законна гидота дрібних паризьких родин, звідки вона може потрапити тільки в кошик ганчірника. Не диво, що в такий час, коли гроші сидять у кожній голові й бренять у кожній фразі, тридцятилітній доктор, маючи матір без зв'язків, лишався в паничах. За десять років він не натрапив на жоднісінький привід до роману в тих родинах, де водила його професія, бо лікував він людей такої верстви, де життя нагадувало його власне життя; він бачив тільки родини, до його родини подібні — дрібних службовців та дрібних фабрикантів. Найбагатшими його клієнтами були різники, пекарі та великі роздрібники кварталу — люди, що здебільшого приписують своє одужання природі й на цій підставі платять докторові сорок су, коли він приходить пішки. В медицині екіпаж потрібніший за знання.

Звичайне й безбарвне життя впливає, кінець-кінцем, і на бурхливу душу. Людина пристосовується до своєї долі, погоджується з нікчемністю свого життя. Після десятьох років практики доктор Пулен так само провадив сізіфову роботу, але вже без розпачу, що отруював йому перші дні. А втім він голубив одну мрію, бо в Парижі в кожного є мрія. У Ремонанка своя, у пані Сібо своя так само. Доктор Пулен сподівався, що його покличуть до якогось впливового багатія, а потім за допомогою цього хворого, що його заходами доконче видужає, він дістане посаду головного лікаря в шпиталі, тюремного лікаря, або лікаря при театрах на бульварі чи при міністерстві. Таким якраз способом він здобув посаду лікаря при мерії. Сібо покликала його до пана Пільєро, власника того будинку, де Сібо були за дверників — доктор його доглянув і вилікував. Пан Пільєро, дід уперших графині Попіно, дружини міністрової, з боку матері, зацікавився цим молодиком, якого приховані злидні він виразно побачив під час подячної візити, і зажадав від свого двоюрідного небожа міністра, який його шанував, щоб доктора призначили на посаду, де він працював уже п'ять років, — ця невеличка платня наспіло вчасно й утримала доктора від страшної долі — еміґрації. Покидати Францію для француза жахлива річ. Доктор Пулен пішов, звичайно, подякувати графу Попіно, але лікарем державного діяча був славетний Біяншон, і одвідувач зрозумів, що в цей дім йому ніколи не пройти. Бідолаха-доктор, що тішив себе думкою про протекцію одного з впливових міністрів, одної з дванадцяти чи п'ятнадцяти карт, що їх уже шістнадцять років розкладає на столі Ради могутня рука, знову потонув у Маре, де бігав по бідаках, по дрібних буржуа та зобов'язаний був посвідчувати смерть у мерії за тисячу двісті франків річно.

Докторові Пулену, що відзначався студентом і зробився обережним практиком, досвіду не бракувало. До того ж, смерті його не робили скандалу, і він міг вивчати всі хвороби in anima vili. Подумайте, яка жовч у ньому розвивалась! Тому вираз його обличчя, довгого й мелянхолійного, часом бував страшний. Вставте в жовтий пергамент палкі очі Тартюфа й їдкість Альцеста, потім уявіть собі ходу, поставу й погляди цього доктора, що був не гіршим від славетного Біяншона лікарем, а почував, що його тримає в темряві якась залізна рука! Доктор Пулен мимоволі порівнював свої десятифранкові заробітки, та й то щасливими днями, до Біяншонових, що сягали п'ятсот-шістсот франків! Чи не в цьому полягає вся ненависть демократії? Проте, цей загнаний честолюбець нічого не міг собі закинути. Він уже пробував щастя у винаході проносних пілюль на зразок Морісонових. Виробляти їх він довірив одному своєму товаришеві з шпиталю, який зробився фармацевтом, але той був закоханий у статистку з Амбіґю-Комік і через неї зруйнувався, а що патент на проносні пілюлі вибрано на його ім'я, то це величезне викриття збагатило його заступника. Фармацевт виїхав до золотого краю Мехіки й завіз із собою тисячу франків заощаджень бідного Пулена, якого статистка для більшої розради вилаяла лихварем, коли він прийшов править із неї свої гроші. Після доброї нагоди з одужанням старого Пільєро, йому не траплялось уже жодного багатого клієнта. Пулен бігав по Маре пішки, як худющий кіт, і з двадцяти візит тільки за дві одержував по сорок су. Клієнт, що добре платить, був йому тим фантастичним птахом, що його по всьому підмісячному світі звуть „білим дроздом“.

Молодий адвокат без справ і молодий лікар без клієнтів — це два найбільші прояви пристойного розпачу, властивого місту Парижеві, того німого й мовчазного розпачу, що ходить у фраку й чорних штанях з побілілими швами, які нагадують цинк мансарди, в отласній потертій жилетці й ретельно береженому капелюхові, в старих рукавицях та перкалевих сорочках. Це поема суму, похмура, як таємниці Консьєржері. Інші злидні, злидні поета, митця, актора, музиканта, прикрашаються притаманною мистецтву радістю, безтурботністю богеми, що веде потім у тебаїди генія! Але ці два чорні фраки, що ходять пішки, належать до професій, яким людськість показує тільки ганебні свої сторони, і в них у початковому приниженні з'являються лихі, визивні думки, де згущена ненависть та честолюбство виблискують поглядами, що нагадують перші віхті полум'я, коли займається пожежа. Коли два приятелі з колегії здибаються після двадцятьох років розлуки, багатий уникає тоді бідного товариша, не пізнає його, жахається тієї прірви, що доля між ними поклала. Один промчав життя на баских конях фортуни чи на золочених хмарах щастя; другий плазував під землею в паризькій каналізації, що поклала на нього свої сліди. Скільки колишніх друзів уникало доктора, побачивши його сурдут та жилет.

Тепер легко зрозуміти, чому доктор Пулен так добре відіграв свою ролю в комедії з хворобою Сібо. Жадібність та честолюбство одне одного чують. Не знайшовши жодного пошкодження в жодному органі дверниці — пульс у неї був чудовий і рухи надзвичайно легкі, — і разом з тим чуючи її голосні стогони, він зрозумів, що їй є якась користь прикидатися мрущою. Швидке вигоїння тяжкої вдаваної недуги мусіло рознести про нього славу по окрузі, тож він ще прибільшив небезпеку від гаданої гили панії Сібо й казав, що запобіг хворобі тільки тим, що вчасно до неї взявся. Він давав дверниці якісь ліки, зробив їй якусь фантастичну операцію, і все це завершилось цілковитим успіхом. В арсеналі надзвичайних лікувань Деплена він розшукав чудернацький випадок, застосував його до пані Сібо, скромно приписав успіх великому хірургові, а сам назвався його наслідувачем. От на яку зухвалість здібні дебютанти в Парижі. Все їм править за драбину, щоб вилізти на сцену; але ж усе псується, навіть щаблі в драбині, і дебютанти кожної професії не знають уже, з якого дерева ті щаблі робити. Трапляється іноді, що парижанин повстає проти успіху. Йому обридає споружати п'єдестали, він дметься, як пещена дитина, й не хоче вже ідолів; а іноді, правду сказати, й талановитих людей йому для захоплення бракує. В жиловій породі, звідки видобуваються генії, є прогалини; тоді парижанин брикається, йому не хочеться весь час вихваляти та підносити посередності.

Ввійшовши своїм звичаєм раптово, пані Сібо застала доктора з старою матір'ю коло столу, де стояла валеріянова салата, найдешевша з усіх салат, а за весь десерт був тоненький шматочок сиру Брі, тарілка сушених овочів, де багато видніло сміття, та ще тарілка поганих яблук із берлини.

— Ви можете лишитись, мамо, — сказав лікар, затримуючи пані Пулен за руку, — це пані Сібо, про котру я вам казав.

— Моє шанування, пані, кланяюсь, пане, — мовила Сібо, сідаючи на стільця, що їй лікар підсунув. — А, це ваша пані-матка? Шаслива ж вона, такого талановитого сина маючи, бо це ж мій рятівник, пані, від смерти мене він визволив.

Пані Сібо видалась удові Пулен чарівною, коли вона почула від неї таку похвалу синові.

— Прийшла я, добродію Пулен, між нами будь сказано, сповістити вас, що з бідним паном Понсом кепська справа, і хочу оце з вами про нього поговорити…

— Ходімо до вітальні, — сказав доктор Пулен, виразним жестом показуючи пані Сібо на свою служницю.

У вітальні Сібо докладно з'ясувала своє становище супроти двох клацунів, переказала з усякими прикрасами історію своєї позички, розповіла про несчисленні послуги, що вона за десять років панам Понсові та Шмуке робила. Її послухати, так оті старі й не прожили б без її матерніх турбот. Виставляла себе янголом і наплела стільки брехень, покроплених слізьми, що кінець-кінцем розчулила стару пані Пулен.

— Розумієте ж, добродію, — сказала вона наприкінці, — мені треба добре знати, що збирається пан Понс для мене зробити, коли йому помирати прийдеться; аж ніяк не бажаю йому цього, бо, чи бачите, пані, доглядати цих двох немовлят — це життя моє; та коли одного не стане, то я другого доглядатиму. Так уже природа мене створила, щоб матір'ю бути. Не знаю, щоб то сталося зі мною, коли б не було мені про кого дбати, з кого б дитину собі зробити… Отож, коли панова Пулена воля, то він велику послугу мені вчинить, за яку я подякувати йому зумію, коли поговорить із паном Понсом про мене. Боже мій, тисяча франків ренти — хіба ж це я багато жадаю?.. Для пана Шмуке це вигода буде. Адже наш любий хворий сказав мені, що припоручить мене тому бідному німцеві, який буде, виходить, його спадкоємцем… Але що то за людина, коли він двох думок по-французьки зв'язати не годен, а то й зовсім до Німеччини може виїхати, такий бо розпач його візьме, коли приятель його помре.

— Люба пані Сібо, — відповів доктор, споважнівши, — такі справи аж ніяк не торкаються лікарів, і мені б заборонили практикувати, коли б дізналися, що я втручаюся в заповітні розпорядження когось із моїх пацієнтів. Закон не дозволяє лікареві брати якийсь спадок від свого хворого…

— Що за дурний закон! Бо що ж заважає мені поділитися з вами моїм спадком? — моторно відповіла Сібо.

— Я піду далі, — казав лікар, — моє лікарське сумління забороняє мені говорити панові Понсу про його смерть. Передусім, не в такій ще він для цього небезпеці, а подруге така розмова з мого боку налякала б його, а від цього може трапитись справжнє погіршення й хвороба стане смертельна…

— Але ж я рукавичок не надіваю, коли кажу йому впорядкувати свої справи, — скрикнула пані Сібо, — йому ж від того не гіршає… Він до цього підготований… не бійтеся…

— Не кажіть мені більше нічого, люба пані Сібо! Речі ці не в обсязі лікаря, вони належать до нотарів…

— Але ж, добродію Пулен, якщо пан Понс спитає вас про себе, в якому він стані, та якщо він схоче зробити розпорядження, то хіба ви відмовитесь сказати йому, що впорядкувати справи — це чудова річ для одужання?.. А тоді закинете слівце й за мене…

— О, коли він сам згадає про духівницю, то я, звичайно, відмовляти його не буду, — сказав доктор Пулен.

— От і гаразд! — скрикнула пані Сібо. — Я прийшла оце подякувати вам за турботи, — додала вона, всовуючи йому в руку папірець із трьома золотими. — Оце все, що можу зараз дати. Ох, коли б я багата була, то й ви багатий були б, добродію Пулен, ви ж образ господа бога на землі… У вас не син, а янгол, пані!

Сібо підвелась, пані Пулен їй приязно вклонилась, а доктор провів її аж на сходи. Тут цю жахливу вуличну леді Макбет осяяло пекельною думкою: вона зрозуміла, що лікар робиться її спільником, коли прийняв гонорар за фіктивну хворобу.

— Як же це, добродію Пулен, — сказала вона йому, — ви від смерти мене порятували, а тепер не хочете слова замовити, щоб порятувати мене від злиднів?..

Лікар відчув, що дозволив чортові схопити себе за волосину, і волосина та невблаганно накручується на червоний пазур. Злякавшись, що честь свою губить за такий дріб'язок, він на цю диявольську думку відповів не менш диявольською:

— Слухайте, добродійко Сібо, — мовив він, завівши її назад до свого кабінету, — я хочу з вами поквитуватись, бож я зобов'язаний вам своєю посадою в мерії…

— Ми поділимось, — відповіла вона моторно.

— Чим? — спитав доктор.

— Спадщиною, — відповіла дверниця.

— Ви мене не знаєте, — відказав доктор, стаючи у позу Валерія Публіколя. — Не говорімо про це. У мене є приятель з колегії, дуже розумний хлопець; ми з ним великі друзі, бо нам обом у житті не повелося. Я вивчав медицину, а він тимчасом за правом сидів; поки я практику відбував, він папери списував у повіреного пана Кутюра. Сам він син шевця, як я — шкуряника, і не знаходив круг себе великих симпатій, а так само й великих капіталів, бо, зрештою, тільки через симпатію здобуваєш капітали. Контору він зміг одержати тільки в провінції, у Манті… А провінціяли дуже мало тямляться на паризькому розумові й чинили моєму приятелеві безліч підступів.

— Яка наволоч! — скрикнула Сібо.

— Так, — провадив доктор, — бо вони з'єдналися проти нього й примусили його спродати контору через якісь нібито помилки його; у справу втрутився королівський прокурор; він був із тамтешніх і потяг за місцевими. Бідний хлопець, ще худший та пошарпаніший від мене, — звати його Фрезьє, — притулився в нашій окрузі й мусить тепер виступати за адвоката в мировому суді та в поліцейському трибуналі. Живе він недалеко, на Перловій вулиці. Підіть у номер дев'ятий, там на четвертому поверху побачите золотом на червоному сап'яні: „Кабінет пана Фрезьє“. Фрезьє спеціяльно провадить справи дверників, робітників і всіх бідаків нашої округи за помірковану ціну. Це чесна людина, бо нема що вам казати, що шахрай із його здібностями каретою їздив би. Сьогодні ввечері я з ним побачуся. Сходіть до нього завтра вранці; він знає торговельного пристава Лушара, судового пристава Табаро, мирового суддю Вітеля й нотаря Троньйона, — водиться, виходить, з найшановнішими урядовцями кварталу. Якщо він візьметься за вашу справу й якщо вам пощастить, щоб пан Понс узяв його за радника, то в його особі, чи чуєте, ви матимете власного двійника… Тільки не пропонуйте йому неприйнятних для чести угод, як зі мною було; але він розумний, і ви з ним порозумієтесь. А коли треба буде винагородити його за послуги, то я буду вашим посередником…

Пані Сібо лукаво глянула на доктора.

— Чи не цей ходатар, — сказала вона, — вирятував панію Фльорімон, перекупку з вулиці Вйєй-дю-Тампль, що закрутилася із спадщиною свого приятеля?..

— Він самий, — сказав доктор.

— Чи ж не жах це, — скрикнула Сібо, — що після того, як він їй дві тисячі франків ренти здобув, вона не згодилась за нього віддатися, як він просив, і за всю подяку, кажуть, подарувала йому тузінь сорочок із голяндського полотна, дві тузіні хусточок — словом, цілий посаг!

— Посаг цей коштував тисячу франків, добродійко, — сказав доктор, — і для Фрезьє, що тільки починав тоді в кварталі, він був тоді дуже потрібний. До того ж вона без заперечень сплатила видатки… Після цієї справи Фрезьє й інші здобув; тепер він дуже занятий, але наші клієнти одне одного варті…

— Тільки праведники на землі мучаться! — відповіла дверниця. — Ну прощайте і спасибі, добродію Пулен.

Тут починається драма, чи, коли хочете, жахлива комедія смерти старого безженця, силою речей кинутого на поталу зажерущим натурам, що гуртуються коло його ліжка й яким допомагає в цьому разі запекла пристрасть картиномана, жадібність пана Фрезьє, від якого вас дріж візьме, коли ви у власній дірі його побачите, та неситість овернця, на все, навіть на злочин здібного, аби тільки розжитись на капітал. Проте, в цій комедії, котрій попереднє оповідання править ніби за авансцену, акторами виступають ті самі особи, що й досі були на сцені.