Кузен Понс/XVIII
| ◀ XVII | Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ XVIII. Ходатар |
XIX ▶ |
|
Упослідження слів належать до тих чуднот у людських звичаях, що для з'ясування їх треба цілих томів. Напишіть, звертаючись до повіреного, „ходатар“, і ви образите його так само, як образили б купця-гуртовика, коли б листа йому заадресували: „Панові крамареві“. Слово „господар“ є найкращий приклад життя й смерти слів. „Господар“ — це значить володар, князь. Цим титулом, колись таким значним, тепер величають кожного; а проте слово „господь“ тотожне й рівновартне з словом „господар“, вживається тільки до бога. Судді, радники, юрисконсульти, лавники, адвокати, судовики, повірені, пристави, дільці судові агенти та оборонці — ось на які категорії поділяються ті, що чинять закон чи беззаконство. Два останні щаблі цієї драбини є „виконавець“ та „ходатар“. Виконавець, якого вульгарно називають могоричником, це випадковий представник правосуддя, він тільки стверджує виконання присуду; для цивільних справ це ніби принагідний кат. А от ходатар — це справжня образа професії. Для правосуддя це те саме, що „писака“ для літератури. У Франції для всякої професії через запекле суперництво їх вироблено зневажливі терміни. Для кожного стану є своя образа. Але кожна професія в Парижі має свою омегу, людей, що своє діло ставлять урівень із вуличним життям, з народом. Тому й дрібний ділок „ходатар“ існує ще по деяких кварталах, так як існує в Ринку дрібний лихвяр, що проти великого банку виглядає так само, як Фрезьє проти колеґії оборонців. Дивна річ, простолюди бояться судовиків як бояться вони й розкішних ресторацій. Вони звертаються до дільців, бо й пити в шинок ходять. Свій рівень — це загальний закон різних соціяльних сфер. Тільки обрані натури люблять сходити на верховини, спокійно тримаються серед людей вищого стану й здобувають собі місце, як той Бомарше, що впустив годинника одного вельможного пана, який хотів його принизити; але й вискочні, надто такі, що вміють стерти своє минуле, належать до величезних винятків.
Другого дня о шостій годині вранці пані Сібо була вже на Перловій вулиці й роздивлялась на будинок, де жив її майбутній порадник, пан ходатар Фрезьє. Це був старий будинок, де живе старовинне міщанство. Хід до нього вів коридором. Перший поверх, занятий почасти дверницькою та крамницею мебляра, якого майстерні й комори затарасували внутрішній дворик, був поділений навпіль коридором та сходами, де тхнуло вогкістю й салітрою. Будинок цей виглядав прокаженим.
Пані Сібо зайшла просто в дверницьку, де побачила співтовариша свого чоловіка, шевця, дружину його та двох малят, що жили в простороні десятьох квадратових футів з вікном у дворик. Незабаром між жінками нав'язалась найщиріша приязнь, коли Сібо об'явила свою професію, назвалася й розповіла про свій будинок на Нормандській вулиці. Чверть години пішло на плітки, що під них дверниця пана Фрезьє варила шевцеві та дітям сніданок, а потім пані Сібо звела мову на пожильців і згадала за ходатаря.
— Пришла оце порадитись із ним про свої справи; приятель його, доктор Пулен, мабуть говорив йому вже про мене. Ви пана Пулена знаєте?
— Ще б пак! — сказала дверниця з Перлової вулиці, — Він же мою малу від крупа порятував.
— Він і мене порятував, пані… А що за людина з пана Фрезьє?.
— Така людина, добродійко, — сказала дверниця, — з якої не легко вирвати гроші за листи в кінці місяця.
Кмітливій Сібо цієї відповіді було досить.— Можна бути бідним і чесним, — зауважила вона.
— Та й я так думаю, — казала друга дверниця; — ми от із золота та срібла не їмо й грошей не складаємо, але нікому й ліяря не винні.
Сібо пізнала себе в цій мові.
— А чи можна йому, любонько, довіритись? — спитала вона.
— Атож, чула я від пані Фльорімон, що коли пан Фрезьє комусь добра захоче, так проти нього ніхто не вийде.
— А чому ж вона з ним не побралась, коли він їй багатство здобув? — моторно спитала Сібо. — Не погано ж для крамарки, утриманки якогось дідугана, та стати адвокатихою…
— Чому? — мовила дверниця, виводячи пані Сібо в коридор. — Ви ж зараз до нього йдете, правда?… Ну, так коли будете в його кабінеті, тоді й побачите, чому.
Сходи із звідними віконцями на подвір'я, що, крім власника та пана Фрезьє, решта пожильців належала до механічних професій. На брудних приступках кожне ремество поклало свою відзнаку — на них валялись мідні окравки, ламані ґудзики, шматки матерії та плетівок. Учні з верхніх поверхів малювали на стінах соромицькі карикатури. Останнє слово дверниці розворушило цікавість пані Сібо, і вона вирішила, що порадившись з приятелем доктора Пулена, звірить на нього свою справу тільки залежно від свого вражіння.
— Іноді я сама себе питаю, як то може пані Соваж держатись у нього на службі, — сказала, ніби пояснюючи, дверниця, що йшла за панією Сібо. — Я проведу вас, пані, — додала вона, — якраз несу хазяїнові молоко та газету.
На третьому поверху Сібо спинилась перед страшенно гидкими дверима. Червоно-руде фарбування їх було на двадцять сантиметрів завширшки вкрите чорнуватим шаром, що відкладається за якийсь час від рук і з яким архітекти пробують боротися по елеґантних помешканнях, накладаючи дзеркала над і під замком. Віконце в цих дверях, забите сміттям, — подібним до того, що вживають ресторатори, щоб надати пляшкам старішого вигляду, — було тут тільки для того, щоб заробити цим дверям прізвисько тюремних; віконце це, до речі, чудово пасувало до окуття на взір трой-зілля, до страшезних гаків, до цвяхів з грубими шапками. Тільки якийсь скупець або пашквілянт, що з усіма пересварився, міг вигадати отаке пристосо̀вання. Від ринви на помиї додавалась ще й своя частка смороду на сходах, де стеля була всюди розмальована арабесками від свічного диму, ще й якими арабесками! Кволий звук дзвінка, від якого висів шнурок з брудною кулькою на кінці, свідчив про надщербину в металі. Кожна річ гармоніювала тут із цілістю огидної картини. Сібо почула шелест важких кроків та астматичне дихання якоїсь могутньої жінки, і з'явилася пані Соваж. Це була одна з тих баб, що їх провидів Андрієн Бровер у своїх „Відьмах, що летять на шабаш“ — жінка семи футів і шести дюймів заввишки з салдатським обличчям, ще волосатішим, ніж у пані Сібо, хворобливо гладка, в жахливій вибійчаній сукні, в хустці й навіть ще в папільотках, пороблених із газет, що її пан одержував задурно, та з чимсь ніби золоті возові колеса в ушах. У руках ця знаменита самиця тримала опукуватий бляшаний казанок, а збігле молоко дхнуло на сходах ще одним запахом, хоч і мало помітним, не зважаючи на свою нудотну їдкість.
— Що вам треба, пані? — спитала пані Соваж. — І вона загрозливо зміряла панію Сібо, що певно видалась їй дуже добре вбраною, геть убійчим поглядом, бо очі в неї від природи були криваві.
— Я прийшла до пана Фрезьє від приятеля їхнього, доктора Пулена.
— Заходьте, пані, — відповіла Соваж, прибираючи зненацька дуже приязного вигляду — це показувало, що вона вже попереджена про цю вранішню візиту.
І зробивши театральний реверанс, парубійко-служниця раптом розчинила двері до кабінету колишнього мантського повіреного. Кабінет цей, що виходив на вулицю, був цілком подібний до маленьких контор третьорозрядних судових приставів, де теки лежать у почорнілих дерев'яних шафах, де справи такі старі, що в них бороди повиростали, висловлюючись канцелярським стилем, де червоні поворозки жалюгідно звисають, де від паперів дхне мишиними гулянками, де підлога сіра від пилу, а стеля жовта від диму. Дзеркало на каміні було мутне, на чавунних ґратках убого тліла пара головешок; годинник модерної штуківки був куплений франків за шістдесять десь на судовому розпродажу, а свічники при ньому у вельми кепському стилі рококо були цинкові, і фарба з них місцями позлазила, полишаючи голий металь. Пан Фрезьє, худий і хворобливий чоловічок із червоним прищуватим обличчям, що свідчило за його геть зіпсуту кров, раз-у-раз почісував до того ж свою праву руку, а з-під перуки, надітої надто назад, видко було жахливий череп цегляного кольору. Він підвівся з плетеного крісла, де сидів на зеленій сап'яновій подушці, прибрав ласкавого вигляду й промовив приємним голосом, підсуваючи стільця:
— Пані Сібо, я гадаю?..
— Атож, пане, — відповіла дверниця, втративши свою звичайну впевненість.
Пані Сібо злякалась цього голосу, що дуже нагадував звук тріснутого дзвінка, й погляду — ще зеленішого за зеленуваті очі її майбутнього радника. Кабінет так продхнувся самим Фрезьє, що повітря в ньому здавалось зачумленим. Пані Сібо зрозуміла тепер, чому пані Фльорімон не зробилася панією Фрезьє.
— Пулен говорив мені про вас, люба дамо, — сказав ходатар тим підлесливим голосом, що зветься голоском, але все таки кислим і безбарвним, як місцеве вино.
Тут ходатар спробував задрапуватись, натягнувши на гострі коліна, прикриті геть поношеними мельтоновими штаньми, поли старого ситцевого халата, в якому з дірок зухвало випиналась вата, що своєю вагою отягала поли й розкривала почорнілий фланелевий каптанець. Зав'язавши з фертівським виглядом поворозки неслух'яного халата, Фрезьє зсунув щипцями дві головешки, що давно вже відбігли одна одної, як два брати-вороги. Потім, охоплений раптовою думкою, підвівся:
— Пані Соваж! — гукнув він.
— А що?
— Мене ні для кого дома немає.
— Авже ж, видима річ, — басом відповіла козир-баба.
— Це моя стара мамка, — ніяково сказав ходатар.
— У неї ще багато молока[1] — відповіла базарна героїня.
Фрезьє посміявся з калямбура й замкнув двері, щоб господиня його якось не перебила оповідання пані Сібо.
— Ну, пані, викладайте свою справу, — мовив він, сідаючи та все силкуючись загорнутись у халат. — Той, кого посилає до мене єдиний приятель, якого я маю на світі, може на мене покластись… цілком покластись!
Пані Сібо розповідала з півгодини, і Фрезьє ні разу не дозволив собі урвати її, слухав її цікаво, як новобранець старого салдата. Через цю мовчанку та терплячість пана Фрезьє, що дуже уважно, здавалось, слухав ту бурхливу балаканину, якої зразки можна було бачити в сценах між Сібо та бідним Понсом, неймовірлива дверниця покинула деякі впередження, що повстали в неї від ганебної хатньої обстави. Коли Сібо спинилась і наготувалась слухати пораду, маленького ходатаря, що вивчав майбутню клієнтку зеленими в чорні крапки очима, схопив так званий гробовий кашель, тож він удався до фаянсового глечика з трав'яним наваром і випив його.
— Не жити б мені, якби не Пулен, добродійко Сібо, — відповів Фрезьє на материнські погляди дверниці, — але він каже, що верне мені здоров'я…
Здавалось, він і забув про оповідання своєї клієнтки, що збиралась уже тікати від такого мерця.
— Щодо спадщини, пані, то передусім треба знати дві речі, — обізвався колишній мантський повірений. Поперше: чи варта спадщина клопоту, а подруге, хто такі спадкоємці, бо коли спадщина завидна, то спадкоємці — вороги.
Сібо розказала про Ремонанка та Елі Маґуса й заявила, що ці вправні дільці оцінили колекцію картин на шістсот тисяч франків…
— А чи куплять вони її за цю ціну? — спитав колишній повірений, — бо бачите, пані, ділові люди в картини не вірять. Картина — це на сорок су полотна або на сто тисяч франків малюнку! Але картини на сто тисяч франків дуже добре відомі, і скільки помилок трапляється з цими цінностями, навіть найславетнішими. Один великий фінансист, якого ґалерію відвідували й ґравували (ґравували!), витратив, кажуть, на неї мільйони… Він помирає — бо всі мруть — і от його справжні картини пішли не більше, як за двісті тисяч франків! Треба привести до мене тих добродіїв… Перейдімо до спадкоємців.
І Фрезьє знову прибрав поставу слухача. Почувши ім'я президента Камюзо, він похитав головою й скривився, від чого Сібо зробилася надзвичайно уважною, вона спробувала прочитати по його чолі, по його жахливому обличчі, але побачила те, що по-діловому зветься камінним виразом.
— Атож, добродію, — казала Сібо, — мій пан Понс рідний кузен президента Камюзо де-Марвіль, він торочить мені про свою кревність двічі на день. Перша дружина пана Камюзо, шовковика…
— Що зробився допіру пером Франції…
— … була панна Понс, сестра вперших пана Понса.
— Вони троюрідні…
— Тепер вони ніякі, бо посварилися.
Пан Камюзо де-Марвіль пять років головував у мантському трибуналі перед тим, як переїхав до Парижу. Він не тільки полишив там спогади, але й зберіг ще й зв'язки, бо його наступник, той із суддів, з котрим він найбільше приятелював за свого перебування, ще й досі головував у трибуналі, отже знав Фрезьє досконало.
— Чи знаєте ви, пані, — сказав він, коли Сібо замкнула червоні шлюзи свого повноводого рота, — чи знаєте ви, що головним ворогом буде у вас людина, яка може посилати людей на ешафот?
Дверниця підскакнула на стільці, як та лялька в цяцькі, що зветься „сюрпризом“.
— Заспокойтесь, люба дамо, — вів далі Фрезьє. — Нема нічого дивного, що ви не знали, що то є президент палати королівського суду в Парижі, але ви мусіли знати, що пан Понс має законного спадкоємця. Президент де-Марвіль є один і єдиний спадкоємець вашого хворого, але він побічний у третій лінії, отже пан Понс має право на підставі закона чинити з своїм достатком по своїй волі. Ви не знаєте також, що дочка президентова місяця з півтора тому взяла шлюб із старшим сином графа Попіно, пера Франції, колишнього міністра хліборобства й торгівлі, одного з найвпливовіших у сучасній політиці. У цій спілці президент робиться ще страшніший, ніж він був, як голова суду.
Сібо на цьому слові знову затремтіла.
— Атож, якраз він і спровадить вас туди, — провадив Фрезьє. — Ох, люба дамо, ви не знаєте, що таке червона мантія! Досить уже мати проти себе й звичайну чорну мантію! Якщо ви бачите мене зруйнованим, лисим, мрущим, так тільки через те, що я ненавмисно зачепив дрібненького провінціяльного прокурора! Мене примусили продати з утратою контракту, ще й добре, що сам урятувався, занапастивши достаток! Коли б я надумав опиратись, то не зберіг би права на адвокатство. А ви ще й того не знаєте, що не тільки в президентові Камюзо річ, це дарма було б, але в нього, чи бачите, дружина є!.. І коли здибаєтесь віч-на-віч з цією жінкою, то вас у такий дріж кине, як ніби ви на першу приступку ешафоту стали, волосся у вас дороги полізе. Президентова мстива, вона десять років, заплутуватиме вас у сільце, де ви й загинете. Вона крутить своїм чоловіком, як циган сонцем. Вона призвела до самогубства одного чудового хлопця в Консьєржері, вона геть оббілила одного графа, якого обвинувачували до фалшування. Вона трохи не віддала під опіку одного з найбільших вельмож при дворі Шарля X. Нарешті, скинула генерального прокурора де-Ґранвіля…— Що жив на вулиці Вйєй-дю-Тампль, на розі вулиці Сен-Франсуа? — спитала Сібо.
— Його самого. Кажуть, що вона хоче свого чоловіка на міністра юстиції вивести, і невідомо, чи не пощастить їй у цьому… Якщо їй спаде на думку завдати нас під суд і на каторгу, так от дарма, що я безневинний, як немовля, а зразу візьму пашпорта й подамся в Сполучені Штати… так бо добре знаю я правосуддя. Так от, добродійко Сібо, щоб віддати свою одиначку за молодого віконта Попіно, що буде, кажуть, спадкоємцем вашого домовласника, пана Пільєро, президентова геть увесь свій достаток поклала, так що тепер вони з президентом живуть на саму його платню. І ви гадаєте, люба дамо, що в таких обставинах пані президентова погребує спадщиною вашого пана Понса?.. Та я волію краще під гармати стати, ніж мати таку жінку за ворога…
— Та кажу ж, — обізвалась Сібо, — вони посварилися…
— А що з того? — спитав Фрезьє. — Тим гірше! Вбити родича, який усім набрид, — це щось, але взяти по ньому спадок — сама радість!
— Але ж старий своїх спадкоємців ненавидить; він мені каже весь час, що ці люди — пригадую ймення: Кардо, Бертьє тощо, — розчавили його, як яйце, що під воза трапило.
— Хочете, щоб і вам те саме було?
— Господи, боже мій! — скрикнула дверниця. — Правду ж казала пані Фонтен, що мені перешкоди будуть, але вона сказала, що я свого дійду…
— Слухайте, добродійко Сібо.., Що ви заробите на цій справі тисяч тридцять франків — це можливо, але про спадщину нема що й думати… Вчора ввечері ми з доктором Пуленом говорили про вашу справу…
Тут пані Сібо знову підскочила на стільці.
— Що це вам?
— Та коли ви мою справу знали, то навіщож я тут стрекотала, як та сорока?
— Пані Сібо, справу я вашу знав, але не знав панії Сібо! А що не клієнт, то й удача.
Тут пані Сібо глянула на свого майбутьнього радника особливим поглядом, де світилася вся її недовіра, і Фрезьє цей погляд спостеріг.
——————
- ↑ Гра словами: lait — молоко; laid — бридкий мають однакову вимову.