Кузен Понс/XXI
| ◀ XX | Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ XXI. Фрезьє сіє |
XXII ▶ |
|
На Ганноверській вулиці відбулася велика зміна. Віконт і віконтеса Попіно, колишній міністер та дружина його не схотіли, щоб президент із президентовою перебирались у наймане помешкання й покинули будинок, що вони дали в посаг дочці. Тож президент із дружиною оселились на третьому поверху, що його звільнила стара пані, якій забажалось дожити віку на селі. Цим пані Камюзо, яка залишила в себе Мадлену Віве, куховарку та лакея, була знову заведена в скруту, як і на початку свого подружнього життя; щоправда, скрута ця полегшувалась неплатним помешканням на чотири тисячі франків та десятьма тисячами франків платні. Ця aurea deciocritas уже мало задовольняла панію де-Марвіль, якій хотілось відповідних до свого честолюбства достатків; але віддавши все добро дочці, президент утратив свій виборчий ценз. А Амелія хотіла вивести свого чоловіка в депутати, бо від своїх плянів вона так легко не відмовлялась і сподівалась ще добитись, щоб президента обрано в тій окрузі, де лежить маєток Марвіль. Вже два місяці мучила вона барона Камюзо — бо новий пер Франції дістав баронське звання, — щоб видерти в нього авансом сто тисяч франків із спадщини, та купити маленький суміжний із Марвілем маєток, що давав коло двох тисяч франків, вільних від боргів. Вони з чоловіком були б там у себе вдома й неподалік від дітей, а крім того й Марвільська земля була б округлена та збільшена. Президентова звертала увагу свого тестя на зубоження, до якого вона змушена була, щоб віддати дочку за віконта Попіно, й запитувала старого, чи ж може він закрити своєму старшому синові шлях до найвищих суддівських пошан, що їх надають тільки тим, хто має міцне становище в парляменті, а її чоловік годен це становище обійняти й примусити міністрів себе боятися.
— Ці люди винагороджують тільки тих, хто їм так краватку на шиї стягне, що вони й язика висунуть, — казала вона. — Невдячні вони!.. Чим тільки не зобов'язані вони перед Камюзо! Камюзо підтримував липневі накази й цим спричинився до піднесення Орлеанського дому!..
Старий казав, що понад кошти свої вгруз у залізничне підприємство, і відкладав свою допомогу, якої цілком конечність визнавав, аж поки не підвищаться акції.
Від цієї півобіцянки, здобутої тому кілька день, президентова зайшла в розпач. Річ непевна, чи буде колишній власник Марвіля правоможним на перевиборах палати, бо для цього треба було річного володіння.
Фрезьє легко добився до Мадлени Віве. Ці дві гадюки зразу між себе порозумілися.
— Панно, — солодко мовив Фрезьє, — мені хотілося б дістати на хвилину авдієнцію в пані президентової в особистій справі, що торкається її достатків; перекажіть їй, що йдеться про спадщину… Я не маю чести бути знайомим із пані президентовою, і моє ім'я нічого їй не скаже… У мене… нема звички покидати свій кабінет, але я знаю з якою пошаною треба ставитись до дружини пана президента, тому я вирішив з'явитись особисто, та й сама справа не терпить найменшої затримки.
На питання, отак поставлене, переказане й прикрашене від покоївки, цілком природно, надійшла сприятлива відповідь. Ще була рішуча хвилина для двох честолюбств, зосереджених у особі Фрезьє. Тож не зважаючи на свою провінціяльну адвокатську відвагу, різкість, брутальність та безоглядність, він відчув те, що й воєводи відчувають на початку бою, від котрого залежить успіх кампанії. По дорозі до малої вітальні, де чекала його Амелія, з ним сталося те, чого й найміцніший потогін не в силі був викликати на його задубілій та жахливими недугами затнутій шкурі — спина та чоло йому трохи спітніли.
„Якщо справа й не витанцюється, — подумав він, — то я хоч порятуюсь, бо Пулен сказав, що я видужаю того дня, як знову зможу потіти“… — Пані… — сказав він, побачивши президентову, що вийшла до нього в хатньому вбранні.
І Фрезьє спинився та вклонився з тією покорою, що нею міністерські урядовці виявляють пошану до високого становища тих, до кого звертаються.
— Сідайте, пане, — мовила президентова, зразу ж пізнавши людину з суддівського світу.
— Пані президентова, я мав сміливість звернутися до вас у грошовій справі, яка торкається пана президента, бо певен був, що пан де-Марвіль, через своє високе становище, покинув би, мабуть, цю справу на призволяще й утратив би шістсот–вісімсот тисяч франків, якими не погребували б дами, що розуміються, по-моєму, на приватних справах багато краще, ніж найліпші судді…
— Ви казали щось про спадщину… — урвала президентова.
Амелію засліпила сума, але вона хотіла сховати свій подив, своє щастя й нагадувала нетерплячого читача, що не може діждатись розв'язки роману.
— Атож, пані, про втрачену для вас спадщину — о, цілком утрачену, — а я міг би, я зумів би вам її здобути…
— Кажіть, пане! — холодно промовила пані де-Марвіль, змірявши Фрезьє пильним поглядом.
— Я знаю, пані, ваші високі здібності, сам я з Манта. Голова трибуналу, пан Лебеф, приятель пана де-Марвіля, може дати йому відомості про мене.
Президентова так виразно випросталась, що Фрезьє мусів мерщій відкрити й закрити дужки в своїй мові:
— Така видатна жінка, як ви, відразу зрозуміє, чому я кажу передусім за себе. Це найкоротший шлях до спадщини.
Президентова відповіла рухом на це тонке зауваження.— Пані, — підхопив Фрезьє, якому цим рухом дозволено розповісти свою історію, — я був повіреним у Манті, моя контора була мені за весь достаток, бо я перебрав її від пана Левру, якого ви, певно, знали!..
Президентова хитнула головою.
— Позичивши грошей, та й власних із десяток тисяч франків маючи, я покинув Дероша, здібного паризького повіреного, де я шість років був за старшого клерка. На лихо, я не сподобався мантському королівському прокурору, панові…
— Олів'є Віне.
— Атож, пані, синові генерального прокурора. Він упадав за одною дамочкою…
— Він?
— За пані Ватінель…
— А, пані Ватінель… Вона була тоді дуже гарна й дуже…
— І була прихильна до мене: inde irae, — провадив Фрезьє. Я був діяльний, хотів повернути друзям позичку й одружитися; мені треба було справ, я шукав їх; незабаром у мене було їх більше, ніж у всіх міністерських урядовців разом. Та ба! проти мене повстали мантські повірені, нотарі й навіть судові пристави. До мене почали присікуватись. А ви знаєте, пані, що коли треба занапастити людину в нашому жахливому ділі, то це раз — і готово. Мене спіймано, що я провадив справу для обох сторін. Це трохи легковажно, але в Парижі це іноді буває, тут повірені одне за одного тягнуть. А в Манті не так. Пан Буйоне, якому я цю невеличку послугу не раз робив, зрадив мене — його підбили товариші та королівський прокурор… Бачите, я ні з чим не таюся. Тут і почався лемент. Я був шахрай, мене зробили чорнішим за Марата. Примусили мене спродати контору, я всього рішився. У Парижі я хотів узятись до приватної практики, та через зруйноване здоров'я з двадцять чотирьох годин мені випадає тільки дві путящих. Тепер у мене одне тільки бажання, та й то дрібне. Ви будете колись дружиною міністра юстиції, а я, бідний та недолугий, бажаю собі тільки посаду, де б дожити спокійно віку, якийсь закапелок, щоб проживотіти — хочу бути мировим суддею в Парижі. Вам та панові президенту добитись мого призначення суща дрібниця, бо теперішній міністер юстиції, певно, вас стережеться й не схоче йти вам на перекір… Це ще не все, пані, — додав Фрезьє, побачивши, що президентова збирається сама заговорити. — У мене є приятель, лікар того старого, що від нього пан президент має взяти спадок. Бачите, ми підходимо до справи… Цей лікар, якого співробітництво конче потрібне, пробуває в тому самому становищі, що і я — здібний та безталанний!.. Від нього я й довідався, під якою загрозою стоять ваші інтереси, бо ось ми з вами розмовляємо, а, може бути, все вже кінчено й складено духівницю, що позбавляє пана президента спадщини… Цей лікар хоче, щоб його призначено на головного лікаря в шпиталі чи в королівських колегіях — словом, ви розумієте, він хоче посади рівноважної з моєю… Вибачте, що я торкнувся цих делікатних речей, але в нашій справі не повинно бути жодної двозначности. До того ж, лікар цей дуже поважний, вчений, він вирятував пана Пільєро, діда вперших вашого зятя віконта Попіно. Так от, коли ви ласкаво пообіцяєте мені ці дві посади мирового судді та медичну синекуру моєму приятелеві, — то я беруся принести вам спадщину майже цілою… Кажу — майже цілою, бо на ній будуть зобов'язання, які доведеться виконати, та ще задовольнити кількох осіб, яких допомога нам конче потрібна. Свої обіцянки ви виконаєте тільки тоді, як я виконаю свої.
Хвилину тому президентова схрестила на грудях руки, мов казання мусівши слухати, а тепер руки спустила, глянула на Фрезьє й промовила:
— Ви надзвичайно виразні, пане, в усьому, що торкається вас, а щодо мене ви дуже туманні…
— Двома словами все з'ясується, пані, — сказав Фрезьє. — Пан президент є один і єдиний спадкоємець пана Понса в третьому ступні. Пан Понс дуже заслаб, і має відписати — коли ще не відписав — увесь свій достаток на суму більше, як шістсот тисяч франків, своєму приятелю, одному німцеві, Шмуке на ім'я. Через три дні я сподіваюсь мати достотні відомості про суму…
— Якщо це так, — подумала вголос президентова, приголомшена розміром спадщини, — то я дуже помилилась, посварившись із ним, образивши його…
— Ні, пані, бо, коли б не сварка, то він стрибав би, як горобчик, та пережив би й вас, і пана президента, й мене… У провидіння свої шляхи, не дошукуймось їх! — додав він, щоб затушкувати огидність своєї думки. — Що поробиш! Ми, дільці, бачимо в усьому тільки позитивне. Тепер ви розумієте, пані, що в такому становищі пан президент де-Марвіль, через високу посаду свою, нічого не вдіє, не може нічого вдіяти. Він на смерть посварився з своїм кузеном, ви з Понсом уже не зустрічаєтесь, ви вигнали його з суспільства і, певно, мали до цього поважні причини; але старий заслаб і відписує добро своєму єдиному приятелеві. Навіть президент королівського суду в Парижі не може в таких обставинах заперечити духівниці, вчиненої за належною формою. Але, між нами будь сказано, пані, це дуже велика неприємність: мати право на спадщину шістсот–вісімсот тисяч франків — а може й увесь мільйон, — бути єдиним законним спадкоємцем і не одержати свого добра… Щоб свого дійти, треба братись на брудні підступи, — а вони тяжкі, морочливі, справу треба мати з людьми низькими — слугами, підлеглими, сходитися з ними так близько, що жоден повірений, жоден паризький нотар не схоче за таке діло взятися. Тут потрібен адвокат без справ, як от я, з поважними, реальними здібностями, цілковитою відданістю й таким, на лихо, становищем, щоб він був урівні з тими людьми… Я проваджу в своїй окрузі справи дрібних міщан, робітників, простолюдів… От до чого довела мене, пані, ворожість королівського прокурора, переведеного тепер до Парижу, який не міг простити мені своєї поразки… Я вас знаю, пані, знаю, яке певне ваше заступництво, і добачаю в оцій своїй послузі кінець своїм злидням і перемогу свого приятеля, доктора Пулена…
Президентова замислилась. Для Фрезьє це була хвилина страшної нудьги. Віне, один із лідерів центру, батько королівського прокурора в Манті, переведеного звідти до Парижу на товариша, шістнадцять років був уже за генерального прокурора; його не раз називали, як майбутнього міністра юстиції, і це був супротивник ненависної президентової… Гордовитий прокурор не крився із зневагою до президента Камюзо. Фрезьє цієї обставини не знав та й не мусів знати.
— У вас на сумлінні нема нічого, крім що ви провадили справи для обох сторін? — спитала вона, пильно на Фрезьє глянувши.
— Поговоріть із паном Лебефом, він був до мене прихильний.
— Чи певні ви, що пан Лебеф дасть про вас добрі відомості панові де-Марвіль і графу Попіно?
— За це я відповідаю, надто коли пана Оліве Віне немає вже в Манті; бо, між нами мова, добрий пан Лебеф його побоювався. А втім, пані, якщо ваша згода, я поїду до пана Лебефа в Мант особисто. У цьому не буде затримки, бо про розмір спадщини я матиму певні відомості тільки через два-три дні. Я не хочу й не повинен, пані, викривати пружини цієї справи, але нагорода, якої я за свою цілковиту відданість сподіваюся, є для вас запорука успіху…
— Ну, схиліть на свій бік пана Лебефа, і коли спадщина становить таку цінність, як ви кажете — я цього непевна, — то обіцяю вам ті дві посади, в разі успіху, розуміється…
— Відповідаю за це, пані. Тільки, прошу вас, покличте до себе вашого нотаря й вашого повіреного, коли мені треба буде доручення, щоб діяти в імені пана президента, та й їх треба попередити, щоб слухались моїх вказівок і самі нічого не починали.
— На вас відповідальність, — урочисто мовила президентова, — тож вам і всі повноваження. А пан Понс дуже хворий? — спитала вона, посміхаючись.
— Слово чести, пані, він вичуняв би, надто під доглядом такої сумлінної людини, як доктор Пулен, бо приятель мій, пані, це безневинний шпигун, яким я керую на вашу користь; він здібний врятувати старого музиканта, але коло хворого є дверниця, яка зажене його в домовину, щоб одержати тридцять тисяч франків. Вона його не вб'є, не дасть йому арсену — вона не така милосерда й зробить гірше, вб'є його морально, чинитеме йому щодня тисячу прикростей. У тиші та спокою, під пильним доглядом, серед вірних друзів, десь на селі бідолаха-старий видужав би, але коли його мучить така собі пані Еврар, що замолоду була одна з тридцятьох прекрасних устричниць, всьому Парижу відомих, — жінка скупа, балакуча, брутальна, яка просвітку не дає йому з духівницею, щоб і її добре обдаровано, — то в хворого неминуче станеться затвердіння печінки, може й зараз у нього вже утворюється каміння, що тільки операцією можна викинути, а операції він не знесе… Доктор — добра душа! — в жахливому становищі. Він мусить цю жінку прогнати…
— Та ця мегера — справжнє страхіття! — скрикнула президентова тоненьким голоском.
Ця подібність між страшною президентовою та ним самим примусила Фрезьє в душі посміхнутись, — він бо знав, що означують ці ніжні штучні модуляції різкого голосу. Йому пригадалась історія одного судді з часів Люї XI, що мав дружину на зразок Сократової, але сам не бувши великий філософ, сказав підмішати своїм коням соли до вівса, а води не дати. Коли дружина поїхала до себе на село, по дорозі коло Сени коні кинулися в воду, щоб напитися, і її за собою потягли, а суддя подякував провидінню, що воно так природно звільнило його від дружини. В цю мить пані де-Марвіль теж дякувала богові, що він послав до Понса жінку, яка чесно звільняла її від старого.
— Я не хочу й мільйона ціною якоїсь грубости… — сказала вона. — Ваш приятель мусить попередити пана Понса й прогнати ту дверницю.
— Передусім, пані, добродії Шмуке та Понс гадають, що це янгол, не жінка, і прогнала б мого приятеля. Потім, доктор перед цією жорстокою устричницею зобов'язаний, бо вона ввела його до пана Пільєро. Він радить їй якнайлагідніше обходитись із хворим, але його поради показують цьому створінню спосіб, як погіршити недугу.— Що думає ваш приятель про стан мого кузена? — спитала президентова.
Фрезьє примусив панію де-Марвіль затремтіти від точности своєї відповіді та ясности, з якою він прозирнув у її серце, не менше жадібне, як і в Сібо.
— Через півтора місяця духівниця буде розпечатана.
Президентова потупила очі.
— Бідний! — сказала вона, силкуючись — але марно — прибрати засмученого вигляду.
— Чи не маєте, пані, чогось переказати панові Лебефу? Я їду до Манта залізницею.
— Атож, посидьте но, я напишу йому, щоб приїхав завтра до нас обідати; мені треба з ним побачитись і поговорити, як виправити несправедливість, що вас спіткала.
Коли президентова вийшла, Фрезьє, почуваючи себе вже мировим суддею, геть зовсім перемінився: виглядав грубшим, дихав на повні груди повітрям щастя й солодким леготом успіху. Черпаючи з невідомого джерела волі все нові й міцні дози цієї божественної есенції, він почувся здібним, як і Ремонанк, на злочин заради успіху, аби тільки не було проти нього доказів. Перед президентовою він поводився страшенно сміливо, обертав припущення в дійсність, стверджував усе наосліп, аби тільки добитись від неї повноваження рятувати ту спадщину й дістати її підтримку. Представник двох безмежних злиднів і не менших бажань, він зневажливо під ноги топтав своє нікчемне житло на Перловій вулиці. Він бачив уже тисячу екю гонорару від Сібо й п'ять тисяч франків від президента, а цього вистачить на пристойне помешкання. Нарешті, він міг поквитуватися з доктором Пуленом. У декого з таких ненависних людей, жорстоких і лихих від страждання чи від недуги, з'являються протилежні, але так само міцні почуття: з Рішельє був і добрий приятель, і жорстокий ворог. У подяку за допомогу, що подав йому Пулен, Фрезьє пішов би за нього на смерть. Президентова, вернувшись із листом у руці, глянула збоку на нього, замріяного про щасливе й забезпечене життя, і він видався їй не таким бридким, як із першого погляду, до того ж, він мав їй служити, а на власне знаряддя інакше дивляться, ніж на сусідове.
— Пане Фрезьє, — мовила вона, — ви довели мені свій розум, тож надіюся й на вашу щирість.
Фрезьє зробив красномовний рух.
— Так от, — вела президентова, — я вимагаю від вас щирої відповіді на питання: чи не скомпрометують пана де-Марвіль або мене ваші заходи?..
— Я не з'явився б до вас, пані, якби мені довелося колись дорікати собі, що я кинув на вас болота, хоч би й із крихту завбільшки, бо в таких обставинах пляма здається завбільшки з місяць. Ви забуваєте, пані, що мировим суддею в Парижі я можу бути тільки тоді, якщо цілком вас задовольню. У житті своєму я вже лиха зазнав, воно занадто тяжке було, щоб мені ще раз наражатись на такі вдари. Наприкінці, ще одно, пані. Про всі мої заходи, якщо вони вас торкатимуться, ви загодя будете повідомлені…
— Гаразд. Ось лист до пана Лебефа. Тепер я чекатиму відомостей про розмір спадщини.
— У цьому все, — хитро сказав Фрезьє, вклоняючись президентовій так ґраційно, як це дозволяла його фізіономія.
— Яка нагода! — подумала пані Камюзо де-Марвіль. — Ах, я буду багата! Камюзо буде депутат, бо як пустити цього Фрезьє в округу Больбек, він здобуде нам більшість. Що за знаряддя!
— Яка нагода! — думав Фрезьє, сходячи сходами. — Що за кумася з пані Камюзо! От би мені таку жінку! Тепер до справи!
І поїхав до Манту, де йому треба було здобути прихильність людини, яку він знав дуже мало; але він надіявся на пані Ватінель, що була, на лихо, причиною всіх його нещасть, але любовні прикрості часто дають відсотки, як протестуваний вексель гарного боржника.