Кузен Понс/XXII

Матеріал з Вікіджерел
Бідні родичі. Кузен Понс
Оноре де-Бальзак
пер.: В. Підмогильного

Розділ XXII. Порада старим паничам
Харків ; Київ: Державне видавництво України, 1929
 
Розділ XXII.
ПОРАДА СТАРИМ ПАНИЧАМ.

Три дні згодом, тим часом як Шмуке спав, — бо пані Сібо й старий музикант поділили між себе тягар догляду за хворим, — вона, за її висловом, зчепилася з бідним Понсом. Тут до речі буде зауважити одну сумну особливість запалення печінки. Хворі на печінку мають більший чи менший нахил дратуватися, гніватись, і гнів на хвилину полегшує їх, — це так, як і під час нападів пропасниці, коли хворий почуває в собі надмір сили. Після підступу настає сквоління, colapsus, мовляв за лікарями, і всі заподіяні в організмі втрати виявляються тоді в усій поважності. Отже, в недугах печінки, надто в таких, що беруться з великої туги, пацієнт після піднесення впадає в дуже небезпечну виснагу, бо пробуває він на суворій дієті. Це така пропасниця, яка збурює духовний механізм у людині, бо припасниці цієї немає ні в крові, ні в мозку. Напруженість усієї істоти призводить до мелянхолії, коли хворий починає ненавидіти самого себе. У такому становищі всякий дріб'язок може викликати небезпечне роздратовання. Не зважаючи на лікареві накази, Сібо, проста, недосвідчена й неосвічена жінка, не вірила у вплив духової системи на нервову. Пояснення пана Пулена здавались їй лікарськими вигадками. Їй конче хотілось, як і всім простолюдам, нагодувати Понса, і щоб вона нишком не давала шинки, яєшні та шоколяди з ваніллю, треба було суворого від доктора Пулена наказу:

— Дайте хоч шматочок чогось панові Понсу, і ви вб'єте його цим, як із пистоля.

У цій справі народні верстви надзвичайно вперті, і нехіть хворих до шпиталів походить із народньої уяви, ніби в шпиталях людей голодом морять. Смертність від харчів, що жінки потай чоловікам своїм носили, була така велика, що лікарі мусіли запровадити якнайсуворіший огляд родичів, що навідують хворих. Щоб викликати відразу сварку, потрібну їй для реалізації прибутків, Сібо розповіла про одвідини директора театру, не забувши й про те, як вона зчепилася з танцівницею, панною Ельоїзою.

— Та чого ж ви туди ходили? — утретє запитав хворий, бо не міг спинити Сібо, відколи вона пустилась у розмову.

— От тоді, коли я їй усе виклала, панна Ельоїза, побачила хто я така, та й підкрутила, і ми зробилися найкращими в світі друзями. Ви питаєте мене, чого я туди ходила? — мовила вона, проказуючи Понсове питання.

Дехто з балакунів — і це геніяльні балакуни, — підхоплюють отак про запас репліки, питання, й зауваження, щоб підживляти ними свою розмову, немов джерело її може будь-коли вичерпатись

— Та пішла ж, щоб зарадити вашому панові Ґодісару — йому треба музики для балету, а ви ж у такому стані, любенький, що й олівця не піднімете, своєї служби нести не можете… Так я чула, що покличуть одного пана, Ґаранжо, щоб поклав „Могіканів“ на музику…

— Ґаранжо! — обурено скрикнув Понс, — Ґаранжо, у якого й крихти хисту немає, я йому навіть першу скрипку не схотів доручити! Він дуже розумний, дуже добре пише статті про музику, але де там йому якусь арію скомпонувати!.. Та якого біса потаскало вас до театру?

— Ну що вже упертий він!.. Слухайте, котику, не варт отак кипіти, як молочний суп… Хіба можете ви написати музику у вашому стані? Чи ви в дзеркало не дивились? Хочете дзеркало? У вас тільки шкура та кістки… ви кволий, як горобець… а думаєте, що в силі ноти писати… та ви й рахунка за мене не напишете… От і згадала, що треба бігти на четвертий поверх, там пожилець винен нам сімнадцять франків… а воно добре одержати сімнадцять франків, бо оце в аптеку заплатили, так у нас і двадцяти франків не лишилось… Треба ж було йому сказати — а він на доброго виглядає — панові Ґодісару… Мені це ім'я подобається… сущий тобі Роже Бонтан, і я б не відмовилась!.. Оцей уже не захворіє на печінку!.. Так треба ж було йому сказати, що вам… Ну, що вам негаразд, і він вас зразу звільнив.

— Звільнив! — страшним голосом скрикнув Понс, схопившись на ліжку.

Хворі загалом, а надто ті, що над ними смерть уже замахнулась косою, чіпляються за свої посади з тим завзяттям, з яким початківці їх добиваються. Тому звільнення мрущий й сприйняв, як свою першу смерть.

— Але ж доктор каже мені, — провадив він, — що мені зовсім гаразд і незабаром я процюватиму, як звичайно. Ви мене вбили, зруйнували, зарізали!..

— Та, та, та! — скрикнула Сібо. — Почали вже своєї! Ну що ж, хай я буду ваш кат, ви завжди, чорт бери, говорите такі милощі панові Шмуке, коли я одвернуся. Я добре розумію, що ви говорите, що там!.. Ви невдячне страхіття!

— Та ви ж не знаєте, що як моє одужання хоч на півмісяця запізниться, то мені скажуть, коли я вернусь, що я стара перука, що мій час минув, що я Імперія, рококо! — скрикнув хворий, що хотів жити. — Ґаранжо заприятелює в театрі з усіма — від контролера до прибиральника, він знизить діяпазон для акторки, що не має голосу, а Ґодісарові чоботи лизатиме, через своїх друзів друкуватиме всім хвальбу в фейлєтонах, а в такій крамниці, пані Сібо, завжди знайдуть, до чого присікатись!.. Якого біса ви надумались туди йти?..

— То пан Шмуке, чорт бери, радився зі мною про це цілий тиждень. Що ж робити, коли ви тільки себе знаєте! Ви ж такий егоїст, що всіх заморили б, аби тільки самому видужати!.. А бідний пан Шмуке за останній місяць геть занепав, у ньому ледвещо душа держиться, йому не сила кудись ходити, ні лекцій давати, ні в театрі працювати, бо хіба ж ви нічого не бачите? Він же доглядає вас уночі, а я — вдень. Коли б я тепер ночі пильнувала, як раніш пробувала, коли думала, що хвороба у вас абияка, то мусіла б удень спати! А хто б тоді на господарстві був?.. Що ж робити, хвороба як хвороба!.. Ото вам і є!..

— Не може бути, щоб Шмуке спало отаке в голову…

— Що ж вам думається, що це я, в такий час, його на це підмовила? А ми, як ви гадаєте — залізні, чи що? Та коли б пан Шмуке й далі давав шість чи вісім лекцій та вечорами в театрі з половини на восьму до половини на дванадцяту диригував би оркестрою, так він через десять день помер би… Чи ви бажаєте смерти цієї достойної людини, яка кров свою за вас віддала б? Батьками своїми присягаюсь, що ще не бачила такого хворого, як ви… де ж це ваш розум, чи не заставили ви його? Всі тут перериваються задля вас, все робиться як найкраще, а ви ще й не довольні… Чи вам хочеться, щоб ми побожеволіли?.. Я вже й так на ногах не стою, а що ж далі буде?

Сібо могла собі до схочу говорити, гнів не давав Понсові й слова вимовити, він качався по ліжку, через силу щось вигукував, задихався. Як завжди, дійшовши цього ступня, сварка раптом оберталась у ніжність. Доглядачка кинулась до хворого, взяла його за голову, присилувала лягти, накрила ковдрою.

— Чи можна ж до такого себе доводити! Проте, котику, така вже у вас недуга! Це саме каже й добрий пан Пулен. Ну, заспокоймося. Будьте любенький, синку мій. Ви ж божок для всіх, хто вас побачить, навіть доктор і той навідується до вас аж двічі на день. Що б він сказав, коли б побачив вас у такому хвилюванні? Ви мене дратуєте! Це з вашого боку не добре… Коли Сібо вас доглядає, то треба її шанувати… Ви кричите, розмовляєте!.. це вам заборонено, ви знаєте! Розмова вас дратує… І навіщо вам хвилюватись? Завжди ви самі буваєте винні… ви завжди до мене чіпляєтесь! Ну от розміркуймо! Коли пан Шмуке та я, люблячи вас, як свою душу, надумали, що це зробити добре, то воно добре й є, янголе мій!

— Шмуке не міг сказати, щоб ви пішли до театру, не порадившись зі мною…

— Може його, бідолаху, розбудити, хоч він і спить, як праведник, та за свідка поставити?

— Ні, ні! — скрикнув Понс. — Якщо мій добрий і чулий Шмуке так вирішив, то, може, я сам гірший, ніж здавалося мені, — мовив він, глянувши страшенно тужливим поглядом по мистецьких речах, що прикрашали кімнату. — Треба прощатись із моїми дорогими картинами, з усім тим, що мені було за друзів… і з моїм божественним Шмуке!.. Ох, чи ж правда цьому?

Сібо, жорстока комедіянтка, затулила хусточкою очі. Ця німа відповідь кинула хворого в темне маріння. Приголомшений двома вдарами в такі чутливі місця, як громадське життя та здоров'я, — втрата становища й перспектива смерти, — він так знесилів, що не міг уже навіть гніватись. Він лежав похмурий, як сухотний після нападу кашля.

— Чи бачите, в інтересах пана Шмуке, — сказала Сібо, побачивши, що її жертва вже цілком приборкана, — треба було б послати по квартального нотаря, пана Троньйона, — чудова людина.

— Ви мені завжди про Троньйона нагадуєте… — сказав хорий.

— Ах, до того, що ви мені дасте, мені байдуже — він чи хто інший!

І вона хитнула головою на знак зневаги до багатства. Запанувала тиша.

У цю мить Шмуке, який спав уже більше, як шість годин, прокинувся від голоду, встав, вийшов до Понса в кімнату й мовчки дивився на нього якусь хвилину, бо пані Сібо поклала собі пальця на уста й прошепотіла:

— Шшш…

Потім підвелася, підійшла до німця й сказала йому на вухо:

— Слава богу, він ось засинає! А злий був, як бик!.. Що робити, він із хворобою змагається…

— Ні, навпаки, я дуже терплячий, — відповіла жертва жалісним голосом, де почувалось страшенне знесилля, — але, Шмуке мій любий, вона ходила до театру, щоб мене звільнили.

Він спинився, йому не стало сили докінчити. Сібо скористувалась зупинкою й знаками показала Шмуке, що з головою у хворого негаразд, сказала:

— Не сперечайтесь, а то він помре…

— І вона каже, — вів Понс, дивлячись на чесного Шмуке, — що це ти її послав…

Атош, — героїчно відповів Шумке, — треба бульо. Мовчай! тай нам рятувайть тебе!.. Це турниць — снесилівать себе брацею, колі ті май скарпі… Витюшай, мі протаймо щось іс ріткощі й тоживемо тесь спокійно вік з нашої топрі пань Зіпо…

— Вона тебе зіпсувала! — сумно відповів Понс.

Хворий думав, що пані Сібо вже пішла, бо вона стала позад ліжка, щоб Понсові не видно було знаків, які вона робила Шмуке.

— Вона вбиває мене! — додав він.

— Як це я вас убиваю?.. — сказала вона, входячи з гарячими очима та вбоки взявшись. — Так от воно нагорода за мою собачу відданість?.. Боже ж ти мій!

Вона заплакала, впала на крісло, і цей трагічний рух подіяв на Понса якнайзгубніше.

— Ну, — сказала вона, підводячись та дивлячись на приятелів очима ненависної жінки, з яких сипляться заразом постріли й отрута, — мені обридло, що я тут, виходить, нічого доброго не роблю, а сили свої надсаджую. Беріть собі доглядачку.

Приятелі злякано ззирнулися.

— О, як то ви театрально зглянулись! Кінець! Зараз прошу доктора Пулена, щоб підшукав вам доглядачку! А ми порахуймось. Ви віддасте мені гроші, що я на вас витратила… я їх ніколи з вас не правила… ходила навіть до пана Пільєро позичити кілька сот франків…

Це черес хворопа! — сказав Шмуке, кидаючись до пані Сібо та за стан її обімаючи. — Трепа терпійть.

— Та ви янгол, я ваші сліди цілуватиму, — сказала вона. — Але пан Понс ніколи мене не любив, завжди мене ненавидів!.. Він ще подумає, що з духівниці його щось сподіваюся…

Тсс… фі вб'єть його! — скрикнув Шмуке.

— Прощайте, пане, — сказала вона пронизуючи його поглядом. — Видужуйте мені на зло. Коли ви будете до мене приязний, коли побачите самі, що я все на добре робила, тоді я вернуся. А доти вдома буду… Ви були мені за дитину, відколи це діти проти матерів пішли?.. ні, ні, пане Шмуке, я нічого не хочу слухати… Я приноситиму вам обідати, прибиратиму після вас, але беріть доглядачку, запитайте в пана Пулена.

І вона вийшла, грюкнувши дверима так, що крихкі й коштовні речі затремтіли. Хворий почув тріск порцеляни, і це було в його муках як останній удар сокирою під час колесування.

За годину Сібо замість зайти до Понса, покликала Шмуке крізь двері до спальні й сказала, що в їдальні його вже чекає обід. Бідний німець вийшов блідий і заплаканий.

Пітній Бонс маячійть, — сказав він, — по фін каже, що фі слодійка. Це черес хворопа, — додав він, щоб розчулити Сібо, не обвинувачуючи й Понса.

— Ох, у печінках мені його хвороба! Слухайте, він же мені ні батько, ні чоловік, ні брат, ні сват. Він не злюбив мене, ну й годі з мене! За вами, чи чуєте, я край світа піду, та коли тут віддаєш своє життя, своє серце, своє ховання, коли чоловіка свого занедбуєш — Сібо вже й захворів, — а тебе за злодійку мають, то це вже передали куті меду…

Куті мету?

— Атож, куті меду! Та покиньмо порожню балачку, поговорімо про діло. Ви винні мені тепер за три місяці по сто дев'яносто франків, це буде п'ятьсот сімдесят! Крім того я двічі за помешкання платила — ось і квитки — шістьсот франків і су на лівр відсотку та податок, разом без малого на тисячу двісті, й нарешті дві тисячі франків, без відсотків розуміється — заразом три тисячі сто дев'яносто два франки… І подумайте, що вам треба буде щонайменше дві тисячі франків на доглядачку, лікаря, ліки та щоб прогодувати доглядачку. За тим я й позичила тисячу франків у пана Пільєро, — сказала вона, показуючи тисячефранковий білет, одержаний від Ґодісара.

Шмуке слухав ці розрахунки в цілком зрозумілому спантеличенні, бо з нього був такий фінансист, як із котів музиканти.

Пань 3іпо, Бонс не при собі! Простійть йому, тоглядайть його й талі, лишіться наша саступниця… я фас нафколішки прошу…

І німець упав перед Сібо й цілував руки цьому катові.

— Слухайте, котику мій, — сказала вона, підводячи Шмуке та цілуючи його в чоло, — Сібо ось захворів, у ліжкові він, я й по доктора Пулена послала. В таких обставинах я мушу впорядкувати свої справи. Та й Сібо, коли в сльозах мене побачив, то так розлютувався, що й нога моя, щоб тут була, не хоче. Він оце й править свої гроші, а гроші, чи бачите, то його. Ми, жінки, нічого тут вдіяти не можемо. Але коли йому віддати гроші, оті три тисячі франків, то він може й заспокоїться. Це ж у нього, бідолахи, весь достаток, його заощадження за двадцять шість років праці, кривавиця його. Грошей йому треба завтра, тут уже не викрутишся… Ви не знаєте Сібо: коли розгнівається, то й убити може. Ну, як я попрошу, може він і дозволить мені вас обох доглядати. Я прийму всю муку з любови до вас, бо ви ж янгол.

Ні, я пітні людін, які люпіть свій друк і життя фіттасть, щоп його фрятувайть…

— Але гроші?.. Мій добрий пане Шмуке, припустімо, що ви мені нічого не дасте, але ж вам самим треба три тисячі на видатки! Їй-богу, знаєте, що я зробила б, вами бувши? Не думаючи, продала б штук шість або вісім отих клятих картин, а намість їх повісила б кілька тих, що у вашій кімнаті попід стіною стоять через брак місця! Бо хіба ж не байдуже — та чи та висить картина?

А нафіщо?

— Бо він хитрийі Це звісно, через хворобу, бо при здоров'ї він же ягня! Він ще підведеться, нишпорити почне, і коли випадком до залі вийде, — хоч він такий кволий, що й порогу не переступить, — то побачить, що картин не зменшилось.

Це прафда!

— А за продаж ми йому скажемо, як він зовсім видужає. Якщо вам схочеться йому признатись, то все на мене скинете, — мовляв, треба було мені борг віддати. Словом, я вас вивезу…

Я ні можу поряткувайть чужі топром, — просто відповів німець.

— Ну, так я вас і пана Понса позиватиму.

Це в п'є його…

— Вибирайте!.. Боже мій, та продайте картини, а йому скажете потім… квитка йому покажете…

Караст, позівайт нас… це путе мої фіправдань… я йому покажу фірок…

Того самого дня о сьомій годині пані Сібо, порадившись перед тим із приставом, покликала Шмуке. Німець став перед паном Тобаро, що зажадав від нього сплати, а коли Шмуке, тремтячи з голови до ніг, дав свою відповідь, їхню справу передано до трибуналу, щоб присудив їм платити. Вигляд цієї людини та списаного гербового паперу справили на Шумке таке вражіння, що він уже не опирався.

Протайть картін, — мовив він із слізьми в очах.

Другого дня о шостій годині вранці Елі Маґус із Ремонанком познімали з стін свої картини. Дві квитанції на дві тисячі п'ятьсот франків кожна були складені цілком поправно:

Я, нижчепідписаний, одержав у імені пана Понса від Елі Маґуса дві тисячі п'ятсот франків за чотири картини, що я йому продав із тим, що названа вгорі сума буде повернута на пана Понсові потреби. Перша картина, Дюрерові приписувана, є жіночий портрет; друга, італійської школи, є так само портрет; третя — є голяндський пейзаж Бреґеля: четверта — фльорентійська картина, де змальовано „Святу Родину“, невідомого майстра“.

Таку саму квитанцію дав і Ремонанк, що забрав собі Ґреза, Кльода Льорена, Рубенса та Ван-Дейка, приховавши їх під загальною назвою картин французької та флямандської школи.

Ці кроші показуйть мені, шо це безтілля щось куштує… — сказав Шмуке, одержуючи п'ять тисяч франків.

— Авжеж що коштує… — обізвався Ремонанк. — Я за все оце сто тисяч франків дав би.

Овернець, якого попросили вчинити цю маленьку послугу, замінив вісім проданих картин картинками такого самого розміру і в таких самих рямках, які він вибрав з-поміж малоцінних картин, що Понс поставив у Шмуке в кімнаті. Елі Маґус, заволодівши чотирма шедеврами, покликав Сібо до себе додому, щоб, мовляв, поквитуватися з нею. Але вдома почав скаржитись, знайшов у картинах дефекти, які треба було реставрувати, запропонував панії Сібо тридцять тисяч за комісію, і присилував її ці гроші взяти, показавши їй блискучі папірці з написом: тисяча франків! Ремонанка він теж примусив дати Сібо таку саму суму, й позичив йому її під заставу його чотирьох картин, які теж сказав принести до себе додому. Чотири Ремонанкові картини видались Маґусові такими чудовими, що йому не сила було їх назад віддати, тож він другого дня приніс тандитникові шість тисяч франків прибутку, і той відступив йому картини. Сібо, маючи шістдесят вісім тисяч франків, знову зажадала від співучасників своїх якнайглибшого секрету, і попросила єврея сказати, де примістити ці гроші так, щоб ніхто про це не дізнався.

— Купіть акції Орлеанської залізниці, вони зараз стоять на тридцять франків нижче від номіналу, через три роки ваші гроші подвоються, а дістанете ви зараз папірці, які в гаманці улізуть.

— Лишіться но, пане Маґус, я збігаю до повіреного Понсової родини, він хоче знати, за яку ціну купили б ви оте хамло… Я його зараз приведу.

— Якби то вона овдовіла! — сказав Маґусові Ремонанк, — от би мені щастя було, вона ж тепер багата…

— А надто коли примістить гроші в Орлеанську залізницю, через два роки вони подвояться. Я й сам примістив там свої убогі заощадження, — сказав єврей, — це моєї дочки посаг… Ходімо, пройдемось бульваром, поки прийде адвокат…

— Коли б богу вгодно було покликати до себе того Сібо, він і так уже хворий, — вів Ремонанк, — то в мене була б пишна жінка, найняли б маґазин, і я почав би велику торгівлю…