Кузен Понс/XXIII
| ◀ XXII | Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ XXIII, де Шмуке підноситься до божого престолу |
XXIV ▶ |
|
— Добридень, добродію Фрезьє, — улесливо сказала Сібо, заходячи в кабінет до свого порадника. — Що це мені ваш дверник каже, що ви звідци вибираєтесь?..
— Атож, добродійко Сібо; я беру помешкання в будинку, де живе доктор Пулен — над ним, на другому поверху. Мені треба зараз позичити дві-три тисячі франків, щоб належно вмеблювати це помешкання, а воно, їй-богу, дуже гарне, власник відремонтував його наново. Мені доручено, як я вже казав вам, інтереси президента де-Марвіль і ваші… Я покидаю ходатарські справи, записуюсь у адвокати, і мені гарне помешкання конче потрібне. Паризькі адвокати приймають до себе тільки тих, у кого пристойна обстава, бібліотека, тощо. Я доктор права, стаж я відбув і маю вже могутніх заступників… Ну, як там справа?.
— Може ви взяли б мої гроші, що в ощадній касі, — сказала йому Сібо. — Багато в мене немає, три тисячі франків, двадцять п'ять років ощадности та нестатків… Дасте мені векселя, як каже Ремонанк, бо я темна, знаю тільки те, що мені скажуть…
— Ні, статут товариства забороняє адвокатові видавати векселі; я дам вам розписку на гроші з п'ятьма відсотками, а ви повернете її мені, якщо я здобуду вам тисячу двісті франків дожиттьової ренти із спадщини старого Понса.
Сібо, спіймавшись у пастку, мовчала.
— Мовчанка знак згоди, — мовив Фрезьє. — Принесіть же мені завтра.— Ох, я охоче заплачу вам наперед, — сказала Сібо, — це ж запорука, що я матиму ренту.
— А як же справа? — спитав Фрезьє, потвердливо кивнувши їй головою. — Учора ввечері я бачив Пулена, — здається ви за свого хворого не на жарт узялися… Ще один такий напад, як учора, то в нього в жовчнику каміння створиться… Будьте до нього добрі — бачите, пані Сібо, не варт собі сумління обтяжувати. А то й старости не побачите.
— Та дайте мені спокій із вашим сумлінням!.. Це ви знову мені про ґільйотину почнете? Ви не знаєте, який Понс упертий! Це він мене мучить! Він лихий, не дурно від нього родичі відсахнулись, він хитрий, мстивий, упертий… Пан Маґус у нас, я вже казала, і чекає вас.
Гаразд!.. Я прийду зараз за вами. Від вартости колекції залежить розмір вашої ренти, якщо вона коштує вісімсот тисяч франків, ви матимете півтори тисячі франків ренти… це ціле багатство!
— Ну, я їм скажу, щоб цінували по совісті.
Через годину, коли Шмуке дав хворому заспокійливих ліків, що написав лікар, а Сібо, потай від німця, подвоїла дозу їх, Понс глибоко заснув, і три шибеники, Фрезьє, Ремонанк та Маґус, почали оглядати одна по одній тисячу сімсот речей, з котрих складалася колекція старого музиканта.
Шмуке теж заснув, отже круки, що злетілись на труп, були панами становища.
— Тихше, — казала Сібо щоразу, як Маґус захоплювався й починав обговорювати з Ремонанком ціну якоїсь коштовности.
Жахливий був вигляд цих чотирьох жадоб, що цінували спадщину під час сну того, чия смерть була метою їхніх бажаннів. Оцінка коштовностів, що були в залі, відобрала три години часу.
— Пересічно, — сказав старий брудний єврей, — кожна річ коштує тут тисячу франків…
— То це буде мільйон сімсот тисяч франків! — скрикнув приголомшений Фрезьє.
— Тільки не для мене, — відповів Маґус, у якого очі холодно заблищали. — Я дав би тільки вісімсот тисяч, бо невідомо, скільки часу воно лежатиме в крамниці… Є шедеври, які продаси тільки через десять років, і від відсотків за цей час купівельна ціна подвоїться, але цю суму я сплачу готівкою.
— У нього в кімнаті є ще цінні шибки, емаль, мініятюри, золоті та срібні табакерки, — зауважив Ремонанк.
— Чи можна їх оглянути? — спитав Фрезьє.
— Зараз подивлюся, чи він добре спить, — відказала Сібо.
І на дверничин знак три хижі птахи ввійшли.
— Там шедеври! — сказав, показуючи на залю, Маґус, у якого кожна волосинка тремтіла в синій бороді, — але тут багатства! І які багатства! У королів немає кращого в скарбах!
Очі в Ремонанка, зайнявшись від табакерок, блищали карбункулами. Фрезьє — спокійний, холодний, як змія, що звелася на хвоста, — витягував пласку голову й стояв у позі, в якій художники малюють Мефістофеля. Ці три своєрідні скупці, що жадали золота, як дияволи райської роси, мимоволі всі разом глянули на власника таких багатств, бо він кинувся вві сні, як це буває від кошмару. Зненацька від цих трьох диявольських проміннів хворий розплющив очі й проразливо закричав.
— Злодії!.. Ось вони!.. Рятуйте!.. мене ріжуть!
Очевидячки, він снив увіч, бо схопився на ліжку, очі йому викотились, побіліли, застигли, він не міг поворухнутись.
Елі Маґус із Ремонанком мерщій подалися до дверей, але їх прип'яло до порогу криком:
— Тут Маґус!.. Мене зраджено!..
Хворий прокинувся від інстинкту збереження своїх скарбів, що принаймні дорівнювався інстинктові самозбереження.
— Хто цей добродій, пані Сібо? — скрикнув він, затремтівши, коли побачив Фрезьє, що стояв нерухомо.
— Та хіба я могла його вигнати, чорт бери! — сказала вона, моргнувши Фрезьє. — Цей пан оце зараз прийшов від ваших родичів…Фрезьє мимоволі ворухнувся від захоплення перед Сібо.
— Пане, я прийшов від пані президентової де-Марвіль, від її дружини та дочки висловити вам їхній жаль; вони випадково довідались про вашу хворобу й хотіли б самі вас доглядати… Вони пропонують вам їхати в Марвільський маєток і там одужувати, віконтеса Попіно, маленька Сесіль, яку ви так любите, буде вам за доглядачку… вона взяла вас під оборону й примусила матір визнати свою помилку.
— Так вас мої спадкоємці послали! — обурено скрикнув Понс, — і дали вам за провідника найкращого знавця, найспритнішого експерта в Парижі?.. Гарні доручення, — сказав він, божевільно зареготавши. — Ви прийшли поцінувати мої картини, мої рідкощі, табакерки, мініятюри!.. Цінуйте! Ви маєте людину, що не тільки на всьому знається, а й купити може, бо він десять разів мільйонер… моїм любим родичам не довго вже чекати спадщини, — сказав він із глибокою іронією, — вони підтяли мене… — Ах, пані Сібо, ви матір'ю моєю називаєтесь, а поки я сплю, торговців, мого конкурента та родичів сюди водите!.. Вийдіть усі!..
І нещасний, нестямлячись від гніву та страху, підвівся, як привид.
— Дайте мені руку, пане, — сказала Сібо, кинувшись до Понса, щоб не дати йому впасти. — Та заспокойтеся, ті добродії вийшли.
— Хочу подивитись на залю!.. — сказав мрущий.
Сібо махнула трьом крукам, щоб ішли геть; потім схопила Понса, підняла його, як пір'їну й поклала у ліжко, не зважаючи на його лемент. Коли нещасний колекціонер украй знесилів, вона вийшла замкнути двері до помешкання. Три Понсові кати були ще на сходах, і Сібо попросила, щоб вони почекали її, коли почула, як Фрезьє сказав Маґусові.
— Напишіть мені листа за вашими двома підписами, де ви зобов'яжетесь сплатити дев'ятсот тисяч франків готівкою за Понсову колекцію, і ми влаштуємо вам добрий прибуток.
Потім він шепнув на вухо Сібо словечко, одне єдине, якого ніхто не почув, і пішов із обома торговцями до дверницької.
— Пані Сібо, — сказав нещасний Понс, коли дверниця вернулась, — вони пішли?..
— Хто… пішли? — спитала вона.
— Ті люди?
— Які люди?.. Так ви людей бачили? — сказала вона. — У вас зараз був підступ лихоманки, коли б не я, ви у вікно плигнули б, а тепер ще про людей мені торочите… Чи ви завжди такий будете?..
— Як, отут допіру не було пана, якого ніби то родичі до мене послали?..
— Знову ви упираєтесь, — вела вона. — Знаєте, де вас треба було б посадити, їй-богу? У Шарантон!.. Вам люди ввижаються…
— Елі Маґус! Ремонанк!…
— Ах, Ремонанка ви могли побачити, бо він приходив сказати мені, що моєму бідному Сібо погано, і я коло вас уже не буду. Сібо передусім, чи бачите! Коли чоловік мій хворий, то мені ні до кого діла немає. Спробуйте заспокоїтись та поспати годин кілька, бо я послала оце по пана Пулена і з ним прийду… Випийте й лежіть.
— Так у мене в кімнаті нікого не було, отут, допіру, коли я прокинувся?..
— Нікого! — сказала вона. — Ви мабуть, побачили Ремонанка в дзеркалах.
— Ваша правда, пані Сібо, — сказав хворий, зробившись слух'яний, як ягня.
— Ну, от ви й заспокоїлись… Прощайте, янголе, не хвилюйтесь, я зараз прийду.
Коли двері до помешкання зачинились, Понс поєднав свої останні сили й підвівся, бо думав сам собі:
— Мене дурять! Мене обкрадають! Шмуке — дитина, він сам у пастку полізе!..
І хворий, захоплений бажанням з'ясувати жахливу сцену, що здавалась йому для видива надто реальною, дійшов до дверей своєї кімнати, через силу відчинив їх і потрапив до залі, де вигляд любих йому полотен, статуй, фльорентійської бронзи та порцеляни підживив його. У халаті, босоніж, із розпаленою головою, колекцонерові стало сили пройти двома вуличками між буфетами та шафами, що переділяли залю навпіл. Він полічив усе господарським оком, і з першого погляду музей видався йому в порядкові. Хотів уже вертати, та ось погляд його спинився на портреті Ґреза, повішенім намість „Мальтійського лицаря“ Себаст'яна дель-Пйомбо. Підозра майнула в його голові, як блискавка по хмарному небі. Він подивився на місце, де були його вісім найголовніших картин, і побачив, що всі вони замінені. Очі в бідолахи затуманились, сили його покинули, і він упав на паркет. Знепритомнів Понс так глибоко, що пролежав аж дві години; знайшов його Шмуке, коли, прокинувшись, вийшов із своєї кімнати, щоб навідатись до приятеля. Шмуке через велику силу підняв мрущого й поклав його в ліжко; та коли він заговорив до цього майже що мерця й побачив його холодний погляд та почув від нього незв'язні й беззмістовні слова, бідний німець не тільки не стерявся, а ще й виявив героїзм дружби. Від розпачу його, дорослу дитину, охопило надхнення, як буває це в люблячих жінок та матерів. Він нагрів серветки (знайшов їх), обгорнув ними Понсові руки, поклав їх на живіт, потім узяв руками його вогке та холодне чоло і напруженням волі, гідним Аполонія Тіянського, викликав у ньому життя. Він поцілував приятеля в очі, як ті Марії, що їх італійські скульптори різьбили на барельєфах, так званих Pietá, цілують Христа. Це божественне зусилля, це вливання одного життя в друге, цей подвиг матері та коханої завершився цілковитим успіхом. За півгодини Понс, нагрівшись, знову прибрав людської форми: живий блиск зайнявся в його очах, зовнішня теплінь зрушила його органи. Шмуке дав Понсові напитись мелісової води з вином, дух життя пройняв його тіло, розум знову заблищав на його чолі, допіру ще бездушному, як камінь. Понс зрозумів тоді, якій святій відданості, якій могутній дружбі завдячує він своїм воскресінням.
— Коли б не ти, я помер би! — промовив він, почуваючи на обличчі теплі сльози доброго німця, що заразом сміявся й плакав.Почувши ці слова, що їх він сподівався в безумстві надії, вартім безумства безнадії, бідний Шмуке, якого всі сили вичерпались, укляк, мов лопнута куля. Тепер його черга була впасти, він схилився на крісло, склав руки й подякував богові палкою молитвою. Для нього, це сталося чудо! Він вірив не в силу своїх заходів, а в бога, якого прикликав. Проте, чудо було тут природним явищем, і лікарі його часто спостерігають.
Хворий, оточений любов'ю, доглянутий від людей, що зацікавлені його життям, за рівних умов видужує, коли інший, на чужих руках бувши, помирає. Лікарі не хочуть у цьому бачити прояву несвідомого магнетизму, вони приписують цей наслідок розумному доглядові, точному додержанню їхніх наказів, але багацько матерів знають силу цих палких поривів зосередженого бажання.
— Мій добрий Шмуке!..
— Ні росмофляй, я почуй тебе зерцем. Спочіфай, спочіфай! — сказав, посміхаючись, музикант.
— Бідний друже! Благородне створіння! Божа дитина, що в бозі живе! Єдина істота, що мене любить!.. — уривково промовив Понс, і в голосі його бриніли ще невідомі переливи.
У цих словах була вся душа, що трохи не відлетіла, і Шмуке зазнав від них радости, майже що рівної з радощами кохання.
— Та я лефом путу! Я за двох працювайтиму!
— Слухай, мій добрий, і вірний, і незрівняний друже! Дай мені сказати, час не чекає, бо я мертвий, я не вичуняю після цих постійних криз.
Шмуке заплакав, як дитина.
— Слухай же, плакатимеш потім… — сказав Понс. — То християнин і мусиш скоритися. Мене обікрали, і це Сібо… Перед тим, як покинути тебе, мушу просвітлити тебе в життьових справах, яких ти не знаєш… Взято вісім картин, що коштують великі гроші.
— Фібач мені, я їх протаф…
— Ти?— Я… — сказав бідний німець, — нас позіваль до суду…
— Позивав?.. Хто?..
— Стріфай…
Шмуке пішов по гербовий папір, що залишив пристав, і приніс його.
Понс уважно прочитав цю писанину. Прочитавши, впустив папір і мовчав. Цей спостерігач людської праці, що досі не зважав на мораль, побачив кінець-кінцем усі ниточки мережі, що наплела Сібо. Мистецький запал, кмітливість учня Римської Академії, вся молодість його вернулась до нього на кілька хвилин.
— Мій добрий Шмуке, слухайся мене по-військовому. Сходи в дверницьку й скажи тій жахливій жінці, що я хотів би ще побачити особу, яку присилав до мене мій кузен президент, і що коли особа та не прийде, я відпишу свою колекцію музеєві, що справа, мовляв, іде про мою духівницю.
Шмуке виконав доручення, але Сібо на перше ж його слово відповіла посмішкою.
— З нашим любим хворим, добродію Шмуке, стався підступ лихоманки, і йому привиділись у кімнаті люди. Даю вам слово чесної жінки, що до нашого любого хворого ніхто від його родичів не приходив…
Шмуке з цією відповіддю вернувся до Понса й дослівно її переказав.
— Вона міцніша, хитріша, облудніша й лихіша, ніж я думав, — сказав, посміхаючись, Понс. — Вона бреше навіть у себе в дверницькій! Уяви собі, що вона сьогодні привела сюди одного єврея, Елі Маґус його звати, Ремонанка та ще третього когось — не знаю, хто він, тільки він сам гидкіший за обох інших. Вона сподівалась під час мого сну оцінити мою спадщину, та випадково я прокинувся й побачив їх усіх трьох — вони на табакерки якраз роздивлялись. Той невідомий заявив, що присланий від Камюзо, і я з ним розмовляв… Ця підла Сібо запевняла мене, що я марив… Мій добрий Шмуке, я не марив!.. Ту людину я добре чув, він говорив до мене… Торговці полякались і втекли… Я гадав, що Сібо сама себе викриє!.. Але не пощастило. Я наставлю іншу пастку, де вона, злодійка, спіймається… Мій бідний друже, ти маєш Сібо за янгола, а вона вже місяць мене з світу зводить за для власної користи. Я не хотів повірити, що на це здібна жінка, що кілька років вірно нам служила. Цей сумнів погубив мене… Скільки тобі дали за вісім картин?..
— Б'ять тісач франк.
— Боже мій, вони вдвацятеро коштують! — скрикнув Понс, — і це найкраще з моєї колекції. У мене немає часу починати судовий процес, та й ти мусів би в цій справі виступати, як жертва цих шахраїв… Ти не пережив би процеса! Ти не знаєш, що таке правосуддя! Це ринва на всяку моральну гидоту… І такі душі, як твоя, не витримують цього жаху. Та й так ти будеш досить багатий. Ці картини коштували мені сорок тисяч франків, я зберігав їх тридцять шість років… Але обікрадено нас надзвичайно спритно. Я вже край домовини стою й турбуюсь тільки за тебе… за тебе, найкращого з людей. І я не хочу, щоб тебе обікрали, бо все, що я маю, належить тобі. Отож, ти мусиш усім не довіряти, але ти й не знав ніколи, що таке недовіра. Тебе бог боронить, я знаю, але він може на хвилину забути про тебе, і тебе пограбують, як караван у пустині. Сібо — це страхіття, вона ріже мене! А ти вбачаєш у ній янгола; я хочу, щоб ти побачив, яка вона насправді — піди ж попроси її, щоб порадила тобі, до якого нотаря звернутись, щоб духівницю від мене прийняв… і я спіймаю її на гарячому.
Шмуке слухав Понса, ніби той йому апокаліпсис розповідав. Якщо Сібо справді така лиха, якщо Понс правду каже, то це було для нього заперечення провидіння.
— Мій пітні друк Бонс почувай себе туше поган, — сказав німець, звертаючись коло дверницької до пані Сібо, — і хоче склатать тухівніця, схотіть по нодаря.
Це сказано при людях, бо становище пана Сібо було майже безнадійне. Під ворітьми стояли Ремонанк із сестрою, дві дверниці з сусідніх будинків, три лакеї тутешніх пожильців і мешканець із другого поверху.— Ох, самі можете по нотаря сходити, — скрикнула Сібо з плачем, — і писати свою духівницю з ким хочете.. Не така я, щоб покинути мого бідного Сібо, коли він при смерті… Я всіх Понсів у світі віддам, аби Сібо був живий… він же мене й на крихточку не скривдив за всі тридцять років!..
І пішла, залишивши Шмуке спантеличеним.
— Так Понсові справді погано? — спитав мешканець із другого поверху.
Цей мешканець, Жолівар на ім'я, служив у судовій реєстратурі.
— Фін трохі не фмер топіру! — з мукою відповів Шмуке.
— Отут недалеко, на вулиці Сен-Люї, є нотар Троньйон, — зауважив Жолівар. — Це наш квартальний нотар.
— Може сходити по нього? — спитав у Шмуке Ремонанк.
— Туше прошу… — відповів Шмуке, — по коли пань Зіпо не хоч тохлятайть мій бриятель, я не мошу покидать його ф такій стані…
— Пані Сібо казала нам, що він збожеволів!.. — обізвався Жолівар.
— Бонс пожевільні? — в жахові скрикнув Шмуке. — Та фін цілком при росумі… черес те я й турпуюсь за його сдороф'я.
Все стовпище слухало розмову з цілком природною цікавістю, через те всі добре запам'ятали її. Шмуке не знав Фрезьє й тому не звернув уваги на його сатанинську голову та блискучі очі. Фрезьє, шепнувши дві слові на вухо Сібо, був ініціятором цієї зухвалої сцени, до якої Сібо може й не додумалася б, але відограла її на диво зразково. Виставити хворого за божевільного — це був кутній камінь побудови, ходатарем спорудженої. Вранішня пригода дуже прислужилася Фрезьє, і якби не він, Сібо від хвилювання може й зрадила б сама себе, коли безневинний Шмуке наставив на неї пастку, попросивши покликати прислану від родичів особу. Ремонак, побачивши доктора Пулена, мерщій зник. І от чому.