Кузен Понс/XXIV
| ◀ XXIII | Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ XXIV. Хитрощі заповідача |
XXV ▶ |
|
Ремонанк уже півтора тижня виконував ролю провидіння, а це куди як не подобається правосуддю, яке заявляє на цю ролю виключні права. Ремонанк за всяку ціну хотів здихатись єдиної перешкоди, що стояла на шляху до його щастя. А для нього щастя було одружитися з апетитною дверницею та потроїти свої капітали. Тож побачивши Ремонанк, що малий кравець ліків заживає, йому спало на думку обернути кравцеву хворовитість на смертельну недугу, і його залізняцьке діло додало до того спосіб.
Якось уранці, коли він тяг свою люльку, прихилившись спиною до косяка на порозі крамниці, та мріяв про чудовий магазин на бульварі Мадлени, де в пишній одежі мусіла панувати пані Сібо, його погляд упав на мідне дуже позеленіле кружальце. Його раптом осяяло думкою, що це кружальце можна економно вимити в наварі пана Сібо. Він це кружальце, завбільшки з мідяк, прив'язав на ниточку, і поки Сібо поралась у своїх добродіїв, щодня навідувався до свого приятеля-кравця. Під час цих кількахвилинних візит він умочав кружальце в ліки, а йдучи, витягав його за ниточку. Маленька домішка мідного окису, загально відомого під назвою мідянки, непомітно запроваджувала смертотворчий початок до сцілющого навару, але в гомеопатичних дозах, що впливали вельми поволі. Ось які були наслідки такої злочинної гомеопатії. На третій день волосся у бідолашного Сібо почало вилазити, зуби захитались, і діяльність організму була порушена від домішки отрути. Доктор Пулен голову собі сушив, бачачи діяння цього навару, бо він був досить знаючий, і вплив руїнницького чинника примітив. Він потай від усіх забрав навар додому й сам учинив над ним аналізу, але не знайшов нічого, бо волею випадку Ремонанк, злякавшись свого діла, того дня не полоскав у ліках фатального кружальця. Доктор Пулен викрутився перед самим собою й перед наукою припущенням, що від нерухомого побуту у вогкій дверницькій кров у кравця, що сидів увесь час, підібгавши ноги, на столі коло заґратованого вікна, могла зіпсуватись через брак руху, а надто за постійного дихання смердючими помиями. Нормандська вулиця належить до тих старих вулиць, де міська управа не влаштувала ще каналізації й де помиї течуть чорним повільним струмком, проходячи під брук та створюючи властиве Парижеві болото.
Сібо собі бігала сюди й туди, а чоловік її, невтомний працівник, усе сидів коло віконця в позі факіра. Коліна в кравця зачучверіли, кров застоювалась у у погрудді, схудлі та покручені ноги робились майже нікчемними. Тим то жовтий колір обличчя його вже давно здавався хворобливим. Жінчине здоров'я та чоловікова недуга видавались докторові природним явищем.
— На що ж слабує мій бідний Сібо? — спитала дверниця в доктора Пулена.
— Він помирає на дверницьку хворобу, добродійко Сібо, — відповів доктор. — Його загальна недолугість свідчить за невигойне зіпсуття крови.
Злочин без причини, без мети й без користи знищив кінець-кінцем у доктора Пулена його першу підозру. Хто міг хотіти смерти Сібо? Дружина? Так доктор бачив, що вона сама пила, підсолодивши, той навар. Чимало злочинів уникає громадської помсти — це, здебільшого, ті, що відбуваються, як і цей ось, без страшних доказів якогось насильства — без пролитої крови, задушення, ударів — словом без невправних учинків, а надто тоді, коли вбивство не має видимої користи й трапилось серед нижчих кляс. Злочин завжди викривається своїм призвісником — ненавистю, видимими заздрощами, що впадають ув очі людям, серед котрих живеш. Але в обставинах, що в них пробували малий кравець, Ремонанк та Сібо, нікому, крім лікаря, не було вигоди дошукуватись причин смерти. Хворовитий, пожовклий дверник, якого божествила дружина, не мав ні достатків, ні ворогів. Наміри й пристрасть залізнякові ховались у темряві, як і достаток панії Сібо. Лікар до краю знав дверницю та її почуття, він уважав, що вона може мучити Понса, але не уявляв її здібною на безпричинний і даремний злочин; до того ж вона щоразу випивала ложку навару, даючи його чоловікові, коли приходив доктор. Пулен, єдина особа, що могла цю подію з'ясувати, повірив у якийсь випадок, у якийсь із тих дивних винятків, що роблять медицину справою непевною. І дійсно, малий кравець через свій нікчемний побут мав, на жаль, таке лихе здоров'я, що дрібна домішка мідянки мусіла бути йому смертельною. І кумасі та сусіди в своїх балачках виправдували цю наглу смерть, тим самим потверджуючи Ремонанкову безневинність.
— Ох, давно вже я казав, що пан Сібо нездужає! — кричав один.
— Він забагато працював, — відповів інший, — от кров у нього й перегоріла.
— Не хотів мене слухати, — кричав сусіда, — казав же я йому, щоб у неділю на прохідку ходив та понеділок щоб спочивав, бо хіба ж багато два дні на тиждень погуляти?
Словом, облудні вуличні поговори, що до них прислухається правосуддя ушами поліційного комісара, цього короля нижчих кляс, чудово пояснювали смерть малого кравця. Проте, замислений вираз та стурбовані очі пана Пулена дуже непокоїли Ремонанка, тож він, побачивши доктора, й визвався так ласкаво сходити по пана Троньйона, з яким Фрезьє знався.
— Я вернусь на той час, коли писатимуть духівницю, — шепнув Фрезьє панії Сібо, — і ви, хоч яке лихо у вас, мусите пильнувати здобич.
Малий адвокат, що зник легко, мов та тінь, здибався з своїм приятелем лікарем.— Гей, Пулене! — гукнув він. — Все йде гаразд. Ми врятовані!.. Сьогодні ввечері скажу, як саме. Подумай, яка там посада тобі до вподоби, ти її матимеш! А я буду мировий суддя! Тепер Табаро вже не відмовиться за мене дочку віддати… А тебе я беруся одружити з панною Вітель, онукою нашого мирового судді.
Фрезье покинув Пулена приголомшеним від цих божевільних слів і опукою плигнув на бульвар; тут він махнув омнібусові, і за десять хвилин модерний віз приставив його на вулицю Шуазель. Було коло четвертої години. Фрезьє був певен, що застане президентову саму, бо судді раніш як о п'ятій із суду не повертаються.
Пані де-Марвіль зустріла Фрезьє дуже прихильно — очевидячки, пан Лебеф сприятливо висловився за колишнього мантського повіреного, як і пообіцяв був панії Ватінель. Амелія мало що не підлещувалась до Фрезьє, як герцоґиня Монпансьє до Жака Клемана, бо малий повірений був її зброєю. Та коли Фрезьє показав колективного листа, де Елі Маґус з Ремонанком зобов'язувались купити на гурт Понсову колекцію за дев'ятсот тисяч франків готівкою, президентова глянула на ходатаря очима, звідки бризнула ця сума. Це був струмінь жадоби, що линув на повіреного.
— Пан президент, — мовила йому, — доручив мені запросити вас узавтра обідати. Будуть тільки свої: мій повірений, пан Ґодшаль, наступник пана Дероша, потім наш нотар Бертьє, зять мій та дочка… По обіді ви, я, нотар та повірений улаштуємо невеличку нараду, про яку ви просили, тоді я й дам вам повноваження. Ті два добродії будуть слухатись ваших вказівок, як ви й вимагаєте, й пильнуватимуть, щоб усе це відбулося гаразд. Коли треба буде, ви одержите від пана де-Марвіля довіреність…
— Вона мені буде потрібна в день смерти…
— Її виготують заздалегідь.
— Пані президентова, якщо я жадаю довірености, якщо я хочу, щоб ваш повірений у цій справі не виступав, то це не так у своїх інтересах, як у ваших… Я коли віддаюсь то вже цілком! Тому, пані, й до себе я жадаю такої самої вірности та довіри від моїх заступників — не зважуюсь сказати про вас: моїх клієнтів. Ви можете подумати, що, отак діючи, я хочу присмоктатись до справи — ні, ні, коли б сталося щось осудне… бо в справах спадщини легко захопитись… а надто дев'ятьмастами тисяч франків… то не можете ж ви прогнати таку чесну людину, як пан Ґодшаль, а на спину якогось лихенького ходатаря все можна скинути…
Президентова захоплено глянула на Фрезьє.
— Ви підете або дуже високо, або дуже низько, — сказала вона. — Вами бувши, я б замість нікчемної посади мирового судді зажадала б бути королівським прокурором… у мантії. І зробити велику кар'єру.
— Покладіться на мене, пані! Для пана Вітеля мировий суд, це попівська шкапа, а я зроблю з неї бойового коня.
Це схилило президентову до цілковитої довіри з Фрезьє.
— Ви, здається мені, так щиро віддані нашим інтересам, — мовила вона, — що я хочу познайомити вас із труднощами нашого становища та з нашими надіями. Тоді, як малось одружити нашу дочку з одним інтриґаном, що зробився банкіром, президент дуже хотів збільшити Марвільський маєток кількома луками, що тоді продавались. Ви знаєте, що ми мусіли відмовитись від цього чудового кутка, щоб одружити дочку, але я дуже бажаю придбати решту тих луків, бож дочка в мене одиначка. Частина цих прекрасних луків і тоді була вже продана, вони належать одному англійцеві, що вертає до Англії, проживши в цих краях двадцять років; він збудував на чудовому місці чарівний котедж, між Марвільським парком та луками, що належали колись до нашої землі, а щоб завести собі парк, він скуповував за скажені гроші чагарі, гайки та сади. Будинок цей та вся земля суміжні з садовим муром моєї дочки. За нього разом із луками можна було б дати сімсот тисяч франків, бо луки дають двадцять тисяч чистого прибутку… Та коли пан Ведман довідається, що купуємо ми, він захоче, певно, більше тисяч на двісті-триста, які він утрачає, бож будинок, як це буває в земельних справах, зовсім не рахується…
— Але, пані, ви можете, по-моєму, вважати спадщину, як за власну, а себе я пропоную на ролю підставної особи й беруся придбати вам землю якнайдешевше за домашньою угодою, як це робиться поміж купцями… До англійця я й з'явлюся, як купець. Ці справи я знаю, в Манті це була моя спеціяльність. Ватінель подвоїв вартість своєї контори, бо я працював під його ім'я…
— От звідки ваш зв'язок із пані Ватінель… То нотар цей, певно, дуже багатий тепер?..
— Але пані Ватінель багато витрачає… Отож, не турбуйтесь, пані, я подам вам англійця засмаженим…
— Якщо ви цього доб'єтесь, то матимете вічні права на мою подяку… Прощайте, любий пане Фрезьє. До завтра…
Фрезьє пішов, уклонившись президентовій уже не так послужливо, як минулого разу.
— Я обідаю завтра в президента де-Марвіль.. — думав Фрезьє. Ну, вони в мене в руках. Тільки, щоб бути цілковитим паном становища, мені треба ще зробитись порадником того німця в особі Табаро, пристава мирового суду! Цей Табаро, що не хоче віддати мені свою дочку-одиначку, віддасть її, коли я буду мировим суддею. У панни Табаро, рудої та сухотної дівулі, є будинок на Королівській вулиці, що від матері їй дістався — отже, я здобуду виборче право. А після батькової смерти вона матиме ще й шість тисяч ліврів ренти. Вона не вродлива, але, боже мій, коли від нуля підносишся до вісімнадцяти тисяч франків ренти, то в зуби нема що дивитись!..
І вертаючись бульварами на Нормандську вулицю, він безоглядно поринув у золоту мрію — поринув у щастя людини, що ніколи не знатиме вже скрути, думав про весілля приятеля свого Пулена з панною Вітель, дочкою мирового судді. Бачив себе — в спільці з доктором — одним із королів кварталу, керував муніципальними, військовими та політичними виборами. Бульвари здаються короткими, коли, гуляючи ними, женеш своє честолюбство на коні фантазії.
Шмуке вернувся до свого приятеля й сказав йому, що Сібо помирає, а Ремонанк пішов по нотаря Троньйона. Понса вразило це ім'я, що його пані Сібо так часто закидала в своїх нескінченних балачках, рекомендуючи цього нотаря, як саму чесність. І тоді хворому, що від ранку зробився геть неймовірливий, спала блискуча думка, що доповнила йому плян, як спіймати Сібо та викрити її цілком перед довірливим Шмуке.
— Шмуке, — мовив він, беручи за руку бідного німця, приголомшеного стількома новинами та подіями, — в будинку, мабуть, панує велике замішання; якщо дверник помирає, ми на якийсь час майже що вільні, тобто коло нас не має шпиків, бо, за нами стежать, будь певний! Іди, візьми візника, їдь до театру, скажи панні Ельоїзі, нашій першій танцівниці, що я хочу побачити її перед смертю і щоб вона прийшла о десятій з половиною після служби. Звідти поїдь до своїх друзів, Шваба та Брунера, й попроси їх бути тут завтра о дев'ятій уранці — так ніби вони проходили тут і зайшли мене провідати.
Ось якого пляну замислив старий митець, почуваючи смерть свою. Він хотів збагатити Шмуке, зробивши його спадкоємцем усього свого майна, а щоб забезпечити його від усяких можливих підступів, збирався продиктувати духівницю нотареві при свідках, щоб не було думки, ніби він не при розумі, й щоб відібрати в Камюзо будь-який привід заперечувати його останню волю. Прізвище Троньйона навіяло йому думку про якісь махінації, про навмисні формальні огріхи в духівниці, про наперед замислену зраду Сібо й вирішив скористуватися Троньйоном, щоб власноручно з його слів написати духівницю й заховати її в шухляді в комоді. Далі він гадав сховати Шмуке в стінну шафу й показати йому, як Сібо вийме духівницю, розпечатає її, прочитає й знову запечатає. Потім другого дня о дев'ятій годині він хотів цю власноручну духівницю замінити іншою, складеною при нотарі за належною формою й незаперечною. Коли Сібо назвала його божевільним, сновидою, він пізнав тоді ненависть, помсту й жадобу президентової, бо, два місяці з ліжка не встаючи, бідолаха під час безсоння, під час довгих годин самотности пильно зважив події свого життя.
Античні й модерні скульптори часто ставили обабіч домовини геніїв із запаленими смолоскипами. Це полум'я освітлює мрущим картину їхніх гріхів та помилок, освітлюючи їм шляхи смерти. Скульптура виявляє тут великі ідеї, формулює життьовий факт. Конання має свою мудрість. Прості дівчата найніжнішого віку часто виявляють, конаючи, столітній розум, робляться пророчицями, судять свою родину, не піддаються на жодну оману. У цьому поезія смерти. Але чудна й варта уваги річ — помирають двома різними способами. Поезія пророцтва, дар провидіння в минуле чи майбутнє належить тим мрущим, чиє тільки тіло пошкоджене, хто гине від розкладу органів плотського життя. Тому люди, що мруть, як Люї XIV, на гангрену хворі, що гинуть, як Понс, від пропасниці, чи як пані де-Морсо від шлунку, чи як салдати від ран, здобутих у розцвіті життя — тішаться цією величною ясністю, являють надзвичайну, дивну смерть; а люди, що мруть на розумові, мовляв, хвороби, у кого недуга в мозкові, в нервовій системі, що постачає тілу паливо думки, ці люди вмирають цілком. У них дух і тіло згасають разом, Одні, душі без тіла, відтворюють біблійні перекази, а другі є мертвяки. Цей дівич, цей ласолюбний Катон, цей майже безгрішний праведник, надто пізно збагнув жовчний міхур, що був у президентової замість серця. Світ він зрозумів, уже покидаючи його. Тож кілька годин тому він радісно помирився з своєю долею, як той веселий митець, що йому все є привід до штук та жартів. Уранці порвались останні зв'язки, що єднали його з життям — урвався ланцюг захоплення, якого могутні ланки приковували знавця до мистецьких шедеврів. Побачивши, що Сібо обікрала його, Понс по-християнськи попрощався з пишнотою і марністю мистецтва, з своєю колекцією, з приязню до творців стількох чудових речей і хотів думати тільки про смерть за прикладом предків наших, що вважали її за свято для християнина. У своїй ніжності до Шмуке Понс пробував захистити його з глибочини домовини. З цією батьківською думкою він і обрав першу танцівницю, як оборону проти лукавства людей, що його оточували, бо вони, певно, не помилували б його єдиного спадкоємця.
Ельоїза Брізту, дівчина типу Женні Кадін та Жозефи, була з тих натур, що лишаються певними в непевному становищу; з грошовитими прихильниками вона здібна була на всілякі жарти, але була добрим товаришем і не боялась представників людської влади, бо всіх їх кволими бачила, та й звикла боротися з поліцаями на далеко не селянських балях у Мабілі й на карнавалі.
— Якщо вона посадила на моє місце свого протеже Ґаранжо, то тим більше почуватиметься до обов'язку допомогти мені, — подумав Понс.
Шмуке вийшов ні для кого непримітно, бо в дверницькій була метушня, і вернувся якомога швидше, щоб не лишати Понса довго на самоті.
Одночасно з Шмуке прийшов і пан Троньйон складати духівницю. Хоч Сібо й помирав, але дружина його провела нотаря до спальні, а сама вийшла, покинувши Шмуке, Троньйона та Понса вкупі; та вона взброїлась ручним дзеркалом цікавої роботи й стала під дверима, які лишила непричиненими. Отож, вона могла не тільки слухати, а й бачити все, що говорилось та діялось у такий важливий для неї момент.
— На лихо, пане, — мовив Понс, — я зберіг усі свої здібності, бо свідомий свого конання, і певно з волі божої жодна смертна мука не минула мене!.. Ось пан Шмуке…
Нотар уклонився Шмуке.
— Це єдиний приятель, що я мав на землі, — сказав Понс, — і я хочу зробити його своїм єдиним спадкоємцем; скажіть, яку форму мусить мати моя духівниця, щоб мій приятель, німець, який наших законів не знає, міг би взяти по мені спадок без жодних заперечень.
— Все можна заперечувати, пане, — сказав нотар, — така вже незручність людського правосуддя. Але духівниці бувають і незаперечні…— Які саме? — спитав Понс.
— Це духівниця, вчинена при нотарі та свідках, які ствердять, що заповідач у здоровому розумі, і ще коли в нього немає ні дружини, ні дітей, ні батька, ні брата…
— У мене нікого немає, всі мої почуття належать ось моєму дорогому приятелеві Шмуке…
Шмуке плакав.
— Коли ж у вас є тільки далекі родичі, то закон дає вам волю розпоряджатись своїм рухомим і нерухомим майном, якщо тільки ви не відписуєте його на умовах, образливих для моралі, бо й вам, певно, доводилось чути за духівниці, заперечувані через чудноти заповідача. Але духівниця, при нотарі складена, незаперечна. Справді бо, дійсність особи заперечувати не можна, нотар ствердив розумовий стан, підпис не може дати приводу до будь-якого змагання… Проте, й власноручну духівницю, складену в поправній та ясній формі, теж заперечити важко.
— Я вирішив, з причин мені відомих, написати з ваших слів власноручну духівницю й звірити її ось моєму приятелеві..! Чи це можливо?
— Гаразд! — сказав нотар. — Пишить, будь ласка, я зараз казатиму…
— Шмуке, дай мен каламарчик Буля. Кажіть тихо, пане, бо нас можуть підслухати, — додав він.
— Скажіть мені, передусім, які у вас наміри? — спитав нотар.
За десять хвилин Сібо, яку Понсові видно було в дзеркалі, побачила, що духівницю запечатано після того, як нотар проглянув її, поки Шмуке світив свічку; потім Понс доручив її Шмуке й сказав замкнути в шухляду його столу до письма. Ключа від столу заповідач зажадав собі, зав'язав його в хусточку й поклав її під подушку. Нотар із увічливости був призначений на виконавця духівниці, і Понс відписав йому цінну картину, одну з тих речей, що закон дозволяє нотареві дарувати. Пан Троньйон вийшов і здибав у залі Сібо.
— Що ж, паче, чи добродій Понс не забув про мене?— Не сподівайтесь, моя люба, щоб нотар зрадив звірені на нього таємниці, — відповів Троньйон. — Можу вам тільки сказати, що багацько користолюбства й надій будуть розбиті. Пан Понс склав чудову духівницю, дуже розумну, патріотичну духівницю, яку я цілком схвалюю.
Годі й уявити, до чого розпалилась у Сібо цікавість від цих слів. Вона пішла вниз і просиділа ніч коло чоловіка, надумавши покликати до хворого панну Ремонанк, а самій піти прочитати духівницю між другою та третьою годиною вранці.