Кузен Понс/XXV
| ◀ XXIV | Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ XXV. Тимчасова духівниця |
XXVI ▶ |
|
Візита панни Ельоїзи Брізту об десятій із половиною ввечері видалась Сібо досить природною, але вона дуже боялась, щоб танцівниця не згадала в розмові за тисячу франків, від Ґодісара одержану, тим то й пішла з прем'єркою, ущедряючи її чемностями та лестощами, мов яку владарку.
— Ах, люба моя, ви куди краща на своєму терені, ніж у театрі, — сказала Ельоїза, йдучи сходами. — Закликаю лишитись при своїй посаді!
Ельоїза, яку привіз у кареті друг її серця Біксіу, була чудово вбрана, бо їхала на вечірку до Марієта, одного з найперших оперних співаків. Пан Шапульо, колишній брузументар із вулиці Сен-Дені, що жив тут на третьому поверху, вертався якраз із дружиною та дочкою з „Амбіґю-Комік“, і їх уразила поява такого туалету й такої гарної істоти на їхніх сходах.
— Хто це така, пані Сібо? — спитала пані Шапульо.
— Абищо!.. Стрибунка, яку можна щовечора мало не голою бачити за сорок су… — шепнула дверниця колишній брузументарці на вухо.
— Вікторіно, дитино моя, посторонися! — сказала пані Шапульо дочці.
Ельоїза зрозуміла цей вигук переляканої матері й обернулася:
— Так ваша дочка ще гірша за губку, пані, коли ви боїтесь, щоб вона не зайнялась від мого дотику?..
Ельоїза, приємно лосміхаючись, глянула на пана Шапульо.— Їй-богу, вона дуже гарна! — мовив пан Шапульо, спинившись на сходах.
Пані Шапульо щипнула його так, що він мало не крикнув і штовхнула в помешкання.
— От і третій поверх, — сказала Ельоїза, — він у вас за п'ятий справить.
— Ви, панно, видно не звикли сходами ходити, — сказала Сібо, відчиняючи двері до помешкання.
— Ну, мій старий, — мовила Ельоїза, заходячи до кімнати, де бідний музикант лежав блідий та схудлий, — не гаразд воно йдеться? Всі в театрі за вас турбуються, але ж знаєте, хоч і серце добре, так справ багато, от і немає коли приятелів навідати. Ґодісар щодня збирається до вас зайти, але з самого ранку у нього господарський клопіт. Проте, ми всі вас любимо…
— Пані Сібо, — сказав хворий, — зробіть мені ласку, залішить мене з панною, ми маємо поговорити про театр та про моє диригентство… Шмуке проведи панію.
На Понсів знак Шмуке вирядив Сібо й замкнув двері.
— Ах ти ж, поганий німець! І ти вже псуєшся!.. — подумала Сібо, почувши багатозначний цокіт замка. — Це Понс учить його таких гидот.!. Та ви мені за це заплатите, голубчики… — думала вона, сходячи вниз. — Чи ба! Коли ця блазнючка й згадає за тисячу франків, так я скажу їм, що це театральні штуки.
І сіла в головах у Сібо, який скаржився, що в шлунку в нього горить, бо Ремонанк знову дав йому напитись, коли не було дружини.
— Дитино моя люба, — сказав танцівниці Понс, поки Шмуке виряджав Сібо, — я тільки вам довіряю у виборі чесного нотаря, щоб прийшов завтра, рівно о дев'ятій з половиною вранці, прийняти від мене духівницю. Я хочу весь мій достаток залишити моєму приятелеві Шмуке. Якщо бідного німця переслідувати почнуть, то, сподіваюсь, той нотар порадить його й захистить. Тим то мені потрібен дуже шановний, дуже багатий нотар, що не позаздрився б на принади, якими спокушають юристів, бо мій спадкоємець мусить знайти в ньому опору. Бертьє, наступникові Кардо, я не довіряю, а ви силу людей знаєте…
— Е, та в мене є такий! — відповіла танцівниця. — Нотар Фльоріни, графині дю-Бруель, Леопольд Ганекен, чесна людина, з льоретками ніколи не знався! Що вже він гарний, так ніби батько — не дозволяє марнувати зароблені гроші; я зву його батьком танцівниць, бо він усім моїм приятелькам прищепив принципи ощадности. Передусім, мій любий, він, крім контори, має шістдесят тисяч ренти. Потім, це такий нотар, як колись бували! Він нотар і коли ходить, і коли спить, та й плодить, мабуть, самих нотаренків та нотарівен… Нарешті, він важкий та педантичний і вже не поступиться ні перед якою силою там, де йдеться про його обов'язки… У нього ніколи не було злодійки, це старосвітський батько родини, дружина його божествить і не зраджує, хоч вона й нотариха… Кращого нотаря ти в цілому Парижі не знайдеш. Це патріярх, він не такий кумедний та втішний, як був Кадро з Малаґою, але й скакати не буде, як той Малюк, що жив із Антонією! Завтра я пришлю його тобі о восьмій… Можеш спокійно спати. Передусім, сподіваюсь, що ти видужаєш і ми почуємо ще від тебе гарної музики; тільки, знаєш, життя дуже сумне, антрепренери тиснуть, королі скупують, міністри спекулюють, багачі заощаджують… У артистів уже немає ось-цього! — сказала вона, показуючи на серце. — Згубний час… Прощай, старий!..
— Насамперед, Ельоїзо, прошу тебе тримати все це в найбільшому секреті.
— Та це ж тобі не театральна справа, — сказала вона, — це для артистки святощі.
— Хто твій добродій, любенька?
— Мер твоєї округи, пан Бадойє, такий самий дурень, як і небіжчик Кревель; ти ж знаєш, що Кревель, один із членів Ґодісарового товариства, помер тому кілька день, і мені нічого не залишив, навіть слоїка з помадою. Тим то й кажу я, що наша доба гидка.
— А з чого він помер?
— Через свою жінку!.. Коли б був зі мною лишився, то й досі жив би! Прощай, мій добрий стариґан! Я тобі про смерть нагадала, так певна ж, що через два тижні ти вже на бульвар гулятимеш та якісь гарненькі рідкощі будеш відшукувати, бо ти ж не хворий, я ще й не бачила, щоб очі в тебе так блищали…
І танцівниця пішла певною, що в її протеже Ґаранжо назавжди лишиться дириґентська паличка. Ґаранжо був її кузеном… Всі двері були відхилені, і усі пожильці визирали на першу танцівницю. В будинкові це була подія.
Фрезьє, мов той бульдог, що не випускає з зубів схоплений шматок, вартував у дверницькій біля Сібо, коли танцівниця зійшла до вихідних дверей і попросила відімкнути їй. Він знав, що духівницю складено, і прийшов розвідати про дверниччині наміри, бо нотар Троньйон відмовився йому будь-що сказати про духівницю, також як і Сібо. Цілком природно, що ходатар, зобачивши танцівницю, вирішив використати цю візиту.
— Ось наспіла для вас, добродійко Сібо, критична хвилина, — сказав Фрезьє.
— Атож!.. — сказала вона. — Бідний мій Сібо!.. Коли тільки подумаю, що йому не доведеться потішитись тим, що я можу мати…
— Треба ж довідатись, чи відписав вам пан Понс щонебудь, словом, чи ви є в духівниці, чи вас забуто, — провадив Фрезьє. — Я представник законних спадкоємців, і в усякому разі ви можете щось одержати тільки від них… Духовниця власноручна, отже дуже заперечна… Чи знаєте, де він її поклав?
— У шухляду столу до письма, а ключ собі забрав, — відповіла вона, — зав'язав його в хусточку й поклав собі під подушку… я все бачила.
— Духівниця запечатана?
— Ох, так!
— Викрасти й знищити духівницю був би злочин, але поглянути на неї — це тільки провина; та це, зрештою, грішок, якому немає свідків! Чи міцно він спить?..
— Атож; та коли ви хотіли все оглянути й поцінувати, він теж спав, як колода, а отже прокинувся… А втім, я побачу! Сьогодні вранці я заступаю пана Шмуке о четвертій годині, і коли ваша ласка прийти, то ви матиме духівницю хвилин на десять…
— Гаразд! Я встану о четвертій і тихенько постукаю…
— Мене коло Сібо заступить панна Ремонанк, так я їй скажу, вона відчинить двері; але стукайте у вікно, щоб нікого не розбудити.
— Згода, — сказав Фрезьє. — Світло у вас буде, правда ж? Досить і свічки?
Опівночі бідний німець сидів, нестямлячись від туги, в кріслі й дивився на Понса, в якого обличчя запало після хвилювань і геть нагадувало обличчя мерця!
— Думаю, що сил мені вистачить до завтрішнього вечора, — з філософським спокоєм промовив Понс. — Агонія почнеться в мене, мабуть, завтра вночі. Коли нотар і твої два приятелі підуть, ти сходиш по нашого доброго абата Дюплянті, вікарія з церкви Сен-Франсуа. Ця достойна людина не знає про мою хворобу, а я хочу запричаститись завтра в день…
Була довга павза.
— Богові не вгодно було, щоб життя моє склалося так, як я мріяв, — знову почав Понс. — Як любив би я жінку, дітей, родину!.. Бути дорогим для кількох істот у своєму кутку — оце було й усе моє жадання! Життя для всіх гірке, бо бачив я людей, які мали все, чого я так марно бажав, а щасливі не були… На схилі літ господь бог послав мені несподівану розраду, дав мені такого приятеля, як ти!.. Та я й не можу собі закинути, що занедбав тебе чи не дооцінив, мій добрий Шмуке; я віддав тобі своє серце й усю силу своїх чуттів… Не плач, Шмуке, а то я замовчу! А мені так радісно говорити з тобою про нас… Якби я був слухав тебе, то лишився б живий. Покинув би світ та звички свої й не знав би смертельних ран. Але я хочу думати тільки за тебе…
— Ті помиляйся!
— Не супереч мені, слухай мене, любий друже… Ти наївний і щирий, як шестилітнє дитя, що ніколи від матері не відходило — це дуже хвально; мені здається, що сам бог мусить турбуватись за таких, як ти. Проте, люди такі лихі, що я мушу тебе проти них узброіти. Отже, ти втратиш свою благородну довіру, свою святу щирість, ту красу чистих душ, що належить тільки геніям та таким серцям, як твоє… Ти незабаром побачиш, як пані Сібо, що пильно стежила за нами крізь непричинені двері, прийде й візьме фалшиву духівницю… Гадаю, що шахрайка зробить це сьогодні вночі, бо думатиме, що ти спиш. Слухай мене добре й додержуй моїх вказівок достоту… Ти чуєш? — спитав хворий.
Від туги та страшного тремтіння Шмуке відхилив голову на спинку крісла, так ніби зомлів.
— Атош, чуй, але так ніпи ті за твісті крок фіт мене… Мені стається, що я поринай ф томовину расом з топою! — сказав німець, знемагаючись від муки.
Він підійшов до Понса, взяв його руку в свої дві руки й проказав у думці палку молитву.
— Що ти там бурмотиш по-німецьки?..
— Молифся погу, щоп покликаф нас то себе фкупі!.. — просто відповів він, кінчивши молитву.
Понс через силу нахилився, бо терпів у печінці страшний біль. Але все таки нахилився до Шмуке й поцілував його в чоло, виливаючи свою душу, мов благословення, на цю людину, подібну до ягняти, що лежить біля ніг у господа бога.
— Ну, слухай же мене, мій добрий Шмуке, мрущим треба коритися…
— Я слухай!
— У твоїй кімнаті є маленькі двері, що ведуть із твого алькова в стінну шафу до моєї кімнати.
— Так, але фоні запиті картинам.
— Зараз ти ці двері звільниш, не роби тільки великого шелесту!..
— Караст…
— Звільни прохід з обох боків, і в себе, і в мене; потім покинь двері непричинені. Коли Сібо прийде й заступить тебе коло мене (цього ранку вона може прийти на годину раніше), ти підеш, як звичайно, спати й удаватимеш дуже стомленого. Спробуй прикинутись, що спиш… Тільки но вона сяде в крісло, пройди в свої двері, й стань там, відхили серпанкову завіску на тих засклених дверях і добре дивись, що робитиметься… Зрозумів?
— Срозуміф: ді тумаєш, що слотійка спаліть тухівниця…
— Не знаю, що вона зробить, але певен, що після того ти не вважатимеш її за янгола. А тепер пограй мені, потіш мене своїми імпровізаціями… Це розважить тебе, розжене твої чорні думки, і я послухаю цієї сумної ночі твоїх поем…
Шмуке сів до піяна. За кілька хвилин музичне надхнення, збуджене болісним дрожем та хвилюванням, понесло, як звичайно, доброго німця за межі світів. Він знайшов величні теми, на яких вишивав капризи, виконуючи їх то скорботно, з рафаелівською довершеністю Шопена, то фуґою, з дантівською ґрандіозністю Ліста — дві музичні організації, що найбільше наближаються до Паґаніні. Дійшовши цього ступня довершености, виконавець стає врівень з поетом, він проти композитора стає тим, що актор проти автора — чудовим тлумачем чудових речей. Але цієї ночі, коли Шмуке дав Понсові загодя почути райські концерти, ту чарівну музику, що від неї з рук святої Цецілії падають інструменти, він був заразом Бетговеном і Паґаніні, творцем і виконавцем! Невичерпний, як соловей, величний, як небо, під яким він співає, різноманітний і пишний, як ліс, що він своїми переливами виповнює, Шмуке сам себе перевершив і навіяв на старого музиканта, що слухав його, той екстаз, що змалював Рафаель і що на нього їздять дивитись до Больоньї. Цю поезію урвав жахливий дзвінок. Покоївка пожильців із другого поверху прийшла до Шмуке й попросила його від своїх господарів закінчити цей шабаш. Пані, пан та панна Шапульо прокинулись, не могли заснути й веліли сказати, що для театральних репетицій вистачить і дня, а вночі не годиться тарабанити в порядному дому… Було коло третьої години вранці. О третій із половиною, як і передбачав Понс, що немов підслухав розмову Фрезьє з пані Сібо, надійшла й дверниця. Хворий скинув на Шмуке значущим поглядом, що промовляв: „А що, вгадав я?“ й умостився так, немов глибоко спав.
Сібо так безоглядно вірила в безневинність Шмуке — в цьому найбільша причина успіху всякої дитячої хитрости, — що й припустити не могла в ньому брехні, коли він підійшов до неї та жалісно й заразом весело промовив:
— Фін прешиф жахливій ніч! Філювайся здрашенно! Я мусіф крать, щоб його саспокойті, а пошильці з тругого поверх прийшлі й сабороніл мені!.. Це жахлів, по тут життя й змерть мого бриятель. Я так стомифся, цілий ніч краючи, що ноги не стаю.
— Моєму бідному Сібо теж погано; ще один такий день, як учора, і порятунку вже не буде!.. Що робити! на все воля божа!
— Фі така чесні й щирі шінка, що колі тятько Зіпо помер, мі путем шити фкупі!.. — сказав хитрий німець.
Коли люди прості й безпосередні починають хитрувати, вони бувають страшні, достоту як діти, що свої пастки наставляють з довершеністю дикунів.
— Ну, йдіть спати, синку! — сказала Сібо. — Он у вас які стомлені очі, як кулаки завгрубшки поробилися. Ех, тільки те й може потішити мене, якщо Сібо помре, це що я доживу віку з такою доброю людиною, як ви. Заспокойтесь, панії Шапульо я дам добру прочуханку… Подумаєш, які вимоги в колишньої крамарки!..
Шмуке пішов і став на варту в приготованому для цього місці.
Сібо покинула двері до помешкання непричинені, і Фрезьє, теж увійшовши, потихеньку замкнув їх, коли Шмуке зник у своїй кімнаті. Адвокат мав запалену свічку й тонісіньку мідну дротинку, щоб розпечатати духівницю. Сібо тим легше було витягти хусточку, де був зав'язаний ключ, бо хворий навмисно вистромив кінець її з-під подушки, а сам одвернувся до стінки, даючи Сібо цілковиту змогу ту хусточку забрати. Сібо підійшла до столу, відімкнула шухляду, силкуючись якнайменше шелестіти, знайшла похоронок і побігла з духівницею до залі. Ця обставина страшенно зацікавила Понса. А Шмуке тремтів з голови до п'ят, немов зробив якийсь злочин.
— Ідіть на своє місце, — сказав Фрезьє, беручи в Сібо духівницю, — треба, щоб ви там були, якщо він прокинеться.
Вправно розпечатавши конверта — видно це не вперше йому було, — Фрезьє з величезним подивом прочитав оцей чудний документ:
„П'ятнадцятого квітня тисяча вісімсот сорок п'ятого року, будучи при здоровому розумі, як показує ця духівниця, складена за допомогою нотаря, пана Троньйона, почуваючи свою близьку смерть від хвороби, що спіткала мене на початку цього лютого, я мушу, бажаючи розпорядитись своїм майном, висловити таку свою останню волю:
„Мене завжди вражали невигоди, що псують малярські шедеври й часто ведуть до загибелі їх. Мені шкода було, що прекрасні полотна засуджено на вічні мандри з краю до краю, що вони ніколи не лишаються в одному місці, де б аматори цих шедеврів могли їх бачити. Я завжди був тієї думки, що дійсно безсмертні сторінки славетних майстрів мусять бути національним достатком і постійно стояти перед очима народів, так як божий шедевр — світло, — світить усім його дітям.
„Отже, як я все життя своє збирав і добирав картини, що суть славетні твори найбільших майстрів, як картини ці справжні, непідроблені й непідмальовані, то й боляче було мені думати, що полотна ці, щастя мого життя, будуть продані з молотка, що їх розвезуть ті до Англії, ті до Росії, і знову вони будуть розпорошені, як і були, поки я не зібрав їх. Тож я вирішив застерегти їх від цього лиха, а так само й чудові рями, що їх оправляють і що всі належать майстерним робітникам.
„З цих міркуваннів я дарую й відписую королеві для Люврського Музею всі картини, що складають мою колекцію, з умовою, щоб моєму приятелеві Вільгельмові Шмуке виплачувано, в разі відписане буде прийняте, дожиттьової ренти дві тисячі чотириста франків.
„Коли король, що користується прибутком з Музею, не прийме відписаного з такою умовою, тоді названі картини ввійдуть у решту мого майна, яке я все відписую моєму приятелеві Шмуке з умовою віддати „Мавп'ячу голову“ Ґойї моєму кузенові, президентові Камюзо, картину Авраама Міньйона „Тульпани“ панові нотареві Троньйону, якого я призначаю на виконавця духівниці, та виплачувати двісті франків ренти панії Сібо, що десять років відала моїм господарством.
„Нарешті, мій приятель Шмуке віддасть „Зняття з хреста“ Рубенса, ескіз славетної антверпенської картини, моїй парафії на прикрасу каплиці в подяку за доброту пана вікарія Дюплянті, що дав мені змогу вмерти християнином і католиком“, і т. ін.
— Це руїна! — подумав Фрезьє. — Руїна всіх моїх надій! Ох, я починаю вірити всьому, що казала мені президентова про хитрощі старого митця!..
— Ну? — прийшла довідатись Сібо.
— Ваш пан страхіття, він усе дарує державному Музеєві. А з державою судитись не можна!.. Духівниця незаперечна. Нас обікрадено, зруйновано, знищено, зарізано!..
— А мені що він дав?
— Двісті франків дожиттьової ренти…
— Добре діло!.. Та такого негідника світ не бачив!..
— Ідіть туди, — сказав Фрезьє, — а я покладу духівницю вашого негідника назад у конверт.