Кузен Понс/XXVI

Матеріал з Вікіджерел
Бідні родичі. Кузен Понс
Оноре де-Бальзак
пер.: В. Підмогильного

Розділ XXVI, де знов з'являється пані Соваж
Харків ; Київ: Державне видавництво України, 1929
 
Розділ XXVI,
ДЕ ЗНОВУ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ПАНІ СОВАЖ.

Коли пані Сібо вийшла, Фрезьє вмить підмінив духівницю, яку сховав до кишені, аркушем чистого паперу, потім запечатав конверт з таким хистом, що навіть показав печатку панії Сібо, коли та вернулась, і попросив сказати, чи помітно будь-які сліди проробленої операції. Сібо взяла конверт, помацала його, почула, що він повний, і глибоко зідхнула. Вона була надіялась, що Фрезьє сам спалить цей фатальний документ.

— Ну, що ж робити, добродію Фрезьє? — спитала

— Ах, це вже ваша справа! Не я ж спадкоємець; але коли б я мав хоч якесь право на оце, — сказав він, показуючи на колекцію, — то знав би, що робити…

— Про це я вас і питаю… — дурнувато сказала Сібо.

— У каміні вогонь горить… — відповів він, підводячись.

— Справді, тільки ви та я й знатимемо!.. — сказала Сібо.

— Ніхто не зможе довести, що духівниця існувала! — вів ходатар.

— А ви?

— Я?.. Якщо пан Понс помре без духівниці, я забезпечую вам сто тисяч франків.

— Еге! — сказала вона, — зразу тобі золоті гори обіцяють, а коли діло в руках і платити доводиться, тоді обшахрають, як…

Вона вчасно спинилась, бо трохи не обмовилась перед Фрезьє про Елі Маґуса…

— Я йду! — сказав Фрезьє. — Задля ваших же інтересів не треба, щоб мене бачили в помешканні; але ми побачимося внизу, в дверницькій.

Замкнувши за ним двері, Сібо вернулась із духівницею, гадаючи її спалити; та коли вона ввійшла в кімнату й ступила до каміна, раптом її схоплено за обидві руки!.. Вона побачила себе між Понсом та Шмуке, які притаїлись по один і другий бік коло дверей.

— Ох! — скрикнула Сібо.

Вона впала ничма в страшних корчах — справжніх чи вдаваних, цього ніхто не знатиме. Видовище це так вразило Понса, що його охопила смертельна кволість, а Шмуке покинув Сібо долі, щоб покласти Понса в ліжко. Приятелі тремтіли, як ті люди, що переходять свої сили, виконуючи важкий обов'язок. Коли Понса вкладено й Шмуке трохи віддихав, він почув ридання. Сібо, навколішках стоячи, розливалась слізьми й простягала до приятелів руки, благаючи їх у надзвичайно мальовничій пантомімі.

— Через цікавість це! — сказала вона, коли приятелі звернули на неї увагу. — Добродію Понсе! Це жіноча хиба, ви знаєте!.. Але я не знала, як прочитати духівницю, й принесла її назад!..

Хеть з фітці! — сказав Шмуке, що випростався й виріс на всю величінь свого обурення. — Фі страхіть! Фі хотіф убійть мій топрі Бонс. Його прафта, фі пільш як стахіть, фі броклята.

Сібо, побачивши жах на обличчі лагідного німця, гордо, як Тартюф, підвелася, глянула на Шмуке так, що той затрусився, і вийшла, прихопивши під полу чудову картинку Мецу, на яку Елі Маґус любувався й про яку сказав: „Це брильянт!“ В дверницькій Сібо застала Фрезьє, що чекав її з надією, що вона спалить конверта з чистим папером, яким він підмінив духівницю. Він дуже здивувався, побачивши свою клієнтку переляканою і з перекошеним обличчям.

— Що сталося?

— Сталося, добродію Фрезьє те, що ви ніби поради мені давали та керували мною, а насправді через вас я назавжди загубила ренту й довіру моїх панів…

І вона розлилася потоком слів, до яких була спритна.

— Покиньте порожні слова, — сухо крикнув Фрезьє на клієнтку. — Кажіть діло, тільки швидше.

— Ну, от вам і діло.

Вона розповіла сцену, що зараз відбулася.

— Нічого ви через мене не загубили, — відповів Фрезьє. — Ваші пани непевні були вашої чесности, коли наставили вам пастку; вони вас чекали, стежили за вами!.. Ви мені нічого про це не казали… — додав ходатар, тигром глянувши на дверницю.

— Щоб я від вас щось таїла!.. Після того, що ми вкупі робили, — сказала вона тремтячи.

— Але, люба моя, я не зробив нічого осудного: — сказав Фрезьє, виявляючи цим намір заперечити свою вночішню візиту до Понса.

У Сібо жар поза шкурою пішов, а потім у холод кинуло.

— Як? — спантеличено спитала вона.

— А так, що це вам кримінальна справа!.. Вас можуть обвинуватити за крадіжку духівниці, — холодно відповів Фрезьє.

Сібо аж ворухнулась від жаху.

— Заспокойтесь, я ж ваш порадник, — провадив він. — Я тільки хотів вам показати, як легко тим чи тим способом дійти того, про що я казав вам. Що ж ви там накоїли, що цей наївний німець потай сховався в своїй кімнаті?..

— Нічого, це через те, що я запевняла пана Понса, немов йому люди приверзлися. З того дня мої пани зовсім до мене перемінились. Отже, ви причина всього мого лиха, бо коли я пана Понса з рук своїх випустила, то хоч німця була певна — він уже казав, що одружиться зі мною чи візьме мене до себе, а це на одне виходить!

Це пояснення було таке правдоподібне, що Фрезьє повинен був із нього задовольнитись.

— Не бійтесь нічого, — сказав він, — я пообіцяв вам ренту і свого слова додержу. Досі в справі все було гіпотетичне, а тепер у ній бряжчать уже гроші… Ви матимете не менш, як тисячу двісті франків дожиттьової ренти… Але ви мусите, люба пані Сібо, коритись моїм наказам і розумно їх виконувати.

— Атож, добродію Фрезьє, — сумирно й послужливо відповіла приборкана дверниця.

— Ну, прощайте, — промовив Фрезьє і вийшов геть із небезпечною духівницею.

Додому він вернувся веселий, бо ця духівниця була страшною зброєю.

— Я матиму добру ґарантію проти віроломства пані президентової, — думав він. — Якщо вона задумає зламати своє слово, то втратить спадщину.

Ремонанк удосвіта відчинив крамницю, покинув її сестрі під догляд, а сам пішов, як робив уже кілька день, провідати свого приятеля Сібо; нагодився він якраз, коли дверниця роздивлялась на картину Мецу й думала сама собі, як то отака намальована дощечка та коштує стільки грошей.

— Ха, ха! — сказав він, зазирнувши через плече панії Сібо. — Оце єдина картинка, за якою пан Маґус шкодує, що не придбав; каже, що коли б йому оця штучка, то він був би цілком щасливий.

— А що він за неї дасть? — спитала Сібо.

— Та коли ви пообіцяєте вийти за мене через рік після овдовіння, — відповів Ремонанк, — то я беруся продати її Маґусові за двадцять тисяч франків, а коли не вийдете, то не візьмете за неї більш, як тисячу.

— Чому це?

— Та ви ж муситимете дати розписку, як власниця, а спадкоємці тоді вас позиватимуть. А коли ви будете моєю жінкою, то я сам продам її Маґусові, а від торговця вимагають тільки запису в торговельній книзі, — я й напишу, що мені продав її Шмуке. Віддайте краще цю дощечку мені… Якщо чоловік ваш помре, до вас можуть прискіпатись, а коли картина буде в мене, ніхто нічого не подумає… Ви мене добре знаєте. А втім, коли хочете, я вам розписку дам.

Спіймавшись на злочині, жаднюща покоївка погодилась на цю пропозицію, що назавжди з'язувала її з тандитником.

— Ваша правда, принесіть мені розписку, — сказала вона, ховаючи картину в комод.

— Сусідко, — тихо сказав тандитник, одвівши Сібо до дверей, — бачу я, що не врятувати нам нашого бідного Сібо; доктор Пулен ще вчора втратив надію, каже, що він і дня не виживе… Це велике нещастя! Та, зрештою, ви тут не на місці… Ваше місце в гарному магазині рідкощів на бульварі Капуцинів. Знаєте, за десять років я заробив сто тисяч франків, а коли й у вас колись стільки ж буде, я беруся влаштувати вам чудове життя… якщо ви жінкою мені будете… Ви будете панією… сестра моя вам служитиме й господарства доглядатиме…

Спокусника урвали голосні стогони малого кравця, що починав конати.

— Ідіть звідци, — сказала Сібо, — страхіття ви, якщо говорите мені таке, коли мій бідний чоловік ось помирає…

— Це тому, що люблю вас і все зроблю, аби тільки вас мати… — мовив Ремонанк.

— Коли б любили, то не казали б у таку хвилину, — відповіла вона.

І Ремонанк пішов додому певний, що пожениться з Сібо.

На десяту годину коло будинку зібралася ціла зграя людей — причащали Сібо. Всі приятелі, дверники й двірники з Нормандської та сусідніх вулиць збились у дверницькій, коло парадного та на вулиці. Тому ніякої уваги не звернули на Леопольда Ганекена, що прийшов із одним своїм колеґою, ні на Шваба з Брунером — всі вони пройшли до Понса непомітно для пані Сібо. Помешкання показала дверниця з сусіднього будинку, яку нотар запитав, на котрому поверху живе Понс. А Брунер пройшов із Швабом, який приходив колись оглядати Понсів музей, тож тепер пішов просто, не питаючись, і показав дорогу своєму товаришеві… Понс формально анулював свою вчорашню духівницю і призначив Шмуке за єдиного спадкоємця. Коли ця церемонія закінчилась, Понс, подякувавши Швабові та Брунеру й гаряче попросивши Ганекена пильнувати інтересів Шмуке, впав у страшенну кволість, бо всю свою енерґію витратив у вночішній пригоді з Сібо та в цьому останньому акті громадського життя; тому Шмуке попросив Шваба сходити по абата Дюплянті, бо сам не хотів приятеля покидати, а Понс жадав причастя.

Сібо, сидячи коло чоловікового ліжка, не потурбувалась за сніданок для Шмуке, тим більш, що приятелі вигнали її з помешкання, але вранішні події й конання Понса, що вмирав геройські, так пригнітили серце Шмуке, що він не почував голоду.

Проте, коли й о другій годині німець не з'явився, дверниця з цікавости послала Ремонанкову сестру довідатись, чи не потрібно Шмуке чогонебудь. У цю якраз хвилину абат Дюплянті, вислухавши останню Понсову сповідь, запричащав його. Панна Ремонанк порушила цю церемонію настирливими дзвінками. Але Понс узяв із Шмуке присягу, що той нікого в помешкання не пустить — так бо боявся він крадіжки, — і Шмуке на дзвінок не вийшов; тоді панна Ремонанк у великім переляку побігла вниз і сказала Сібо, що Шмуке їй не відчинив. Фрезьє цю обставину зважив. Шмуке, що ніколи нічиєї смерти не бачив, мав зазнати всіх труднощів, що випадають у Парижі людині з мерцем на руках, а надто людині безпорадній. Фрезьє, який знав, що справді засмучених родичів у такому разі нестямки нападають, і який вартував у дверницькій, весь час радячись із доктором Пуленом, вирішив тоді сам узяти керунок над вчинками Шмуке.

Ось як узялися приятелі — доктор Пулен та Фрезьє, — щоб дійти такого важливого наслідку.

Сторож церкви Сен-Франсуа, колишній посудник, на прізвище Катіне, жив на Орлеанській вулиці по-сусідськи з доктором Пуленом. Панію Кантіне, що наймала парафіянам церковні стільці в церкві, доктор Пулен лікував задурно — цілком природно, що вона почувала до доктора глибоку вдячність і не раз розповідала йому про свої життьові нещастя. Обидва клацуни, щонеділями й святами ходили до церкви Сен-Франсуа на відправу, були в добрих стосунках із сторожем, швайцаром, продавцем свяченої води, словом з усім причетом, який у Парижі зветься нижчим духовенством і якому вірні починають давати, кінець-кінцем, дріб'язок на чарку. Отже, пані Катіне дуже добре знала Шмуке, а Шмуке її знав. У неї було дві душевні рани, що й дозволили Фрезьє обернути її в сліпе й несвідоме знаряддя. Молодий Кантіне, захопившись театром, відмовився йти церковницьким шляхом, де міг дійти до швайцара, поступив за статиста в Олімпійський Цирк і живе непутяще, чим смутив матір свою, в якої часто спустошався гаманець від його примусових позичок. А Кантіне–батько, поласившись на лікери та лінощі, мусів через ці дві вади покинути торгівлю. На церковній посаді він не то що не виправився, а знайшов ще поживу для тих двох пристрастів: байдикував та пиячив з візниками на весіллях, з похідниками на похоронах, з бідаками, що жили з ласки кюре, так що обличчя в нього вже з полудня синіло.

Пані Кантіне бачила, що на схилі віку в злидні заходить, хоч, казала, принесла чоловікові дванадцять тисяч франків посагу. Історія цих нещастів, не раз розповіджена докторові Пулену, подала йому думку використати пані Кантіне, щоб улаштувати в Понса та Шмуке панію Соваж за куховарку та прибиральницю. Порекомендувати пані Соваж безпосередньо була неможлива річ, бо клацуни зробились геть неймовірливі, — відмова впустити панну Ремонанк цілком просвітлила Фрезьє з цього погляду. Але приятелем було ясно, що побожні музиканти безоглядно приймуть особу, запропоновану від абата Дюплянті. За їхнім пляном, пані Кантіне мусіла з'явитись у супроводі панії Соваж, а покоївка Фрезьє, потрапивши в дім, справиться за самого Фрезьє.

Коли абат Дюплянті вийшов на ґанок, його на хвилину спинила юрба приятелів Сібо, щоб висловити пошану найстарішому й найповажнішому пастирові кварталу.

Доктор Пулен уклонився абатові, відвів його набік і сказав:

— Зараз я навідаю бідного пана Понса; його ще можна врятувати, аби тільки він погодився на операцію виймання камінців, що створилися в міхурці; їх чути напомац, вони й спричинюють запалення, що кінчиться смертю, і може бути їх ще можна усунути. Ви мусите скористатись своїм впливом на покутника й намовити його на операцію. За його життя я відповідаю, якщо під час операції не виявиться якогось прикрого ускладнення.

— Ось віднесу до церкви святе причастя й зараз вернуся, — сказав абат Дюплянті, — бо пан Шмуке в такому стані, що потребує релігійної допомоги.

— Я допіру довідався, що він сам, — сказав доктор Пулен. — У доброго німця цього ранку сталося невеличке непорозуміння з пані Сібо, яка десять років у них за господиню, і вони посварились, певно що не надовго; але йому не можна лишитись без допомоги в обставинах, що для нього складаються. Потурбуватись про нього це діло милосердя. — А слухайте, Кантіне, — сказав доктор, підкликавши сторожа, — спитайте в дружини, чи не схоче вона кілька день доглядати пана Понса та потурбуватись господарством пана Шмуке замість пані Сібо… яку, до речі, й без цієї сварки треба було б замінити. — Це чесна жінка, — сказав доктор абатові.

— Кращого й вибрати не можна, — відповів добрий пан-отець, — фабрика цілком довіряє їй наймати церковні стільці.

Через хвилин кілька доктор Пулен стежив уже в головах ліжка, як поступувала в Понса агонія, а Шмуке марно благав приятеля згодитись на операцію. На розпачливі прохання бідного німця старий музикант тільки заперечно хитав головою й нетерпляче смикався. Нарешті мрущий поєднав усі свої сили, глянув на Шмуке страшними очима й сказав:

— Дай же мені спокійно померти!

Шмуке трохи не вмер від горя, але взяв Понсову руку, тихо поцілував і стиснув у своїх руках, пробуючи ще раз перелити йому свого власного життя. У цю хвилину доктор Пулен почув дзвінок і впустив абата Дюплянті.

— Наш бідний хворий, — мовив Пулен, — б'ється вже в обіймах смерти. За кілька годин він сконає; ви, певно, пришлете священика, щоб пильнував над ним уночі. Але якраз час закликати до Шмуке пані Кантіне та ще якусь жінку на чорну роботу — він не здібен зараз ні про що думати, я боюся за його розум, а в помешканні є цінності, які можна звірити тільки на чесних людей.

Абата Дюплянті, доброго й достойного священика, довірливого й нелукавого, вразила правдивість докторових зауважень; до того ж, він вірив у порядність квартального лікаря; тож він кивнув Шмуке, щоб до нього підійшов. Шмуке не міг зважитись покинути руку Понса, що корчився й чіплявся за його руку, ніби падав у безодню й хотів за будь-щось ухопитись, аби в неї не шугнути. Та, як відомо, мрущі підпадають галюцинації, тому й хапаються за все, як погорілі, що силкуються витягти з пожарища свої найцінніші речі, і Понс покинув Шмуке, схопився за ковдру й судорожно зібгав її на собі.

— Що ви робитимете самі, коли приятель ваш помре? — сказав пан-отець німцеві, що тепер до нього пішов. — Пані Сібо при вас немає…

Це страхіть, фона впила Бонса! — сказав він.

— Та вам же треба когось, — сказав доктор Пулен, — треба ж уночі тіло доглядати.

Я сам тогляну, я путу молійтись! — відповів безневинний німець.

— Треба й їсти!.. Хто вам тепер зварить? — сказав доктор.

Мені іша неф голова! — наївно відповів Шмуке.

— Але ж треба заявити з свідками про смерть, — сказав Пулен, — треба обмити тіло, зашити в саван, треба замовити похорон, треба годувати доглядачку й священика, що пильнуватиме над тілом — хіба ви все це самі зробите?.. Не як собаки ж люди вмирають у столиці культурного світу!

Шмуке перелякано розплющив очі й на мить немов остовпів.

Та Бонс не бомре!.. Я його фрятуйть…

— Ви самі довго не витримаєте, якщо трохи не поспите, а хто тоді вас заступить? Бо треба ж потурбуватись про пана Понса, давати йому пити, готувати ліки…

Ах, це прафта!.. — сказав німець.

— Я думаю прислати вам пані Кантіне, це славна й чесна жінка, — вів абат Дюплянті.

Подробиці його громадських обов'язків до померлого приятеля так приголомшили Шмуке, що йому схотілося померти вкупі з Понсом.

— Це дитина, — сказав доктор абатові.

Титіна!.. — машинально повторив Шмуке.

— Зараз я побалакаю з пані Кантіне й пришлю її, — сказав вікарій.

— Не турбуйтесь, — відповів доктор, — вона моя сусідка, а я зараз іду додому.

Смерть це ніби невидимий убійник, з яким змагається мрущий; в агонії він дістає останні вдари й пробує від них відбиватись. Понс дійшов уже до цієї останньої сцени, він застогнав і закричав. Зразу ж до його ліжка підбігли Шмуке, абат Дюплянті й Пулен. Зненацька Понс, діставши в життьовість свою останню рану, що перетинає зв'язок тіла й душі, здобув на якусь хвилину довершеного спокою, що йде за агонією, опритомнів із смертельною ясністю на обличчі й глянув на всіх, мало не посміхаючись.

— Ах, доктор, я дуже мучився, але ваша правда мені краще… Спасибі, пан-отче; я думав, де це Шмуке!..

— Шмуке з учорашнього вечора не їв, а зараз уже четверта година! Коло вас тепер нікого немає, а панію Сібо небезпечно було б кликати…

— Вона на все здатна, — сказав Понс, виявляючи весь свій жах від імени Сібо. — Це правда, Шмуке потрібен хтось чесний.

— Ми вдвох із абатом подумали… — сказав тоді Пулен.

— Ах, спасибі, — сказав Понс, — я про це не думав.

— І він пропонує вам пані Кантіне…

— А, наймачку стільців! — скрикнув Понс. — Атож, це чудова людина.

— Вона не любить пані Сібо, — він доктор, — і пана Шмуке догляне добре…

— Пришліть мені її, добродію Дюплянті… її з чоловіком, я буду спокійний. Тоді тут нічого не вкрадуть…

Шмуке взяв Понсову руку й радісно тримав її, гадаючи, що той видужує.

— Ходімо, пане абат, — сказав доктор, — я мерщій пришлю пані Кантіне, вона може й не застане пана Понса в живих.