Кузен Понс/XXVIII
| ◀ XXVII | Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ XXVIII. Далі про мучеництво Шмуке й про те, як умирають у Парижі |
XXIX ▶ |
|
Через годину Соваж привела до Шмуке в кімнату ще когось у чорному, на вигляд робітника.
— Пане, — сказала вона, — Кантіне ось ласкаво прислав вам трунаря нашої парафії.
Трунар вклонився співчутливо, але з певністю свого діла й почуттям своєї конечности: він по-знавецьки глянув на мерця.
— Яку ви хочете, пане? Соснову, просту дубову чи дубову з олив'яною підшивкою? З олив'яною підшивкою буде найпристойніше. Тіло на розмір звичайне… — сказав він.
Він намацав ноги, щоб зміряти тіло.
— Метр сімдесят! — додав він. — Ви, певне, гадаєте, пане, замовити панахиду в церкві?
Шмуке дивився на нього так, як божевільні дивляться, готуючи якусь штуку.
— Вам треба, пане, — мовила Соваж, — узяти когось, щоб поклопотався всіма дрібницями.
— Караст… — промовила нарешті жертва.
— Хочете, я сходжу по пана Табаро, бо у вас багацько діла буде… А пан Табаро, найчесніша людина в кварталі.
— Атош, бан Дапаро! Мені бро нього сказаф… — переможно відповів Шмуке.
— Ну от, ви матимете спокій і зможете цілком віддатись своєму горю після наради з вашим повіреним.
На другу годину скромно з'явився діловод пана Тамаро — юнак, що готувався на пристава. У молодости є дивні прикмети — вона не лякає. Юнак, на прізвище Вільємо, сів коло Шмуке і перечекав хвилинку, раніш як заговорити. Ця обережність дуже зворушила Шмуке.
— Я діловод пана Табаро, пане, — сказав він. — Мені доручено від нього пильнувати ваших інтересів та поклопотатись похоронами вашого приятеля… Чи погоджуєтесь ви?
— Фі не фрятуйть мені шиття, по шити мені фже не тофго, але тасте мені збокій?
— О, вас ніщо не турбуватиме, — відповів Вільємо.
— Караст, що трепа тля цього сробійть?
— Підпишіть ось папірця, що ви призначаєте пана Табаро на свого повіреного в справах спадщини.
— Караст, тавайть! — сказав німець, бажаючи зразу підписати.
— Ні, я повинен вам його прочитати.
— Шітайть!
На читання цього загального доручення Шмуке не звернув найменшої уваги й підписав його. Юнак узяв розпорядження про похорон, купівлю дільниці, де німець також хотів бути похований, і про панахиду, сказавши йому, що більш ніхто його не турбуватиме й не проситиме грошей.
— Са зпокій я таф пи фсе, що маю, — сказав нещасний і знову став навколішки перед тілом свого приятеля.
Фрезьє тріюмфував — спадкоємець тепер не міг і на крок вийти з кола, де він замкнув його за допомогою Соваж та Вільємо.
Немає такого горя, щоб сон його не переміг. Тож наприкінці дня Соваж застала Шмуке, що він спав долі коло ліжка з Понсовим тілом; вона понесла його й по-материнськи поклала в ліжко, де німець проспав аж до полудня. Коли Шмуке прокинувся, тобто коли після спочинку знову своє горе усвідомив, тіло Понсове вже стояло коло ґанку в катафалку, на який мають право похорони за третьою клясою; тож він марно шукав приятеля в помешканні, що видавалось йому безмежним і де він знайшов тільки страшні спогади. Соваж, що порядкувала Шмуке як годувальниця немовлям, присилувала його поснідати перед тим, як іти до церкви. Поки бідна жертва силкувалася їсти, Соваж із голосінням, гідним пророка Єремії, зауважила йому, що він не має чорного фрака. Під доглядом Сібо ґардероб Шмуке, як і обід його, перед Понсовою хворобою дійшов до найпростішого складу — до двох пар штанів та пари сурдутів!..
— Чи не збираєтесь ви отак іти на панові похорони? Це несвітська річ, нас по всьому кварталі ганьбитимуть!…
— А як же мені йти?
— Та в жалобі ж!..
— Ф шалопі!..
— Пристойність…
— Брістойність!.. Я блюю на фсі ці турниць! — сказав бідолаха, дійшовши останньої межі розпачу, до якого горе може штовхнути дитячу душу.
— Що за невдячна тварина, — сказала Соваж до добродія, що раптом з'явився в помешканні й загнав дрожу на Шмуке.
Урядовець цей був у розкішному чорному фраку, чорних штанях, чорних шовкових панчохах, у білих чохлах, з срібним ланцюжком та медалею, в білій серпанковій дуже пристойній краватці та в білих рукавицях; цей офіційний тип, пристановлений до громадського горя, тримав у руці ознаку своєї професії — чорну паличку, а під пахвою трикутній капелюх з трикольоровою кокардою.
— Я церемоніймайстер, — тихо заявив він.
Звикнувши щодня керувати похоронами та бачити родини в тому самому, справжньому чи вдаваному, горі, він, як і всі його колеги, говорив тихо й лагідно; був скромний, ввічливий, пристойний, як статуя духа смерти. На його слова Шмуке так затремтів, ніби побачив ката.
— Ви, пане, син, брат чи батько небіжчика?.. — спитав він.
— Я йому фсе це й пільше… я його бриятель!.. — промовив Шмуке крізь гарячі сльози.— Ви спадкоємець — запитав церемоніймайстер.
— Спаткоємець?.. — проказав Шмуке. — Мені то фсього пайтуже.
І Шмуке знову схилився в невимовній скорботі.
— Де ж родичі, друзі? — спитав церемоніймайстер.
— Ось фоні фсі! — скрикнув Шмуке, показуючи на картини та рідкощі. — Фоні ніколи не мучілі мійо пітні Бонс!.. Оце фсе що фін ліпиф крім мене!
— Він, пане, божевільний, — сказала Соваж церемоніймайстрові. — Не варт його й слухати.
Шмуке сів і знову прибрав нерозумного вигляду, машинально втираючи сльози. О цю хвилину з'явився Вільємо, діловод пана Табаро, і церемоніймайстер, пізнавши того хто замовляв похорон, сказав йому:
— Ну, пане, час рушати, мари приїхали… Але рідко коли доводилось мені бачити такий похорон. Де ж родичі, друзі?..
— У нас не було часу, — відповів Вільємо — Пан у великому горі й ні про що не подумав… Та й родичів є тільки один…
Церемоніймайстер співчутливо глянув на німця, бо цей експерт у справах горя чудесно вмів відрізняти справжнє від фалшивого, й підійшов до Шмуке:
— Бадьоріться, добродію!.. Подумайте про те, щоб ушанувати пам'ять вашого приятеля.
— Ми забули розіслати запрошення, але я потурбувався послати кур'єра до президента де-Марвіль, єдиного родича, про якого я згадував… Друзів немає… Не думаю, щоб прийшли співробітники театру, де небіжчик був за диригента… Але пан, здається, є єдиний спадкоємець.
— Тоді він повинен іти попереду, — сказав церемоніймайстер. — У вас немає чорного фрака? — спитав він, дивлячись на одежу Шмуке.
— Я фесь у шорному ф середина!.. — разющим голосом промовив бідний німець. — У такому шорному, що змерть у мені шую… Пог з ласка сфоєї с'єднай мене з бриятель уф одна томовина, я потякуй тільки йому.
Він склав руки.— Я вже не раз казав нашій управі, — Звернувся церемоніймайстер до Вільємо. — Вона запровадила багато поліпшень, а ще треба мати й гардеробню, щоб наймати спадкоємцям костюм… щодень робиться потрібніше… Та коли він спадкоємець, то мусить надіти жалібного плаща… ось я з собою маю — він так у нього загорнеться, що ніхто не примітить непристойности його костюма… Підведіться, будь ласка, — сказав він Шмуке.
Шмуке підвівся, але захитався на ногах.
— Підтримайте його, — сказав церемоніймайстер діловодові, — ви ж його уповноважений.
Вільємо взяв Шмуке під руку, а церемоніймайстер витяг широкого й жахливого чорного плаща, що надівають на спадкоємців у дорогу від дому до церкви, прив'язуючи його під підборіддям чорними шовковими шнурками.
І Шмуке прибрано в спадкоємця.
— Тепер у нас великі труднощі виникають, — сказав церемоніймайстер. — Нам треба замістити чотири китиці покрова… Якщо нікого немає, то хто ж його нестиме? Вже половина на одинадцяту, — сказав він, глянувши на годинника. — Нас чекають у церкві.
— А, от і Фрезьє! — дуже необачно скрикнув Вільємо.
Але цього признання до змови нікому були підслухати .
— Хто це такий? — спитав церемоніймайстер.
— О, це від родичів.
— Від яких родичів?
— Від обділених. Це вповноважений пана президента Камюзо.
— Гаразд! — задоволено промовив церемоніймайстер. Тепер у нас хоч на дві китиці люди є, ви на одну, а той на другу.
Церемоніймайстер, радіючи, що замістив дві китиці, взяв дві розкішні пари білих замшових рукавиць і ґречно подав їх Фрезьє та Вільємо.
— Ви ж погодитесь, панове, нести покрова?… — сказав він.Фрезьє, добірно вдягнений геть у чорне з білою краваткою, нагонив дріж своїм офіційним виглядом, а в голові його роїлось безліч проєктів.
— Залюбки, пане, — відповів він.
— Якби нам ще тільки двох знайти, — сказав церемоніймайстер, — то було б на всі чотири китиці.
На цю хвилину нагодився невтомний фактор дому Соне, а за ним одним-одна людина, що згадала Понса й схотіла віддати йому останню шанобу. Це був театральний служник, що розкладав у оркестрі партитури по пюпітрах; Понс, знаючи, що в нього родина, давав йому щомісяця п'ять франків.
— А Добінар (Топінар)!.. — скрикнув Шмуке, пізнавши служника. — Ти люпійш Бонса…
— Та я, пане, щодня вранці приходив довідуватись…
— Щодня! Пітні Добінар!.. — сказав Шмуке, потискуючи сторожеві руку.
— Але мене, мабуть за родича мали й приймали дуже кепсько! Я казав, що з театру й прийшов провідати пана Понса, а мені сказали, що знають ці штуки. Я хотів побачитися з нашим бідним хворим, але мене й разу не пустили.
— Пітла 3іпо!.. — сказав Шмуке, притиснувши мозолисту служникову руку до свого серця.
— Пан Понс був чудо, а не людина. Щомісяця давав мені сто су… знав, що в мене трійко дітей і жінка. Жінка моя в церкві.
— Я потілю з топою сфій хліп! — скрикнув Шмуке від радощів, що бачить коло себе людину, яка любила Понса.
— Чи не будете ласкаві тримати китицю? — спитав церемоніймайстер. — От і четверо вже.
Церемоніймайстер легко переконав фактора дому Соне тримати китицю, а надто коли показав чудову пару рукавиць, що за звичаєм мали йому лишитись.
— Вже за чверть одинадцята!. Конче треба рушати… церква чекає, — сказав церемоніймайстер.
І всі шестеро вирушили сходами.
— Замкніть гаразд помешкання й не виходьте ні куди, — сказав жахливий Фрезьє обом жінкам, що стояли на площадці, — а надто коли ви хочете лишитись тут за доглядачку, пані Кантіне. Ха, ха, це ж по сорок су щодня!..
Випадково, хоч це й не виїмково в Парижі, коло ґанку стояло два катафалки, отже й два похорони було: небіжчика-дверника Сібо та Понсів. До блискучого катафалка приятеля мистецтв ніхто не підходив засвідчити свого чуття, а коло тлінних зостанків дверника юрмились сусідські дверники й кропили їх свяченою водою. Цей контраст поміж натовпом, що збігся на похорон Сібо, та самотністю, в якій Понс був, ще збільшився на вулиці, де за Понсовою труною йшов сам-один Шмуке, якого підтримував похідник, бо спадкоємець щокроку спотикався. З Нормандської до Орлеанської вулиці, де церква Сен-Франсуа, обидва походи сунулись між двома живоплотами цікавих, бо, як казано вже, в цьому кварталі все обертається в подію. Звертали увагу на пишні білі мари з щитом, де вишито велике „П“, і що за ними одна тільки душа йде, а за простими марами останнього розряду суне величезна юрба. На щастя, Шмуке вкрай спантеличився від народу по вікнах та від стовпища роззяв, так що нічого не чув і бачив це збіговисько тільки кріз завісу сліз.
— А, та це клацун… — сказав хтось. — Музика, знаєш?
— А хто ото покрова несе?
— Хто ж? Комедіянти!
— Глянь, ось похід бідолашного Сібо!.. Ще на одного трудящого менше стало, лихо та й годі!
— Він із хати ніколи не вилазив!
— Не понеділкував ніколи.
— Жінку свою любив!
— Ото ще нещасна!
Ремонанк ішов за марами своєї жертви й приймав вислови співчуття за смерть свого сусіди.
Обидва походи прибули до церкви; тут Кантіне в спілці з швайцаром вжив заходів, щоб Шмуке не турбували старці, бо Вільємо пообіцяв спадкоємцеві, що той матиме спокій, і сам, пильнуючи свого клієнта, сплачував усі видатки. Юрба, що йшла за вбогими марами Сібо, провела їх аж до кладовища. По виході з церкви до Понсового походу під'їхало чотири жалібні екіпажі — один про духовенство, решта троє про родичів; але з них потрібен був тільки один, бо фактор дому Соне пішов з панахиди попередити пана Соне, що похід вирушає і щоб він подав єдиному спадкоємцеві малюнок та кошторис пам'ятника, коли той виходитиме з кладовища. Фрезьє, Вільємо, Шмуке й Топінар сіли всі в один екіпаж. Решта двоє все таки не вернулись до управи, а поїхали впорожні на Пер-Ляшез. Порожні екіпажі отак їздять частенько. Коли небіжчики не тішаться відомістю й не притягують до себе публіки, тоді екіпажів завжди буває забагато. Небіжчик повинен зажити великої любови, щоб у Парижі, де кожен радий був би мати в добі двадцять п'яту годину, за ним пішов би аж до кладовища родич або приятель. Але візники втратять „чаркові“, коли не виконають свого обов'язку. Тож повні чи порожні, а екіпажі їдуть до церкви, на кладовище й звідти до дому небіжчикового, де візники правлять на чарку. Годі й уявити, скільки людей мають із смерти пожиток. Нижче духовенство, старці, похідники, візники, копачі — всі ці губчасті натури набрякають, поринувши в жалібні мари. З церкви, де спадкоємця на виході обпала зґрая жебраків, від швайцара зразу ж ускромлена, аж до Пер-Ляшез бідолашний Шмуке йшов, мов злочинець із суду на Ґревську площу. Він ніби сам себе ховав, тримаючи в своїй руці руку Топінара, — єдиного, хто почував у серці справжній жаль за Понсову смерть. Топінар був надзвичайно зворушений честю, що йому доручили нести покров, був радий, що їде екіпажем, що дістав пару рукавиць, і починав убачати в Понсових похоронах один із видатних днів свого життя. А приголомшений горем Шмуке, спираючись на руку, за якою почував серце, дозволяв везти себе, достоту як телята ті, що їх возом везуть на бойні. Спереду в екіпажі сиділи Фрезьє та Вільємо. Хто мав нещастя проводити багацько рідних на поле спочинку, той знає, що всяке лицемірство зникає під час переїзду, часом дуже довгого, з церкви на східнє кладовище, те паризьке кладовище, на пишні надгробки багате, де сходяться на останнє побачення всі гонори й розкоші. Байдужі заводять розмову, а засмучені починають, кінець-кінцем, слухати їх та розважатись.
— Пан президент уже поїхав на засідання, — казав Фрезьє до Вільємо, — і я не вважав за потрібне відривати його від праці в суді, однаково він спізнився б. Він є природний і законний спадкоємець, а що його скривджено на користь Шмуке, то я вирішив, що досить тільки його вповноваженому тут бути…
Топінар почав прислухатися.
— Що воно за один тримав четверту китицю? — спитав Фрезьє у Вільємо.
— Це фактор підприємства, що виробляє надгробки; він хоче одержати замовлення на пам'ятника, де збирається поставити три постаті — Музику, Малярство та Скульптуру, що плачуть за небіжчиком.
— Не погано, — сказав Фрезьє. — Старий варт цього, але такий пам'ятник коштуватиме шість-вісім тисяч франків.
— Авжеж!
— Якщо пан Шмуке замовить, то не коштом спадщини, бо на такі видатки всю спадщину можна перевести…
— Буде процес, але його виграють.
— Ну, та це його особиста справа! — вів Фрезьє. Добрий гендель буде підприємству… — шепнув Фрезьє на вухо Вільємо. — Бо коли духівницю скасують, за це я ручуся, або коли духівниці й зовсім немає, то хто ж їм заплатить?
Вільємо по-мавп'ячи засміявся. Потім того діловод пана Табаро й ходатар повели розмову півголосом і пошепки, та не зважаючи на стукіт екіпажа й усі перешкоди, театральний служник, вправний на здогади в залаштунковому житті, й тут здогадався, що законники збираються загнати бідного німця в скруту, а наприкінці навіть почув значуще слово „Кліші!“[1] Тоді достойний і чесний служник театрального світу вирішив оберігати Понсового приятеля.
На кладовищі, де Вільємо під тиском фактора дому Соне купив у місті три метри землі, заявивши про намір поставити тут пишного пам'ятника, церемоніймайстер повів Шмуке поміж юрбою цікавих до ями, де мали спустити Понса. Та коли Шмуке побачив цю чотирикутню діру й чотирьох чоловіка, що тримали на линвах Понсову труну, над якою священник проказував останню молитву, у нього так стиснулось серце, що він і знепритомнів.
——————
- ↑ Назва в'язниці.