Кузен Понс/XXIX
| ◀ XXVIII | Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ XXIX, де читач бачить, що, так зване, розпечатання духівниці полягає в запечатанні всіх дверей |
XXX ▶ |
|
Топінар за допомогою фактора дому Соне й самого пана Соне поніс бідного німця в мармурницьке підприємство, де пані Соне й пані Вітельо, дружина пайового Соне спільника, взяли його під невсипущий і великодушний догляд. Топінар теж тут лишився, бо побачив, що Фрезьє, який здавався йому справжнім шибеником, завів розмову з фактором.
Через годину, коло половини на третю, нещасний простак — німець очутився. Шмуке здавалось, що він снив оці два дні. Він гадав, що прокинеться й побачить Понса живим. У нього на чолі стільки мокрих серветок було, і стільки йому соли та оцту нюхати давали, що він зрештою розплющив очі. Пані Соне присилувала Шмуке випити ситого бульйону, бо в мармурників як раз варили суп.
— Не часто нам доводиться приймати клієнтів, так глибоко засмучених, а все таки це трапляється щодва роки…
Нарешті Шмуке почав збиратися додому.
— Пане, — сказав тоді Соне, — ось малюнок, що Вітельо зробив спеціяльно для вас, цілу ніч просидів!.. Але в надхненні був! Це буде чудово…
— Це буде один із найкра́щих на Пер-Ляшез!.. — прикинула куценька пані Соне. — Але ж ви мусите вшанувати пам'ять приятеля, що лишив вам усі свої достатки…Цей проєкт, ніби то спеціяльно зроблений, був виготовлений для славетного міністра де-Марсе; але вдова зажадала доручити цей пам'ятник Стідманові; отже, проєкта цих підприємців відкинуто, бо пам'ятник усіх вжахнув своєю нікчемністю. Тоді постаті показували собою Липневі дні, де великий міністер себе виявив. Потім Соне й Вітельо змінили їх на „три слави“ — Армію, Фінанси та Родину для пам'ятника Шарлеві Келлеру, але й цього пам'ятника виконав Стідман. Упродовж одинадцяти років цей проєкт пристосовували до всяких родинних потреб, але, змальовуючи його цей раз, Вітельо перетворив три постаті на геніїв музики, скульптури й малярства.
— Воно дрібницю коштує, якщо взяти під увагу деталі й побудову, але за півроку ми його зробимо, — сказав Вітельо. — Ось кошторис і замовлення… шість тисяч франків без робочої сили.
— Якщо ви, пане, хочете з мармуру, — сказав Соне, більший фахівець у мармурі, — то це буде дванадцять тисяч, але ви й себе увічните разом із вашим приятелем…
— Я зараз довідався, що духівницю заперечуватимуть, — шепнув Топінар на вухо Вітельо, — і що спадщину візьмуть законні спадкоємці: ідіть до президента Камюзо, бо в цього бідолахи не буде й ліяра…
— Ви нам завжди отаких клієнтів водите! — сказала пані Вітельо факторові, починаючи сварку.
Топінар повів Шмуке на Нормандську вулицю пішки, бо жалібні екіпажі вже поїхали туди.
— Не покитайть мене!.. — сказав Шмуке Топінарові.
Топінар хотів іти, здавши бідного музиканта на руки пані Соваж.
— Вже, добродію Шмуке, четверта година, треба обідати йти… Моя дружина, вона капельдинерка, не знатиме, де це я подівся. А ви знаєте, театр відчиняється за чверть шоста…
— А тош, снаю… але потумайть, що я сам на земля, без мій бриятель. Ви блакаф за Понс, просфітлійть мене, я як у темна ніч, а Бонс касав мені, що коло мене шаграї…
— Я вже побачив це, оце зараз не дав вам у Кліші попасти!
— Ґліші?.. — скрикнув Шмуке — я не розумій…
— Бідолашний! Ну, не турбуйтесь, я прийду. До побачення.
— То попачень!.. — сказав Шмуке, падаючи майже мертвий від притоми.
— До побачення! — сказала пані Соваж Топінарові таким тоном, аж служника вразило.
— О, що це ви, хазяйко?.. — глузливо мовив він. — Так тримаєтесь, немов злодій у мелодрамі.
— Сам злодій! Вам чого тут треба? Чи не думаєте ви за панові справи взятись та підживитись трохи?..
— Підживитись!.. Покоївка!.. — з гонором відказав Топінар. — Я собі бідний театральний служник, але буваю серед артистів, і знайте, що ніколи ні в кого нічого не просив! Чи може в тебе просив? Може тобі що винен, га, стара?..
— Театральний служник, а на прізвище як? — спитала козир-баба.
— Топінар, до ваших послуг…
— Всього найкращого, — сказала Соваж, — і привіт жінці, коли жонатий… це все, що мені треба було знати.
— Що вам, голубонько?.. — спитала, підходячи, пані Кантіне.
— Те, що лишіться ви, серденько, тут та обіда пантруйте, а я до свого пана збігаю…
— Він унизу, балакає з бідною пані Сібо, — вона плаче, як річка та розливається, — відповіла пані Кантіне.
Соваж так дременула сходами, аж приступки під ногами задрижали.
— Пане… — почала вона, відводячи Фрезьє від пані Сібо на кілька кроків.
І показала на Топінара, що якраз проходив, гордий з того, що сплатив борг своєму добродієві, застерігши його приятеля проти пастки, яку викрити йому допомогла практика залаштункового життя, де всі більше чи менше хитрують. Тож театральний служник гадав і надалі обороняти музиканта від усіх пасток, що на Його наївність наставлятимуть.
— Бачите оце ледащо!.. Це щось ніби чесне, свого носа в справи пана Шмуке хоче встромити…
— Хто це такий? — спитав Фрезьє.
— О, нікчемство…
— У справах немає нікчемств…
— Та це театральний служник, Топінар…
— Гаразд, пані Соваж! Робіть так і далі, матимете тютюнову крамницю.
І Фрезьє знову почав розмовляти з Сібо.
— Так я кажу, моя люба, що ви грали з нами й що ми зрікаємось усіх зобов'язань щодо спільника, який нас дурить!
— Де ж це я вас дурила?.. — спитала Сібо, беручись у боки. — Чи може налякати мене думаєте лихими поглядами та крижаним виглядом… Ви шукаєте, як би вам своїх обіцянок здихатись, а ще чесним називаєтесь? Знаєте, хто ви такий? Наволоч ви! Так, так, казіться собі, а це з'їжте!..
— Не треба лаятись, не треба гніватись, серденько, — сказав Фрезьє. — Вислухайте мене! Ви вже добре підживились… Цього ранку, поки до похорону лагодились, я знайшов ось каталога, написаного в двох примірниках рукою самого пана Понса, і випадково звернув увагу на таке…
Він прочитав, розгорнувши рукописний каталог:
„№ 7. Чудовий портрет роботи Себастяна дель Пйомбо, написаний на мармурі 1546 року, куплений в одної родини, що викрала його з Тернійського собору. На цьому портреті, до пари якому був єпископ, що купив якийсь англієць, змальовано мальпійського лицаря на молитві, й висів він над домовиною родини Россі. Коли б не дата, цей твір можна було б приписати Рафаелеві. Він здається мені вищим проти портрета Баччо Брандінеллі, що в музеї; той трохи суховатий, а цей мальтійський лицар має свіжість, бо на „ляваньї“ (ґрифельній дошці) малюнок добре зберігається.
— Глянув я на місце № 7, — казав Фрезьє, — аж там портрет дами за підписом Шардена й без № 7… Поки церемоніймайстер вербував людей, щоб покров нести, я перевірив картини й знайшов вісім звичайних непонумерованих полотен замість творів, що їх небіжчик Понс зазначив, як найголовніші… Нарешті, бракує маленької картини Мецу на дереві, теж відзначеної, як шедевр.
— А я сторожкою до картин була, чи що? — сказала Сібо.
— Ні, але ви були довіреною жінкою, ви провадили господарство й справи пана Понса, а тут крадіжка…
— Крадіжка! так знайте, що картини продав Шмуке з наказу самого Понса, щоб мати гроші на видатки.
— Кому?
— Елі Маґусові та Ремонанкові…
— За скільки?
— Не пригадаю собі!..
— Слухайте, добродійко Сібо, ви підживились, і добре підживились!.. — сказав Фрезьє. — Я буду за вами наглядати, ви в мене в руках… Служіть мені, так я мовчатиму! У всякому разі, ви розумієте, що не повинні надіятись на щось від президента Камюзо після того, як зважились обікрасти його…
— Я знала, добродію Фрезьє, що з усього для мене вийде пшик… — відповіла Сібо, злагіднівши від слів „я мовчатиму“!
— Це ви посваритись із панією хочете, — сказав Ремонанк, надійшовши, — не гаразд воно! Картини продано за спільною згодою між паном Понсом і Маґусом та мною, ми три дні згаяли, поки договорилися з небіжчиком, бо він марив своїми картинами! Ми маємо поправні квитанції, і коли ми дали, як водиться, панії сотню-півтори франків, то це ж ми скрізь даємо, де щось купуємо. Ох, добродію, якщо ви наміряєтесь скривдити беззахисну жінку, то поганий із вас купець!.. Слухайте, пане повірений: Маґус усьому голова, і якщо ви не помиритесь з панією, якщо не дасте їй усього, що пообіцяли, то почекайте на продажу колекції, побачимо, скільки ви втратите, коли проти вас будемо Маґус і я! Ми зуміємо підбити покупців… Замість шістьсот чи вісімсот тисяч франків візьмете тільки двісті!— Добре, добре, побачимо! Ми не продамо, — сказав Фрезьє, — або продамо в Лондоні!
— Знаємо Лондон! — сказав Ремонанк. — Там пан Маґус у такій самій силі, як і тут.
— Прощайте, пані, візьмусь розплутувати ваші грішки, — сказав Фрезьє, — звичайно, коли ви мене не слухатимете, — додав він.
— Злодюжка!..
— Бережіться, — сказав Фрезьє, — я буду мировим суддею.
Вони розійшлися з погрозами, яких значіння обоє добре розуміли.
— Дякую, Ремонанку! — сказала Сібо. — Бідній вдові так потрібно мати оборонця.
Коли десятої години ввечері Ґодісар викликав до свого кабінету оркестрового служника. Ставши біля каміна, Ґосідар прибрав наполеонівської постави, яку засвоїв собі, відколи почав керувати акторами, танцівниками, статистами, музикантами, машиністами й мати справу з авторами. Звичайно він закладав праву руку за жилета, тримаючись нею за ліву шлейку, а голову одвертав трохи вбік і дивився в просторінь.
— А, Топінаре, ви що, ренту маєте?
— Ні, пане.
— Так, виходить, шукаєте кращої посади? — спитав директор.
— Ні, пане… — відповів служник, збліднувши.
— Що за чорт! Твоя жінка капельдинеркою в першому ярусі… Я тримаю її з пошани до свого зруйнованого попередника… Тебе я взяв чистити вдень лямпи за лаштунками, нарешті приставив тебе до партитур. Та це не все! Ти маєш двадцять су від вистави, коли виходиш страхіттями й командуєш чортами в пеклі. На цю роботу всі служники ласі, тобі заздрять, друже, в театрі, де в тебе є вороги.
— Вороги!.. — сказав Топінар.
— У тебе троє дітей, старший грає дитячі ролі й одержує п'ятдесят сантимів від вистави!..
— Пане…
— Дай но сказати… — грізно мовив Ґодісар. — І в такому становищі ти хочеш покинути театр…— Пане…
— Ти хочеш плутатись у справи, до спадщини тобі діло!.. Та тебе ж нещасного, як яйце роздушать! Мене підтримує його ясновельможність граф Попіно, людина розумна й міцна на вдачу, якого король мав мудрість знову покликати до своєї ради… Цей державний діяч, цей високий політик — я кажу за графа Попіно, — одружив свого старшого сина з дочкою президента Камюзо, одного з найзначніших і найшановніших представників вищого судового урядництва, одного з світочів суду. Знаєш суд? Так от, він є спадкоємець свого кузена Понса, колись нашого дириґента, на похорон якого ти сьогодні вранці ходив. Я не ганю, що ти пішов віддати бідоласі останню шану… Але не бачити тобі своєї посади, якщо ти плутатимешся в справи достойного пана Шмуке, якому я бажаю всього найкращого, але в якого почнуться з Понсовими спадкоємцями делікатні справи… А що німець цей для мене мало що важить, а президент та граф Попіно важать багато, то я й раджу тобі покинути достойного німця, хай він сам із своїх справ викручується. У німців є свій окремий бог, і тобі нема що до нього в помічники йти! Слухай, лишайся служником!.. Кращого не вигадаєш!
— Зрозумів, пане директор, — приголомшено відповів Топінар.
Шмуке, що сподівався другого дня побачити бідного служника, єдиного хто оплакував Понса, втратив таким чином заступника, що випадок послав йому. Другого дня нещасний німець відчув, прокинувшись, незмірність своєї втрати, коли побачив порожнє помешкання. Вчора й позавчора події та клопіт створювали круг нього хвилювання, що розважало очі. Але тиша, що настає після того, як приятель, батько, син чи кохана жінка лежить уже в домовині, похмура й холодна тиша наступного дня буває жахлива, вона крижана. Його непереможно потягло до Понсової кімнати, але бідолаха не міг витримати її вигляду, вийшов і вернувся до їдальні, де пані Соваж накривала йому сніданок. Шмуке сів, але не міг нічого їсти. Раптом голосно забряжчав дзвінок, і з'явились три чорні постаті, яких пані Кантіне й Соваж вільно впустили. Перші дві були мировий суддя Вітель із своїм секретарем, а третій Фрезьє, що виглядав ще сухішим і лихішим, бо зазнав гіркого розчарування, довідавшись за існування поправної духівниці, що касувала могутню зброю, яку він так зухвало викрав.
— Ми прийшли, пане, — лагідно звернувся суддя до Шмуке, — накласти печаті…
Шмуке полохливо глянув на них, немов до нього по-грецьки звернулись.
— Ми прийшли на заяву адвоката Фрезьє, вповноваженого пана Камюзо де-Марвіля, спадкоємця свого кузена небіжчика Понса… — додав секретар.
— Колекція там, у великій залі та в спальні покійного, — сказав Фрезьє.
— Ну ходімо. Пробачте, пане, снідайте, будь ласка, — сказав суддя.
Наскок трьох чорних людей нагнав на бідного німця льодового жаху.
— Ви зрозуміли, пане, — сказав Фрезьє, скинувши на Шмуке отруйним поглядом, що гіпнотизував його жертов, як павук муху, — добитися на свою користь духівниці, при нотарі складеної, і повинні були чекати опору з боку родини. Родина не дозволить чужинцеві без боротьби обібрати себе, і ми це побачимо, пане, хто переможе: шахрайство, підступ чи родина!… Яко спадкоємці, ми маємо право вимагати, щоб накладено печаті, вони будуть накладені, і я хочу доглянути, щоб цей охоронний акт був виконаний, якнайсуворіше. Так воно й буде.
— Боше мій, боше мій! Чим я прогніфиф непо? — промовив простодушний Шмуке.
— Про вас багато балакають у будинку, — сказала Соваж. — Приходив тут, коли ви спали, низенький юнак, геть у чорному — ледащо, діловод пана Ганекена, і настернявся з вами побалакати; та ви ж спали, ще й стомлені вкрай були вчорашньою церемонією, так я сказала йому, що ви дали вповноваження панові Вільємо, діловодові Табаро, і коли справи які має, то хай до нього йде. „А, тим краще, сказав той молодик, з ним я порозуміюся. Треба показати духівницю президентові, а потім віддати до суду“. Тоді я його попросила, щоб прислав сюди пана Вільємо, як тільки зможе. Не турбуйтесь, добродію, знайдуться люди й на ваш захист. Поскубти вас не вдасться! У вас є один зубатий! Пан Вільємо покаже їм, де їхнє місце! А я вже полаялась із тією лякудрою Сібо — дверниця, бач, пожильців береться судити, каже вона, що ви вкрали в спадкоємців майно, що ви пана Понса під замком держали, підбили його на своє, а він, каже, божевільний був. Тоді й я їй, гадюці, не стерпіла: „Ви, кажу, злодійка й мерзота, потягнуть вас до суду, що ви панів своїх обікрали…“ Вона й підкрутила…
— Чи не бажаєте ви, пане, — сказав секретар, підходячи до Шмуке, — бути присутній, як накладатимуть печаті в кімнаті небіжчика?
— Ропіть що снайте, — сказав Шмуке. — Тайте мені збокіно фмерти…
— Вмерти кожен має право, — сміючись, відповів секретар. — Спадщина, це наша найкраща справа. Але рідко коли доводилось бачити, щоб єдиний спадкоємець та слідком за заповідачем у могилу йшов.
— А я піту, — сказав Шмуке, що після стількох ударів почував у серці нестерпучу муку.
— А, ось і пан Вільємо! — скрикнула Соваж.
— Бане Фільємо, — мовив бідний німець, — заступайть мене…
— Зараз, — сказав діловод. — Можу вас повідомити, що духівниця цілком поправна й безперечно буде затверджена в суді, який і введе вас у посідання… Матимете чудовий достаток.
— Я чутові тостаток! — скрикнув Шмуке в розпачу, що його підозрюють у корисливості.
— А що це там робить суддя з свічками та стрічками? — спитала Соваж.
— Печаті накладає… Ходімо, пане Шмуке, ви маєте право при тому бути.
— Ні, йтіть сам…
— Та навіщо ж печаті, коли ви в себе вдома й коли все тут ваше? — сказала Соваж, пробуючи на свій лад, по-жіночому тлумачити право.— Він, пані, не в себе вдома, він у пана Понса; певно, що йому все належить, але спадкоємець не може нічого взяти із спадщини без того, що зветься у нас уводом посідання. Це робить суд. А коли спадкоємці, що їх заповідач позбавив спадщини, противляться вводу в посідання, тоді починається процес… А що невідомо, кому саме припаде спадщина, то всі цінності опечатують, і нотарі спадкоємців складають інвентар у законний термін. Оце й усе.
Почувши вперше за життя своє таку мову, Шмуке вкінець стерявся, голова його впала на спинку крісла, де він сидів, — вона така важка була, що йому не сила було її тримати. Вільємо пішов поговорити з секретарем та суддею і з юридичним спокоєм був присутній при накладанні печатів, яке, коли спадкоємців немає, не обходиться без жартів та прикладок про речі, що їх отаким чином замикають до розділу. Нарешті четверо правників зачинили залю й вийшли за секретарем до їдальні. Шмуке дивився на цю механічну операцію, яка полягає в накладенні печаті мирового судді на стрічку до дверей та шафів.
— Передусім у цю кімнату,—сказав Фрезье, показуючи на кімнату Шмуке, звідки двері виходили до їдальні.
— Та це ж кімната пана Шмуке! — скрикнула Соваж, загородивши собою двері.
— Ось договір на помешкання, — сказав жахливий Фрезьє, — ми знайшли його між паперами; він складений не на Понса та Шмуке, а на самого Понса. Все це помешкання належить до спадщини… Крім того, — сказав він, відчинивши двері до кімнати Шмуке, — гляньте, пане суддя, тут повно картин.
— Справді, — сказав мировий суддя, що зразу ж погодився з Фрезьє.