Кузен Понс/XXX

Матеріал з Вікіджерел
Бідні родичі. Кузен Понс
Оноре де-Бальзак
пер.: В. Підмогильного

Розділ XXX. Фрезьє збирає
Харків ; Київ: Державне видавництво України, 1929
 
Розділ XXX.
ФРЕЗЬЄ ЗБИРАЄ.

— Стривайте, панове, — сказав Вільємо. — Чи подумали ви, що цим ви вигоните спадкоємця, якого права ще не заперечені.

— Так, так! — сказав Фрезьє. — Ми заперечуємо проти видачі спадщини.

— З якого приводу?

— Про це ви довідаєтесь, мій любий, — глузливо сказав Фрезьє. — Зараз ми не заперечуємо проти того, щоб спадкоємець забрав з кімнати все, що заявить своїм; але кімната буде опечатана. А сам хай перебирається туди, де йому хочеться.

— Ні, — сказав Вільємо, — він залишиться в кімнаті!..

— Як саме?

— Викличу вас до суду, — сказав Вільємо, — і заявлю, що ми живемо тут із половини, і ви нас не виженете… Забирайте картини, зазначіть, що належить покійному, а що моєму клієнтові, але клієнт мій залишиться тут… мій любий!..

— Я піту! — сказав старий музикант, у якого знайшлось трохи енергії, коли він почув цю гидку суперечку.

— Добре зробите! — сказав Фрезьє. — Це звільнить вас від витрат, бо позиву ви не виграєте. Договір є формальний…

— Договір! Договір! — сказав Вільємо. — Це справи довіри…

— Їі не можна довести свідками, як у карних справах… Чи ви хочете вдатись до експертизи, перевірок… судових постанов та процесу?..

— Ні, ні! — злякано скрикнув Шмуке. — Я перепирась, я йту

Життя Шмуке було, мимо його волі, життям філософа-циніка, такі бо він його спростив. У нього було тільки дві пари черевиків, пара чобіт, два костюми, тузінь сорочок, тузінь хусточок, чотири жилети та чудова люлька, яку подарував йому Понс разом із вишиваним кисетом. Він зайшов до кімнати, схвильований до обурення, забрав усі свої речі й склав їх на стільця.

— Фсе це моє!.. — сказав він з простотою, гідною Цінціната. — Біяно теш моє.

— Гукніть когось на допомогу, пані, — сказав Фрезьє до Соваж, — щоб винесли піяно й поставили на площадку.

— Ви вже занадто жорстокий, — сказав Вільємо, — Розпоряджатись має право суддя, він тут головний.

— Там є цінності, — сказав секретар, показуючи на кімнату.

— До того ж добродій добровільно йде, — зауважив мировий суддя.

— Такого клієнта пошукати! — сказав Вільємо, обурившись на Шмуке. — Ви ганчірка!..

— Отнакофо де фмерті! — сказав Шмуке, виходячи. — У цих лютей свірячі оплич… По сфої фпогі речі я прийшлю, — додав він.

— Де ви, пане, йдете?

— Сфіт за очі! — відповів єдиний спадкоємець, зробивши рух величної байдужости.

— Дасте мені знати, — сказав Вільємо.

— Вистеж його, — шепнув Фрезьє діловодові.

Пані Кантіне настановлено на охоронницю печатів і з знайдених у помешканню грошей їй видано п'ятдесят франків платні.

— Все йде гаразд, — сказав Фрезьє Вітелеві, коли Шмуке пішов. Якщо ви хочете податись у демісію на мою користь, сходіть до пані президентової де-Марвіль, ви порозумієтесь із нею.

— Ви натрапили на якогось тюхтію! — сказав мировий суддя, показуючи на Шмуке, що востаннє дивився з двору на вікна помешкання.

— Атож, діло зроблено! — відповів Фрезье. — Ви вільно можете віддати свою внучку за Пулена, він буде за головного лікаря в шпиталі для сліпих.

— Побачимо! Прощайте, пане Фрезьє, — по-товариськи мовив суддя.

— Спритна людина! — сказав секретар. — Далеко піде, шахрай!

Було коло дванадцятої години; старий німець машинально пішов дорогою, якою з Понсом ходив, і про Понса думав — він увесь час його бачив, почував його коло себе, й прийшов до театру, звідки якраз вийшов його приятель Топінар, що кінчив оце чистити лямпи, гадаючи про директорову тиранію.

— А, ось хто мені трепа! — скрикнув Шмуке, спиняючи нещасного служника. — Добінаре, в тебе є бомешкань?..

— Атож, пане.

— І ротина?

— Звісно.

— Хочеш усяти мені за карчівника? О, я топрі платійть, у мене тевятсот франк ренти… а шити мені фже не товга… Я тобі не заважайтім… їм я фсе!.. У мене одна бристрасть, це курійть люлька… Я тебе ліплю, по ти отин плакаф за Бонс.

— Залюбки, пане, та уявіть собі, що пан Ґодісар дав мені доброго прочухана…

— Брошухан?

— Тобто, сказати, чуба мені намилив.

— Чупа намилиф?

— Вилаяв мене, що я за вас тяг… Отож, треба бути дуже обережним, коли ви перейдете до мене! Та навряд чи ви зостанетесь, бо ви не знаєте, як живуть такі злидні, як я…

— Мені краще пітна ротина чесний чоловіка, які блакаф за Бонс, ніш Дюїльрі, де люти з сфірячі облич! Я зарас пачіф у Бонса свірі, які фсе пошруть!..

— Ходімо, пане, самі побачите, — сказав служник. — А втім… порадьмося з жінкою.

Шмуке, як баран, пішов за Топінаром, що повів його в одну з тих жахливих місцевостей, які можна назвати виразками Парижу. Зветься вона Сіте-Броден. Це вузький прохід, обставлений тими будинками, що їх задля спекуляції будують, і виходить він на вулицю Бонді, там де вона затемнена від величезної будівлі театру Порт-Сен-Мартен, одної з паризьких бородавок. Пішоходи в цьому пасажі прокопані нижче від вуличного бруку, а сам він іде схилом до вулиці Матюрендю-Тампль і кінчається внутрішньою вуличкою, що замикає його в формі літери „Т“ На цих двох, отак, розташованих, вуличках стоїть десятків зо три шести й сьомиповерхових будинків, де й на подвір'ях, і в помешканнях скрізь крамниці, підприємства та різні фабрики. Це передмістя Сент-Антуан у мініятюрі. Тут виробляють меблі, різьблять мідь, шиють театральне вбрання, обробляють скло, розмальовують порцеляну, продукують усі ті вигадки та дріб'язок, якими торгує Париж. Брудний і прибутковий, як торгівля, пасаж цей, де завжди повно перехожих, возів та бендюгів, має гидкий вигляд, а людність, що в ньому кишить, цілком пасує до обстанови та місцевости. Це все фабричний народ, народ вправний у ручній праці, яка підтинає його розум. Топінар жив у цьому квітущому, як прибуток, пасажі заради дешевого помешкання. Він мешкав у другому будинку ліворуч від початку вулиці. З його помешкання на шостому поверху розгортався краєвид на смугу садів, що ще залишились і належать до трьох чи чотирьох великих осібників на вулиці Бонді.

Помешкання Топінарове складалося з кухні та двох кімнат. У першій були діти. Тут стояли два маленькі дерев'яні непофарбовані ліжка та висіла колиска. Друга була кімната подружжя. Кухня правила й за їдальню. Вгорі було щось ніби горище на шість футів заввишки, вкрите цинком і з маленьким віконцем. До нього вели нефарбовані дерев'яні сходи, що звалися тутешнім жаргоном „мірошникова драбина“. Ця кімната, призначена для прислуги, дозволяла вважати житло Топінарове за окреме помешкання й брати за його чотириста франків. Щоб заличкувати кухню, при вході постановлено дугасту перетинку з віконцем у кухню — для цього з'єднано кухенні двері з дверима до кімнати. У цих трьох кімнатах з цегляною підлогою, з жахливими шпалерами по шість су за шматок та з лихенькими камінами, вульгарно розмальованими під колір дерева, жило п'ять душ родини, з яких троє дітей. Тож кожен може догадатись, як глибоко були подряпані стіни скрізь там, де тільки сягала дитяча рука. Багатим людям і не уявити простоти кухенного начиння, що складалося з листа, казанка, рашпера (?), двох-трьох бляшаних кавників та сковороди. Білий та брунатий фаянсовий посуд коштував разом дванадцять франків. Стіл був заразом і куховарити і їсти. Меблів було тільки два стільці й два дзиґлики. Під дашком над піччю хоронився запас дров та вугілля. У кутку стояла балія, де прано, часто й уночі, білизну. Кімната, де жили діти, була заснована мотуззям сушити білизну й обліплена театральними афішами та гравюрами, вирізаними з газет чи з проспектів ілюстрованих книжок. Видима річ, коли батьки о шостій годині рушали на службу до театру, родина лишалась на руках старшого Топінара, якого шкільні підручники лежали в куточку. По багатьох родинах у нижчих кляс дитина, коли доходить шести-семи років, починає бути за матір своїм меншим сестрам та братам.

З цього коротенького нарису можна зрозуміти, що Топінари були, мовляв, бідні, але чесні. Топінарові було сорок років, а дружині його, колишній прима-хористці й коханці, мовляли люди, збанкротованого директора, якого заступив Ґодісар, було, певно, років із тридцять. Льольота була колись вродлива, але нещастя попередньої адміністрації так на неї вплинули, що вона примушена була взяти з Топінаром театральний шлюб. Вона певна була, що коли родина піднесе свій місячний бюджет до сто п'ятдесяти франків, Топінар виконає свої присяги перед законом хоч би тим, що всиновить її дітей, яких він дуже любив. Вільними хвилинами вранці пані Топінар шила на театральну костюмерню. Ці невтомні служники заробляли велетенською працею дев'ятсот франків річно.

— Ще поверх! — казав після третього поверху Топінар до Шмуке, який навіть не розумів, угору чи вниз він їде, так бо пригнітило його горе.

Коли служник, вдягнутий, як і всі робітники, в біле полотно, відчинив двері до кімнати, чути було, як пані Топінар крикнула:

— Цитьте, діти! Ось батько йде!

А що діти, мабуть, робили з батька все, що їм хочеться, то старше, згадуючи Олімпійський Цирк, скакало собі верхи на мітлищі, друге свистіло, в бляшану дудку, а третє теж силкувалось не відставати від старших. Мати шила театральний костюм.

— Цитьте, — крикнув Топінар, — а то наб'ю! їм завжди треба отак сказати, — тихенько додав він Шмуке. — Слухай, люба, — сказав він дружині, — ось пан Шмуке, приятель бідного Понса, він не знає, куди йому подітись і хоче оселитись у нас; я йому, звісно, сказав, що в нас не пишно, на шостому живемо, що тільки горище можемо йому дати, а він обстоює…

Шмуке сів на стільця, що присунула йому жінка, а діти, сполошені появою незнайомого, збились гуртом і почали пильно та мовчки на нього роздивлятись; але огляд цей триває одну тільки мить, бо дітвора, як і собаки, пізнають усе не так розумом, як чуттям. Шмуке й собі задивився на гарненький гурток, де була п'ятирічна дівчина, та, що свистіла в дудку, з чудовим білявим волоссям.

— Фона потіпна до німочка! — сказав Шмуке й кивнув їй, щоб підійшла.

— Вам буде там дуже кепсько, — сказала робітниця, — коли б не діти при мені, я віддала б вам нашу кімнату.

Вона відчинила двері до кімнати й провела в неї Шмуке. В цій кімнаті були всі розкоші помешкання. Ліжко з червоного дерева було прибране блакитною перкалевою запоною з білими торочками. На вікні висіли завіски, з того ж таки блакитного перкалю. Комода, стіл до письма й стільці, хоч і з червоного дерева, виглядали чистенько. На каміні стояв годинник та свічники, певно подаровані колись від банкрута, якого портрет — жахливий портрет роботи П'єра Ґрасу, — висів над комодою. Діти цікаво зазирали в кімнату, бо заходити сюди їм суворо заборонялось.

— Отут вам було б добре, — сказала робітниця.

— Ні, ні, — відповів Шмуке. — Мені фше не товго шити, мені трепа куток на змерть.

Замкнувши двері до кімнати, пішли до мансарди, і тільки Шмуке її побачив, зразу ж скрикнув:

— Оце мені й трепа!..Поки не перепрафся до Бонса, я ніколи лібше не жив.

— Ну, то треба купити тільки розкладачку, два матраци, узголів'я, подушку, два стільці та стола. На це не скільки й треба — п'ятдесять екю разом з мискою та глечиком до вмивання й килимкою до ліжка.

Про все умовились, тільки п'ятдесяти екю бракувало. Шмуке, бачивши злидні своїх нових друзів, цілком природно спало в голову взяти в директора свою платню, до того ж він був за два кроки від театру. Він зразу ж пішов туди й застав Ґодісара. Директор зустрів Шмуке підкреслено ввічливо, як звичайно акторів зустрічав, і здивувався, коли Шмуке попросив за місяць платню.

— Чорт бери, мій любий, — сказав йому директор, — німці завжди вміють полічити, навіть скрізь сльози… Я думав, що ви будете вдячні й за саму тисячу франків винагороди. Я ж дав вам річну платню й гадав, що на цьому ми квити!

— Ми нічо не одержаф, — сказав добрий німець, — і коли я пришоф то вас, то яш на вулиця й бес ліяраф кишені… Кому фі тал винагорот?

— Вашій дверниці!..

— Пань Зіпо! — скрикнув музикант. — Фона фбила Бонс, фона його опікрала, протала… Тухівниця його хотіла спалійть… Це шахрай, страхіть!..

— Але ж, любий, як це ви опинились на вулиці, без грошей і без притулку, коли ви — єдиний спадкоємець? Це не логічно, як кажуть.

— Мене фігнано… Я чушинець, не розумійся на закон

— Бідолаха! — подумав Ґодісар, передбачаючи можливий кінець нерівної боротьби. — Слухайте, — сказав він, — знаєте, що треба зробити?

— У мене є пофірені

— Ну, так зразу ж погоджуйтесь із спадкоємцями добровільно; одержите від них гроші та дожиттьову ренту й житимете собі спокійно…

— Мені краще й не трепа! — відповів Шмуке.

— Ну, так дозвольте мені все це полагодити, — сказав Ґодісар, якому Фрезьє розповів напередодні свій плян.

Ґодісар гадав, що вислужиться перед молодою віконтесою Попіно та перед її матір'ю, коли доведе до щасливого кінця цю брудну справу, і потрапить колись щонайменше до Державної Ради.

— Я таю фам упофновашень.

— От і гаразд! Передусім ось вам сто екю… — сказав Наполеон бульварних театрів.

Він здобув із гаманця п'ятнадцять люї й подав їх музикантові.

— Маєте тут за півроку платню, а потім, коли покинете театр, віддасте мені. Тепер полічімо, скільки ви витрачаєте на рік, скільки вам треба, щоб бути щасливим? Ну, ну, уявіть собі Сарданапалівське життя!..

— Мені трепа два костюм, на зима й на літо

— Триста франків! — сказав Ґодісар.

— Чотири бар черефик

— Шістдесят франків.

— Банчіх.

— Дванадцять пар, це тридцять шість франків.

— Шість зорочок.

— Шість перкалевих сорочок, двадцять чотири франки, й ще шість полотняних, сорок вісім, разом сімдесят два. Маємо чотириста шістдесят вісім, хай буде п'ятсот з краватками та хусточками й сто франків на прання… шістсот франків! А на прожиття скільки?.. Три франки на день?

— Ні, це пагато

— Нарешті, вам потрібні капелюхи… Це буде півтори тисячі франків і ще п'ятсот на помешкання — дві тисячі. Хочете, я дістану вам дві тисячі франків дожиттьової ренти… добре гарантованої?..

— А дутюн?

— Дві тисячі чотириста!.. У вас, дядьо Шмуке, це тютюном зветься?.. Дадуть вам і тютюну. Отже, дві тисячі чотириста франків дожиттьової ренти…

— Це не фсе! Я хочу пефну сума котіфкою

— На пришпильки!.. Звичайно! От і німці, наївними називаються! Старий Роберт Макер!.. — подумав Ґодісар. — Що ж ви хочете? — ще раз запитав він. — Тільки на цьому вже кінець.

— Це щоп сплатійть звященні порг.

— Борг! — подумав Ґодісар. — Що за шахрай! Гірший за аристократа! Зараз він векселя вигадає! Треба швидше кінчати! Фрезьє теж не дуже завбачливий! Який борг, любий? Кажіть!..

— Отин тільки лютина блакаф за Бонсрасом за мною… У нього гарненький тіфчинка з чутові фолосся… мені зарас сталося, що я пачу тух моєї пітні Німеччина, яку мені не фарт було покидайть… Бариш не топрі до німець, тут з нас клузуйт… — сказав він, киваючи головою, так ніби людина, що добре розуміє життя на нашій землі.

— Він божевільний! — подумав Ґодісар.

І від жалю до цього простака в директора підступили до очей сльози.

— А, фі розумійть мене, бане тиректор! Тіфчинка ця в Добінара, що служійть у оркестра й сапалюйть лямпа. Бонс його любиф й топомагаф йому, фін один буф на похорон мого єтині бриятель, у церкви й на клатовищ… Я хочу три тисяч йому й три тисяч тіфчинка

— Бідолаха!.. — подумав Ґодісар.

Лютого вискочня зворушило оце благородство і вдячність німцева за те, що для світу було дрібницею, а для цієї овечки божої важило, як та шклянка води Босюе, більше за перемоги войовників. Під пихою, під брутальним бажанням висунутись і догнати свого приятеля Попіно, у Ґодісара було добре серце й добра вдача. Тож він відмовився під своїх зухвалих думок про Шмуке й став за нього.

— Все це ви матимете! Та я ще краще зроблю, любий Шмуке. Топінар людина чесна…

— Так, я сараз пачіф його фдома, фін пітно шиве з тіти, але не ремстфуй

— Я дам йому посаду касира, бо Бодран покидає мене…

— Ах, плагослофляй фас поше! — скрикнув Шмуке.

— Так от, мій хороший та добрий, приходьте сьогодні ввечері до нотаря Бертьє; все буде готове, і ви не знатимете злиднів до кінця своїх днів… Одержите шість тисяч франків і працюватимете в мене з Ґаранджо за ту саму платню, як і з Понсом.

Ні, мені фше не шити!.. — сказав Шмуке — Ніщо мені нецікафе… я роспиті

— Бідне ягня — подумав Ґодісар, попрощавшись із німцем. — А зрештою, хто дужчий, той і взяв. Як то сказав незрівняний Беранже:

Бідні барани, завжди вас стригтимуть!

І заспівав цю політичну сентенцію, щоб утишити своє хвилювання.

— Хай подадуть карету — сказав він кур'єрові.

Він вийшов і крикнув візничому:

— На Ганноверську вулицю!

Честолюбство опанувало його геть зовсім! Він бачив себе в Державній Раді.