Кузина Бета/I
| ◀ Передмова | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ I. Де тільки пристрасть не моститься? |
II ▶ |
|
В середині липня 1838 року в одній з тих карет, що їх недавно пустили по паризьких площах і назву їм приклали „мілорди“, їхав по Університетській вулиці гладкий чоловік середнього зросту в уніформі капітана національної гвардії.
Серед парижан, яких мають за людей розумних, трапляються й такі, що уявляють себе в уніформі багато кращими, ніж у звичайній одежі, а жінок наділяють таким зіпсованим смаком, до якого, мовляв, мусить дуже пасувати вигляд хутрової шапки та військового впорядження.
Фізіономія цього капітана, що належав до другого легіону, пашила самовдоволенням, яке надавало блиску його червонястому, досить брезклому обличчю. По тій авреолі, що нею багатство, набуте в торгівлі, позначає чоло колишніх крамарів, можна було відгадати в ньому одного з паризьких обранців, що-найменше давнішого помішника мера своєї округи. Гордовито відхилившись у кутку „мілорда“, цей прикрашений орденами чоловік недбало скидав поглядом на перехожих, що в Парижі часто отак приймають на себе приємні посмішки, призначені для відсутніх прекрасних очей.
„Мілорд“ спинився між вулицями де-Бельшас та Бургонською коло великого нового будинку, поставленого на дільниці подвір'я, що належало до старого готеля з садом. Зберігся й самий готель[1] примітивної форми, що стояв у глибині садиби, зменшеної наполовину.
З самої манери, як капітан прийняв послуги візника, сходячи з „мілорда“, знати було п'ятдесятлітнього. Де-які рухи своєю одвертою важкотою мають нескромність метричного свідоцтва. Капітан знову надів на праву руку жовту рукавицю і, не питаючись у швайцара, попростував до ґанку першого поверху з таким виглядом, мов казав: „Це моє“. Паризькі дверники на око вправні, вони ніколи не спиняють людей з орденами, в синій одежі, важких на ходу, — словом, багачів пізнають відразу.
Весь цей перший поверх займав пан барон Гюло д'Ерві, комісар-розпорядник за Республіки, колишній генерал-інтендант армії, а в той час — директор одного з найважливіших відділів військового міністерства, державний радник, кавалер великого офіцерського ордену Почесного Легіону і т. ин., і т. ин.
Цей барон Гюло сам назвався „д'Ерві“ від назви своєї батьківщини, щоб відзначитись від свого брата, славетного генерала Гюло, гренадерського полковника в імператорській гвардії, якого імператор наділив титулом графа Форцгеймського після кампанії 1809 року. Старший брат, граф, що мусів піклуватись про молодшого, примістив його з батьківської обережности до військового уряду, де, завдяки їхнім подвійним послугам, барон спобіг і заробив Наполеонової ласки. З 1807 року барон був головним інтендантом війська в Еспанії.
Подзвонивши, буржуазний капітан через велику силу впорядкував свою одежу, що позакочувалась і ззаду, і спереду під натиском грушовидового черева. Видима річ, ліврейний лакей зразу-ж його постеріг, і цей важливий та ставний чоловік пішов за слугою, що оповістив, відчинивши до вітальні двері:
„Пан Кревель!“Почувши де прізвище, що так чудово пасувало до постати того, хто його мав[2], висока білява жінка, дуже добре збережена, стріпнулась, мов від електричного струму, і підвелась.
— Гортензіє, янголе мій, іди в сад з кузиною Бетою, — жваво промовила вона до дівчини, що вишивала неподалік від неї.
Граційно привітавшись із капітаном, панна Гортензія Гюло вийшла в засклені двері, повівши з собою стару, худющу дівчину, що здавалась старшою за баронесу, хоч була проти неї на п'ять років молодша.
— Справа йде про твоє весілля, — шепнула кузина Бета на вухо молодій Гортензії, зовсім, здається, не ображаючись на те, що баронеса так їх вирядила, її саму вважаючи ні за що.
Таку безцеремонність можна було-б при потребі пояснити одежею цієї кузини.
На старій дівчині була мериносова сукня коринкового кольору, якої стрій та окрайка належали до часів реставрації, вишиваний комірчик, що коштував мабуть франків зо три, солом'яний капелюх, оздоблений синіми отласними цятками й солом'яною крайкою, як у базарних перекупок. Побачивши козлинні черевики, яких фасон свідчив про нужденного шевця, людина стороння не зважилася-б вітатись із кузиною Бетою, як з членом родини, бо вона зовсім нагадувала поденну швачку. Проте, стара дівчина, виходячи, пильно вклонилась панові Кревелю, що теж їй щиро відповів.
— Ви-ж прийдете завтра, панно Фішер? — сказав він.
— У вас нікого не буде? — спитала кузина Бета.
— Діти мої і ви, та й усі, — відповів візитер.
— Гаразд, — мовила вона, — тоді згода.
— Я, пані, до ваших послуг, — сказав капітан буржуазної поліції, ще раз уклоняючись баронесі Гюло.І глянув на пані Гюло так, як Тартюф дивиться на Ельміру, коли якийсь провінціяльний актор, у Пуатьє або в Кутансі, вважає за потрібне підкреслити суть своєї ролі.
— Якщо ваша ласка, пане, то там нам далеко краще буде розмовляти про справи, ніж тут у вітальні, — сказала пані Гюло, вказуючи на сусідню кімнату, яка в розташуванні помешкання була картярнею.
Цю кімнату тільки легенька перетинка відділяла від будуару, якого вікно виходило в сад, і пані Гюло покинула пана Кревеля на хвилинку самого, бо визнала за потрібне зачинити в будуарі вікно та двері, щоб їх, бува, хто не підслухав. З обережности вона навіть скляні двері у вітальні так само зачинила, посміхаючись дочці та кузині, що сиділи в старій альтанці край саду. Вертаючись, покинула двері до картярні розчинені, щоб почути, коли хто до вітальні зайде. Коли ходила на самоті сюди й туди за цією справою, всі думки її позначались на обличчі і хто побачив-би її, може й злякався-б її хвилювання. А коли верталась від вхідних дверей до картярні, лице її застелилось тією непорушною стриманістю, якою, здається, всі жінки, навіть найщиріші, чудово володіють.
Підчас цих, що-найменше чудних, приготовин, національний гвардієць оглядав обставу в кімнаті. Коли побачив шовкові завіси, колись червоні, а тепер збляклі під діянням сонця й витерті на бганках від довгого вжитку; килим, що з нього всі кольори посходили; меблі, яких позолота вицвіла, а шовкова оббивка, помережена плямами, облазила цілими смугами, — на його пласкому обличчі крамаря-вискочня наївно промайнуло задоволення, потім надія. Він дивився на себе в дзеркало над старовинним годинником стилю ампір, самого себе оглядаючи, коли це шелест шовкової сукні попередив його про баронесу. І він зразу-ж став у позицію.
Кинувшись на канапу, що, певно, дуже гарна була коло 1809 року, баронеса показала Кревелеві на крісло, якого ручки кінчались брондзовими головами сфінкса, на яких полущилась фарба, оголяючи по-декуди дерево, й запросила його сідати.
— Ваші перестороги, пані, були-б добрим знаком для…
— Коханця, — додала вона, уриваючи національного гвардійця.
— Нікчемне слово, — промовив він, притиснувши праву руку до серця й поводячи очима з таким виразом, що майже завжди смішить жінку, коли вона бачить його тверезо. — Коханець! Коханець! Скажіть краще — заворожений!
——————