Кузина Бета/IX
| ◀ VIII | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ IX. Де випадок, що дозволяє собі влаштовувати справжні романи, занадто добре провадить справи, щоб вони могли довго так тривати |
X ▶ |
|
ДЕ ВИПАДОК, ЩО ДОЗВОЛЯЄ СОБІ ВЛАШТОВУВАТИ СПРАВЖНІ РОМАНИ, ЗАНАДТО ДОБРЕ ПРОВАДИТЬ СПРАВИ, ЩОБ ВОНИ МОГЛИ ДОВГО ТАК ТРИВАТИ.
З умовою цілковитої таємниці Гортензія розповіла суть своїх розмов із кузиною Бетою. Потім показала вдома батькові славнозвісну печатку, як доказ проникливости своїх здогадів. Батько здивувався в душі на глибоку вправність молодих дівчат, зворушених інстинктом, і визнав простоту плану, що його ця ідеальна любов навіяла невинній дівчині за одну ніч.
— Побачиш іще шедевр, що я допіру купила; його зараз принесуть, і любий Венцеслав прийде разом з торгівцем… Творець такої групи напевно здобуде багатство; але допоможи йому своїм впливом дістати замовлення на статую, а потім помешкання в Інституті…
— Ну й швидка ти! — скрикнув батько. — Та коли-б вам дозволити, то ви зразу побралися-б у законний термін, за одинадцять день…
— Треба одинадцять день чекати? — відповіла вона, сміючись. — Та я полюбила його за п'ять хвилин, як ти маму полюбив, коли побачив! І він мене любить так, ніби ми знайомі вже два роки. Так, — сказала вона, відповідаючи на батьків жест, — я прочитала десять томів кохання в його очах. І хіба ви з мамою не погодитесь віддати мене за нього, коли буде доведено, що це геніяльна людина? Скульптура — це найперше з мистецтв! — скрикнула вона, плескаючи в долоні та підплигуючи. — Стривай, я все тобі зараз скажу…
— Хіба є ще щось?.. — посміхаючись спитав батько.
Ця цілковита й балакуча невинність цілком заспокоїла барона.
— Признання найпершої важливости, — відповіла вона. — Я любила його, не знаючи, але божевільно закохалася годину тому, коли побачила його.
— Трохи занадто, — мовив барон, якого ця наївна пристрасть розвеселила.
— Не карай мене за довірливість, — відказала вона. — Так-бо гарно крикнути в серце батькові: „я люблю, я щаслива від любови!“ Зараз ти побачиш мого Венцеслава! Яке сумовите чоло!.. сірі очі, де блищить сонце генія!.. і який він виборний! Як ти думаєш, Лівонія — це гарна країна?.. Кузині Беті дружитись з цим молодиком, коли вона в матір йому годиться!.. Та це-ж убивство! Як я заздрю на те, що вона, мабуть, зробила для нього! Здається мені, їй невесело буде на моєму весіллі.
— Слухай, янголе мій, не будьмо нічого таїти від твоєї матери, — сказав барон.
— Треба буде показати їй цю печатку, а я обіцяю вже не зрадити кузину, яка, каже вона, боїться маминих жартів, — відповіла Гортензія.
— З печаткою ти розводиш делікатність, а коханого в кузини Бети крадеш!
— За печатку я їй обіцяла, а за автора її не обіцяла нічого.
Ця пригода, патріярхальна своєю простотою, надзвичайно пасувала до таємного становища цієї родини; то-ж барон, похваливши дочку свою за щирість, сказав їй, що віднині вона мусить покластись на розважливість своїх батьків.
— Ти-ж розумієш, донечко, що не твоє діло перевіряти, чи коханий твоєї кузини, справді граф, чи в порядкові його папери й чи надійна його поведінка. Що-ж до кузини, то вона відмовила п'ятьом женихам, коли була молодша на двадцять років, — тут перешкод не буде, я за це беруся.
— Слухайте, тату, якщо ви хочете віддати мене заміж, то не кажіть кузині про нашого коханого, аж поки не підписуватимемо шлюбний контракт. Вже півроку я розпитую її про це… І в ній є щось таке нез'ясовне…
— Що саме? — зацікавлено спитав барон.
— Словом, погляди її бувають негарні, коли я далеко заходжу, хоч-би й жартуючи, що-до її коханого. Збирайте довідки, але дозвольте мені самій керувати справою. Моя щирість мусить вас заспокоїти.
— Господь сказав: „Пустіть дітей, хай приходять до мене!“, до цих дітей і ти належиш, — трохи глузливо відповів барон.
Після сніданку оповістили про торгівця, артиста й групу. Раптовий рум'янець, що спахнув у дочки на щоках, спочатку стурбував баронесу, потім вона придивилась уважніше, і ніяковість Гортензії, вогонь у її погляді незабаром викрили їй таємницю, що так кепсько ховалась у молодому серці.
Граф Стейнбок, одягнений геть у все чорне, видався баронові дуже виборним молодиком.
— Ви можете зробити брондзову статую? — спитав він, тримаючи в руках групу.
Щиро полюбувавшись на неї, він передав брондзу дружині, що на скульптурі не розумілася.
— Статую! Пане барон, статую не так важко зробити, як виліпити такого годинника… ось добродій ласкаво його приніс, — відповів артист на баронове питання.
Торгівець улаштовував на буфеті в їдальні віщану модель дванадцяти Годин, що їх Амури силкувались спинити.
— Лишіть мені свого годинника, — сказав барон, вражений красою цього твору — я хочу показати його міністрам внутрішніх справ та торгівлі.— Що це за молодик, який так цікавить тебе? — спитала баронеса в дочки.
— Щоб артист який мав гроші, то заробив-би на цій моделі сто тисяч франків, — сказав торгівець рідкощами, що прибрав тямущого й таємничого вигляду, прочитавши приязнь у очах дівчини та митця. — Досить тільки продати двадцять примірників по вісім тисяч франків, бо-ж зробити кожного примірника коштуватиме коло тисячі екю; та коли занумерувати кожен примірник, а саму модель знищити, то знайдеться двадцять аматорів, які охоче стануть єдиними власниками цього твору.
— Сто тисяч франків! — скрикнув Стейнбок глянувши по черзі на торгівця, на Гортензію, на барона й на баронесу.
— Так, сто тисяч франків! — потвердив торгівець, — і коли-б у мене гроші були, я сам купив-би її у вас за двадцять тисяч франків; бо коли знищити модель, це було-б моєю власністю… Але якийсь принц заплатить за цей шедевр тридцять або сорок тисяч франків і прикрасить ним свою вітальню. Мистецтва ще не створили годинника, що-б задовольняв і міщан, і знавців, а ваш годинник, пане, розв'язує цю важку справу…
— Ось маєте, пане, — сказала Гортензія, даючи шість золотих торгівцеві, що зразу й пішов.
— Нікому в світі не кажіть про цю візиту, — сказав митець торгівцеві, нагнавши його на порозі дверей. — Якщо спитають, де ми віднесли групу, назвіть герцога д'Ерувіля, славетного аматора, що живе на вулиці де-Варен.
Торгівець кивнув головою на знак згоди.
— Як вас звати? — спитав барон митця, коли той вернувся.
— Граф Стейнбок.
— Маєте документи, що стверджують ваше становище?
— Так, пане барон, вони писані російською та німецькою мовою, але законно не стверджені…— Ви почуваєтесь на силу зробити статую дев'ять футів заввишки?
— Так, пане.
— Гаразд, якщо осіб, з якими я маю порадитись, задовольнять ваші роботи, то я можу дістати вам замовлення на статую маршала Монкорне, що хотять поставити на його домовині в Пер-Ляшез. Військовий міністр та старі офіцери імператорської гвардії дають досить поважну суму для того, щоб ми могли вибирати митця.
— О, пане, це буде моя доля!.. — сказав Стейнбок, приголомшений стількома успіхами зара́з.
— Будьте спокійні, — приязно відповів барон. — Якщо обидва міністри, яким я покажу вашу групу й модель, уподобають ці роботи, то доля ваша вже на певному шляху.
Гортензія ладна була до болю стиснути батькові руки.
— Принесіть мені ваші папери й не хваліться своїми надіями нікому, навіть нашій старій кузині Беті.
— Лісбеті? — скрикнула пані Гюло, зрозумівши, кінець-кінцем, мету, хоч і не догадувалась про засоби.
— Я можу зробити паніїн бюст на доказ своєї вмілости, — додав Венцеслав.
Вражений красою пані Гюло, митець у цю мить порівнював матір з дочкою.
— Ну, пане, життя може стати для вас чудовим, — мовив барон, геть зваблений витонченою та виборною зовнішністю графа Стейнбока. — Незабаром ви дізнаєтесь, що нікому в Парижі не дозволено таїтись із талантом і що всяка вперта робота здобуває тут винагороду.
Гортензія, зашарівшись, подала молодикові гарного алжирського гаманця з шістдесятьма золотими. Митець, завжди трохи вразливий, відповів на ніяковість Гортензії соромливим рум'янцем, якого причину не важко зрозуміти.— Може це, випадково, перші гроші, що ви одержали за свою роботу? — спитала баронеса.
— Так, пані, за мистецьку роботу, бо я працював і за робітника…
— Ну, сподіваймося, що гроші моєї дочки принесуть вам щастя! — відповіла пані Гюло.
— І беріть їх, не вагаючись, — додав барон, бо Венцеслав усе тримав гаманця в руках, не ховаючи його. — Суму цю поверне нам якийсь великий пан, може й принц, який безперечно віддасть нам її з лихвою, аби придбати такий чудовий твір.
— О, я надто дорожу ним, тату, щоб будь-кому віддати його, хоч-би й принцові королівської крови.
— Я можу зробити для панни другу групу, кращу за цю…
— Це буде вже не та, — відповіла вона.
— Ну, приносьте, пане, ваші папери, і незабаром почуєте про мене, якщо ви відповідаєте всім моїм сподіванкам.
Почувши цю фразу, митець мусів прощатись. Уклонившись пані Гюло та Гортензії, що ради цього навмисно вернулись із саду, він пішов гуляти в Тюїльрі, не зважаючись вертатись до своєї мансарди, де тиран зразу обпаде його питаннями й вирве в нього таємницю.
Коханий Гортензії сотнями уявляв групи й статуї; почував у собі силу тесати мармур, як Канова, що трохи від цього не загинув, бо також був кволий. Гортензія перетворила його, ставши для нього видимим джерелом надхнення.
— Що це? — сказала баронеса дочці, — що все це значить?
— А це, мамусю, ти бачила зараз коханого кузини Бети, який, сподіваюся, став тепер моїм коханим… Але заплющ очі, вдавай, що нічого не знаєш. Боже мій, я-ж усе від тебе таїла, а зараз маю все тобі розказати…
— Ну, прощайте, діти мої, — скрикнув барон, цілуючи дочку й дружину. — Я може навідаюсь до Кози й дізнаюся від неї багато-що про молодика.
— Будь обережний, тату, — ще раз сказала Гортензія.
— Ох, дівчинко! — скрикнула баронеса, коли Гортензія кінчила розповідати їй свою поему, якої останньою піснею була вранішня пригода. — Люба дівчинко, найбільшим рушієм життя назавжди лишиться Наївність!
У справжніх пристрастів є свій інстинкт. Дайте гурманові самому взяти з тареля овоч — він не помилиться й візьме, навіть не дивлячись, найкращого. Так само дозвольте добре вихованим дівчатам без жадних перешкод вибирати собі чоловіків, то коли в їхній волі мати того, що вони намітили, вони рідко-коли помиляться. Природа непомильна. Твір природи в цьому напрямі зветься коханням з першого погляду. В коханні-бо перший погляд не різниться від другого.
Баронеса, хоча й приховуючи це під материнською гідністю, була задоволена не менше від дочки, бо з трьох способів одружити Гортензію, про які казав Кревель, мусів, здавалось, здійснитись для неї найуподобніший. Вона побачила в цій пригоді відповідь провидіння на свої палкі молитви.
Невольник панни Фішер, мусівши, кінець-кінцем, вернутись додому, задумав сховати радість закоханого під радістю артиста, щасливого своїм першим успіхом.
— Перемога! Мою групу продано герцогові д'Ерувілю, він і роботу мені дасть, — сказав він, кидаючи тисячу двісті франків золотом на стіл старої дівчини.
Гаманця Гортензії він, як можна догадатись, сховав і держав на своєму серці.
— Ну, — відповіла Лісбета, — ваше щастя, бо я знесилююсь від праці. Самі бачите, дитино моя, що гроші у вашому ділі надходять дуже поволі, бо ви вперше їх одержуєте, а [[длубатися|длубаєтесь}} уже мало не п'ять років! Цими грошима ви ледве покриєте мої видатки на вас за той час, що минув після векселя, який заступає мені мої заощадження. Але заспокойтесь, — додала вона, полічивши, — всі вони будуть витрачені на вас. Вони зарадять нам на цілий рік. За рік ви можете тепер поквитуватись зі мною та й собі чималу суму зібрати, якщо й далі справи так ітимуть.
Побачивши, що з хитрістю йому пощастило, Венцеслав наговорив старій дівчині всяких байок про герцога д'Ерувіля.
— Я хочу одягти вас геть у все чорне, за модою, та справлю вам нової білизни, бо до своїх прихильників вам треба буде з'являтись у доброму одягові, — відповіла Бета. — Потім вам потрібне тепер більше й пристойніше помешкання, ніж ваша жахлива мансарда, із доброю обставою… Який-же ви радий! Ви вже не той, — додала вона, вдивляючись у Венцеслава.
— Але-ж мені сказали, що група моя — шедевр!
— Ну, тим краще! Робіть їх і далі, — відказала ця суха дівчина, глибоко позитивна й нездатна зрозуміти радість перемоги й краси в мистецтві. — Не думайте вже про те, що продано, робіть ще щось на продаж. Ви витратили двісті франків грошима, крім своєї праці та часу, на того чортового Самсона. Виконання вашого годинника коштуватиме вам більше, як дві тисячі франків. Слухайте, якщо ви вірите мені, то кінчайте тих двох хлопчиків, що квітчають дівчинку вінком з волошок — це зачарує парижан! А я зараз зайду до кравця, пана Ґрафа, перед тим, як іти до пана Кревеля… Ідіть-но до себе, дайте мені одягнутись.
Другого дня барон, божеволіючи від пані Марнеф, зайшов до кузини Бети, що вельми здивувалась, побачивши його на порозі, бо досі він ніколи з візитою до неї не приходив. То-ж вона подумала сама собі: „Чи не заздрить це Гортензія на мого коханого?..“ бо напередодні довідалась у пана Кревеля, що шлюб з королівським радником розладився.— Як, це ви, кузене? Ви навідались до мене вперше за своє життя, мабуть не ради моїх прекрасних очей?
— Прекрасних! Це правда, — відповів барон, — у тебе найпрекрасніші очі, які я бачив…
— Що це ви завітали? Слухайте, мені соромно приймати вас у такій закуті.
Перша з двох кімнат, що складали помешкання кузини Бети, правила їй разом за вітальню, їдальню, кухню й майстерню. Обстава в ній була, як у всіх заможніх робітників: горіхові стільці з солом'яними сидіннями, горіховий столик до їжі, робочий стіл, розмальовані гравюри в почорнілих дерев'яних рямах, серпанкові завіски на вікнах, велика горіхова шафа, добре натерта, блискуча від чистоти підлога, ніде й порошини, але скрізь холодні тони — справжня картина Тербурга, де нічого не бракувало, навіть її сірого відтінку, що йшов тут від шпалерів, колись блакитних, а тепер вицвілих у лляний колір. Що-ж до спальні, то там ніхто ніколи не був.
Барон глянув по всьому, побачив печатку посередности на кожній речі від чавунної печи до господарського начиння, і його занудило, коли подумав: „Ось вона — чеснота!“
— Чого я прийшов? — відповів він уголос. — Ти занадто хитра дівчина, однаково догадаєшся, кінець-кінцем, то вже краще тобі просто сказати! — скрикнув він, сідаючи та поглядаючи через подвір'я, відхиливши брижату серпанкову завіску. — В цьому будинку живе прегарна жінка…
— Пані Марнеф! О, догадуюсь! — сказала вона, все зрозумівши. — А Жозефа?
— Ох, кузино, немає вже Жозефи… Вона вирядила мене за двері, як лакея.
— Так вам хотілося-б?.. — спитала кузина, дивлячись на барона з гідністю чесноти, що ображається на чверть години завчасно.
— Пані Марнеф жінка дуже пристойна, дружина урядовця, ти можеш бачитись із нею, не компромітуючи себе, — вів барон, — і мені хотілося-б, щоб ти по-сусідськи зійшлася з нею. О, май певність, вона надзвичайно шануватиме кузину пана директора.
В цю хвилину на сходах почувся шелест сукні й стукіт жіночих ніг у найдобірніших чобітках. На площинці шелест ущух. Двічі постукано в двері, і з'явилась пані Марнеф.
— Вибачте мені, панно, за цей наскок, але вчора вас не було вдома, коли я приходила до вас з візитою; ми сусідки, і коли-б я знала, що ви кузина пана державного радника, то давно-б уже попросила у вас його заступництва. Я бачила, як пан директор ішов, то-ж і собі дозволила прийти, бо чоловік мій, пане барон, казав мені, що завтра міністрові подадуть доповідь про особистий склад урядовців.
Вона виглядала зворушеною, схвильованою, та це просто від того, що бігла по сходах.
— Вам нема-що шукати заступництва, чудова дамо, — відповів барон. — Це я мушу просити ласки — одвідати вас.
— Що-ж, коли панна нічого проти не має, прошу! — сказала пані Марнеф.
— Ідіть, кузене, я зараз, — розсудливо сказала кузина Бета.
Парижанка так рахувала на візиту й спритність пана директора, що не тільки сама прибралась відповідно до такого побачення, але й помешкання своє причепурила. Ще вранці оздоблено його квітками, набір купленими. Марнеф допомагав дружині витирати меблі, наводити блиск навіть на дріб'язок, геть усе мив, чистив, трусив. Валерія хотіла виступити в середовищі звабливім, щоб сподобатись панові директору, і так сподобатись, щоб мати право бути жорстокою, щоб високо, як дитині, тримати перед ним цукерку, вживаючи способів модерної тактики. Вона вже зважила Гюло. Дайте двадцять чотири години парижанці, що в скруту потрапила, і вона догори ногами поставить ціле міністерство.Цей імперець, що звик до стилю імперії, зовсім не знав, розуміється, способів новітнього кохання, нової сумлінности та різних розмов, винайдених після 1830 року, де бідна квола жінка стає, кінець-кінцем, мов-би жертвою бажаннів свого коханця, мов-би сестрою-жалібницею, що перев'язує рани, мов-би зреченим янголом. Це нове мистецтво любови вживає багато євангельських слів на диявольське діло. Пристрасть — це мучеництво. Прагнуть до ідеала, до безкінечности, та й та сторона хочуть стати кращими в коханні. Всі ці чудові слова — тільки привід, щоб додавати на практиці ще більше запалу, ще більше люти в падіння, ніж колись. Цим лицемірством, характерним для нашого часу, отруєно й лицяння. Вдають двох янголів, а поводяться між себе, коли можливо, як два демони. Любов не мала часу проаналізувати сама себе між двома війнами, і 1809 року хутко простувала в успіхах, як і Імперія. То-ж за Реставрації красун-Гюло, знову ставши зальотником, заспокоїв спочатку кількох давніх подруг, що впали тоді з політичного небосхилу, як погаслі зірки, а потім, старим уже, потрапив у мережі до Женні Кадін та Жозефи.
Пані Марнеф виставила свої батареї, дізнавшись про минуле директора, а про це довго розповідав їй чоловік, зібравши по канцеляріях де-які відомості. Комедія модерного почуття могла мати для барона чар новини, то-ж Валерія зважилась, і, признаймось, випробунок сили, що вона зробила цього ранку, справдив усі її сподіванки.