Кузина Бета/VIII
| ◀ VII | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ VIII. Роман батька й роман дочки |
IX ▶ |
|
Коло входу до опери державного радника спинив темнуватий вигляд храму на вулиці ле-Пелетьє, де не видко було ні жандармів, ні вогнів, ні слуг, ні бар'єрів стримувати юрбу. Він глянув на афішу й побачив на ній стрічку, де блищали рішучі слова:
Він зразу-ж подався до Жозефи, що жила неподалік, як і всі звязані з Оперою артисти, на вулиці Шоша.
— Що ви хочете, пане? — спитав швайцар на превелике його здивування.
— Чи ви мене вже не пізнаєте? — стурбовано відповів барон.
— Навпаки, пане, саме тому, що мав честь пізнати вас, я й питаю — де ви йдете?
Смертельний дріж схолодив барона.
— Що сталося? — спитав він.
— Якщо пан барон зайде в помешкання панни Мірах, то застане там панну Елоїзу Брізту, пана Біксіу, пана Леона де-Лора, пана Луста, пана де-Вернісе, пана Стідмана та жінок, що продхнулись пачулею, — вони справляють входини…
— Ну, а де-ж…
— Панна Мірах?… Не знаю, чи добре зроблю, коли скажу вам.
Барон втрутив дві монети по сто су в руку швайцарові.— Ну, вона житиме тепер на вулиці Віль-д'Евек у готелі, що їй подарував, кажуть, герцог д'Ерувіль, — пошепки відповів швайцар.
Запитавши ще номер цього готелю, барон узяв „мілорда“ й під'їхав до одного з тих модерних будинків з подвійними дверима, де в усьому, починаючи від газових ліхтарів, знати розкоші.
Барон у своєму синьому сукняному сурдуті, білій краватці, нанкових панталонах, лакових чоботях та добре накрахмаленому жабо справив за запізнілого гостя в очах дверника цього нового Едема. Його хапливість, його хода — все потверджувало цю дверникову думку.
На дзвінок дверника в перестилі з'явився лакей. Цей лакей, новий як і готель, впустив барона, що сказав йому голосом, відповідним до власного жесту:
— Передайте цю картку панні Жозефі…
Patito машинально оглянув кімнату, де він був, і побачив, що це почекальня, де повно квіток і якої обстава мусіла коштувати чотири тисячі екю по сто су. Лакей, повернувсь, попросив добродія зайти до вітальні й почекати, поки встануть з-за столу пити каву.
Дарма що барон знав розкіш Імперії, яка, певно, належала до найчудовніших і якої утвори, коли й не були довговічні, то коштували від цього не менше божевільних грошей — він був мов засліплений, приголомшений у цій вітальні, якої три вікна виходили в феєричний сад, один з тих садів, що фабрикуються за один місяць, наносивши ґрунту та пересадивши квітки й газони, вирощені, мабуть, хемічним способом. Він любувався не тільки на забаганки, позолоту, коштовну скульптуру в так званому стилі Помпадур, чудесні матерії, які перший-кращий вискочень-крамар може замовити й одержати за своє золото, а й на те, що тільки принці здібні вибрати, знайти, оплатити й показати — дві картини Греза й дві Ватто, дві голівки Ван-Діка, два пейзажі Рюісдаля, два — Гуапра, одного Рембрандта й одного Гольбейна, Мурілло й Тіціян, два Тенірси й два Метцю, одного Ван-Хусума й Абраама Міньйона, — словом, на двісті тисяч франків картин у чудових рамах, що коштували мало-що менше від полотен.
— А, розумієш тепер, тюхтію? — сказала Жозефа.
Підкравшись навшпиньки з глухих дверей по перському килимові, вона спіймала свого прихильника в стані того сторопіння, коли в ушах такий похоронний дзвін стоїть, що нічого крім нього й не чути.
Слово „тюхтій“, сказане особі, що посідала в уряді таке високе становище, слово, що чудово змальовує зухвалість, з якою ці створіння принижують найбільших людей, прип'яло барона до місця. Жозефа, вся в білому та в жовтому, була так пишно прибрана для цього свята, що навіть серед цих неймовірних розкошів блищала, як рідкосна коштовність.
— А правда гарно? — вела вона. — Герцог поклав на це весь заробіток від одного пайового підприємства, якого акції продано з підвищенням. Не дурень, мій маленький герцог? Тільки колишнє великопанство вміє переміняти кам'яне вугілля в золото. Перед обідом нотар приніс мені підписати купчий лист разом з розпискою про одержання вартости. Там у мене все панство: д'Еґріньйон, Растіньяк, Максім, Ленонкур, Вернейль, Лагинський, Рошфід, ля-Пальферін, а з банкірів — Нусінґен та дю-Тільє, потім Антонія, Малага, Карабін та ля-Шонц; всі вони співчувають твоєму нещастю. Так, старенький мій, тебе запрошено, але з умовою — випити негайно дві пляшки угорського, шампанського або капського вина, щоб догнати їх. Ми, мій любий, тут так набрались, що оперу не можна було не відкласти, директор мій п'яний, як хлющ, до чортиків допився.
— О, Жозефо!.. — скрикнув барон.
— Яке безглуздя, — порозуміватися! — урвала вона, посміхаючись. — Подумай, чи варт ти шістьсот тисяч франків, які коштує готель та обстава? Можеш ти принести зобов'язання на тридцять тисяч франків ренти, яке герцог подарував мені в пакункові з цукерками?.. Яка дотепна вигадка!
— Яка зіпсутість! — промовив державний радник, що в цю хвилину гніву ладен був пожертвувати діямантами своєї дружини, аби заступити на двадцять чотири години герцога д'Ерувіля.
— Таке вже моє діло, щоб бути зіпсутою! — відказала вона. — А, он як ти дивишся на речі! Чому-ж ти не вигадав пайового товариства? Боже мій, бідний фарбований коте, ти мусів-би дякувати мені: я покидаю тебе в ту хвилину, коли ти міг-би проїсти зі мною майбутнє своєї дружини, посаг своєї дочки й… Ах, ти плачеш. Велич імперії зникає!.. Вітаю імперію.
Вона стала в трагічну позу й сказала:
— Вас звуть Гюло! Я вас тепер не знаю!..
І вийшла.
В двері на мить линув з їдальні блискавичний потік світла, шугнув галас розпаленої оргії та запашність першорядного бенькету.
Співачка визирнула в непричинені двері, а що Гюло прикипів до місця, мов закам'янівши, вона ступила вперед і знову з'явилась у вітальні.
— Пане, — сказала вона, — я відступила хамло на вулиці Шоша малій Елоїзі Брізту, коханці пана Біксіу; якщо ви хочете одержати свій бавовняний ковпак, машинку скидати чоботи, пояс та фарбу до бурців, то я поставила в умові, щоб їх вам повернули.
Цей страшний глум примусив барона вийти, як Лота з Гомори, але не оглядаючись, як його жінка.
Гюло вернувся додому, ішов, як божевільний, сам до себе розмовляв, а родина його спокійно грала у віст по два су за очко, як і перед його відходом. Побачивши свого чоловіка, бідна Аделіна подумала про якесь жахливе нещастя, про образу чести; вона передала карти Гортензії й повела Гектора в ту саму маленьку вітальню, де п'ять годин перед тим Кревель пророкував їй найганебнішу агонію злиднів.
— Що тобі? — злякано сказала вона.
— Ох, прости мене, але дозволь розказати тобі про всю цю бридоту.
Він хвилин з десять виявляв свій гнів.
— Але, друже мій, — героїчно відповіла бідна жінка, — такі створіння не знають любови, чистої, відданої любови, якої ти вартий. Як-же міг ти, такий проникливий, пуститись в боротьбу з мільйонами?
— Люба Аделіно! — скрикнув барон, обійнявши дружину та пригортаючи її до серця.
Баронеса линула бальзамом на криваві рани самолюбства.
— Безперечно, якби в герцога д'Ерувіля не багатство, то про її зраду не могло-б бути й мови! — сказав барон.
— Друже, — вела Аделіна, зібравши решту своїх сил, — якщо тобі вже конче потрібні коханки, то чому ти не береш, як Кревель, таких жінок, що недорого коштують і з становища свого можуть довго задовольнятись малим? На цьому всі ми виграли-б. Я розумію потребу, але зовсім не розумію пихи…
— О, яка-ж з тебе добра й чудова жінка! — скрикнув він. — Я — старий безумець, я не вартий мати такого янгола в подруги.
— Я просто Жозефіна свого Наполеона, — відповіла вона з відтінком смутку.
— Жозефіна тебе не варта, — сказав він. — Ну, я хочу пограти у віст з братом та дітьми; мушу виконувати обов'язки батька родини, мушу віддати заміж Гортензію і вбити в собі розпусника…
Ця добрість так зворушила Аделіну, що вона сказала:
— У того створіння дуже кепський смак, коли вона вподобала будь-кого над мого Гектора. Ах, я не віддала-б тебе за все золото в світі. Як можна тебе покинути, коли маєш таке щастя — твою любов!..
Погляд, яким барон подякував своїй дружині за фанатизм, переконав її на думці, що наймогутніша зброя жіноча — лагідність і покора. В цьому вона помилялась. Благородні почуття, доведені до крайности, призводять до таких наслідків, як і найбільші пороки. Бонопарт став імператором тому, що розстріляв народ картечею за два кроки від того місця, де Луї XVI втратив монархію й голову, бо не дозволив пролити крови якогось добродія Соса.
Другого дня Гортензія, що поклала печатку Венцеслава під подушку, щоб не розлучатися з нею в вісні, раненько прибралась й попросила батька вийти в сад, тільки-но встане.
Коло дев'ятої з половиною батько, поступаючись на доччине прохання, взяв її під руку, і вони пішли по надбережжі через Королівський міст на площу Карусели.
— Вдаваймо, що гуляємо, тату, — сказала Гортензія, звертаючи в хвіртку, щоб перейти величезну площу.
— Гуляти тут? — глузливо спитав барон.
— Подумають, що ми йдемо до Музея і туди, — сказала вона, показуючи на бараки, прихилені до мурів будинків, що стоять кутом до вулиці Дуаєне, — Стривай, тут продають старовину, картини…
— Твоя кузина там живе…
— Знаю, але не треба, щоб вона бачила нас…
— Що ти хочеш робити? — сказав барон, опинившись приблизно за тридцять кроків від вікон пані Марнеф, про яку раптом згадав.
Гортензія підвела батька до вітрини однієї з крамничок, що на розі тієї купи будинків, які тягнуться вздовж галерей старого Лувра й стоять навпроти Нантського готелю. Вона зайшла в крамничку; батько лишився надворі, старанно поглядаючи на вікна гарної дамочки, що вчора полишила свій образ в серці старого красуна, мов щоб заспокоїти рану, яку він мав дістати, і він не міг утриматись, щоб не застосувати практично дружинину пораду.
— Перейдімо на міщанок, — подумав він, пригадуючи чудові прикмети пані Марнеф. — З цією жінкою я швидко забуду здирницю Жозефу.
І от що сталося одночасно в крамничці й надворі.
Роздивляючись на вікна своєї нової кралі, барон побачив її чоловіка, що чистив сам свого сурдута, але разом з тим пильно озирався, немов чекав кого на площі. Боючись, щоб його не побачили, а потім і не пізнали, закоханий барон одвернувся від вулиці Дуаєне, але став боком і часом все-таки скоса туди поглядав. Отак обертаючись, він зіткнувся майже віч-на-віч з панією Марнеф, що йшла з надбережжя й обминала виступ будинків, прямуючи додому. Валерія аж здрігнулась, зустрівши здивовані очі барона, і відповіла йому суворим поглядом.
— Яка вродлива жінка! — скрикнув барон. — Задля неї можна зробити не одне безумство!
— Ех, пане, — відповіла вона, обертаючись до нього з виглядом жінки, що зважилась на безтямний вчинок, — ви-ж — пан барон Гюло, правда?
Барон, де-далі більше дивуючись, потвердив це жестом.
— Ну, коли вже випадок двічі звів наші погляди, коли я маю щастя вас заінтригувати чи зацікавити, то попрошу вас замість безумств зробити одну несправедливість. Від вас залежить доля мого чоловіка.
— Як це розуміти? — ґречно спитав барон.
— Він служить під вашою орудою, у військовому міністерстві, відділ пана Лебрена, канцелярія пана Коке, — відповіла вона, посміхаючись.
— Я радий, пані… пані?..
— Пані Марнеф.
— Любенька пані Марнеф, робити несправедливості ради ваших прекрасних очей… У вашому будинкові живе моя кузина, я навідаю її цими днями, як-найшвидше — приходьте й подайте своє прохання.
— Даруйте мені сміливість, пане барон, але ви зрозумієте, як могла я на це зважитись — у мене не має прихильника.
— Ха, ха!
— О, пане, ви не так зрозуміли мене, — сказала вона, потупивши очі. Баронові здалося, що сонце зникло з неба.
— Я в розпачу, але я чесна жінка, — вела вона. — Півроку тому я втратила свого єдиного прихильника, маршала Монкорне.
— А, ви його дочка?
— Так, пане, але він ніколи не визнавав мене.
— Щоб мати змогу залишити вам частину своєї спадщини.
— Він нічого не залишив мені, пане, бо духівниці не знайдено.
— Ох, бідненька, маршал нагло помер від апоплексії. Ну, не втрачайте надії, пані — мусимо-ж щось зробити для дочки одного з лицарів імперії.
Пані Марнеф граційно вклонилася й була не менше задоволена своїм успіхом, як і барон своїм.
— Звідки в біса вона йде так рано? — подумав він, пильнуючи хвилястого руху її сукні, яким вона виявляла може навіть прибільшену грацію. — Не з купання-ж, бо обличчя в неї надто стомлене й чоловік її чекає. Незрозуміло, тут є про що подумати.
Коли пані Марнеф увійшла в будинок, барон поцікавився тим, що робить у крамниці його дочка. Заходячи в неї і весь час поглядаючи на вікна пані Марнеф, він трохи не штовхнув молодика з блідим чолом, блискучими сірими очима, в літньому пальто з чорного мериноса, в грубих пістрових панталонах та черевиках, з жовтими шкіряними гетрами; молодик цей вилетів із крамниці, як куля, подався до будинку пані Марнеф і ввійшов у нього.Зайшовши в крамничку, Гортензія відразу побачила славетну групу на столі, що стояв посередині проти дверей. Коли-б, завдяки обставинам, дівчина не знала раніше про цей шедевр, він певно вразив-би її тим, що треба назвати brio великих творів — її, що сама мабуть могла-б позувати в Італії для статуї Brio.
Не всім утворам геніяльних людей рівною мірою властивий той блиск та пишнота, що впадає в очі всім, навіть неукам. Де-які картини Рафаеля, наприклад, — такі, як славнозвісне „Преображення“, також „Мадонна“ Фолінно, фрески „Станца“ у Ватикані — не викликають такого раптового захоплення, як „Скрипаль“ у галереї Шіярра, портрети Донни та „Видиво Єзекіля“ у галереї Пітті, „Несіння хреста“ в галереї Борґез, „Весілля божої матери“ в музеї Брера в Мілані, „Святий Іван Хреститель“ у трибуні, „Святий Лука, що малює божу матір“ у Римській Академії не мають того чару, що портрет Леона X та дрезденська „Божа матір“. Проте, цінність їхня однакова. Ба більше! „Станци“, „Преображення“, „Камеї“ та три картини ватиканського мольберта — це найвищий ступінь величи й довершености. Але ці шедеври вимагають навіть від найобізнаного глядача певного напруження, вивчення, щоб їх можна було зрозуміти в усіх частинах, тимчасом „Скрипаль“, „Весілля божої матери“, „Видиво Єзекіля“ входять сами у ваше серце крізь подвійні двері очей і посідають там своє місце; вам приємно сприймати їх отак без жадного зусилля; це не вершина мистецтва, а його щастя. Факт цей доводить, що в поколінні мистецьких творів трапляються такі самі випадковості народження, як і в родинах, де є щасливо обдаровані діти, які з'являються прекрасними й не завдають болю матерям, яким усе посміхається і в усьому щастить; словом, є квіти генію так само, як і квіти кохання.
Це brio — неперекладне італійське слово, що ми починаємо вживати, — характерне для першого роду творів. Це — плід зухвальства й запалу молодого таланту, зухвальства, яке й пізніше прокидається иноді в щасливі години; тільки це brio не повстає вже тоді з серця мистця, він не кидає вже його в твори, як вулкан своє полум'я, а мучиться ним, завдячує ним обставинам, коханню, суперництву, часто ненависті, а ще частіше — потребі підтримати свою славу.
Група Венцеслава була проти майбутніх його творів те саме, що „Весілля божої матери“ проти цілої творчости Рафаеля — перший крок таланту, зроблений з незрівняною грацією, з дитячим поривом, милою повнотою, с дитячою силою, схованою під рожево-білим тілом, помереженим ямочками, цією застиглою луною материного сміху. Принц Ежен кажуть, заплатив чотириста тисяч франків за цю картину, що коштувала-б мільйон у країні, де Рафаелевих картин немає, а таких грошей не дадуть і за найпрекраснішу фреску, якої мистецька цінність, проте, багато більша.
Гортензія стримала своє захоплення, міркуючи про суму своїх дівочих заощаджень, прикинулась трохи байдужою й спитала в торгівця:
— Скільки це коштує?
— Півтори тисячі франків, — відповів торгівець, глянувши на молодика, що сидів у кутку на дзиґлику.
Молодик цей остовпів, побачивши живий шедевр барона Гюло. Тоді Гортензія, постерігши це, пізнала артиста по рум'янцеві, що зайнявся на його зблідлому від мук обличчі; побачила, як заблищала в сірих очах іскра, запалена її питанням; подивилась на те обличчя, худе та витягнуте, як у ченця, знеможеного аскетизмом, і замилувалась на рожевий, гарно окреслений рот, маленьке й тонке підборіддя та на каштанове шовковисте слов'янське волосся.
— Коли-б тисячу двісті, — відповіла вона, — я попросила-б прислати її.
— Це антична річ, панно, — зауважив торгівець, як і всі його товариші гадаючи, що все сказав цим nec plus ultra художніх рідкощів. — Вибачте, пане, це зроблено цього року, — відповіла вона тихенько, — я саме й пришла вас попросити, якщо ви погодитесь на мою ціну, прислати до нас митця, бо він може дістати досить поважні замовлення.
— Якщо він візьме тисячу двісті франків, то що лишиться мені? Я-ж торгівець — лагідно мовив крамар.
— Ах, правда, — трохи зневажливо відказала дівчина.
— Ах, панно, беріть! Я порозуміюся з торгівцем, — скрикнув лівонець, нестямлячись.
Заворожений величною красотою Гортензії та любов'ю до мистецтв, що вона виявляла, він додав:
— Групу цю зробив я, і вже півтора тижні захожу сюди тричі на день подивитись, чи не визнає хто її вартість та чи не купуватиме її. Ви перша моя прихильниця, візьміть її!
— Приходьте, пане, разом з торгівцем через годину… Ось картка мого батька, — відповіла Гортензія.
Побачивши, що торгівець вийшов у сусідню кімнату запакувати групу, вона пошепки додала на превелике здивування митцеві, якому здалося, що бачить сон:
— Ради вашого майбутнього, пане Венцеслав, не показуйте цієї картки, не називайте імени вашого покупця панні Фішер, бо це наша кузина.
Слова „наша кузина“ засліпили артиста; він ніби зазирнув у рай, побачивши одну з Єв, що звідти впала. Він мріяв про прекрасну кузину, про яку казала йому Лісбета, так само як і Гортензія мріяла про коханого своєї кузини, і коли вона ввійшла, він подумав: „Ах, якби й вона така була!“
Можна зрозуміти погляд, яким скинулись коханці, — це було полум'я, бо в чеснотному коханні немає жадного лицемірства.
— Ну, що ти там робиш? — спитав батько в дочки.
— Витратила тисячу двісті франків своїх заощаджень, от що!Вона взяла під руку батька, що перепитав:
— Тисячу двісті франків?
— Навіть тисячу триста!.. Якщо ти, звичайно, позичеш мені сотню.
— На що-ж ти витратила в цій крамниці такі гроші?
— Ах, он що! — відповіла щаслива дівчина. — Якщо я знайшла собі дружину, то це буде недорого.
— Дружину, люба моя, в цій крамниці?
— Слухай, татусю, ти не заборониш мені віддатись за великого митця?
— Ні, дитино моя. Великий митець тепер — це нетитулований принц; це слава й багатство, дві найбільші соціяльні вигоди після чесноти, — додав він трохи святенницьким тоном.
— Розуміється, — відповіла Гортензія. — А якої ти думки про скульптуру?
— Дуже кепська галузь, — сказав Гюло, хитаючи головою. — Крім великого таланту, потрібна ще й велика протекція, бо єдиний споживач тут — держава. Тепер, коли немає вже ні великих людей, ні великих багатств, ні родових палаців, ні майоратів, це мистецтво не має збуту. Ми можемо прикрашати помешкання тільки дрібними картинами, дрібними фігурами; отже й мистецтву загрожує здрібніння.
— Але-ж великий митець знайде збут?.. — сказала Гортензія.
— Це розвязує справу.
— А коли ще й звязки?
— Ще краще!
— І родовитий?
— Еге.
— Граф?
— І скульптор!
— У нього немає достатку.
— І він важить на статок панни Гортензії Гюло? — глузливо сказав барон, вдивляючись в очі дочці інквізиторським поглядом.— Цей великий митець, граф і разом з тим скульптор, допіру бачив вашу дочку вперше за життя й тільки п'ять хвилин, пане барон, — спокійно відповіла Гортензія батькові. — Бачиш, любий татусю, вчора, коли ти був у Палаті, мама знепритомніла. Ця непритомність, яку вона пояснює нервами, сталася від якоїсь прикрости, причетної до невдачі з моїм одруженням, бо вона сказала мені, що ви можете мене здихатись…
— Вона надто любить тебе, щоб вживати такий…
— Недипломатичний вираз, — відказала, сміючись Гортензія. — Ні, вона цього слова не вживала, але я-ж сама знаю, що відданиця, яка не віддається — це дуже тяжкий хрест для чесних батьків! Ну, так вона думає, що коли-б трапилась енергійна й талановита людина, якій досить було-б посагу тридцять тисяч франків, то всі були-б задоволені! Словом, вона визнала за потрібне підготувати мене до скромности моєї майбутньої долі та застерегти мене від надто гарних мрій… Це означувало, що весілля має розладитись і посагу в мене немає.
— Твоя мати дуже добра, дуже благородна й чудова жінка, — відповів батько, дуже принижений, хоч і дуже щасливий від цього признання.
— Вчора вона сказала мені, що ти дозволив їй продати діяманти, щоб мене одружити; але мені хотілось, щоб діяманти в неї лишились, хотілось самій знайти собі дружину. Гадаю, що я знайшла людину, жениха, який відповідає маминому планові…
— Тут!.. На площі Карусели!.. За один ранок?
— Ох, тату, корінь зла сягає глибше, — лукаво відповіла вона.
— Гаразд, моя донечко, розкажімо все нашому доброму батькові, — сказав він ласкаво, ховаючи свою турботу.