Кузина Бета/VII
| ◀ VI | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ VII. Пригода з павуком, що знаходить у павутинні своєму чудову муху, тільки завелику для себе |
VIII ▶ |
|
1833 року панна Фішер, що часом, маючи багацько роботи, працювала вночі, почутила коло першої години вранці міцний чад і почула стогони мручого. Чад цей та хрипи йшли з мансарди, що була над двома кімнатами, де вона сама жила; їй спало на думку, що це хоче покінчити з життям молодик, який недавно оселився в будинкові й зайняв мансарду, що гуляла три роки. Вона мерщій збігла нагору, висадила двері, навалившись на них з усією своєю лотаринзькою силою, й побачила, що пожилець качається на розкладачці у предсмертних конвульсіях. Вона погасила жарівню. Пустила в двері свіже повітря, і вигнанця врятовано; потім, коли Лісбета вклала його, як хворого, коли він заснув, вона могла пізнати причини самогубства по цілковитому убозству обох кімнат цієї мансарди, де був тільки лихенький стіл, розкладачка та пара стільців.
На столі вона прочитала записку:
„Я граф Венцеслав Стенбок, народився в Прелії, у Лівонії.
„Хай нікого не винуватять за мою смерть, причини мого самогубства лежать у словах Косцюшка: Finis Poloniae!
„Онук хороброго генерала Карла XII не хотів жебрати. Кволість натури не дозволяла мені служити у війську, і вчора я побачив, що тій сотні талерів, з якими я прийшов з Дрездена до Парижу, настав кінець. Двадцять п'ять франків покидаю в шухляді цього столу, щоб сплатити господареві борг за помешкання.
„Родичів не маю, смерть моя нікому не цікава. Прошу своїх земляків не обвинувачувати французький уряд. Я нікому не заявлявся, як біженець, нічого не просив, не здибав жадного вигнанця, в Парижі ніхто про моє існування не знає.
„Я вмираю з християнськими думками. Прости, боже, останньому з Стейнбоків!
„Венцеслав“.
Панна Фішер, глибоко зворушена чесністю самогубця, що платив за помешкання, висунула шухляду й справді побачила п'ять монет по сто су.
— Бідний молодик! — скрикнула вона. — І всім у світі до нього байдуже.
Вона зійшла до себе, взяла роботу й розташувалась із нею у мансарді, пильнуючи лівонського дворянина. Можна уявити собі, як здивувався вигнанець, коли, прокинувшись, побачив у себе в головах жінку — йому здалося це маренням. Плетучи золоті аксельбанти до уніформи, стара дівчина дала собі обіцянку допомагати цій бідній дитині, на яку любувалась підчас сну. Коли молодий граф зовсім прокинувся, Лісбета прибадьорила його й почала розпитувати, щоб довідатись, чим він може заробляти на життя. Венцеслав, розповівши свою історію, додав, що посадою був зобов'язаний своєму визнаному покликанню до мистецтв; він завжди почував нахил до скульптури, але час, потрібний для науки, здавався йому надто довгим для бідака, а зараз він почуває себе занадто кволим для ручної праці або великої скульптурної роботи. Слова ці були грецькою мовою для Лісбети Фішер. Вона відповіла цьому бідоласі, що в Парижі є стільки можливостів, що людині з доброю волею варто тут жити. Ніколи люди з серцем тут не гинули, якщо мали певний запас терплячости.— Я бідна дівчина, селянка, але зуміла добитись незалежного становища, — додала вона наприкінець. — Послухайте мене. Якщо ви серйозно хочете працювати, то я маю трохи заощаджень і позичатиму вам що-місяця гроші на життя, тільки на скромне життя, не на гулі та пустощі! В Парижі можна пообідати за двадцять п'ять су, а сніданок я готуватиму вам що-ранку вкупі з своїм. Нарешті, я встаткую вашу кімнату й платитиму за навчання, яке буде вам потрібне. За гроші, що я витрачатиму на вас, ви мені ввічливо дякуватимете, а коли забагатієте, тоді віддасте все заразом. Та коли ви не працюватимете, я не почуватимусь до жадного обов'язку й покину вас.
— Ох! — скрикнув нещасний, почуваючи ще гіркоту своїх перших обіймів із смертю, — не помиляються-ж вигнанці всіх країн, коли пориваються до Франції, як душі в чистці до раю! Яка-ж це нація, коли тут знаходиш допомогу, великодушні серця скрізь, навіть у такій мансарді! Ви будете всім для мене, моя люба добродійко, я буду ваш раб! Будьте моєю подругою, — сказав він з тим ніжним поривом, таким властивим полякам, за який їм досить несправедливо закидають підлизництво.
— О, ні, я надто ревнива, я зроблю вас нещасним, але залюбки буду вам так ніби товаришем, — відповіла Лісбета.
— Ох, коли-б ви знали, як палко кликав я когось, хоч-би й тирана, аби тільки зацікавився мною, коли я бився в паризькій пустині! — вів Венцеслав. — Я шкодував за Сибіром, де імператор заслав-би мене, коли-б я вернувся!.. Будьте моїм провидінням… Я працюватиму, я зроблюся кращий, ніж зараз, хоч я й не поганий хлопець.
— Чи робитимете ви все, що я казатиму? — спитала вона.
— Так!..
— Добре, то я беру вас за дитину, — весело сказала вона. — От у мене тепер є хлопець, що встав із труни. Ну, починаймо. Я піду подбаю за страву, а ви одягайтесь та приходьте снідати, коли я постукаю до вас у стелю віником.
Другого дня панна Фішер де-що дізналась про становище скульпторів у фабрикантів, яким віднесла роботу. В розмові їй пощастило довідатись про існування майстерні Фларана та Шанора, спеціяльного закладу, де виливали й карбували багату брондзу й розкішні срібні сервізи. Вона повела туди Стейнбока учитись скульптурного діла, але пропозиція її всіх здивувала. Там працювали за моделями славетних артистів, а зовсім не вчили скульптури. Напосідливістю та впертістю стара дівчина таки добилась, що її протеже прийнято як рисувальника орнаментів. Стейнбок хутко вивчився складати орнаменти, ще й нових вигадав, мавши до цього покликання. Через п'ять місяців, як кінчив свою карбівницьку науку, він познайомився із славнозвісним Стідманом, головним скульптором дому Флорана. Через двадцять місяців Венцеслав тямився вже на справі краще, ніж його вчитель, але за тридцять місяців заощадження, що стара дівчина збирала по монеті шіснадцять років, геть вичерпано. Дві тисячі п'ятсот франків золотом! — гроші, які вона гадала покласти на дожиття — і в якому тепер вони вигляді? — вексель якогось поляка! Тепер Лісбета працювала так, як замолоду, щоб покрити видатки лівонця. Побачивши в своїх руках папірець замість золотих монет, вона втратила голову й пішла до пана Ріве, що вже п'ятнадцять років був порадником і приятелем своєї найпершої та найвправнішої робітниці. Довідавшись про цю пригоду, пан та пані Ріве покартали Лісбету, назвали її божевільною, вилаяли вигнанців, що своїми каверзами за всяку ціну шкодять добробутові торгівлі та миру, аби знову стати нацією, й вимагали від старої дівчини потурбуватись про те, що в торгівлі зветься забезпеченням:
— Єдине забезпечення, яке цей молодець може вам запропонувати, це його воля, — сказав тоді пан Ріве.Пан Ахіл Ріве був суддею в торговельному трибуналі.
— А це не жарт для чужинця, — провадив він. — Француз сидить у в'язниці п'ять років, після виходить з неї не сплативши, правда, своїх боргів, бо примусити до цього його може тільки сумління, яке завжди дає йому спокій; але чужинець із в'язниці ніколи не виходить. Дайте мені вашого векселя, ви перепишете його на ім'я мого бухгальтера, він його спротестує, правитиме гроші з вас обох, доб'ється на суді вироку на арешт, і коли все буде впорядковано, підпише вам потайну записку, де відмовиться своїх прав. Коли так зробите, ваші інтереси будуть забезпечені, і в ваших руках завжди буде готова зброя проти поляка!
Стара дівчина дозволила впорядкувати свої справи й сказала своєму протеже, щоб не турбувався з цієї процедури, яку робиться тільки за тим, щоб дати забезпечення одному лихвяреві, що згодився позичити їм трохи грошей. Викрут цей був зобов'язаний творчій винахідливості судді торговельного трибуналу. Безневинний артист, сліпий у довір'ї до своєї добродійки, гербовим папером запалив люльку, бо він курив, як і всі люди, що мають або скорботи, або підвищену нервовість. Одного дня пан Ріве показав панні Фішер судову справу й сказав їй:
— Венцеслав Стейнбок ваш, його так спутано, що ви можете за двадцять чотири години засадити його в Кліші до кінця його днів.
Цей гідний і чесний суддя торговельного трибуналу відчув того дня задоволення, яке повино виникнути від свідомости поганого доброго вчинку. Добродійство має стільки відмінків у Парижі, що такий незвичайний вираз відповідає одній з його варіяцій. Коли вже лівонця взято в лабета комерційної процедури, треба було справити з нього гроші, бо шановний комерсант уважав Венцеслава Стейнбока за шахрая. Щирість, чесність, поезія були для нього непевними в справах. Ради користи бідної панни Фішер, що її, як він казав, підчепив один поляк, Ріве пішов до багатих фабрикантів, саме коли Стейнбок звідти вийшов. Коли вишивальник з'явився по довідки про такого Стейнбока, польського біженця, в кабінеті Шанора був як-раз Стідман, що за допомогою визначних, уже названих майстрів паризького ювелірного діла, довів французьке мистецтво до теперішньої доскональности, яка дозволяла йому боротися з флорентійцями та Відродженням.
— Кого ви називаєте Стейнбоком? — глузливо скрикнув Стідман. — Чи це часом не молодий лівонець, що був у мене за учня? Знаєте, пане, це великий артист. Кажуть, що я маю себе за чорта; ну так бідний хлопець і не знає, що може зробиться богом…
— А, — здивовано промовив Ріве.
Потім сказав:
— Хоч ви й надто вільно розмовляєте з людиною, що має честь бути суддею в сенському трибуналі…
— Вибачте, консуле!.. — урвав Стідман, прикладаючи руку до чола.
—…Мені дуже приємні, — провадив суддя, — ваші слова. Отже, молодик цей зможе заробляти гроші?
— Безперечно, — сказав старий Шанор, — але йому треба працювати; він і так чимало зібрав-би, коли-б лишився в нас. Що поробиш! Артисти жахаються залежности.
— Вони свідомі своєї вартости й чести, — відповів Стідман. — Я не ганю Венцеслава за те, що він іде самотужки, пробує здобути собі ім'я й стати великим — це його право! А проте, я багато втратив, коли він мене покинув!
— От! — скрикнув Ріве, — от вам претензії юнаків, що допіру вилупились із університетського яйця… Розживіться раніш на ренту, а потім уже слави шукайте!
— Руки попсуєш собі, збираючи гроші — відповів Стідман. — Нам слава має приносити багатство.— Що поробиш! — сказав Шанор до Ріве, — їх не прив'яжеш…
— Вони недоуздка перегризуть, — відповів Стідман.
— У всіх цих добродіїв, — сказав Шанор, дивлячись на Стідмана, — що вигадок, що хисту. Вони страшенно витрачаються, мають дівчат, смітять грошима, не знаходять уже часу на свою роботу; тоді перестають дбати про замовлення, ми йдемо до робітників, які їх не варті й які багатіють; потім вони скаржаться на жорстокість часу, а проте, коли-б пильніші були, то мали-б золоті гори…
— Ви мені нагадуєте, старий балакуне, — сказав Стідман, — того передреволюційного книгаря, що казав: „Ох, коли-б я міг держати Монтеск'є, Вольтера та Русо надголод у себе на антресолях, а їхні штани сховати в скриню, — скільки-б вони написали мені гарних книжечок, на яких я забагатів-би!“ Коли-б гарні твори можна було кувати, як цвяхи, то робили-б це посильні… Дайте мені тисячу франків і мовчіть!
Дядько Ріве вернувся додому, радіючи за бідну панну Фішер, яка обідала в нього що-понеділка, отже й сьогодні.
— Якщо ви зможете примусити його працювати, — сказав він, — то будете не тільки щасливі, а й повернете свої відсотки, видатки й капітал. У цього поляка є хист, він може заробляти гроші; але сховайте його штани й черевики, не пускайте його до Шом'єри та в квартал Нотр-Дам-де-Лорет, держіть його на припоні. Без цих пересторог, ваш скульптор гулятиме, а якби ви знали, що зветься в артистів словом гуляти! Жах, от що! Я оце довідався, що для цього треба тисячефранковий білет на день.
Цей епізод мав величезний вплив на внутрішнє життя Венцеслава та Лісбети. Добродійка змочила хліб вигнанця гіркотою докорів, коли побачила, що її гроші в непевному стані, а часто вони й зовсім здавались їй пропащими. Добра мати обернулась у мачуху, муштрувала бідного хлопця, сікалась до нього, докоряла, що працює надто повільно, що вибрав собі важкий фах. Вона не могла припустити, що моделі з червоного воску, фігурки, зразки орнаменту, шкіци мають якусь там ціну. Та хутко, сама своєю суворістю невдоволена, пробувала згладити сліди її дбайливістю, лагідністю та увагою. Бідний молодик, що стогнав, потрапивши в залежність від цієї мегери й під руку вогезької селянки, був захоплений такою материнською дбайливістю, що торкалась тільки його фізичного, матеріяльного життя. Він був, як та жінка, що прощає тиждень лихого поводження за пестощі хвилинного замирення. Отак панна Фішер забрала над цією душею абсолютну владу. Любов панувати, що лишилась у зародку в серці старої дівчини, хутко розвинулась. Вона могла задовольнити свої гордощі й потребу діяти: хіба-ж не мала вона в своїх руках істоту, яку могла сварити, напучувати, пестити, вщасливити, не боячись жадного суперництва? І гарне, і лихе в їй вдачі мало роботу. Коли часом вона й мучила бідного артиста, так зате виявляла до нього ніжність, подібну до чару степових квіток; вона раділа, коли в нього все було, ладна була-б життя віддати за нього; Венцеслав був цього певен. Як і всі прекрасні душі, бідний хлопець забував зло, хиби цієї дівчини, яка, до того-ж, розповіла йому своє життя, як вибачення своєї дикости, і пам'ятав він тільки добродійства. Якось стара дівчина, обурена тим, що Венцеслав блукав замість працювати, зробила йому сцену.
— Ви належите мені, — сказала вона йому. — Якщо ви чесний, то мусіли-б потурбуватись як-найшвидше віддати мені те, що винні…
Дворянин, у якому спахнула кров Стейнбоків, зблід.
— Боже мій! — сказала вона, — незабаром ми муситимемо жити на тридцять су, що заробляю я, бідна дівчина…
Обоє бідаки, розпалившись у словесній дуелі, повстали одне на одне, і тоді бідний артист уперше почав докоряти своїй добродіці за те, що від смерти його визволила, щоб улаштувати йому каторжне життя, гірше за небуття, де хоч спочинути можна, казав він. І заговорив про втечу.
— Тікати!.. — скрикнула стара дівчина. — Ах, правду казав пан Ріве!
І вона рішуче з'ясувала полякові, як можна його в двадцять чотири години завдати до в'язниці на решту днів його життя. Цього він аж ніяк не сподівався. Чорна меланхолія й мовчанка опанувала Стейнбока. Другого дня вночі Лісбета, почувши приготовини до самогубства, пішла до свого пансіонера й подала йому судову справу та розписку.
— Візьміть це, дитино моя, і простіть мене! — сказала вона з слізьми на очах, — будьте щасливі, покиньте мене, я вас занадто мучу; але скажіть мені, що ви иноді згадуватимете про бідну дівчину, яка допомагала вам вибитись на шлях. Що-ж поробиш! Ви сами причина моїх поганих вчинків: я можу вмерти, а що з вами буде без мене?.. Ось чому мені так не терпиться, щоб ви виробляли речі, які можна продавати. Я зовсім не правлю з вас своїх грошей, де там!.. Я боюся ваших лінощів, які ви звете мріями, ваших думок, що відбирають стільки годин, коли ви в небо дивитесь, і мені хотілося-б укорінити у вас звичку до праці.
Це сказано з притиском, поглядом, слізьми та виглядом, що пройняли благородного артиста; він обійняв свою добродійку, пригорнув її до свого серця й поцілував у чоло.
— Хай папери будуть у вас, — сказав він якось весело. — Навіщо вам завдавати мене у Кліші? Хіба я й тут не в'язень своєї вдячности?
Під впливом цього епізоду їхнього спільного й потайного життя, що стався тому півроку, Венцеслав зробив три речі: печатку, що лишилась у Гортензії, групу, виставлену в торговця рідкощами, та чудового годинника, якого він цю мить кінчав, бо закручував уже останні гайки в моделі.Годинник цей являв собою дванадцять Годин, чудово означених дванадцятьма жіночими постатями, які линули в такому шаленому та швидкому танцеві, що три Амури, на купу квіток і овочів вилізши, змогли затримати на бігу тільки північну Годину, якої подерта хламида лишилась у руках найсміливішого Амура. Все це спиралось на круглий цоколь, обведений чудовим орнаментом із фантастичних тварин. Годину показувано в дивоглядному роті, роззявленому від позіхання. Кожна година була майстерно вигаданим символом, що означував відповідну їй звичайну працю.
Тепер легко збагнути ту надзвичайну прихильність, що панна Фішер почувала до свого лівонця — вона хотіла бачити його щасливим, а він нидів і чахнув у мансарді. Причина цього жахливого становища цілком зрозуміла. Лотарінгка доглядала цю північну дитину з ніжністю матери, з ревнощами жінки й з мудрістю дракона; то-ж вона пильнувала, щоб жадного безумства чи безпутства з ним не могло трапитись, і завжди лишала його без грошей. Їй хотілося зберегти для себе свою жертву й товариша чеснотливим, яким він був поневолі, вона не розуміла варварства цього безглуздого бажання, бо сама звикла до всіляких обмежень. Вона так любила Стейнбока, що не брала його собі в дружини, але любила занадто, щоб віддати його иншій жінці; з ролею матери вона примиритися не могла, але почувала себе божевільною, коли думала про иншу ролю. Ці противенства, ці люті ревнощі, це щастя володіти чоловіком надмірно хвилювали серце старої дівчини. Вже чотири роки по-справжньому закохана, вона голубила божевільну надію, що й далі триматиме це безглузде й безпорадне життя, де своєю упертістю вона могла призвести до загину того, кого звала своєю дитиною. Від боротьби своїх інстинктів та розуму вона ставала несправедлива й тиранічна. Вона мстилась над цим молодиком за те, що не була ні молода, ні гарна, ні багата; потім, після кожної помсти, визначаючи сама собі свої помилки, вдавалась до покори, до безкрайніх ніжностів. Жертви своєму божкові могла приносити тільки після того, як показала свою могутність ударами сокири. Словом, це була Шекспірова „Буря“ навиворіт, Калібан — господар над Арієлем та Просперо. Що-ж до нещасного молодика з високими думками, задумливого, схильного до лінощів, то в його очах, як у левів, замкнених у Ботанічному Саді, відсвічувала пустиня, яку заступниця його створила в його душі. Силувана праця, що Лісбета від нього вимагала, не задовольняла потреб його серця. Його нудьга оберталась у фізичну недугу, і він нидів, не маючи змоги попросити, не вміючи здобути грошей на розвагу, часто для нього конечну. Иноді, днями енергії, коли почуття власного лиха збільшувала його розпач, він дивився на Лісбету так, як спраглий мандрівник на неплідному березі мусить дивитись на солонувату воду. Ці гіркі овочі убозства й відлюдництва в Парижі Лісбета смакувала, як втіхи. То-ж вона з жахом передбачала, що малесенька пристрасть може відібрати від неї раба. Часом вона шкодувала, що своєю тиранією та докорами силує цього поета вибитись на великого скульптора дрібних річей, даючи йому, отже, спосіб обходитись потім без неї.
Другого дня ці три існування, такі різні й такі дійсно нещасні — існування розпачливої матери, подружжя Марнеф та бідолашнього вигнанця, — мусіли дізнати вплив наївної пристрасти Гортензії та незвичайної розвязки, якої мав дійти барон у своїй нещасливій пристрасті до Жозефи.