Кузина Бета/VI
| ◀ V | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ VI. Звідки видно, що гарні жінки трапляють під ноги розпусникам, так як дурні набігають на шахраїв |
VII ▶ |
|
О сьомій годині, коли брат його, син, баронеса й Гортензія сіли гуляти у віст, барон рушив до Опери поплескати своїй коханці й забрав кузину Бету, що жила на вулиці Дуаєне і, посилаючись на пустинність цього кварталу, завжди відходила зразу по обіді. Всі парижани погодяться, що обережність старої дівчини була цілком підставна.
Існування купи будинків коло старого Лувра належить до числа тих протестів проти здорового розуму, що їх французи люблять робити перед Европою, мов-би показуючи їй, що та доза розуму, яку їм приписують, і є правдива та що боятися їх нема чого. А може в цьому таїться велика, невідома нам політична думка. Але, певна річ, опис куточка сучасного Парижу не буде збоченням; пізніше його просто не зможуть уявити, і наші нащадки, що побачать, звичайно, Лувр закінченим, віри не поймуть, що таке варварство могло існувати тридцять шість років у серці Парижа проти палацу, де три династії протягом цих тридцяти шости років приймали вельможне панство Франції та Европи.
Кожен, хто, хоч-би день на кілька, приїде до Парижу, примітить між хвірткою, що виходить на міст Карусели, та Музейною вулицею десяток поруйнованих будинків, що їх і лагодити не збираються збентежені власники, бо це — рештки колишнього кварталу, призначеного на знищення того дня, коли Наполеон вирішив докінчити Лувр. Вулиця й провулок Дуаєне — це єдині внутрішні ходи в цьому темному, пустинному згромадженні, де живуть, мабуть, самі привиди, бо там ніколи нікого не побачиш. Брук, багато нижчий проти шосе Музейної вулиці, лежить у-рівні з бруком вулиці Фруаманто. Будинки, і так поховані взгір'ям, обгортає тут вічна тінь від високих луврських галерей, почорнілих з цього боку від північного вітру. Темрява, тиша, холод, низина ґрунту — обертають ці будинки в якісь склепи, в якісь живі домовини. Коли проїздиш кабріолетом повз цей мертвий півквартал і скинеш поглядом на вуличку Дуаєне, на душі холоне, питаєш себе, хто може там жити, що робиться там увечері, коли вуличка ця обертається в пастку, коли паризькі пороки вириваються на волю під покровом ночи? Це питання, саме з себе вже страшне, стає жахливим, коли побачиш, що ці, мовляв, будинки оточені болотом з боку вулиці Рішельє, морем заваленого бруку з боку Тюїльрі, маленькими садками, лиховісними бараками з боку галерей та степами тесаного каменю й руїн з боку старого Лувра. Генріх III з своїми улюбленцями, шукаючи свої штани, Маргаритині коханці, шукаючи свої голови, танцюють, мабуть, при місяці сарабанди в цій пустелі, над якою височиться склепіння каплиці, що стоїть іще, немов показуючи, що католицька релігія, така живуча у Франції, над усім має око. Лувр уже сорок років кричить всіма щілинами своїх розвалених мурів та роззявлених вікон: „знищіть ці бородавки на моєму лиці!“ Певно, пастку цю вважають за корисну в серці Парижу, як символ інтимного спілкування злиднів та розкошів, властивого королеві столиць. То-ж може бути, що ці холодні руїни, де легітимістську газету спіткала недуга, від якої вона вмирає, брудні бараки Музейної вулиці та дерев'яний паркан з ятками, що прикрашають його, житимуть довше й щасливіше, ніж три династії!
Дешевість помешкань у будинках, призначених на злім, спонукала кузину Бету оселитися тут, дарма що через стан кварталу вертатись додому треба було завидна. А втім, потреба ця пасувала до властивої їй сільської звички лягати й уставати з сонцем, яка дає селянам чималі заощадження на освітленні та опаленні. Отже, жила вона в одному з будинків, яким відкрився вигляд на площу по зруйнованні славнозвісного готелю Камбасерес.
В ту мить, коли барон Гюло зсадив кузину своєї дружини біля ґанку того будинка, мовивши їй: „Прощайте, кузино!“ — якась молода жінка, невисока, струнка, гарна, одягнена дуже елегантно й добірно напахчена, пройшла між каретою та муром, теж прямуючи до будинку. Дама ця, зовсім ненавмисно, скинулась із бароном поглядом — тільки для того, щоб побачити кузена пожилиці; але розпусника охопило те яскраве вражіння, що почувають усі парижани, коли здибують гарну жінку, яка здійснює мовляв за ентомологами, їхнє desiderata, і він з мудрою повільністю надів рукавицю, не сідаючи ще в карету, щоб надати собі поважности й мати змогу провести оком молоду жінку, якої сукня приємно колихалась від чогось иншого, ніж ті гидкі та облудні спідниці в формі кринолінів.
— От, — думав він, — мила жіночка, яку я залюбки вщасливив-би, бо й вона мене-б ущасливила.
Незнайома, дійшовши до площинки на сходах, що обслуговували надвірню частину будинка, скоса глянула на вхідні двері, сама не обертаючись, і побачила барона, що прикипів до місця від захоплення, палаючи бажанням і цікавістю. Це була та квітка, яку всі парижанки раді понюхати, побачивши її по дорозі. Де-які жінки, пильні до обов'язків, чеснотливі й вродливі, вертаються додому досить похмурими, якщо на прогулянці не зібрали такого маленького букета.Молода жінка хутко подалась сходами. Незабаром у помешканні на другому поверхові розчинилось вікно, і біля нього знову з'явилась вона, але в товаристві чоловіка, в якому облізлий череп та гнівний погляд виявляли мужа.
— А хитрі та спритні ці створіння!.. — подумав барон, — цим вона показує мені своє помешкання. Воно трохи занадто, особливо в цьому кварталі. Побережімось.
Сівши в „мілорда“, директор підвів голову, а подружжя тоді хутко зникло, немов обличчя баронове справило на них мітичне вражіння голови Медузи.
— Так ніби вони мене знають, — подумав барон. — Тоді все це з'ясується.
Справді, коли карета виїхала на шосе Музейної вулиці, він вихилився, щоб глянути ще раз на незнайому, й знову побачив її коло вікна. Засоромившись, що її спіймано, коли вона дивилась на будку екіпажа, де сидів її прихильник, молода жінка мерщій відступилась.
— Я дізнаюся, хто це, від Кози, — подумав барон.
Особа державного радника на подружжя справила, як далі побачимо, глибоке вражіння.
— Та це-ж барон Гюло, якому підлягає моя канцелярія! — скрикнув чоловік, відходячи від вікна.
— Виходить, Марнеф, стара панна з третього помешкання в дворі, що живе з тим молодиком — це його кузина? Дивно, що ми дізнались про це тільки сьогодні, та ще й випадково!
— Щоб панна Фішер жила з якимсь молодиком!.. — мовив урядовець. — Це швайцарка плітки точить, не можна так легковажно говорить про кузину державного радника, що крутить усім міністерством. Ну, давай обідати, я вже чотири години чекаю тебе!
Прегарна пані Марнеф, незаконна дочка графа Монкарне, одного з найславетніших лейтенантів Наполеонових, була одружена за допомогою двадцяти тисяч франків посагу з незначним урядовцем військового міністерства. З протекції видатного генерала-лейтенанта, що останні півроку свого життя був маршалом Франції, цей переписувач дійшов несподіваної посади першого урядовця своєї канцелярії; та коли його призначено вже на помішника начальника, смерть маршалова підітнула всі надії Марнефа та його дружини. Нестатки пана Марнефа, в якого вже розстанув посаг панни Валерії Фортен, що пішов то на сплату боргів урядовця, то на купівлю всього потрібного для подружнього життя, а найбільше на потреби молодої, гарної жінки, яка в матери звикла до вигод і відмовлятись їх не хотіла, — примусили подружжя заощаджувати на помешканні. Положення вулиці Дуаєне неподалік військового міністерства й паризького центру, було для подружжя Марнеф дуже доречне, і вони років з чотири жили в тому самому будинкові, що й панна Фішер.
Добродій Жан-Поль-Станислав Марнеф належав до тих урядовців, що не піддаються отупінню завдяки тій силі, яку дає зіпсутість. Цей присадкуватий чоловічок, з ріденьким волоссям та бородою, з безбарвним, блідуватим, не так зморшкуватим, як виснаженим обличчям, з червонуватими повіками в окулярах, з поганенькою ходою та ще гіршим поводженням — здійснював той тип, яким кожен малює собі людину, притягнуту до права за порушення звичаїв.
Помешкання, де жило це подружжя, типове для багатьох паризьких подруж, являло собою обманну видимість тих фальшивих розкошів, що панують у безлічі домів. У вітальні — меблі, оббиті лихеньким оксамитом, гіпсові статуетки під флорентійську брондзу, фарбована люстра кепської карбівки з скляними розетками; килим, що його дешевина, як згодом довідались, залежала від кількости бавовни, яку фабрикант у нього втиснув і яка стала видима на голе око — все, аж до завіс, які переконали-б вас, що вовняна камка не буває пишна три роки, все співало тут про злидні, як той обідраний жебрак коло церковної брами.
Їдальня, яку єдина служниця кепсько доглядала, нагадувала нудотні їдальні провінціяльних ресторацій — все в ній було масне, неприбране.
Кімната господаря, що дуже нагадувала кімнату якогось студента, була опоряджена його парубоцьким ліжком, парубоцькими меблями, — збляклими та зужитими, як і сам він, і прибиралась тільки раз на тиждень; ця страшна кімната, де все валялось без ладу, де старі шкарпетки висіли на стільцях, оббитих кінським волосом із квітками, розмальованими порохом, — свідчила про людину, якій до свого помешкання байдуже, яка живе поза домом, за картами, в кафе або ще десь.
Господинина кімната була винятком із ганебного недбальства, що принижувало вітальню, де завіси скрізь пожовкли від диму та пилу, де дитина, на власну волю, певно, покинута, порозкидала скрізь свої цяцьки. Розташовані на крилі, що з'єднувало — з одного тільки боку, — будинок, який виходив на вулицю, з корпусом, що в кінці двору прилягав до сусідської власности, кімната й убиральня Валерії, елегантно оббиті ситцем, з палісандровими меблями, триповим килимом — дхнули гарною жінкою і, треба сказати, майже утриманкою. На каміні, застеленім оксамитом, стояв годинник з маятником, що був тоді в моді. Була тут невеличка, до ладу добрана колекція рідкощів, розкішно оздоблені жардіньєрки з хінської порцеляни. Ліжко, туалет, дзеркальна шафа, двубічна канапка, неодмінне безділля — свідчили про вишуканість та забаганки дня.
Хоч усе це було третєсортним що-до багатства й елегантности, хоч усе стояло тут уже три роки, проте якийсь денді нічого тут не зміг-би закинути, хіба тільки те, що розкоші ці відгонили міщанством. Мистецтва та виборности, якими віє від речей, до-смаку добраних, бракувало тут цілковито. Доктор соціяльних наук пізнав-би коханця по де-яких дрібничках у багатому безділлі, які можуть з'явитись тільки від цього півбога, завжди відсутнього й завжди присутнього в заміжньої жінки.
Обід, що їло подружжя з дитиною, отой запізнений на чотири години обід, міг бути покажчиком фінансової скрути, в яку потрапила родина, бо стіл — це найпевніший термометр добробуту паризьких родин. Суп із зіллям, зварений на воді з-під квасолі, шматок яловичини з картоплею, що плавав у рудуватій воді замість сосу, миска квасолі та поганеньких вишень, все це подане й спожите на пощерблених тарілках і тарілях мало-дзвінким та сумним мельхіоровим столовим начинням — хіба таке меню годне було цієї красуні? Барон заплакав-би, коли-б був цьому свідком. Потемнілі карафки не ховали, проте, непевного кольору вина, купованого на літр у винаря на розі вулиці. Серветки не мінялись уже тиждень. Словом, усе зраджувало ганебні злидні, недбалість подружжя до родини. Навіть неглибокий спостерігач подумав-би, побачивши їх, що подружжя дійшло до того згубного моменту, коли життьові потреби штовхають людей на вигідне шахрайство.
А втім, перше речення, що Валерія сказала чоловікові, з'ясує запізнення з обідом, що й з'явився, мабуть, тільки завдяки зреченим заходам куховарки, яка сама була в ньому зацікавлена.
— Саманон бере твої векселі тільки по п'ятдесят за сотню й вимагає в гарантію переписати на нього твою платню.
Злидні, ще приховані в директора військового міністерства за ширмою двадцяти чотирьох тисяч франків платні, не рахуючи нагород, дійшли останнього ступня в урядовця.
— Ти підчепила мого директора, — сказав чоловік, дивлячись на свою дружину.
— Здається, — відповіла вона, не жахаючись цього слова, позиченого з шахрайського жаргону.
— Що з нами буде? — вів Марнеф. — Хазяїн нас завтра скрутить. А батько твій надумав помирати без духівниці! Слово чести, ці імперці вважають себе також за безсмертних, як і їхній імператор.
— Бідний батько, — сказала вона, — я була в нього одиначка, він дуже любив мене! Графиня спалила духівницю. Хіба-б він забув про мене, коли давав нам часом по три-чотири тисячефранкові білети зара́з?
— Ми винні за чотири терміни півтори тисячі франків! Чи коштує стільки наша обстава? „That is the question“, сказав Шекспір.
— Ну, прощай, мій котику, — сказала Валерія, що з'їла тільки шматочок печені, з якої прислуга видушила весь сік для одного бравого салдата, що вернувся з Алжира. — На велике лихо великі й заходи!
— Валеріє, де ти йдеш? — скрикнув Марнеф, заступаючи дружині дорогу до дверей.
— До хазяїна, — відповіла вона, причепуривши кучері під гарненьким капелюхом. — А ти спробуй заприязнитися з тією старою дівчиною, коли вона справді кузина директорова.
Той факт, що пожильці одного дому нічого не знають про обопільне соціяльне становище, може як-найкраще характеризувати розгін паризького життя; але легко зрозуміти, що урядовець, який зранку йде до канцелярії, вертається до дому на обід і ввечері не буває вдома, та жінка, що віддається паризьким розвагам, могли нічого не знати про існування старої дівчини, що жила на третьому поверхові на подвір'ї їхнього будинку, особливо, коли дівчина ця має звички панни Фішер.
Лісбета перша на весь будинок ходила вранці по молоко, хліб та вугілля, ні з ким не розмовляла й лягала з сонцем; ніколи вона не діставала ні листів, ні візит, ні з ким по-сусідськи не приятелювала. Це було одне з тих анонімних, ентомологічних існуваннів, які трапляються в де-яких будинках, де раптом на п'ятому році люди дізнаються, що на четвертому поверху живе старий добродій, що знав Вольтера, Пілятра де-Розьє, Божона, Марселя, Моле, Софію Арну, Франкліна та Робесп'єра. Те, що пан та пані де-Марнеф допіру казали між собою про Лісбету Фішер, вони дізнались завдяки окремішності кварталу та тим стосункам, що через скруту нав'язались між ними та швайцарами, яких прихильність була їм конче потрібна, бо швайцари за них не дуже дбали. Гордощі, мовчазність, стриманість старої дівчини викликали в швайцарів ту прибільшену пошану, те холодне ставлення, де почувається приховане незадоволення підлеглого. До того-ж швайцари вважали себе що-до породи, як кажуть у палаці, за рівних з пожилицею, що наймала помешкання за двісті п'ятдесят франків. Всі признання кузини Бети перед Гортензією були правдиві, і кожен зрозуміє, що швайцарка могла в якійсь інтимній розмові з Марнефами обмовити панну Фішер, гадаючи, що просто на неї лихословить.
Взявши свічника з рук швайцарки, шановної пані Олів'є, стара дівчина вийшла подивитись, чи світиться у вікнах мансарди над її помешканням. В цю годину в липні кінець двору було так темно, що стара дівчина не могла лягти спати без світла.
— О, будьте спокійні, пан Стейнбок удома, він навіть не виходив, — лукаво мовила пані Олів'є до панни Фішер.
Стара дівчина нічого не відповідала. В цій справі вона ще лишилась селянкою, і їй байдуже було, що казатимуть про неї далекі їй люди; і так само, як селяни не бачать нічого, крім свого села, вона рахувалась тільки з поглядами вузького кола, серед якого жила. То-ж вона рішуче пішла — не до себе, а в ту мансарду. Ось чому. За десертом вона сховала в свою торбинку овочів та цукерок для коханого й збиралась віддати їх йому, точнісінько як старі дівчата ласощі своєму собаці.
Коли вона ввійшла, герой мрій Гортензії, блідий білявий молодик у блузі працював при маленькій лямпці, якої світло збільшувалось, пройшовши крізь кулю з водою, коло чогось ніби варстат, вкритого різьбярським начинням, червоним воском, різаками, обтесаними цоколями, модельними шматками міди, й тримав у руках маленьку віщану групу, яку мав ліпити й на яку споглядав пильно, як поет підчас роботи.
— Слухайте, Венцеславе, ось я вам принесла, — сказала вона, кладучи свою хустку край варстату.
Потім обережно витягла з торбинки ласощі та овочі.
— Ви дуже добра, панно, — сумно відповів бідолашний вигнанець.
— Це вас просвіжить, моя бідна дитино. Ви розпалюєте свою кров цією працею, ви не родились для такого жорстокого ремества.
Венцеслав Стейноок здивовано глянув на стару дівчину.
— Їжте-ж, — сказала вона раптом, — нема що дивитись на мене, як на свої фігурки, коли вони вам подобаються.
Діставши отакого словесного стусана, молодик перестав дивуватись, бо знову пізнав свого ментора в спідниці, якого ніжність завжди вражала його — так-бо звик він до грубого поводження. Хоч Стейнбокові було двадцять дев'ять років, він здавався, як де-хто з білявців, молодшим років на п'ять-шість; дивлячись на цю юність, якої свіжина зблякла під утомою та злиднями вигнанства, і на те сухе, суворе обличчя, — можна було подумати, що природа помилилась, наділяючи їх статтю. Він підвівся й сів у старе крісло з подушками стилю Луї XV, оббите жовтим утрехтським оксамитом, немов збираючись у ньому спочити. Стара дівчина взяла тоді сливу ренклод і ніжно подала своєму другові.
— Спасибі, — сказав він, беручи овоч.
— Ви стомились? — спитала вона, даючи йому другий.
— Я не від роботи стомився, а від життя, — відповів він.— От ще що вигадали! — сказала вона якось прикро. — Хіба у вас немає доброго генія, що пильнує вас? — вела вона, даючи йому цукерки, які він усі залюбки поїв. — Бачите, за обідом у кузини я думала про вас.
— Я знаю, — сказав він, глянувши на Лісбету заразом песливо й жалісно, — знаю, що без вас я давно вже не жив-би; але, люба моя панно, артистам потрібні розваги…
— А, он воно що!.. — скрикнула вона, уриваючи його; взявшись у боки кулаками й утупивши в нього палкі очі. — Ви хочете свого здоров'я відбігти в паризьких гидотах, як і багацько робітників, що кінець-кінцем мруть по шпиталях! Ні, ні, здобудьте багатство, а коли матимете ренту, тоді розважатиметесь, дитино моя, тоді матимете чим платити за лікарів та за втіхи, розпусник ви!
Венцеслав Стейнбок, діставши цей випал у супроводі поглядів, що проймали його магнетичним вогнем, похилив голову. Коли-б найзапекліший лихомовник побачив початок цієї сцени, то й він-би вже визнав брехливість пліток, що подружжя Олів'є розпускало про панну Фішер. Все в голосі, в рухах, у поглядах цих людей свідчило про чистоту їхніх потайних відносин. Стара дівчина виявляла грубу, але правдиву материнську ніжність. Молодик терпів, як шанобливий син, материну тиранію. Ця чудернацька спілка була, здавалась, наслідком невпинного діяння могутньої волі на кволу вдачу, на ту нестійкість, властиву слов'янам, яка, не відбираючи їм героїчної хоробрости на полі бою, спричинює неймовірну безладність їхньої поведінки, моральну розм'яклість, якої причини повинні були-б зацікавити фізіологів, бо фізіологи в політиці те саме, що ентомологи в сільському господарстві.
— А коли я помру раніше, як забагатію? — меланхолійно спитав Венцеслав.
— Помрете?.. — скрикнула стара дівчина. — О, я не дам вам померти. Мого життя стане на двох, і я переллю вам своєї крови, якщо треба буде.Сльози звогчили повіки Стейнбокові, коли він почув цей палкий і наївний викрик.
— Не засмучуйтесь, мій Венцеславку, — зворушено вела Лісбета. — Слухайте, моїй кузині Гортензії ваша печатка, здається, дуже сподобалась. Стривайте, я допоможу вам добре продати вашу брондзову групу, ви зі мною поквитаєтесь, будете робити, що схочете, станете вільний! Ну, засмійтеся-ж!..
— Я ніколи з вами не поквитаюсь, — відказав бідний вигнанець.
— А чому це?.. — спитала вогезька селянка, стаючи на бік лівонця проти самої себе.
— Бо ви не тільки годували, притулили й доглядали мене в злиднях, ви ще й сили мені додавали! Ви зробили мене таким, який я є, ви часто були сувора, мучили мене…
— Я? — сказала стара дівчина. — Це ви знову починаєте свої дурниці про поезію, про мистецтво, та будете пальці ламати, руки витягувати, розводячись про прекрасний ідеал, про свої північні безумства. Прекрасне не варте проти міцного, а міцне — це я! У вас є ідеї в голові? Добре діло! А в мене теж є ідеї… До чого ті душевні скарби, коли користи з них немає? Тоді ніякими ідеями не перегониш тих, хто ідей не має, зате вміє діяти… Замість химер ганяти, треба працювати. Що ви зробили, поки мене не було?..
— Що сказала ваша гарна кузина?
— Хто вам сказав, що вона гарна? — жваво спитала вона голосом, де ричали ревнощі тигра.
— Та ви-ж самі.
— Це я для того сказала, щоб побачити, яку гримасу ви скорчите! Вам хочеться за спідницями бігати? Ви любите жінок — ну, так виливайте їх, перетоплюйте свої бажання в брондзу, бо ви ще якийсь час обійдетесь без коханнячка, зокрема без моєї кузини, любий друже. Це не про вас дичина: тій дівчині треба чоловіка з шістдесятьма тисячами франків ренти… і його вже знайдено… Стривайте, у вас ліжко неприбране! — сказала вона, глянувши в другу кімнату, — ох, бідний котику, я вас забула…
Зразу-ж міцна дівчина скинула рукавиці, накидку, капелюха і, як покоївка, прибрала пансіонерське ліжко, де спав артист. Цим поєднанням різкости, навіть грубости з добротою можна пояснити ту владу, що Лісбета забрала над молодиком, якого обернула в свою власність. Хіба життя не приваблює нас своїми змінами доброго й лихого? Якби лівонець здибав пані Марнеф замість Лісбети Фішер, він знайшов-би в своїй заступниці вибачливість, яка звела-б його на якийсь тванистий і ганебний шлях, де він загинув-би. Певно, він не працював-би, артист з нього не розвинувся-б. Отож, хоч він оплакував терпку жадібність старої дівчини, розум підказував йому краще держатись цієї залізної руки, ніж пуститись у ліниве й згубне життя, яке провадив де-хто з його земляків.
Ось якій події зобов'язаний шлюб цієї жіночої енергії та чоловічої кволости — огріх проти здорового розуму, досить поширений, кажуть, у Польщі.