Кузина Бета/XIII
| ◀ XII | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XIII. Остання спроба Калібана над Арієлем |
XIV ▶ |
|
О сьомій годині Лісбета вже їхала додому омнібусом, бо їй нетерплячилось побачити Венцеслава, який уже майже три тижні дурив її і якому вона везла повну торбинку овочів, що поклав сам Кревель, збільшивши увагу до своєї кузини Бети. Вона притьмом вибігла сходами до мансарди й застала митця за роботою — він кінчав горорізьбу на скриньці, яку хотів подарувати своїй любій Гортензії. Окрайка на покришці являла собою гортензії, де грались амури. Щоб роздобутись на цю скриньку, що мусіла бути малахітова, бідний коханець зробив для Флорана та Шанора дві ручки до смолоскипів, віддавши їм у власність ці шедеври.
— Ви дуже працюєте останніми днями, мій друже, — сказала Лісбета, витираючи йому піт з чола та цілуючи його. — Така діяльність у серпні місяці здається мені небезпечною. Справді, ви собі здоров'я можете збавити… Ось вам персики, сливи від пана Кревеля… Не мучте себе так, я позичила дві тисячі франків, і коли все буде гаразд, ми зможемо їх віддати, як ви продасте свого годинника!.. Проте, я трохи непевна свого позичальника, бо він допіру прислав оцього гербового папірця.
Вона підсунула оповіщення про арешт під ескіз маршала Монкорне.
— Для кого це ви робите таку красу? — спитала вона, взявши галузки гортензії з червоного воску, що Венцеслав поклав, беручись до овочів.— Для ювеліра.
— Якого ювеліра?
— Не знаю, це Стідман просив мене звити ці гілочки за нього, бо йому ніколи.
— Але це гортензії, — мовила вона глухо. — Як це сталося, що ви досі нічого не зробили з воску для мене? Хіба так важко було вигадати якусь каблучку, скриньку, будь-щось, на спогад! — сказала вона, кидаючи жахливий погляд на митця, якого очі, на щастя, були спущені. — А ще кажете, що любите мене!
— Ви цього непевні… панно?
— О, як гаряче називаєте ви мене панною!.. Слухайте, ви були єдиною моєю думкою, відколи я вас застала при смерті, отам… Коли я вас урятувала, ви віддали себе мені; я ніколи не згадувала про ваше зобов'язання, але я сама перед вами зобов'язана! Я подумала тоді: „Якщо хлопець цей віддає себе мені, я хочу зробити його щасливим і багатим!“ Ну, так мені пощастило здобути вам багатство!
— Як саме? — спитав митець, нестямлячись від радощів, бо надто наївний був, щоб підозрівати пастку.
— Ось як, — відказала лотарингка.
Лісбета не могла відмовитись дикої втіхи — дивитись на Венцеслава, що споглядав на неї з синівською любов'ю, де проривалась його любов до Гортензії, і це омилило стару дівчину. Постерігши вперше за своє життя полум'я пристрасти в чоловічих очах, вона подумала, що запалила його вона.
— Пан Кревель дає нам сто тисяч франків, щоб закласти торговельний дім, якщо, сказав він, ви згодитесь зі мною одружитися; у цього грубенького дідугана бувають чудернацькі ідеї… Що ви про це думаєте? — спитала вона.
Венцеслав зблід, як мрець, і дивився на свою добродійку погаслим поглядом, що геть зраджував його думку. Стояв, спантеличений і пригнічений.— Ніколи ще мені так виразно не казали, — мовила вона з гірким сміхом, — що я страшенно бридка!
— Панно, — відповів Стейнбок, — моя добродійка ніколи не буде для мене бридка; я почуваю до вас палку приязнь, але мені тільки тридцять років, а…
— А мені сорок три! — відказала вона. — Моя кузина Гюло, маючи сорок вісім, збуджує шалені пристрасті, але вона гарна, от що!
— Між нами п'ятнадцять років різниці, панно; яке-ж з нас подружжя! Ради нас самих, здається мені, нам треба добре подумати. Певна річ, моя вдячність буде не менша за ваші добродійства. Крім того, свої гроші ви одержите через кілька день.
— Мої гроші! — скрикнула вона. — О, ви ставитесь до мене, як до безсердечного лихваря.
— Вибачте, — вів Венцеслав, — але ви так часто нагадували мені про них… Ви мене творили, але не нищіть мене.
— Ви хочете мене покинути, бачу, — сказала вона, хитаючи головою. — Хто-ж це дав вам силу бути невдячним, — вам, людині, зробленій ніби з пап'є-маше? Чи вам не стає довіри до мене, вашого доброго генія?.. До мене, що так часто цілісінькі ночі для вас працювала! До мене, що віддала вам заощадження всього свого життя! що чотири роки поділяла з вами свій хліб, хліб бідної робітниці, що всім вам допомагала, навіть своєю бадьорістю.
— Годі, годі, панно! — сказав він, стаючи навколішки та простягаючи до неї руки. — Ні слова більше! Через три дні я скажу вам усе; дозвольте мені, — сказав він, цілуючи їй руки, — дозвольте мені бути щасливим. Я люблю і мене люблять.
— Що-ж, будь щасливий, моя дитино, — сказала вона, підводячи його.
Потім поцілувала його в чоло та в волосся з таким шаленством, як засуджений на смерть тішиться, мабуть, своїм останнім ранком.— Ах, ви найблагородніша і найкраща з людей, ви рівна з тією, що я люблю, — сказав бідний митець.
— Я ще дуже вас люблю, отже ваше майбутнє мене турбує, — похмуро вела вона. — Юда повісився!.. Всі невдячники погано кінчають! Якщо покинете мене, ви не створите вже нічого цінного! Подумайте — хіба без одружіння — бо я стара дівчина, знаю це, я не хочу душити квітку вашої молодости, вашої поезії, як ви кажете, своїми руками, що нагадують виноградну лозу, — хіба без цього ми не можемо лишитися вкупі? Слухайте, в мене є хист до комерції, за десять років праці я зберу вам багатство, бо звуся я Ощадністю; а з молодою жінкою, що тільки й знатиме витрачати, ви все згайнуєте, ви працюватимете тільки для того, щоб вона була щаслива. Щастя не творить нічого, крім спогадів. Коли я думаю про вас, у мене на цілі години в'януть руки… Ну-ж, Венцеславе, лишайся зі мною… Стривай, розумію все: в тебе будуть коханки, гарні жінки на взір пані Марнеф, що хоче тебе побачити й дасть тобі щастя, якого ти не можеш мати зі мною. Потім ти женишся, коли я зіб'ю тобі тридцять тисяч франків ренти.
— Ви янгол, панно, я ніколи не забуду цієї хвилини, — відповів Венцеслав, утираючи сльози.
— Зараз ви такий, як мені подобається, дитино моя, — сказала вона, дивлячись на нього п'яним поглядом.
Пиха в усіх нас така могутня, що Лісбета повірила в свою перемогу. Вона й так яку поступку зробила, пропонуючи панію Марнеф! Вона хвилювалась так, як ніколи в житі, вона вперше відчула, що радість заливає її серце. Щоб зазнати ще такої години, вона продала-б чортові душу.
— Я не вільний, — відповів він, — я люблю жінку, над усі жінки кращу. Але ви для мене були й будете матір'ю, якої в мене немає.
Слова ці впали сніговою лавиною на цей палахкотючий кратер. Лісбета сіла, похмуро глянула на цю молодість, на цю виборну красу, на чоло митця, його чудове волосся, на все те, що збуджувало в ній погноблені жіночі інстинкти, і дрібні сльози, що зразу й усохли, підкотились на мить до її очей. Вона нагадувала сухорляві статуї, що їх різьбярі середньовічних ікон садовили на домовинах.
— Тебе я не проклинаю, — сказала вона, схопившись. — Ти-ж дитина. Бог з тобою.
Вона зійшла й замкнулась у своїй хаті.
— Вона любить мене, — подумав Венцеслав, — бідне створіння. Як вона палко промовляла! Вона божевільна.
Це останнє зусилля сухої і позитивної натури, щоб зберегти коло себе цей образ краси та поезії, було таке шалене, що його можна порівняти тільки з дикою енергією тонучого, що в-останнє силкується дістатись берега.
Через день о четвертій з половиною годині вранці, коли граф Стейнбок міцно спав, він почув стукіт у двері мансарди; одчинивши, побачив двох кепсько одягнутих чоловіків, а з ними третього, в якому по одежі знати було бідолаху-пристава.
— Ви граф Венцеслав Стейнбок? — спитав він.
— Атож, пане.
— Мене звуть Ґрасе, пане, я наступник пана Лушара, торговельного пристава.
— В чому річ?
— Ви заарештовані, пане, маєте їхати з нами до в'язниці Кліші… Одягніться, будь ласка… Ми додержали форми, як бачите… Муніципальної гвардії я не брав, внизу нас чекає візник.
— Спритно-ж вас запроторили… — сказав один із слідців. — Отже, ми покладаємось на вашу великодушність.
Стейнбок одягнувся і зійшов униз під руку з слідцем; там його посадили в карету, і візник рушив без наказу, як людина, якій дорога відома; за півгодини бідний чужинець був належним способом заведений у тюремний спис, не заявивши з великого дива жадного протесту.О десятій годині його викликано до тюремної канцелярії, де він побачив Лісбету, яка геть у сльозах, дала йому грошей, щоб він міг краще прожити та здобути для праці простору кімнату.
— Дитино моя, — мовила вона, — не кажіть нікому про свій арешт, не пишіть про це й душі, це занапастить ваше майбутнє; треба затаїти цю ганьбу, незабаром я вас визволю, я знайду гроші… не турбуйтесь. Напишіть, що вам треба принести для роботи. Я або помру, або звільню вас.
— О, я двічі буду зобов'язаний вам життям! — скрикнув він, — бо я втрачу більше, як життя, коли мене вважатимуть за негідника.
Лісбета вийшла з радісним серцем; тримаючи свого митця під замком, вона надіялась розбити його шлюб з Гортензією, оповістивши, що він жонатий, що дружина добилась для нього помилування, і він виїхав до Росії. Отож, щоб цей план виконати, вона з'явилась коло третьої години до баронеси, дарма що це не був день, коли вона в них звичайно обідала; але їй хотілось потішитись муками своєї малої кузини в ту хвилину, коли вона чекала Венцеслава.
— Ти обідати прийшла, Бето? — спитала баронеса, ховаючи своє розчарування.
— Атож.
— Гаразд, — відповіла Гортензія, — піду сказати, щоб вчасно подавали, бо ти не любиш чекати.
Гортензія зробила матері знак, щоб заспокоїти її, бо гадала наказати лакеєві, щоб вирядив пана Стейнбока, коли той з'явиться. Але лакей десь пішов; Гортензія мусіла зробити наказ покоївці, і та пішла до себе по роботу, щоб засісти потім у передвітальні.
— Що-ж коханий мій? — сказала Бета Гортензії, коли та вернулась. — Ви про нього вже й не згадуєте.
— До речі, що там з ним? — спитала Гортензія. — Він у славу ввійшов. Ти мусиш бути вдоволена, — шепнула вона на вухо кузині, — тільки й мови, що про пана Венцеслава Стейнбока.— Аж занадто, — відповіла вона в голос. — З пуття хлопця збивають. Коли справа йде про те, щоб приворожити його та від паризької гульні відвернути, так тут я свою владу знаю, але кажуть, що імператор Микола, щоб здобути собі такого митця, дає йому помилування…
— Он що! — відповіла баронеса.
— Звідки ти знаєш? — спитала Гортензія, якій ніби серце стиснуло.
— Та від особи, з якою він поєднаний найсвятішими звязками, — вела жорстока Бета. — Вчора прийшов лист від його дружини. Він хоче їхати; ах, дурень він буде, якщо проміняє Францію на Росію.
Гортензія глянула на матір, похиливши голову; баронеса ледве встигла схопити зомлілу дочку, що побіліла, як мереживо на її хустині.
— Лісбето, ти вбила мою дочку!.. — скрикнула баронеса. — Ти родилась нам на нещастя.
— А що-ж я тут зробила, Аделіно? — спитала лотарингка, підвівшись та стаючи в загрозливу позу, на яку баронеса через хвилювання своє не звернула жадної уваги.
— Я помилилась, — відповіла Аделіна, підтримуючи Гортензію. — Подзвони!
В цю мить двері розчинились, обидві жінки разом обернулись і побачили Венцеслава Стейнбока, якого впустила куховарка через відсутність покоївки.
— Гортензіє! — скрикнув митець, підскочивши до жінок, що стояли купкою.
І поцілував свою наречену в чоло при матері, але так побожно, що баронеса аж ніяк не розгнівалась. Проти непритомности це була сіль, краща за всі англійські солі. Гортензія розплющила очі, побачила Венцеслава, і обличчя її знову порожевіло. Через хвилину вона й зовсім опритомніла.
— Так ось що ви від мене таїли? — мовила кузина Бета, посміхаючись Венцеславу, немов зрозумівши правду з ніяковости обох кузин. — Як це ти вкрала в мене коханого? — сказала вона, виводячи Гортензію в сад.
Гортензія наївно розповіла кузині історію свого кохання. Батьки, казала вона, були переконані, що кузина Бета заміж ніколи не віддасться й дозволили графу Стейнбокові бувати в домі. Тільки купівлю групи та прихід митця, який, ніби-то, хотів дізнатися ім'я свого першого покупця, Гортензія, мов та ясновельможна Агнеса, пояснила випадковістю. Стейнбок зразу-ж вийшов до кузини і палко подякував старій дівчині за швидке визволення. Лісбета по-езуїтськи відповіла Венцеславу, що кредитор нічого певного їй не пообіцяв, і їй здавалось, що він тільки завтра звільнить його та, мабуть, його сором узяв за таке ганебне переслідування, і він зробив це швидше. До того-ж стара дівчина була ніби-то дуже рада і привітала Венцеслава з його щастям.
— Лиха дитино! — сказала вона йому при Гортензії та баронесі, — коли-б ви позавчора ввечері признались мені, що любите мою кузину Гортензію і що вона вас любить, то не довелося-б мені плакати. Я думала, що ви покидаєте свою стару приятельку, свою виховательку, аж ви, навпаки, будете моїм кузеном; тепер між нами буде, хоч і слабкий, правда, звязок, але його досить для почуттів, що я до вас маю.
І поцілувала Венцеслава в чоло. Гортензія кинулася в обійми своєї кузини й залилася слізьми.
— Я зобов'язана тобі своїм щастям, — сказала вона їй, — і ніколи цього не забуду…
— Кузино Бето, — мовила баронеса, цілуючи Лісбету в сп'янілості від такої щасливої розв'язки, — ми з бароном — твої винуватці, але ми поквитаємося з тобою. Ходімо побалакаємо про справи в саді, — і повела її з собою.
Зовні Лісбета відограла ролю доброго янгола родини; тепер її божествив і Кревель, і Гюло, і Аделіна й Гортензія.— Ми хочемо, щоб ти далі не працювала, — сказала баронеса. — Якщо ти заробляєш по сорок су на день, за винятком неділі, то це становить шістьсот франків річно. Ну, а скільки в тебе заощаджено?
— Чотири тисячі п'ятьсот франків!..
— Бідна кузина! — сказала баронеса.
Вона звела очі до неба — так-бо зворушилась, подумавши про всю працю та нестатки, що ціною їх зібрано за тридцять років ті гроші. Лісбета, не зрозумівши змісту цього вигуку, добачала в ньому глузування вискочня, і її ненависть збільшилась на грізну дозу злоби якраз у ту мить, коли кузина її забула всю недовіру до тирана свого дитинства.
— Ми збільшимо цю суму до десяти тисяч п'ятьсот франків, — вела Аделіна, — і покладемо її на твоє ім'я, як користувачки, та на ім'я Гортензії, як власниці; отже, ти матимеш шістьсот франків ренти…
Лісбета була, здавалось, на вершку щастя. Коли вона вернулась, витираючи хустиною радісні сльози, Гортензія розповіла їй про всі ласки, що сипались на Венцеслава, улюбленця всієї родини.
Отож барон, вернувшись, застав усю свою родину в зборі, бо баронеса офіційно називала графа Стейнбока своїм сином і призначила через два тижні весілля, якщо погодиться на це барон. І коли державний радник з'явився у вітальні, його оточили дружина й дочка, що побігли йому назустріч — одна щоб шепнути йому дещо, друга щоб поцілувати.
— Ви надто далеко, пані, сягнули, коли так мене зобов'язали, — суворо мовив барон. — Шлюб цей ще не вирішений, — сказав він, глянувши на Стейнбока, який зблід.
Бідолашний митець подумав: „Він знає про мій арешт“.
— Ходімо, діти, — додав батько й повів дочку та нареченного в сад.
І сів з ними на лавочці в альтанці, порослій мохом.— Пане граф, чи любите ви мою дочку так, як я любив її матір? — спитав барон у Венцеслава.
— Ще більше, пане, — сказав митець.
— Мати її була селянка, в неї не було жадного посагу.
— Дайте мені панну Гортензію так, як вона сидить, навіть без уборів…
— Охоче вам вірю! — мовив барон, посміхаючись. — Гортензія — дочка барона Гюло д'Ерві, державного радника, директора військового департаменту, кавалера офіцерського ордену Почесного Легіону, брата графа Гюло, якого слава безсмертна і який незабаром буде маршалом Франції. І… в неї є посаг!
— Правда, — сказав закоханий митець, — може й здається, що я роблю це з честолюбства, але хоч-би моя люба Гортензія робітницею була, я-б однаково з нею одружився.
— Оце мені й хотілося знати, — провадив барон. — Іди, Гортензіє, дай мені поговорити з паном графом, ти-ж бачиш, що він любить тебе щиро.
— Ох, тату, я знала, що ви жартували, — відповіла щаслива дочка.
— Любий мій Стейнбок, — сказав барон з безкраєю ласкавістю в голосі й чарівністю в манерах, коли лишився з митцем на самоті, — я приділив своєму синові двісті тисяч франків спадщини, з якої він не дістав і двох су; він не матиме їх ніколи. Посаг моїй дочці буде двісті тисяч франків, які ви вважатимете за одержані…
— Атож, пане барон…
— Як ви хапаєтесь, — сказав державний радник. — Вислухайте мене, будь ласка. Від зятя не можна вимагати такої відданости, якої в праві сподіватись від сина. Син мій знає, що я можу зробити і що зроблю для його майбутнього — він буде міністр і легко здобуде свої двісті тисяч. А з вами, юначе, инша річ! Ви одержите шістдесят тисяч франків п'ятивідсотковими державними облігаціями на ім'я своєї дружини. З цього доведеться урвати невеличку ренту для Лісбети, та вона довго не проживе, в неї сухоти, я знаю це. Нікому про це не кажіть, хай бідна дівчина спокійно помре. У дочки моєї буде на двадцять тисяч франків одежі, мати дає їй на шість тисяч франків діямантів…
— Пане, це надто щедро… — сказав спантеличений Стейнбок.
— Що-ж до решти сто двадцять тисяч франків…
— Годі, пане, — сказав митець, — я не хочу, щоб моя люба Гортензія…
— Чи вислухаєте ви мене, палкий юначе? Що до сто двадцяти тисяч франків, то в мене їх немає; але ви їх одержите…
— Пане!..
— Ви одержите їх від уряду замовленнями, що я вам здобуду, ручуся за це словом чести. Бачите, незабаром ви матимете ательє в мармуровому склепі. Виставите кілька статуй, я проведу вас у Інститут. У вищих колах мають ласку до мого брата й до мене, отже, сподіваюсь, мені пощастить здобути вам скульптурних робот у Версалі на чверть тієї суми. Зрештою, ви одержите кілька замовлень від паризького самоврядування, від палати перів, здобудете їх, мій любий, стільки, що доведеться брати помішників. Отак я з вами поквитаюсь. Подумайте, чи підходить вам така сплата посагу, розважте свої сили…
— Я почуваюсь на силу забезпечити свою дружину самотужки, якщо з усім тим не пощастить! — сказав благородний митець.
— Оце мені подобається! — скрикнув барон. — Непохитна певність молодости! Я сам для жінки в огонь пішов-би! Ну, — сказав він, ударивши молодого скульптора по руці, — маєте мою згоду. В ту неділю контракт, а ще через тиждень у суботу — до церкви, це день іменин моєї дружини.
— Все гаразд, — сказала баронеса дочці, що припала до вікна, — наречений твій і батько цілуються.
Прийшовши ввечері додому, Венцеслав знайшов розгадку свого звільнення; швайцар передав йому грубого запечатаного пакета, де була його боргова справа з розпискою про одержання, законно посвідченою, а до того такий лист:
„Любий Венцеславе!
„Я зайшов до тебе сьогодні вранці о десятій годині, хотів повести тебе до однієї королівської величности, що бажає з тобою познайомитись. Там я довідався, що англійці забрали тебе на один із своїх острівців, з яких головний Clichy's Castle.
„Зразу-ж я вдався до Леона Лора та сказав йому, сміючись, що ти не можеш покинути товариства, серед якого потрапив через брак чотирьох тисяч франків, і можеш пошкодити своєму майбутньому, якщо не з'явишся до свого ясновельможного прихильника. На щастя, там був і геніяльний Брідо, що сам зазнав злиднів і знає твою історію. Вони вдвох зібрали гроші, сину мій, і я заплатив за тебе бедуїнові, що вчинив злочинну образу генія, запакувавши тебе. О дванадцятій я мусів уже бути в Тюїльрі і не міг побачити тебе на вільній волі. Я знаю твою шляхетність і подякую від тебе своїм друзям, але й сам сходи до них завтра.
„Леон і Брідо твоїх грошей не хотять; вони попросять у тебе по групі й не прогадають. Так думає той, що хотів-би мати право називатись твоїм суперником, та насправді тільки
„приятель твій
Стідман“.
P. S. „Я сповістив принца, що ти вернешся з подорожи тільки завтра, і він сказав: „Ну, хай завтра!“
Граф Венцеслав ліг спати на пурпурових покривалах, які м'якенько стелить нам Талан, небесний шкандиба, що для геніїв ходить ще повільніше, ніж Справедливість та Фортуна, бо Юпітерові вгодно було, щоб він не носив на очах пов'язки. Його легко підманюють шарлатанські вистави, приваблюють їхні вбори та сурми, і він марнує на розглядини та купівлю їхнього штукарства час, коли мусів-би шукати людей гідних по кутках, де вони туляться.
Тепер треба з'ясувати, як пощастило баронові Гюло роздобутись на посаг Гортензії та оплатити страшезні видатки на чарівне помешкання, де мала оселитись пані Марнеф. На його фінансових заходах лежала печатка хисту, що водить марнотратців та закоханих по драговині, де чигає на них безліч згубних нещасть. Ніде краще не виявляється ота виключна могутність, якої надають пороки і яка стає причиною подвигів, що вчиняють часом честолюбці, розпусники, словом усі слуги сатани.