Кузина Бета/XIV
| ◀ XIII | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XIV. Де кінець звичайних романів потрапляє в середину цієї історії, аж надто правдивої, досить анакреонтичної і страшенно моральної |
XV ▶ |
|
ДЕ КІНЕЦЬ ЗВИЧАЙНИХ РОМАНІВ ПОТРАПЛЯЄ В СЕРЕДИНУ ЦІЄЇ ІСТОРІЇ, АЖ НАДТО ПРАВДИВОЇ, ДОСИТЬ АНАКРЕОНТИЧНОЇ І СТРАШЕННО МОРАЛЬНОЇ.
Напередодні вранці старий Йоган Фішер, не маючи змоги сплатити тридцять тисяч франків, що позичив для свого небожа, мусів об'явити себе банкрутом, якщо барон не віддасть йому грошей.
Цей гідний сивоволосий дід так сліпо довіряв Гюло, який для цього бонопартиста був ніби відблиском наполеонівського сонця, що спокійно похожав собі з банківським посланцем по передвітальні невеличкого помешкання на першому поверхові, яке наймав за вісімсот франків; тут він керував своїми різноманітними підрядами на хліб та фураж.
Посланець у сірій одежі з срібними галунами так добре знав чесність старого ельзасця, що хотів уже покинути йому на тридцять тисяч векселів, але старий затримував його, бо, казав він, восьмої години ще не продзвонило. Коло ґанку спинився кабріолет; старий кинувся на вулицю і з величною певністю простягнув руку до барона, що дав йому тридцять банкнотів.
— Проїдьте трохи далі, потім скажу, чому, — сказав старий Фішер. — Ось вам, юначе, — мовив він вернувшись та відлічивши гроші банківському представникові, якого провів аж до дверей.
Коли банковик зник із видноти, Фішер завернув кабріолета, де чекав його вельможний небіж, правиця Наполеонова, і сказав, ведучи його до господи:
— Хіба-ж добре було-б, якби в Французькому Банкові знали, що ви сплатили мені тридцять тисяч, за які ручились на векселі? І того вже занадто, що в них є підпис такої особи, як ви!..
— Ходімо в глиб вашого садка, дядьку Фішер, — сказав високий урядовець. — А ви міцний, — мовив він, сідаючи під наметом винограднику та міряючи старого поглядом, як міряє торгівець людським м'ясом рекрута-найомця.
— Такий міцний, що хоч у заставу віддай, — весело відповів малий дідусь, сухий, худий, нервовий, жвавий у очах.
— Спека вам не вадить?
— Навпаки.
— Якої ви думки про Африку?
— Чудова країна!.. Французів туди привів малий капрал.
— Річ у тому, що вам доведеться виїхати в Алжир, щоб нас усіх урятувати, — сказав барон.
— А справи мої?..
— Один урядовець з військового міністерства виходить у відставку, жити йому нема з чого, і він купує ваше торговельне діло.
— Що-ж робити в Алжирі?
— Постачати військові припаси, хліб та фураж; ваше призначення у мене в кешені. Ці запаси ви здобуватимете там на сімдесят відсотків дешевше, ніж треба для звіту.
— А мені їх хто постачатиме?
— Грабунки, ашур, каліфати. В Алжирі, який ми мало знаємо, хоч сидимо там уже вісім років, хліба та фуражу сила-силенна. Коли це збіжжя належить арабам, ми відбираємо його в них з різного приводу; а коли воно вже наше, тоді араби силкуються його в нас відняти. За хліб точиться велика боротьба, але ніколи точно не знаєш, скільки вкрадено з того й з того боку. Серед чистого поля ніколи лічити ні хліб на гектолітри, як на базарі, ні сіно, як на вулиці Анфер. Арабські ватажки, як і наші спаги, воліють грошей і продають тоді це збіжжя за безцінь. Військовий уряд має цілком певні потреби; він набуває збіжжя по надмірних цінах, бо здобути харчі важко й підвозити їх небезпечно. Ось що таке Алжир з харчового погляду. Це сущий розгардіяш, який покривається писаниною невправного уряду. Ми, адміністратори, розберемось у ньому хіба-що років через десять, але в людини приватної зір куди гостріший. Отже, я посилаю вас, щоб ви там забагатіли; ставлю вас туди, як Наполеон ставив бідного маршала на чолі королівства, де можна нишком сприяти контрабанді. Я зруйнувався, любий мій Фішер. Через рік мені треба сто тисяч франків…
— Не бачу нічого поганого в тому, що ми візьмемо їх у бедуїнів, — спокійно відказав ельзасець. — Так робилося за Імперії…
— Покупець вашого закладу прийде до вас сьогодні вранці й принесе десять тисяч франків, — провадив барон Гюло. — Цього-ж, певно, стане вам, щоб перебратись до Африки?
Старий кивнув головою.
— А про заробітки в Алжирі не турбуйтесь, — сказав барон. — Решту від продажу вашого діла візьму я, бо мені потрібні гроші.
— Вам належить усе, навіть кров моя, — відповів старий.
— О, не бійтеся, — сказав барон, уважаючи свого дядька за обачнішого, ніж той був насправді, — в справах ашура ваша чесність, звичайно, не потерпить, все залежить від влади, а владу я там настановив і цілком її певен; це, дядьку Фішер, секрет не на життя, а на смерть, я вас знаю і говорив з вами просто, без манівців.
— Гаразд, — сказав старий. — І надовго це?..
— На два роки! Ви матимете сто тисяч франків та й житимете собі безтурботно у Вогезах.
— Все буде зроблено, як ви бажаєте, ваша честь — це моя честь, — спокійно відказав дідусь.— Отаких людей я люблю. Проте, ви не поїдете раніше, як вийде заміж ваша небога; вона буде графинею.
Ні ашур, ні жадні грабунки, ні гроші за підприємство Фішера, одержані від урядовця, не могли зразу настачити шостидесяти тисяч франків на посаг Гортензії, ще й на убрання, що коштувало коло п'яти тисяч франків, та сорока тисяч франків, які витрачено чи малось витратити на пані Марнеф. Крім того, де взяв барон тридцять тисяч франків, що допіру приніс? Ось як. День кілька тому Гюло застрахував своє життя за сто п'ятдесят тисяч франків на три роки в двох страхових товариствах. Прихопивши страховий поліс з оплаченою премією, він звернувся з такою мовою до барона Нусінґена, пера Франції, що взяв його в свою карету, коли вони їхали обідати після засідання Палати Перів.
— Бароне, мені треба сімдесят тисяч франків, і я прошу вас позичити їх мені. Ви візьмете підставну особу, якій я віддам у заставу на три роки законну частку свого утримання — це становитиме двадцять п'ять тисяч франків річно, тоб-то сімдесяч п'ять тисяч франків. Ви скажете мені: „Ви можете померти“.
Барон кивнув головою.
— Ось страховий поліс на сто п'ятдесят тисяч франків, що може дати вам до вісімсот тисяч франків, — відповів барон, видобувши з кешені папера.
— А ф расі фас усунуть?.. — спитав барон-мільйонер, сміючись.
Другий барон, анти-мільйонер, заклопотався.
— Саспакойтісь, я фам це касав, щоб фи побачіл, що с мого боку це буте пефний послуг, коли я посичу фам грошей. Фи, значіт, у феликій скрута, бо в Панку є фаш пітпис.
— Віддаю заміж дочку, — сказав барон Гюло, — а багатства в мене немає, як і в усіх, хто служить в уряду за нашої невдячної доби, коли на лавах сидить п'ятьсот буржуа, що ніколи не зуміють так щедро нагородити відданих людей, як робив це імператор.
— Кашіть, у фас-ше буф Шосефа! — відказав пер Франції, — отут і фся причин. Міш нам, герцок д'Еруфіль стаф фам у фелекій послуг, що сняф цю біяфку з фашого гаманець.
— Я снаф це нещасть і фмію спіфчувать, — додав він, гадаючи, що декламує французькі вірші. — Послухайте тружній порат — закрийфай сфій крамниць, по фи прогоріт.
Цю непевну справу зроблено за посередництвом одного маленького лихваря, одного з тих „дільців“, що крутяться коло великих банкових установ, мов та дрібна рибина, що служить, здається, за лакея в акули. Цей кандидат на авкційного баришника, вельми бажаючи здобутись на протекцію такої значної особи, пообіцяв панові барону Гюло позичити тридцять тисяч франків під трьохмісячні векселі, зобов'язавшись переписати їх чотири рази й не пускати в обіг.
Наступник Фішера мусів дати за підприємство сорок тисяч франків, але з умовою, що йому здадуть постачання фуражу в сусідньому департаменті.
В такий жахливий лабірінт загнали пристрасті чесну досі людину, одного з найвправніших робітників наполеонівського уряду: хабар — щоб розплатитись з лихварем, лихвар — щоб задовольнити пристрасті й одружити дочку. Цю марнотратницьку вмілість, всі оці зусилля витрачено за тим, щоб вийти великим перед панією Марнеф, щоб бути Юпітером цієї буржуазної Данаї. Ніхто не появить стільки діяльности, спритности та сміливости, чесно заробляючи багатство, як появив їх барон, стромляючи голову в осине гніздо — він справлявся з роботою у своєму відділі, підгонив оббивачів, бачився з робітниками, ретельно перевіряв найдрібніші деталі господарства на вулиці Вано. Хоч весь він належав пані Марнеф, проте відвідував засідання в Палаті, розривався на частки, а ні родина, ні инший хто не помічали його клопіт.
Аделіна, геть здивована звісткою про рятунок свого дядька та посагом, що фігурував у контракті, почувала якусь стурбованість поруч радости від доччиного шлюбу, довершеного в таких почесних умовах; але напередодні весілля, яке барон так призначив, щоб воно збіглося з днем входин пані Марнеф до помешкання на вулиці Вано, Гектор розвіяв подив своєї дружини такою міністерською заявою:
— Аделіно, дочка наша замужем, отже всі турботи наші з цього приводу кінчились. Настав нам час відійти від світу, бо на посаді я лишуся від сили три роки, аби докінчити потрібний для відставки термін. Навіщо нам, недоцільні вже тепер, витрати: помешкання коштує нам шість тисяч франків, у нас четверо слуг, проїдаємо ми тридцять тисяч франків на рік. Якщо ти хочеш, щоб я виконав свої забов'язання — бо довелося заставити на три роки платню, щоб роздобути потрібні гроші на влаштування Гортензії та платежі твого дядька…
— Ах, як ти добре зробив, друже мій, — урвала вона чоловіка, цілуючи йому руки.
Це признання заспокоїло всі страхи Аделіни.
— Я хочу просити тебе про кілька жертов, — провадив він, звільняючи свої руки та цілуючи дружину в чоло. — На вулиці Плюме мені знайшли чудове помешкання — на першому поверху, цілком пристойне, оздоблене розкішною дерев'яною різьбою, коштує воно тільки півтори тисячі франків. Там тобі досить буде однієї покоївки, а я сам задовольнюся лакейчуком.
— Гаразд, друже.
— Коли утримувати наш дім просто, то, не втрачаючи на пристойності, ти не витрачатимеш більше, як шість тисяч франків на рік, крім моїх особистих видатків, що я беру на себе…Великодушна дружина радісно кинулась на шию своєму чоловікові.
— Яке щастя! Я знову маю нагоду показати, як тебе люблю! — скрикнула вона. — І який ти вигадливий!..
— Раз на тиждень ми прийматимемо родину, а сам я, ти знаєш, рідко вдома обідаю… Ти можеш, не компромітуючи себе, обідати двічі на тиждень у Вікторена та двічі в Гортензії; до того-ж, гадаю, нам пощастить цілком замиритися з Кревелем, і раз на тиждень обідатимемо в нього; ці п'ять обідів та ще наш заповнять тиждень, якщо припустити ще якісь запросини не до родичів.
— Я заведу тобі економію, — сказала Аделіна.
— Ах! — скрикнув він, — ти перлина серед жінок!
— Мій добрий і божественний Гекторе, я благословлятиму тебе до скону, — відповіла вона, — бо ти добре одружив нашу любу Гортензію.
Отак почалося скорочення господарства прекрасної пані Гюло та, скажімо, її занедбання, урочисто обіцяне панії Марнеф.
Грубенький дядько Кревель, запрошений, розуміється, на підписування шлюбного контракту, тримався так, неначе сцени, якою це оповідання починається, зовсім і не було, неначе він і не мав на барона Гюло жадного зуба. Селестен Кревель був люб'язний; від нього завжди трохи дхнуло колишнім парфюмером, але, ставши батальйонним командиром, він почав заноситись на велич. Він завів мову про танці на весіллі.
— Прекрасна дамо, — ґречно сказав він баронесі, — такі люди, як ми, вміють усе забувати; не вигоньте мене з вашого дому і погодьтесь ласкаво прикрашати иноді мій дім своїми одвідинами разом з дітьми. Не турбуйтесь, я ніколи не говоритиму про те, що поховане в глибу мого серця. Я держуся його, як йолоп, бо надто тяжко було вас не бачити…
— Пане, у чесної жінки закриті уші для розмов, на які ви натякаєте, і коли ви свого слова додержите, то мені, звичайно, дуже приємно буде, що сумний розбрат у нашій родині припиниться.
— Ну, гладкий буркуне, — сказав барон Гюло, силоміць виводячи Кревеля в сад, — ти скрізь обминаєш мене, навіть у моєму домі. Чи варт двом старим прихильникам прекрасної стати та сваритися через якусь спідницю? Справді-ж, це по-крамарському.
— Я не такий красун, пане, як ви, і мої обмежені засоби до спокуси не дозволяють мені так легко винагороджувати свої втрати, як вам…
— Яка іронія! — відповів барон.
— Проти переможника з боку переможеного вона дозволена.
В такому тоні почавшись, розмова кінчилась цілковитим замиренням; але Кревель уперто виговорював собі право на реванш.
Пані Марнеф зажадала бути на весіллі панни Гортензії. Щоб побачити майбутню коханку в своєму домі, державний радник мусів запросити урядовців свого відділу аж до помішників начальників включно. Треба було влаштувати великий баль. Як добра господиня, баронеса підрахувала, що вечірка обійдеться дешевше за обід, і на вечірку можна покликати більше гостей. Отже, весілля Гортензії наробило великого шелесту.
За свідків з боку нареченної були маршал — принц Вісембурзький та барон де-Нусінґен, а з боку Стейнбока — граф де-Растіньяк та Попіно. Після того, як граф Стейнбок увійшов у славу, найвидатніші члени польської еміграції запобігали знайомства з ним, і митець почувавсь до обов'язку їх запросити. Державна Рада, міністерство, до якого належав барон, армія, що бажала вшанувати графа Форцгеймського, теж мала бути в особі своїх вищих представників. Сподівались двохсот обов'язкових гостей. Кому-ж не в тямки тоді бажання панійки Марнеф з'явитись у всій своїй славі серед таких зборів?
Вже місяць баронеса впорядковувала доччину домівку на гроші, здобуті від продажу діямантів, з яких найкращі вона залишила в посаг. Продаж цей дав п'ятнадцять тисяч франків, але п'ять тисяч витрачено на вбрання Гортензії. Що-ж ті десять тисяч франків, коли треба встаткувати помешкання молодого подружжя за вимогами сучасних розкошів? Але подружжя молодих Гюло, дядько Кревель та граф Форцгеймський зробили вельми цінні подарунки, бо старий дядько держав про запас грошенят на срібний посуд. Завдяки такій підмозі, навіть найвимогливіша парижанка була-б задоволена обставою молодого подружжя в помешканні, що вони вибрали собі на вулиці Сен-Домінік коло Площі Інвалідів. Все там гармонувало з їхнім коханням, таким чистим, щирим та сердечним з одного й з другого боку.
Нарешті визначний день настав, бо день цей мусів бути визначним як для Гортензії з Венцеславом, так і для її батька: пані Марнеф вирішила справляти в себе входини другого дня після свого гріха та весілля закоханої пари.
Хто, хоч-би раз за життя, не був на весільному балі? Кожен може звернутись до своїх спогадів й посміхнеться, певно, викликавши в пам'яті юрбу гостей із печаткою святковости як на обличчях, так і на відповідному вбранні. Яке громадське явище краще виявляє нам вплив середовища? Справді святковість одних так міцно діє на инших, що люди як-найкраще призвичаєні до пристойної одежі, мають такий вигляд, наче вони належать до категорії тих, для кого весілля — зовсім виключне свято в його житті. Словом, пригадайте тих поважних, старих людей, яким до всього так байдуже, що вони не змінили навіть своїх щоденних чорних сурдутів; і старі подружжя, що в них на обличчях написаний сумний досвід життя, яке молоді починають, та втіх, що шумують у ньому, як вуглекислота в шампанському вині; і заздрих молодих дівчат, жінок, заклопотаних успіхом свого туалету, і бідних родичів, яких куца одежа контрастує з людьми in fiocchi, і гурманів, що думають тільки про вечерю, і грачів, що цікавляться тільки грою — всі там, багаті й бідні, заздрисні й пишні, філософи й ідеалісти, всі купчаться коло нареченної, як рослина в кошику круг рідкосної квітки. Весільний баль — це цілий світ у зменшеному вигляді.
В хвилину найбільшого оживлення Кревель узяв барона під руку й спитав самим найзвичайнісіньким способом:
— Їй-богу, яка-ж краля з тієї пані в рожевому, що стріляє в тебе очима…
— Котра?
— Дружина того урядовця, якого ти висуваєш, господь тебе знає як — пані Марнеф.
— Звідки ти це знаєш?
— Слухай, Гюло, я спробую простити всі твої провини переді мною, якщо ти познайомиш мене з нею; тоді я й тебе прийматиму в Елоїзи. Всі питають, що то за чарівне створіння? Чи певен ти, що ніхто з твоєї канцелярії не може пояснити, як підписано призначення її чоловіка?.. Ох, щасливий шахраю, вона краща за всяку канцелярію… Ах, я охоче-б до її канцелярії потрапив… Ну, будьмо друзями, Цінно?..
— Більше, ніж будь-коли, — сказав барон парфюмерові, — і я обіцяю бути добрим хлопцем. Через місяць улаштую тобі обід у цього янголятка… Бо нам уже личать янголи, мій старий друже. Раджу й тобі так зробити, покинути демонів…
Кузина Бета, що перебралась на вулицю Вано в гарне невеличке приміщення на третьому поверху, пішла з балю о десятій годині, щоб полюбуватись на документи про тисячу двісті франків ренти з двох укладок, що з них одна належала графині Стейнбок, а друга — молодій пані Гюло. Тепер зрозуміло, як міг пан Кревель говорити з своїм приятелем Гюло про пані Марнеф і довідатись про секрет, якого ніхто не знав, бо пан Марнеф був у від'їзді, отже тільки кузині Беті, баронові та Валерії ця таємниця була відома.Барон зробив необережність, подарувавши пані Марнеф убрання, надто розкішне для дружини помішника начальника; инші жінки заздрили і на вбрання, і на красу Валерії. Почалось шушукання по-під віялами, бо скрута в Марнефів була відома всьому відділові; урядовець просив грошової допомоги саме тоді, як барон залюбився в його дружині. Крім того, Гектор не міг сховати свого захвату, бачивши успіх Валерії, скромної, виборної, жаданної, що підпала під той пильний огляд, якого багацько жінок боїться, коли входить у нове товариство.
Посадивши дружину, дочку та зятя в карету, барон примудрився непомітно накивати, полишивши на клопіт сина та невістки ролю господарів дому. Він сів у карету пані Марнеф і повіз її додому; але вона була мовчазна й задумана, мало не засмучена.
— Моє щастя завдає вам туги, Валеріє, — мовив він, пригортаючи її до себе в глиб карети.
— Як-же, друже мій, бідній жінці не журитись, коли вона вперше грішить, хай навіть поведінка чоловікова і повертає їй волю?.. Чи ви думаєте, в мене душі немає, віри, релігії? Сьогодні ввечері ви аж ніяк своїх радощів не стримували й ганебно зрадили мене. І всі ті дами разили мене поглядами та дошкульними словами! Яка-ж жінка не дбає за свою репутацію? Ви мене погубили. Ах, я ваша, звичайно! і єдине виправдання в моєму гріху — це бути вам вірною. Страхіття! — сказала вона, сміючись і дозволяючи себе поцілувати, — ви добре знали що робили. Пані Коке, дружина начальника нашої канцелярії, підсіла до мене, щоб полюбуватись на моє мереживо. „Воно англійське, сказала вона, і дорого вам коштувало, пані? — Нічогісінько не знаю, відповіла я, це мереживо — моя материзна, а сама я не така багата, щоб купувати подібне.“
Пані Марнеф, як бачимо, так заворожила, кінець-кінцем, старого красуна-імперця, що той і справді повірив, ніби перший до гріха її довів і таку пристрасть у неї здобув, що вона ладна забути свої обов'язки. Вона казала, що безчесний Марнеф покинув її через три дні подружництва з найжахливіших причин. З того часу вона жила чесною дівчиною й була дуже щаслива, бо шлюб здавався їй гидким. З цього й походила тепер її туга.
— Що, коли й у любові так, як у шлюбі?… — казала вона, плачучи.
Ця кокетна брехня, якою промишляють мало не всі жінки в становищі Валерії, підносила барона на сьоме небо. Отож, Валерія маніжилась тим часом, як закоханий митець та Гортензія нетерпляче, мабуть, чекали, поки баронеса в-останнє поблагословить та поцілує молоду дівчину.
О сьомій годині ранку барон, що раював від задоволення, знайшовши у своїй Валерії найбезневиннішу дівчину й справжнісінького чорта, поїхав додому, щоб звільнити молодих Гюло від їхньої панщини. Майже невідомі господарям танцівники й танцівниці, що завжди захоплюють, кінець-кінцем, позиції на всіх весіллях, без кінця водили останні контрданси, названі котильйонами, грачі в бульот заповзялися коло столів; дядько Кревель виграв шість тисяч франків.
По часописах, що роздавали газетники, була в „Паризькій хроніці“ невеличка замітка:
„Урочисте вінчання графа де-Стейнбока з панною Гортензією Гюло, дочкою барона Гюло д'Ерві, державного радника й директора департаменту у військовому міністерстві, небоги славетного графа Форцгеймського, відбулося цього ранку в церкві св. Томи Аквінського. На свято це зібралось багато люду. Серед присутніх можна було побачити наших мистецьких знаменитостів: Леона Лора, Жозафа Брідо, Стідмана, Віксіу, високих представників військового міністерства, державної ради та членів обох Палат; нарешті, видатних представників польської еміграції — Паца, Логинського і т. ин.„Граф Венцеслав Стейнбок — троюрідний небіж славнозвісного генерала шведського короля Карла XII. Молодий граф брав участь у польському повстанні й приїхав шукати притулку у Франції, де справедлива слава його таланту дає йому цілковите право на громадянство“.
Отже, не зважаючи на страшну скруту барона Гюло д'Ерві, всіх вимог громадської думки додержано, навіть з'явились газетні повідомлення про весілля його дочки, яке нічим не різнилось від весілля Гюло-сина з панною Кревель. Це свято зменшило поголоски про фінансове становище директора, а посаг, даний дочці, навіть пояснив, чому він мусів удатися до позики.
Тут кінчається, так мовити-б, вступ до цієї історії. Ця частина для цілої драми становить те саме, що передумова для силогізму або пролог для всякої класичної трагедії.