Кузина Бета/XIX
| ◀ XVIII | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XIX. Сцени добірного жіночого лукавства |
XX ▶ |
|
— Ти мене вже розлюбив, Анрі! Я бачу, — сказала пані Марнеф, затуляючи обличчя хусточкою й розливаючись слізьми.
Це був крик справжньої любови. В розпачливому вигукові жінки бренить стільки переконання, що він вириває прощення, завжди приховане в глибу серця в закоханого, коли жінка молода, вродлива й декольтована до такої міри, що ось-ось, здається, вийде з своєї сукні в костюмі Єви.
— Та чому-ж ви не покинете все це для мене, коли любите мене? — спитав бразилієць.
Цей природжений американець, як і всі люди, що серед природи виросли, зразу-ж розпочав розмову з того місця, де вона урвалась, і знову обійняв Валерію за стан.
— Чому?.. — сказала вона, підвівши голову та дивлячись на Анрі закоханим поглядом, що присмирив його. — Бо я замужем, котику. Бо ми в Парижі, а не в саванах, а не в пампасах чи американських пустинях. Любий мій Анрі, моє перше і єдине кохання, вислухай-же мене. Чоловік мій, простий помішник начальника у військовому міністерстві, хоче бути начальником канцелярії і кавалером Почесного Легіону. Чи-ж можу я заборонити йому бути честолюбним? Отже, як колись Марнеф нам обом цілковиту волю давав (років з чотири тому, пригадуєш, злюка!) через те саме й тепер він мені пана Гюло підсунув. Я не можу спекатися цього жахливого адміністратора, що сопе, як тюлень, в носі в нього цілі кущі, має шістдесят три роки і за три роки на десять постарів, бо молодіти захотів; він гидкий мені, і другого-ж дня, як Марнеф стане начальником канцелярії та кавалером Почесного Легіону…
— Що він з цього матиме, чоловік твій?
— Тисячу екю.
— Я даватиму йому їх, поки житиме, — відказав барон Монтес, — покиньмо Париж і їдьмо…
— Де? — сказала Валерія, скрививши таку гримасу, якою жінки дражнять чоловіків, коли певні їх, — Париж — це єдине місце, де ми змогли-б жити щасливо. Я надто дорожу твоїм коханням і не хочу, щоб воно засохло, живучи десь у пустині; слухай, Анрі, ти єдиний у світі, кого я люблю, запиши це на своєму тигрячому чолі.
Жінки завжди переконують чоловіків, яких баранами поробили, що вони — леви й мають залізну вдачу.
— Слухай-же тепер добре: Марнефу лишилось хіба п'ять років жити, він прогнив аж до шпіку, сім місяців з дванадцяти на рік він п'є різні ліки та вивари, а з компресів і не вилазить, словом, каже лікар, що-хвилини йому може бути кінець; якась недуга, для здорового зовсім безпечна, буде для нього смертю, бо-кров у нього гнила, життя похитнуте в самій основі. За останні п'ять років я й разу не дозволила йому поцілувати себе, бо це-ж чума, а не людина! Одного дня — і день цей уже недалекий, — я стану вдовою, і от, хоч мені вже робив пропозицію чоловік з шістдесятьма тисячами ренти, хоч він належить мені, як оця грудка цукру, — заявляю тобі, що хай-би ти був бідний, як Гюло, гнилий, як Марнеф, хай-би ти мене бив — тільки тебе я хочу за дружину, тільки тебе люблю, тільки твоє хотіла-б мати ім'я. І ладна дати тобі всі докази свого кохання, яких ти тільки захочеш…
— Так сьогодні ввечері…— Але-ж, дитино Ріо, мій прекрасний ягуаре, що вийшов ради мене з незайманих лісів Бразилії, — мовила вона, беручи його за руку та цілуючи й гладячи її, — шануй-же хоч трохи ту, кого хочеш узяти за дружину… я буду твоєю дружиною, Анрі?…
— Так, — сказав бразилієць, переможений шаленою балаканиною пристрасти.
І став навколішки.
— Слухай, Анрі, — сказала Валерія, взявши його за руки та пильно вдивляючись йому в-вічі, — чи присягаєшся ти мені тут, при Лісбеті, моїй найкращій і єдиній приятельці, при моїй сестрі, що женишся зі мною через рік після мого овдовіння?
— Присягаюсь.
— Цього не досить. Присягнися останками й вічним спасінням своєї матери, присягнися божою матір'ю й католицькою вірою!
Валерія знала, що бразилієць додержить своєї присяги, хоч-би вона впала на саме дно, в болото суспільства. Бразилієць склав цю врочисту присягу з завороженими очима, мало не торкаючись носом до білих грудей Валерії; він сп'янів, як тільки можна сп'яніти, побачивши кохану жінку після сто двадцятиденної подорожи!
— Гаразд, а тепер заспокойся. Шануй-же в панії Марнеф майбутню баронесу де-Монтеянос. Не витрачай на мене й ліяра, забороняю тобі це. Лишайся тут у першій кімнаті, ляж ось на канапку, я сама скажу, коли тобі можна буде покинути свій пост… Завтра вранці поснідаємо вкупі, а потім поїдеш собі о першій, так ніби ти з візитою приходив до мене о дванадцятій. Не бійся нічого, швайцари віддані мені, як батьки… Я зараз піду розливати чай.
Вона кивнула Лісбеті, і та вийшла за нею на сходи. Там Валерія шепнула старій дівчині:
— Цей чорнявчик на рік поспішився! Я помру, якщо не помщуся за тебе над Гортензією!..
— Заспокойся, моє любе чортинятко, — мовила стара дівчина, цілуючи її в чоло, — кохання та помста, коли вкупі полюють, ніколи без здобичи не лишаються. Гортензія чекає мене взавтра, у неї скрута. Венцеслав за тисячу франків поцілує тебе тисячу разів.
Від Валерії Гюло пішов униз аж до швайцарської і зненацька з'явився до пані Олів'є.
— Пані Олів'є?..
Почувши це владне запитання та побачивши рух, що барон до нього додав, пані Олів'є вийшла з швайцарської і пішла за бароном аж на подвір'я.
— Ви знаєте, що, коли треба буде полегшити долю вашого сина, то зробити це можу тільки я; тільки завдяки мені він має вже посаду третього клерка в нотаря й кінчає правничий факультет.
— Атож, пане барон; і ви, пане барон, цілком будьте певні нашої вдячности. Нема того дня, щоб я не молилася за ваше, пане барон, щастя…
— Менше слів, добродійко, — сказав Гюло, — потрібні докази…
— Що треба зробити? — спитала пані Олів'є.
— Ввечері сюди приїхав чоловік у екіпажі — ви його знаєте?
Пані Олів'є дуже добре пізнала Монтеса, — як-же було їй забути його? На вулиці Дуаєне Монтес бгав їй у руку сто су що-разу, коли трохи зарано виходив уранці з дому. Коли-б барон вдався до пана Олів'є, то може всього й дізнався-б. Але Олів'є спав. В нижчих класах жінка не тільки вища за чоловіка, а й майже завжди ним орудує. Пані Олів'є давно вже визначила свою позицію на той випадок, якщо трапиться сутичка між її добродіями, і пані Марнеф, на її думку, була з цих двох сил міцніша.
— Якби-то я його знала!.. — відповіла вона. — Ні. Їй богу, ні, ніколи й не бачила його!..
— Як! Хіба кузен пані Марнеф ніколи не навідувався до неї, коли вона жила на вулиці Дуаєне?
— Ах, це її кузен!.. — скрикнула пані Олів'є. — Може це він і прийшов, тільки я не впізнала його. Як тільки ще побачу його, то вже, пане, придивлюся…
— Він зараз вийде, — жваво мовив Гюло, уриваючи пані Олів'є на слові.
— Та він-же поїхав уже, — відказала пані Олів'є, що все зрозуміла. — І карети вже немає…
— Ви бачили, як він поїхав?
— Як вас оце бачу. Ще лакеєві своєму сказав: „До посольства!“.
Почувши цей тон, цю певність, барон аж зідхнув від радощів; він узяв пані Олів'є за руку й потиснув її.
— Спасибі, люба пані Олів'є, але це не все! А пан Кревель?..
— Пан Кревель? Що ви хочете сказати? Не доберу, — сказала пані Олів'є.
— Так слухайте-ж мене! Він любить пані Марнеф…
— Не може бути! Пане барон, не може бути! — сказала вона, складаючи руки.
— Він любить пані Марнеф! — владно проказав ще раз барон. — Як вони це роблять? Я не знаю, але хочу знати, і ви повинні довідатись. Якщо ви допоможете мені вистежити цю інтригу, син ваш буде нотарем.
— Не хвилюйтесь так, пане барон, — відказала пані Олів'є. — Пані вас любить, і любить тільки вас, її покоївка добре це знає, і ми між себе отак кажемо, що щасливішого за вас і на світі немає, бо ви ціну нашій пані знаєте… Що вже за краса!.. Встає вона що-дня о десятій, потім снідає, гаразд. Ну, годину там прибирається, і отак до другої години; потім іде погуляти в Тюїльрі — усі-ж її там бачать, а вертається о четвертій, як-раз коли ви маєте прийти… О, це вже правильно, як на годиннику! Від покоївки в неї секретів немає, а в Рени від мене немає, он-що! Де вже Рені їх мати, коли вона до сина мого прихильна… Бачите тепер, що, коли-б там у пані з паном Кревелем щось було, так ми-б це знали.Барон зійшов нагору до пані Марнеф, сяючи від задоволення, цілком упевнений, що тільки його любить ця жахлива куртизанка — облудна, але вродлива та граційна, як та сирена.
Кревель з Марнефом починали другу партію в пікет. Кревель програвав, як і кожен, кому не до гри. Марнеф, що знав причину неуважности мера, безсовісно її використовував — заглядав у прикуп і відповідно до цього скидав карти; потім, знаючи гру противника, грав напевно. Очко коштувало двадцять су, і він встиг уже вкрасти в мера тридцять франків, коли це вернувся барон.
— Що це, — мовив державний радник, дивуючись, що нікого немає, — ви самі! А де-ж усі?
— Ваш чудовий настрій усіх розігнав! — відповів Кревель.
— Ні, це через приїзд дружининого кузена, — відказав Марнеф. — Панство подумало, що Валерії треба поговорити з Анрі після трьохрічної розлуки, і вони з пристойности розійшлися… Коли-б я тут був, то затримав-би їх, та й погано, до речи, зробив-би, бо недуга Лісбети, яка завжди чай нам розливає об десятій з половиною, усе догори ногами поставила…
— Так Лісбета справді занедужала? — люто спитав Кревель.
— Так мені сказали, — відповів Марнеф з безсоромною байдужістю чоловіка, що для нього жінки вже не існують.
Мер глянув на годинника — той показував, що барон пробув у Лісбети сорок хвилин. Радісний вигляд Гюло клав велику підозру на Гектора, Валерію та Лісбету.
— Зараз бачив її — бідна дівчина страшенно мучиться, — сказав барон.
— Иншим мука, а вам радість, — їдко промовив Кревель, — бо коли ви вернулись до нас, у вас на обличчі цілий бенькет! Що, може Лісбета вмирати збирається? Ваша дочка, кажуть, спадкоємниця в неї. Ви на себе не схожі, пішли з фізіономією венеційського мурина, а прийшли от, як багатир… Хотілось-би мені ще на обличчя пані Марнеф подивитись!
— Що ви хочете цим сказати?.. — спитав у Кревеля пан Марнеф, збираючи карти та кладучи їх перед собою.
Погаслі очі цього чоловіка, що в сорок сім років спорохнів, зайнялися, бліда фарба залила його брезклі, холодні щоки, він розтулив беззубого рота з чорними губами, що на них виступила якась сировида, як крейда біла, піна. Гнів цього безсилька, що за життя вже ледве тримався й на дуелі, отже, нічим не ризикував, тимчасом як Кревель міг на ній усе втратити — налякав мера.
— Кажу, — відповів Кревель, — що мені хотілося-б побачити обличчя пані Марнеф, і це бажання моє тим природніше, що ваше обличчя зараз дуже неприємне. Слово чести, ви страшенно бридкий, любий Марнеф…
— Чи розумієте, що ви неввічливий?
— Людина, що виграє тридцять франків за сорок п'ять хвилин, ніколи не здавалась мені гарною.
— Ах, коли-б ви бачили мене сімнадцять років тому! — мовив Марнеф.
— Ви були гарний? — відказав Кревель.
— Це мене й погубило; коли-б я був такий, як ви, то був-би вже пером і мером.
— Атож, — сказав, посміхаючись Кревель, — ви забагато воювали і з двох металів, які можна заробити, вклоняючись богові торгівлі, ви вибрали найгірший — ліки![1]
І Кревель зареготав. Хоч Марнеф і гнівався за свою загрожену честь, проте до цих вульгарних і гидких жартів ставився завжди прихильно; вони були ніби дрібною монетою в його розмовах із Кревелем.— Єва дорогенько мені обійшлася, це правда; але, їй-богу, — коротко та гарно, оце моє гасло.
— Про мене краще довго й щасливо, — відказав Кревель.
Ввійшла пані Марнеф, побачила, що у вітальні тільки троє — чоловік її в карти з Кревелем грає та ще барон, — зрозуміла по самому виразу обличчя муніципальної величности всі думки, що його хвилюють, і зразу-ж зробила для себе висновки.
— Марнеф, котику мій, — мовила вона, спираючись своєму чоловікові на плече та гладячи його по миршаво-сірому волоссю, що не покривало вже голови, як його не зачісуй, — уже дуже пізно для тебе; ти спати йти мусиш. Ти-ж знаєш, що вранці треба проносного зажити, Рена тобі о сьомій годині дасть вивару… Якщо хочеш жити, то покинь свій пікет…
— Зіграймо ще п'ять королів? — спитав Марнеф у Кревеля.
— Добре… два в мене вже є, — відповів Кревель.
— Скільки це часу забере? — спитала Валерія.
— Десять хвилин, — відказав Марнеф.
— Уже одинадцята година, — мовила Валерія, — справді, пане Кревель, можна подумати, що ви мого чоловіка з світу хочете звести. Хоч швидше вже!
Цей двозначний вислів примусив посміхнутись Кревеля, Гюло й самого Марнефа. Валерія почала балачку з Гектором.
— Іди, мій любенький, — сказала вона йому на вухо, — погуляй на вулиці, а тоді прийдеш, коли побачиш, що Кревель пішов.
— Краще я вийду з помешкання і зайду до твоєї кімнати через убиральню; скажеш Рені, щоб відчинила мені.
— Рена нагорі, Лісбету доглядає.
— А що коли я до Лісбети піду?
Для Валерії скрізь була небезпека; вона передбачала, що з Кревелем має бути порозуміння, і не хотіла пускати Гюло до своєї кімнати, звідки він усе почув-би. А в Лісбети її чекав бразилієць.
— Справді, ви, чоловіки, ладні будинок підпалити, щоб зайти в нього, коли вам западе вже щось у голову, — сказала Валерія. — Лісбета в такому стані, що прийняти вас не може… Бережіться, щоб нежити на вулиці не схопили!.. Ідіть… або до побачення!..
— Прощайте, панове, — сказав барон у-голос.
Вражений у своєму старечому самолюбстві, Гюло хотів показати, що може бути ще юнаком та чекати на вулиці хоч до світу, і вийшов.
Марнеф сказав дружині надобраніч і взяв її за руки, виявляючи зовні свої ніжні почуття. Валерія багатозначно стиснула чоловікові руку, мов сказала: „звільни-ж мене від Кревеля“!
— Доброї ночи, Кревелю, — сказав тоді Марнеф, — сподіваюсь, що ви недовго затримаєтесь із Валерією. Ах, я ревнивий… трохи пізненько це для мене, зате міцно… так я навідаюсь, чи пішли ви.
— Нам треба про справи побалакати, я довго не затримаюсь, — сказав Кревель.
— Говоріть тихо! Що ви хочете від мене, — сказала Валерія, міняючи голос для кожного з цих речень та дивлячись на Кревеля гордо й заразом зневажливо.
Під цим величним поглядом Кревель, що зробив Валерії безліч послуг і хотів цим попишатися, знову став смирним та покірним.
— Той бразилієць…
Кревель спинився, наляканий пильним і зневажливим поглядом Валерії.
— Що далі?.. — сказала вона.
— Той кузен…
— Він не кузен мені, — відказала вона. — Він кузен мені тільки про людей та про пана Марнефа. Хоч-би він був і моїм коханцем, то ви нічого не можете сказати. Крамар, що купує жінку ради помсти, стоїть у моїх очах нижче за того, хто купує ради любови. Ви не були закохані в мене, ви добачали в мені тільки коханку пана Гюло й купили мене так, як купують пистоля, щоб убити противника. Я була голодна й погодилась!
— Ви не додержали умов, — відповів Кревель, знову стаючи комерсантом.
— Ах, ви хочете, щоб барон Гюло знав, що ви відбираєте в нього коханку, щоб віддячити йому за втрату Жозефи… Оце найкраще показує мені вашу ницість. Ви кажете, що любите жінку, герцогинею її називаєте і хочете її ославити? А втім, мій любий, ваша рація: жінка ця Жозефи не варта. Та панна відважна в своїй ганьбі, а я — лицемірка, яку треба на громадському майдані батожити. Леле! Жозефу захищає її хист та багатство. А в мене єдиний захист — це моя чесність; я ще гідна й чесна буржуазка, та коли ви бучу зіб'єте, що зі мною буде? Коли-б я багата була, тоді хай! Але в мене-ж зараз від сили п'ятнадцять тисяч ренти, правда?
— Багато більше, — сказав Кревель, — за два останні місяці я подвоїв ваші заощадження у орлеанській справі.
— Ну, а пошана в Парижі починається з п'ятдесяти тисяч франків ренти, отже ви не оплачуєте мені становище, яке я можу втратити. Що я хочу? Щоб Марнефа призначили на начальника канцелярії; одержуватиме він тоді шість тисяч франків платні; прослужив він двадцять сім років, через три роки я матиму право на тисячу п'ятьсот франків пенсії, якщо він помре. А ви, ущедрений моїми ласками, обдарований щастям, не вмієте почекати! І це зветься любов'ю! — скрикнула вона.
— Якщо я й почав з розрахунку, — мовив Кревель, — то потім став вашим цуциком. Ви серце моє ногами топчете, ви душите мене, гнобите, а я вас люблю, як не любив ніколи. Валеріє, я люблю вас так, як Селестіну! Для вас я на все здатний… Слухайте, ви приходили на вулицю Дофен двічі на тиждень, приходьте тепер тричі!
— Тільки це! Ви молодієте, мій любий…— Дозвольте мені вигнати Гюло, принизити його, звільнити вас від нього, — вів Кревель, не відповідаючи на її зухвалість, — не пускайте до себе того бразилійця, будьте тільки моєю; і ви в цьому не каятиметесь. Передусім, я перепишу на вас вісім тисяч франків ренти, але до життя; а у власність віддам її вам тільки через п'ять років, коли ви покажете свою вірність.
— Завжди торг! Буржуа ніколи не вивчиться дарувати! Ви хочете все життя тішитися любов'ю за допомогою ренти?.. Ах, крамарю, помаднику, ти до всього ліпиш налички! Гектор казав мені, що герцог д'Ерувіль приніс Жозефі тридцять тисяч ліврів ренти в пакункові з цукерками! А я в-шестеро дорогша за Жозефу! Ах, бути любленою! — сказала вона, розвиваючи кучері та підходячи до дзеркала. — Анрі любить мене, він повбиває вас, як мух, тільки я оком кивну! Гюло любить мене, він родину свою на солому поклав. А ви лишайтесь собі добрим батьком родини, мій любий. О, у вас є на всякі пустощі триста тисяч франків крім вашого багатства, словом цілі скарби, а ви тільки про те й думаєте, що збільшувати їх…
— Для тебе, Валеріє, бо я пропоную тобі половину! — сказав він, падаючи навколішки.
— Еге, та ви ще тут! — скрикнув огидний Марнеф, виходячи в халаті. — Що це ви робите?
— Він перепрошує мене, друже, за образливу пропозицію, яку зробив мені. Не змігши нічого добитись від мене, він задумав купити мене…
Кревель волів крізь землю провалитися в ляду, як це буває в театрі.
— Підведіться, мій любий Кревель, — сказав, посміхаючись, Марнеф, — ви смішний. По вигляду Валерії бачу, що небезпеки для мене немає.
— Іди й спи спокійно, — сказала пані Марнеф.
— Яка-ж вона розумна! — думав Кревель. — Яка вона чарівна! Врятувала мене!
Коли Марнеф вийшов, мер узяв Валерію за руки й поцілував їх, лишивши на них сліди сліз.— Все ради тебе! — сказав він.
— Оце любов! — шепнула вона йому на вухо. — Гаразд, любов за любов. Гюло зараз внизу, на вулиці. Бідолаха-старий чекає, коли я поставлю свічку на вікні в своїй кімнаті, щоб прийти сюди; я дозволяю вам сказати, що люблю я тільки вас, він ні за що вам не повірить, то поведіть його на вулицю Дофен, покажіть йому докази, помучте його, дозволяю вам це, наказую. Тюлень цей обрид мені, огиднув. Держіть його там на вулиці Дофен цілу ніч, печіть його на малому вогні, помстіться за втрату Жозефи. Може Гюло після цього й помре, зате ми врятуємо його дружину та дітей від страшної руїни. Пані Гюло вже на хліб сама собі заробляє!..
— Ох, бідолашна! Їй-богу, це жорстоко! — скрикнув Кревель, що до нього знову вернулись природженні добрі почуття.
— Якщо ти любиш мене, Селестене, — шепнула вона Кревелеві, торкаючись його вуха губами, — то затримай його, инакше я пропала. Марнеф має підозру, а в Гектора є ключ від брами, він гадає вернутись!
Кревель стиснув пані Марнеф ув обіймах і вийшов, нестямлячись від щастя; Валерія ніжно провела його на сходи; потім, мов геть зачарована, зійшла з ним на перший поверх аж до площадки.
— Валеріє моя! Іди назад, не компромітуй себе перед швайцарами… Іди, моє життя й моє багатство, для тебе все… Іди, моя герцогине!
— Пані Олів'є! — тихо гукнула Валерія, коли двері зачинились.
— Що це, пані, ви тут? — спантеличено мовила пані Олів'є.
— Замкніть парадні двері на всі засуви й нікому не відчиняйте.
— Гаразд, пані.
Замкнувши двері, пані Олів'є розповідала про те, як високий урядовець пробував спокусити її.— Ви поводились, як янгол, моя люба Олів'є, але побалакаємо про це завтра.
Валерія стрілою збігла на третій поверх, тричі постукала тихенько в Лісбетині двері, вернулась до себе й дала відповідні розпорядження панні Рені; бо-ж жадна жінка не випустить з рук такої нагоди, як Монтес, що приїхав з Бразилії.
——————
- ↑ Гра словами: drogue — ліки, drogue — погань.