Кузина Бета/XVIII
| ◀ XVII | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XVIII. Воскреслий багач |
XIX ▶ |
|
В салоні пані Марнеф було повно вірних, сама господиня допіру організувала партії вісту, коли це лакей, колишній салдат, якого барон на цю посаду завербував, проголосив: „Пан барон Монтес де-Монтеянос!“ Валерію вразило в самісіньке серце, та вона жваво побігла до дверей, скрикнувши: „Мій кузен!..“ І шепнула бразилійцеві на вухо: „Ти мій родич, инакше між нами всьому кінець“.
— Ну, — почала вона в-голос, одвівши бразилійця до каміна, — ти, значить, Анрі, не згинув під час катастрофи, як мені казали, я тебе три роки оплакувала…
— Добридень, друже, — сказав пан Марнеф, подаючи руку бразилійцеві, що був одягнутий, як справжній бразилійський мільйонер.
Пан барон Монтес де-Монтеянос, якого екваторіяльний клімат обдарував тим виглядом та кольором, що ми звикли бачити в театральному Отело, нагонив страх своєю похмурістю, але вражіння це було суто зовнішнє, бо вдача його, лагідна та ніжна, призначала йому бути об'єктом на вправи, що кволі жінки пророблюють над дужими чоловіками. Зневага, написана на його обличчі, могутня м'язистість, яку знати було по міцному стані, — всі його сили скеровувались тільки на чоловіків, тоб-то були лестощами для жінок, до того-ж такими п'янючими, що люди, які своїх коханок під руку беруть, завжди виглядають надзвичайно втішними хвальками. Синій фрак з масивними золотими ґудзиками, чорні панталони, добірні лакові чоботи й відповідні рукавиці чудово окреслювали баронову постать, і бразилійського було в нього тільки важкий діямант ціною тисяч із сотню франків, що зіркою мінився в пишній краватці з синього шовку, обрямленій білим жилетом, де у викоті видніла полотняна, казково тонка сорочка. Стиснуте, як у сатира, чоло, знак упертости в коханні, було оповите чорнющою шевелюрою, як незайманий ліс густою, а під нею іскрилися ясні, такі жовті очі, немов мати баронова якогось ягуара злякалася, коли була ним вагітна.
Цей чудовий представник португальської раси в Бразилії прихилився спиною до каміна в позі, що виявляла паризькі звички; тримаючи між пальцями капелюха, рукою впершись на оксамитову поличку, він нахилився до пані Марнеф і почав з нею тиху розмову, вельми мало турбуючись про гидких буржуа, що, на його думку, зовсім недоречно тут зібралися.
Вихід на сцену, поза й вигляд бразилійця викликало два здивовані трохи й боязькі рухи, достоту подібні в Кревеля та в барона. В обох їх був той самий вираз і те саме передчуття. Цей рух, підказаний обом їм справжньою пристрастю, був такий комічний своєю тотожністю, що розумніші з присутніх посміхнулися, зробивши певне викриття. Кревель, що лишився буржуа й невиправним крамарем, хоч і був паризьким мером, на лихо зостався в тій позі довше, ніж його супрацівник, і барон вмить спіймав мимовільне самовиявлення Кревеля. Це був ще один карб на душу старому коханцеві, і він вирішив конче порозумітися з Валерією.
— Сьогодні ввечері, — подумав і собі Кревель, розбираючи свої карти, — з цим треба покінчити…
— У вас дзвінка!.. — крикнув йому пан Марнеф, — а ви пасуєте.— Ох, вибачте, — відповів Кревель, беручи назад карту. — Цей барон здається мені зайвим, — казав він сам собі далі. — Хай Валерія живе з моїм власним бароном, в цьому моя помста, і я знаю, як його здихатись… Але кузен!.. Це зовсім зайвий барон. Я не хочу бути дурнем, я хочу знати, який він їй родич!
Цього вечора, завдяки щасливому випадкові, що трапляється тільки гарним жінкам, Валерія була вдягнена чарівно. Її білі груди блищали, оповиті гіпюром, якого рудуваті тони підкреслювали отласну матовість прекрасних плечей парижанки, що вміє (невідомо як!) бути в тілі й лишитися стрункою. На ній була чорна оксамитова сукня, що ось-ось, здавалось, упаде з її пліч, а зачіска була прибрана мереживом та гронами квіток. Руки, заразом тонкі й пухкі, виринали з-під мереживних чохол. Вона нагадувала прекрасні овочі, кокетно розкладені на чудовій тарільці, які поривають до себе сталь ножа.
— Валеріє, — казав бразилієць на вухо молодій жінці, — я вернувся до тебе вірним; дядько мій помер, я тепер удвічі багатший, ніж був перед від'їздом. Я хочу жити й померти в Парижі коло тебе й для тебе.
— Тихше, Анрі, ради бога!
— А, що там! Хоч-би мені довелося викинути всіх цих гостей у вікно — я мушу з тобою цього вечора поговорити, особливо після того, як два дні тебе прошукав. Я лишуся останній, правда-ж?
Валерія посміхнулась своєму гаданому кузенові й мовила:
— Не забувайте, що ви син моєї тітки по матері, яка підчас походу Жюно в Португалію вийшла заміж за вашого батька.
— Мені, Монтесові де-Монтеянос, правнукові одного із завойовників Бразилії, брехати!
— Тихше, а то ми розлучимось навіки.
— Чому це?— Марнеф, як і всі мручі, що за останнє бажання чіпляються, закохався в мені…
— Цей лакей?.. — сказав бразилієць, що свого Марнефа знав. — Я заплачу йому…
— Яка жорстокість…
— О, звідки в тебе така розкіш?.. — спитав бразилієць, помітивши кінець-кінцем пишну обставу у вітальні.
Вона засміялась.
— Який кепський тон, Анрі! — сказала вона.
Вона відчула допіру два палющі від ревности погляди, які так її вразили, аж вона озирнулася на двох страдників-друзів. Кревель, що грав проти барона та пана Коке, мав за партнера Марнефа. Партія була рівна, бо й Кревель, і барон робили помилку за помилкою. Ці два закохані діди в одну мить виявили пристрасть, яку Валерії пощастило три роки стримувати в них від людського ока, але й вона не зуміла погасити радости в своїх очах, побачивши чоловіка, що перший сколихнув її серце, мету свого першого кохання. Права цих щасливців живуть стільки, як і жінки, над якими вони ці права здобули.
Серед цих трьох пристрастів — одній на марнотратство опертій, другій — на права володіння, третій — на молодість, силу, багатство й першість — пані Марнеф лишилась спокійною і розважливою, як той генерал Бонопарт, коли, підчас облоги Манту, мав відповісти двом арміям, бажаючи й далі фортецю в облозі тримати. Ревнощі, що грали на обличчі Гюло, зробили його таким страшним, як небіжчик маршал Монкорне був, рушаючи в кавалерійську атаку на російське каре. Красун бувши, державний радник ревнощів не знав так само, як Мюрат — почуття страху. Він завжди був певен своєї перемоги. Поразку з Жозефою, першу за своє життя, він приписував жадобі на гроші; він казав, що мільйон його переміг, а не виродок, як називав він герцога д'Ерувіля. Гіркота й полум'я цього божевільного почуття в одну мить потоками линули в його серце. Він одвертався від грального столу до каміна рухами Мірабо, і коли покидав карти, проймаючи визивним поглядом бразилійця й Валерію, завсідники салону почували той страх, а разом і цікавість, що навіює стримувана лють, яка ось-ось має вибухнути. Вдаваний кузен дивився на державного радника так, як дивляться на грубезну хінську вазу. Становище не могло так тривати, инакше вибух стався-б неминуче. Марнеф боявся барона Гюло не менше, як Кревель Марнефа, бо він зовсім не збирався помирати в чині помішника начальника. Мручий вірить у життя, як каторжник у волю. Марнеф хотів бути начальником канцелярії за всяку ціну. Не на жарт злякавшись пантоміми Кревеля та державного радника, він підвівся, шепнув щось на вухо дружині, і, на превелике для всіх здивування, Валерія разом з бразилійцем та чоловіком своїм пішла до спальні.
— Чи казала вам коли пані Марнеф про цього кузена? — спитав Кревель у барона Гюло.
— Ніколи, — відповів барон. — Досить на сьогодні, — додав він, — я програв два луї, маєте.
Він кинув на стіл два золотих і сів на канапу з таким виглядом, який усі гості зрозуміли, як натяк на кінець вечірки. Подружжя Коке, перекинувшись парою слів, покинуло вітальню, і Клод Віньйон розпачливо вийшов слідком. Після цього розійшлися й усі розумні люди, почуваючи себе зайвими. Барон та Кревель мовчки лишились на самоті. Гюло, що перестав, кінець-кінцем, примічати Кревеля, підійшов навшпиньки до дверей спальні, щоб підслухати, але опукою відскочив назад, бо пан Марнеф відчинив двері, спокійно вийшов і, здавалось, здивувався, побачивши у вітальні тільки двох осіб.
— А чай! — сказав він.
— Де-ж Валерія? — люто відповів барон.
— Та вона до кузини вашої пішла, — відказав Марнеф, — зараз повернеться.
— Навіщо-ж вона покинула нас за-для тієї дурної кози?..— Панна Лісбета, чи бачите, — сказав Марнеф, — вернулася від пані баронеси, дружини вашої з чимсь ніби нестравлення шлунку, і Матуріна попросила чаю у Валерії, а вона пішла подивитись, що там з вашою кузиною сталося.
— А кузен?
— Він поїхав!
— Ви так гадаєте? — сказав барон.
— Сам його в карету посадовив! — відповів Марнеф, огидно посміхаючись.
На вулиці заторохкотіла карета. Барон, для якого Марнеф був нолем, вийшов і подався до Лісбети. В голові йому сяйнула одна з тих думка, що повстають із серця, охопленого ревнощами. Ницість Марнефа була йому така відома, що він припускав ганебну змову між чоловіком і дружиною.
— А де-ж усі добродії та панії? — спитав Марнеф, опинившись на самоті з Кревелем.
— Коли сонце заходить, кури спати мостяться, — відповів Кревель. — Пані Марнеф зникла, і прихильники її розійшлися. Пропоную вам партію в пікет, — додав він, бажаючи залишитись.
Він теж гадав, що бразилієць десь у домі. Пан Марнеф погодився. Мер був не дурніший за барона; він міг до безкраю сидіти в помешканні, граючи в карти з чоловіком, який, після скасування прилюдних гралень, задовольнявся дрібною, скупою світською грою.
Барон Гюло швидко збіг нагору до кузини Бети; але двері до її кімнати були замкнені, і попередні перемовини забрали стільки часу, що вправні й хитрі жінки встигли влаштувати видовисько нестравлення з питтям чаю. Лісбета так страждала, що пані Марнеф не на жарт хвилювалася; тому вона майже уваги не звернула на гнівну баронову появу. Хвороба належить до тих ширм, якими жінки найчастіше відгороджуються від небезпечної сварки. Гюло нишком повсюди глянув, і не знайшов у спальні кузини Бети жадного місця, де-б бразилієць міг сховатися.— Твоє нестравлення, Бето, робить честь обідові моєї дружини, — сказав він, вдивляючись у стару дівчину, що почувала себе чудово, але силкувалася хрипіти, п'ючи чай, від вдаваних шлункових спазм.
— Бачите, яке щастя, що наша люба Бета оселилася в моєму домі! Без мене бідна дівчина й померла-б… — сказала пані Марнеф.
— Ви, здається, думаєте, що я жартую, — обізвалась Бета до барона, — це було-б нечесно…
— Як це? — спитав барон. — Так ви знаєте, значить, причину мого приходу?
І нишком зиркнув на двері до вбиральні, з яких ключ був вийнятий.
— Та про що це ви?.. — спитала пані Марнеф з разючим виразом кохання та зневаженої вірности.
— Та це-ж через вас, мій любий кузене, так — з вашої провини зі мною отаке сталося, — енергійно сказала Лісбета.
Цей вигук одвернув увагу баронову, і він здивовано глянув на стару дівчину.
— Ви знаєте, як вас люблю, — вела Лісбета. — Досить того, що я живу тут. Я докладаю останніх сил свого життя, щоб пильнувати ваших інтересів, пильнуючи інтересів любої Валерії. Її дім коштує їй вдесятеро дешевше, ніж який инший дім, коли-б його так, як наш, утримувати. Без мене, кузене, замість двох тисяч франків на місяць, ви мусіли-б давати три й чотири тисячі.
— Все це я знаю, — нетерпляче відповів барон, — ви багато чим допомагаєте нам, — додав він, підходячи до пані Марнеф та обіймаючи її за шию, — правда-ж, моя люба красунько?
— Слово чести, — сказала Валерія, — ви, мабуть, збожеволіли!..
— Ну, так ви моєї прихильности певні, — вела Лісбета. — Але так само люблю я й кузину Аделіну, а застала я її в сльозах. Вона вже місяць вас не бачила. Ні, це неприпустима річ! Ви покидаєте бідну Аделіну без грошей. Дочка ваша, Гортензія, трохи не вмерла, коли довідалась, що пообідали ми тільки завдяки вашому братові! У вашому домі сьогодні й шматка хліба не було. Аделіна героїчно вирішила сама на себе заробляти. Сказала мені: „Я робитиму так, як ти“. Від цих слів у мене так серце згнітилось після обіду, коли я подумала, яка була моя кузина 1811 року і яка стала 1841 року, через тридцять років! Травлення в мене спинилось… Я хотіла перебороти біль, але, вернувшись додому, думала, що вже смерть моя…
— Бачите, Валеріє, — мовив барон, — до чого доводить мене любов до вас!.. до родинних злочинів…
— Ох, не помилилася-ж я, лишившись дівчиною! — скрикнула Лісбета з дикою радістю. — Ви — добра й чудова людина, Аделіна янгол, а от вам і подяка за сліпу відданість.
— Старий янгол! — тихо промовила пані Марнеф, кинувши півніжним півглузливим поглядом на свого Гектора, що дивився на неї, мов слідчий на волоцюгу.
— Бідна жінка! — сказав барон. — Ось уже дев'ять місяців, як я їй грошей не давав, а для вас, Валеріє, я їх знаходжу, та ще й якою ціною! Вас ніхто так не любитиме, а скільки муки я від вас за це маю!
— Муки? — перепитала вона. — Що-ж тоді, по-вашому, щастя?
— Я не знаю ще, які стосунки були у вас з тим названим кузеном, про якого ви ніколи мені не згадували, — провадив барон, не зважаючи на останні слова Валерії. — Але, коли він увійшов, мене мов ножем у серце вразило. Хоч який я засліплений, але не сліпий. Я прочитав у ваших і його очах. Словом, з-під рісниць цієї мавпи вихоплювались іскри, що обсипали вас, а погляд ваш… О, ви ніколи так на мене не дивилися, ніколи! Таємниця ця, Валеріє, викриється… Ви — єдина жінка, через яку я ревнощів зазнав, то-ж не дивуйте на мої слова… Але ще одна таємниця вирнула на очі, таємниця, на мою думку, ганебна…
— Ну, далі! далі! — сказала Валерія.
— А саме, що Кревель, ця купа м'яса та дурости, любить вас і що ви так прихильно приймаєте його лицяння, що йолоп цей аж зрадив свою пристрасть перед усіма…
— А в-третіх? Ви ще когось не примітили? — спитала пані Марнеф.
— Хіба ще хтось є? — сказав барон.
— Що пан Кревель мене любить, то це його чоловіче право; що я прихильна до його пристрасти, то це вчинок або кокетки, або жінки, якій ви лишаєте багато-чого бажати… Ну, так любіть мене з усіма моїми хибами, або покиньте мене. Якщо ви дасте мені волю, то ні ви, ні пан Кревель сюди вже не вернетесь; я візьму свого кузена, щоб не відмовлятись від чарівних звичок, які ви мені закидаєте. Прощайте, пане барон Гюло.
І вона підвелася, але державний радник схопив її за руку й знову посадив її. Старий не міг уже замінити кимсь Валерію, вона стала для нього необхідністю, могутнішою за всі життьові потреби, і він волів краще бути в непевності, ніж дістати хоч-би маленький доказ її невірности.
— Люба моя Валеріє, — мовив він, — хіба ти не бачиш, як я мучуся? Я розпитую тебе тільки за тим, щоб виправдати… Дай мені добрих доказів…
— Гаразд, почекайте мене внизу, бо-ж вам нецікаво, гадаю, бути при різних церемоніях, потрібних для вашої кузини в такому стані.
Гюло поволі вийшов.
— Старий розпусник! — крикнула кузина Бета. — Ви навіть про дітей своїх не хочете мене розпитати?.. Що ви гадаєте для Аделіни зробити? Я, перш за все, понесу їй завтра свої заощадження.
— Пшеничним хлібом, у всякому разі, дружину треба забезпечити, — сказала, посміхаючись, пані Марнеф.Барон, не ображаючись на тон Лісбети, що гримнула на нього не гірш за Жозефу, пішов собі задоволений, як людина, що викрутилась із неприємної справи.
Коли двері замкнено, бразилієць покинув убиральню, де був чекав, і вийшов із слізьми на очах, в жалюгідному стані. Монтес, певно, все чув.