Кузина Бета/XXII
| ◀ XXI | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XXII. Що-ж можна чекати від митця, коли він молодий i поляк |
XXIII ▶ |
|
Валерія, дізнавшись того-ж вечора про цю перемогу, зажадала від барона Гюло, щоб він запросив обідати Стідмана, Клода Віньона й Стейнбока, бо вона вже починала його тиранити так, як уміють ці жінки тиранити старих, що мусять бігати по місту, припрошувати тих, хто вгодний буде цікавості чи честолюбству цих жорстоких коханок.
Другого дня Валерія узброїлась, прибравшись у таке вбрання, яке вигадують парижанки, коли хочуть появити всі свої чари. Вона вивчала себе в цьому витворі, як фехтувальник перед дуеллю свої способи. Ніде ні бганки, ні зморшки. Валерія сяяла своєю надзвичайною білістю, млосністю, витонченістю. Нарешті, мушки її непоборно вбирали очі. Гадають, що мушки вісімнадцятого століття забуто або скасовано, це помилка. Теперешні жінки вправніше за колишніх уміють привабити лорнета сміливими стратегемами. Та перша винайшла кокарду з стрічок з діямантом посередині й цілий вечір вбирає погляди; инша відновлює головну сітку й устромлює у волосся кинджала, щоб усі думали про її підв'язки; та руки коло кисти чорним оксамитом перев'язує, та з'являється у чепці з стрічками. Ці величні зусилля, ці Австерліци Кокетства та Кохання, стають тоді модою для нижчих сфер, а щасливі твориці тимчасом шукають уже нового. Для цього вечора, де Валерія хотіла мати успіх, вона наклала три мушки. Вона зробила зачіску за допомогою води, що на кілька день змінила її біляве волосся в попелясте. Пані Стейнбок була палка білявка, і Валерія не хотіла нагадувати її ні в чому. Новий колір волосся надавав їй чогось пікантного та чудного, і це стурбувало її вірних до такої міри, аж Монтес їй сказав: „Що це вам сьогодні?..“ Потім пов'язала шию широченькою стрічкою з чорного оксамиту, що підкреслювала білість її грудей. Третя мушка варта була вбивчих прикрас наших бабусь. Валерія приколола вгорі посеред корсажу в найчарівнішій заглибині гарнесенький трояндовий бутончик. Це щоб приваблювати погляди чоловіків, яким немає ще тридцяти років.
— Я чудова! — подумала вона, оглядаючи ще раз у дзеркалі свої пози, точнісінько як танцівниця свої пліє.
Лісбета ходила на базар, і обід мусів бути сьогодні такий витончений, як Матуріна готувала колись своєму епіскопові, коли той частував у себе прелата з сусідської округи.
Стідман, Клод Віньйон та граф Стейнбок прийшли майже одночасно коло шостої години. Вульгарна або, коли хочете, природня жінка зразу вибігла-б, почувши ім'я так палко жаданої істоти, але Валерія, що вже з п'ятої години чекала в своїй кімнаті, зоставила трьох гостей на самоті, певна бувши, що вони про неї розмовляють або нишком думають. Сама керуючи впорядженням свого салону, вона виставила на видноту те чарівне безділля, що його виробляє Париж і жадне инше місто виробляти не зможе, — воно виявляє жінку і знайомить, мовляв, із нею: сувеніри, оправлені в емаль і перлами оздоблені, чаші з чудовими каблучками, севрські та саксонські шедеври, добірно впоряджені фірмою Флорана й Шанора, статуетки та альбоми, всі оті забавки, що коштують божевільних грошей і що замовляються в першому шаленстві пристрасти або в останньому заспокоєнні її. До того-ж Валерія була п'яна від успіху, вона пообіцяла Кревелеві бути його дружиною, коли помре Марнеф. І закоханий Кревель переписав на ім'я Валерії Фортен десять тисяч франків ренти, — свої трьохрічні заробітки в залізничих справах, всі прибутки з капіталу сто тисяч екю, який він пропонував колись баронесі Гюло. Отож, Валерія мала вже тридцять дві тисячі франків ренти. Допіру Кревель прохопився ще однією обіцянкою, багато важливішою за грошовий дарунок. В пароксизмі пристрасти, до якого довела його герцогиня за час від другої до четвертої години (він наділяв цим прізвиськом панію Марнеф, щоб доповнити свої ілюзії) — бо Валерія сама себе перевершила на вулиці Дофен, — він визнав за потрібне зміцнити обіцяну вірність, запропонувавши в перспективі невеличкий гарненький готель, що його якийсь необережний підприємець збудував на вулиці Барбе, а тепер пустив у продаж. Валерія вже бачила себе в тому чарівному будинкові між подвір'ям та садом, з власною каретою!
— Хіба-ж чесним життям здобудеш оце все так швидко і так легко? — казала вона Лісбеті, докінчуючи свій туалет.
Того дня Лісбета обідала у Валерії, щоб мати змогу сказати про неї Стейнбокові те, чого ніхто не може сказати сам про себе. Пані Марнеф, сяючи на обличчі щастям, вступила до вітальні з скромною грацією, а за нею йшла Бета, що в своєму чорно-жовтому одягові правила їй за тло, як кажуть по ательє.
— Добридень, Клоде, — мовила вона, подаючи руку колишньому славетному критикові.
Клод Віньйон, як і багато-хто, став тепер політиком — нове слово, що означує честолюбців на першому етапі їхнього шляху. Політик 1840 року це ніби абат вісімнадцятого століття. Жаден салон без політика не має викінчености.
— Люба моя, ось мій двоюрідний кузен, граф де-Стейнбок, — сказала Лісбета, знайомлячи Венцеслава, якого Валерія, здавалось, не помітила.— Пізнаю пана графа, — відповіла Валерія, граційно кивнувши головою митцеві. — Я вас часто бачила на вулиці Дуаєне і мала честь бути на вашому весіллі. Люба моя, — сказала вона Лісбеті, — важко забути твого вихованця, коли хоч раз його побачиш. — Пане Стідман, — вела вона, вітаючись із скульптором, — я дуже рада, що ви прийняли моє запрошення в такий короткий термін; але потреба не знає закону! Я знаю, що ви приятель цих двох добродіїв. Нема що непривітнішого, нуднішого за обід, коли гості між себе незнайомі, і я запросила вас ради товариства, але другий раз ви вже прийдете ради мене, правда?… Скажіть: так!…
І вона якийсь час похожала із Стідманом, так ніби тільки ним була зацікавлена. Одне по одному оповістили Кревеля, барона Гюло та депутата на прізвище Бовізаж. Цей депутат, провінціяльний Кревель, один з тих, що становлять у світі юрбу, голосував під прапором державного радника Жіро та Вікторена Гюло. Ці два політики хотіли створити осередок Поступовців у великій фаланзі Консерваторів. Жіро иноді приходив увечері до пані Марнеф, якій приємно було-б побачити в себе також і Вікторена Гюло, але пуританин-адвокат добирав досі різних приводів і відмовлявся від запрошень свого батька та тестя. Бувати в жінки, що завдає розпачу його матері, здавалося йому злочинним. Вікторен Гюло був у політичних пуританів тим, чим буває побожна жінка в святенниць. Бовізаж, колишній шапкар із Асі, хотів набути паризького стилю. Він був одною з підпор Палати й формувався в чарівної, захватної пані Марнеф, що до неї привів його Кревель, і вона порекомендувала йому Кревеля за взірець і за вчителя; він у всьому з ним радився, просив у нього адресу його кравця, наслідував його, силкувався ставати в таку саму позицію, — словом Кревель був його великою людиною. Валерія в товаристві цих осіб та трьох митців і в незмінному супроводі Лісбети видалася Венцеславові тим більше величною, що Клод Віньйон розхвалив йому пані Марнеф з захватом закоханого.
— Це — пані Ментнон у спідниці Нінон! — казав колишній критик. — Сподобатися їй — це справа одного вечора, якщо ви в настрої, але добитися її любови — це перемога, що може задовольнити чоловікові гордощі й виповнити його життя.
Валерія, що зовні була холодна й недбайлива до свого колишнього сусіди, вщербила його гордощі, хоч про це й не догадувалась, бо не знала польської вдачі. У слов'янина є щось дитяче, як і в усіх народів дикунського походження, що певніш вдерлись у цивілізовані нації, ніж насправді цивілізувались. Ця раса розлилась, як повідь, і вкрила широченну поверхню земної кулі. Живе вона там на безмежних просторах і почуває себе там вигідно; там немає штовханини, як у Европі, але цивілізація можлива тільки в постійному стиканні розумів та інтересів. Україна, Росія, дунайські рівнини, словом слов'янський народ — це ланка між Европою та Азією, між культурою і варварством. Тому й поляки, найбагатша частка слов'янського народу, мають у вдачі дитячість і непостійність, властиву недозрілим націям. Вони хоробрі, розумні й сильні, але через нестійкість у їхньому розумі й силі немає ні методи, ні витриманости, бо поляк мінливий, як вітер, що панує над тією безмежною рівниною, порізаною болотами; він поривний, як снігові бурі, що трощать і зривають будинки, але гине, як і ці жахливі повітрові лавини, в першому-кращому ставку, у воді розчинившись. Людина завжди має на собі певний відбиток свого життьового середовища. В невпинній боротьбі з турками поляки набули смаку до східніх розкошів; вони часто жертвують необхідним за-для блиску, вони прикрашаються, як жінки, а клімат, проте, обдарував їх міцною арабською статурою. То-ж поляки, величні в своєму лихові, потомили своїх гнобителів своїм пручанням, відновивши таким чином у дев'ятнадцятому столітті історію перших християн. Додайте десять відсотків англійської потайливости до польської вдачі, такої щирої та одвертої, — і відважний білий орел сьогодні-ж запанує скрізь, де пробивається орел двуголовий. Певна частка макіявелізму перешкодила Польщі врятувати Австрію, що її виснажила, та поділитися самій підчас першого розділу. На хрестинах Польщі фея Карабос, яку забули покликати генії, що дарували цю чарівну націю, прийшла, мабуть, і сказала: „Май усі щедроти від моїх сестер, але ти ніколи не знатимеш, чого ти хочеш!“ Якби поляки перемогли в героїчному двобої з Росією, то билися-б тепер про-між себе, як колись у своїх соймах, щоб не допустити одне одному вийти в королі. Тільки тоді врятується ця нація, складена суспіль із сангвінічних сміляків, коли їй стане розуму знайти в своїх глибинах Луї IX та підкоритися його владі й династії. Що Польща була в політиці, тим поляки здебільшого бувають в особистому житті; зокрема, коли спіткає їх лихо. Тому Венцеслава Стейнбока, який три роки божествив свою дружину й знав, що для неї він — бог, так уразила неуважність пані Марнеф, що він поставив сам собі завданням чести на якусь увагу здобутись. Порівнявши Валерію до своєї дружини, він віддав перевагу першій. Гортензія була прекрасним м'ясом, як казала Валерія Лісбеті, а в пані Марнеф форма була оживлена духом і збудністю пороку. Відданість Гортензії була почуттям, що чоловікові, здається, належала; свідомість незмірної цінности абсолютної любови хутко втрачається так само, як і боржник через якийсь час починає собі уявляти, що позичені гроші становлять уже його власність. Ця висока вірність обертається в щось ніби щоденний хліб, і невірність тоді вабить, як ласощі. Жінка зневажлива, зокрема жінка небезпечна, роз'ятрює цікавість так само, як солодощі присмачують страву. Зневага, що Валерія так добре вдавала, була, крім того, новиною для Венцеслава після трьох років легкої насолоди. Гортензія була дружиною, а Валерія — коханкою. Багатьом чоловікам хочеться мати ці два видання того самого твору, хоч невміння зробити з дружини коханку є для чоловіка безперечний доказ його невисокої моральної якости. Зрадливість такого роду є ознака безсилости. Постійність завжди буде генієм кохання, ознакою тієї безмежної сили, що творить поетів! Треба поєднувати всіх жінок у дружині так само, як масні поети сімнадцятого століття робили з своїх Манон Ірід та Хлой.
— Ну, — сказала Лісбета двоюрідному кузенові, побачивши, що він уже заворожений, — як Валерія по-вашему?
— Занадто чарівна! — відповів Венцеслав.
— Не хотіли ви мене слухати, — провадила Бета. — Ах, Венцеславку мій, ви були-б коханцем цієї сирени, одружилися-б із нею, коли вона овдовіє, і мали-б її сорок тисяч франків ренти!
— Справді!..
— Авже-ж, — відповіла Лісбета. — Ну, бережіться-ж, я вас попереджала про небезпеку, не спаліть на вогні своїх крильців! Дайте мені руку, вже накрито.
Ніяка мова не могла-б вплинути деморальніше, ніж оця, бо покажіть ви полякові прірву, так він у неї зразу-ж і плигне. Народ цей відрізняється найбільше своїм кавалерійським духом, він вірить, що може всі перешкоди подолати й вийти переможником. Цей удар острогами, яким Лісбета підбурювала пиху свого кузена, був поглиблений видовиськом їдальні, де блищало чудове срібло, де Стейнбок побачив усю витонченість та вишуканість паризьких розкошів.
— Краще я зробив-би, — подумав він сам собі, — коли-б одружився з Селіменою.
За обідом Гюло був чудовий — йому приємно було бачити тут свого зятя, а ще приємніше почувати певність свого замирення з Валерією, якої вірність він сподівався здобути обіцянкою про відставку Коке. Стідман відповів на привітність баронову цілим роєм паризьких жартів та своїм митецьким красномовством. Стейнбок, не бажаючи лишатися в затінку поруч товариша, виявляв свій розум, був дотепний, справив вражіння й був із себе вдоволений; пані Марнеф кілька разів йому посміхнулась на знак того, що розуміє його. Смачна страва, хмільне вино в-край затопили Венцеслава в той стан, який треба назвати тванню втіхи. Пожвавівши від міцного вина він по обіді вмостився на дивані, охоплений заразом фізичним і духовним щастям, яке пані Марнеф довершила, сівши коло нього — легка, напахчена, прекрасна до нестями. Вона схилилась до Венцеслава, вона його вуха майже торкнулась, щоб тихенько з ним поговорити.
— Сьогодні ввечері ми не зможемо побалакати про справи, хіба що тільки ви схочете останнім лишитися. Між нами, ми з Лісбетою полагодимо все сами як-найкраще для вас…
— Ах, ви янгол, пані! — сказав Венцеслав, так само тихо їй відповідаючи. — Я вчинив страшенну дурницю, коли не послухався Лісбети.
— А що вона вам казала?..
— Вона, ще на вулиці Дуаєне, казала, що ви любили мене!..
Пані Марнеф глянула на Венцеслава, зніяковіла ніби й раптом підвелася. Коли жінка, гарна й молода, натякає чоловікові про його безпосередній успіх, то натяк той даремно не згине. Цей рух чеснотливої жінки, що стримує збережену в глибу серця пристрасть, був куди красномовніший, ніж найпалкіше признання.
Тим-то бажання роз'ятрилось у Венцеслава, і він збільшив увагу до Валерії. Жінка, яку всі бачать і бажають! В цьому й полягає страшна могутність актрис. Пані Марнеф знала, що її пильнують, і поводилась, як улюблениця-актриса. Була чарівна й добилася цілковитого успіху.— Безумства мого тестя вже не дивують мене, — сказав Венцеслав Лісбеті.
— Якщо ви таке кажете, Венцеславе, — відповіла кузина, — то я все життя своє каятимусь, що намовила вас позичити ті десять тисяч франків. Так ви теж, як і всі вони, — показала вона на гостей, — збираєтесь від неї збожеволіти? Подумайте-ж, що будете суперником свого тестя. Подумайте, зрештою, якого жалю завдасте ви Гортензії.
— Це правда, — сказав Венцеслав, — Гортензія — янгол, а я був-би потворою.
— Досить і однієї потвори в родині, — відказала Лісбета.
— Митцям ніколи не слід женитися! — скрикнув Стейнбок.
— Ах, оце саме я й казала вам на вулиці Дуаєне! Вашими дітьми мусять бути ваші групи, статуї, шедеври.
— Про що це ви? — спитала Валерія, підходячи до Лісбети. — Накривай чай, кузино.
Стейнбокові, через його польську хвастовитість, схотілося показати себе свійським із цією феєю салону. Зухвало глянувши на Стідмана, Клода Віньйона та Кревеля, він узяв Валерію за руку й силоміць посадовив поруч себе на диван.
— Ви поводитесь надто по-великопанськи, графе Стейнбок, — сказала вона, мляво опираючись.
Засміявшись, вона сіла коло нього, не впустивши нагоди показати йому трояндовий бутончик, що прикрашав її корсаж.
— Ох, коли-б я був великим паном, то не прийшов-би сюди позичатися, — сказав він.
— Бідолашний! Пригадую, як ви працювали ночами на вулиці Дуаєне. Ви були таки трохи дурненький. Ви одружилися так, як голодний на хліб кидається. Парижа ви зовсім не знали! І от до чого ви дійшли! Але ви були глухий і до піклування Бетиного, і до кохання парижанки, що знає свій Париж, як п'ять пальців.— Не кажіть мені більше нічого, — скрикнув Стейнбок, — тепер я вже запряжений.
— Десять тисяч франків ви матимете, мій любий Венцеславе, але з однією умовою, — сказала вона, граючи своїми чудовими кучерями.
— З якою?..
— Відсотків я не хочу…
— Пані!..
— О, не гнівайтесь! Ви заміните їх брондзовою групою. Ви почали історію Самсона, кінчайте-ж її… Зробіть Далілу, що обрізує волосся єврейському Геркулесові!.. Сподіваючись, що ви зрозумієте сюжет, бо з вас, коли моя думка вам цікава, буде, великий митець. Тут треба виявити могутність жінки. Самсон там — ніщо. Це труп сили. А Даліла — пристрасть, що руйнує все. Наскільки варіянт… так, здається, воно зветься?.. — хитро додала вона, побачивши, що до них підходять Клод Віньйон та Стідман, почувши розмову про скульптуру. — Наскільки варіянт про Геркулеса коло ніг Омфали прекрасніший за грецький міт! Чи це Греція наслідувала Іудею, чи Іудея запозичила в Греції цей символ?
— А, ви знімаєте, пані, важливе питання! Питання про епохи, коли складалися різні біблійні книги. Великий і безсмертний Спіноза, якого так безглуздо залічують до атеїстів і який математично довів існування боже, гадав, що Буття й політична, мовляв, частина Біблії належить до Мойсеєвих часів, і пізніші вставки виявляв філологічними доказами. Тим-то він і спобіг трьох ударів ножем на дверях синагоги.
— От і не знала, що я така вчена, — мовила Валерія, незадоволена з того, що їхню самоту порушили.
— Жінки всього доходять інстинктом, — зауважив Клод Віньйон.
— Ну, обіцяєте? — сказала вона Стейнбокові, беручи його за руку обережно, як закохана дівчина.— Та вам щастить, мій любий! — скрикнув Стідман, — коли пані у вас щось просить!
— Що саме? — спитав Кюд Віньйон.
— Брондзову групку, — відповів Стейнбок. — Далілу, що обрізує волосся Самсонові.
— Дуже важко, — зауважив Клод Віньйон, — бо там-же ліжко…
— Навпаки, надзвичайно легко, — відказала, посміхаючись, Валерія.
— А, то зліпіть нам що-небудь!.. — сказав Стідман.
— Пані саму треба ліпити! — мовив Клод Віньйон, багатозначно глянувши на Валерію.
— Ну, так ось як я розумію композицію, — вела вона. — Самсон прокинувся без волосся, як багато-хто з тих денді, що носять парики. Герой сидить край ліжка, — отже вам треба відтворити тільки основу ліжка, оповиту білизною, драпуванням. Сидить, як Марій на руїнах Картагену, руки схрестив, голова голена, — Наполеон на острові Святої Гелени та й годі! Даліла стоїть навколішках, на взір „Магдаліни“ Канови. Дівчина, зруйнувавши свого коханця, починає божествити його. По моєму, єврейка боялася Самсона-страшного, могутнього, — але мусіла покохати його, коли він став безсилий. Отож Даліла оплакує свій вчинок, їй хотілося-б повернути коханцеві волосся, вона не зважується на нього глянути, але дивиться на нього, посміхаючись, бо вбачає собі прощення в Самсоновій безсилості. В цій групі та ще в групі про сувору Юдіту вдача жіноча була-б з'ясована. Чеснота відтинає голову, а порок урізує вам тільки волосся. Бережіться за свої перуки, панове!
І вона покинула обох зніяковілих митців, що разом з критикою висловили одностайну хвальбу на її честь.
— Не можна уявити собі чарівнішої жінки! — скрикнув Стейнбок.
— О, це найрозумніша і найспокусливіша жінка, яку мені доводилось бачити, — сказав Клод Віньйон. — Поєднання розуму й краси — це такі рідкощі!— Якщо ви, мавши честь інтимно знати Камілу Мопен, висловлюєте таку думку, — відповів Стідман, — то що вже нам думати?
— Коли ви зробите з Даліли, любий мій графе, портрет Валерії, — сказав Кревель, що покинув на хвилинку гру й усе чув, — так я за один примірник цієї групи заплачу тисячу екю. Атож, сто чортів, тисячу екю, хай я лусну!
— Лусну? Що це таке? — спитав Бовізаж у Клода Віньйона.
— Треба, щоб пані згодилась позувати… — сказав Стейнбок, кивнувши Кревелеві на Валерію. — Спитайте її.
В цю мить Валерія сама принесла Стейнбокові чашку чаю. Це було щось більше за відзнаку, це була ласка. В тій манері, як жінки виконують цей обов'язок, є ціла мова; але жінки це добре знають, тому можна було-б написати цікавого нариса про їхні рухи, жести, погляди, про тон і притиски їхнього голосу, коли вони виконують цей, на взір такий простий, акт ввічливости. Від холодно сформульованого питання: „Вип'єте чаю? — Хочете чаю? — Чашку чаю?“ та наказу, щоб принесла його німфа, яка урну тримає, — до величезної поеми Одаліски, що йде від чайного столу з чашкою в руці до баші свого серця, подає йому ту чашку покірливо, припрошує його ласкаво із сласними обіцянками в погляді — в цій дії фізіолог може спостерігти всі жіночі почуття, починаючи з відрази, байдужости аж до признань Федри Іполітові. Жінки можуть тут поводитися по своїй уподобі то зневажливо до образи, то покірливо до східнього рабства. Валерія була щось більше від жінки, це був змій у жіночій подобі, і вона довершила своє диявольське діло, підійшовши до Стейнбока з чашкою чаю в руках.
— Я вип'ю, — шепнув митець Валерії, підводячись і торкаючись її пальців своїми, — стільки чашок чаю, скільки вам буде завгодно, аби тільки ви отак їх підносили!..— Що це ви казали про позування? — спитала вона, ніби її серце й не кинулось від цього, так палко жаданого пориву.
— Дядько Кревель дає мені за примірника вашої групи тисячу екю.
— Він, тисячу екю, за групу?
— Так, якщо ви згодитесь позувати за Далілу, — сказав Стейнбок.
— Сподіваюсь, що він відмовиться, — відповіла вона, — ця група коштуватиме більше, ніж усе його багатство, бо Даліла має бути трохи декольтована.
Як у Кревеля позиція, так і в усіх жінок є своя переможна, вивчена поза, якою вони досягають непоборної чарівности. По салонах завжди можна побачити, як вони весь час роздивляються на мереживо своєї маніжки та плечики на сукні осмикують або грають блиском своїх очей, споглядаючи на карнізи. Але пані Марнеф не хотіла перемагати безпосередньо, як инші. Вона раптом повернулася й пішла до Лісбети, що сиділа за чайним столом. Цей рух танцівниці, що сукнею своєю колише, яким вона перемогла Гюло, зачарував і Стейнбока.
— Помста твоя довершена, — шепнула Валерія Лісбеті. — Гортензія виплаче всі свої сльози й проклене день, коли відняла в тебе Венцеслава.
— Поки не буду маршалкою, я нічого не зможу зробити, — відповіла лотарингка, — але всі вони вже починають цього хотіти… Сьогодні вранці я була у Вікторена. Забула розказати тобі. Молоді Гюло викупили у Вовіне баронові векселі й підпишуть завтра трьохрічне зобов'язання сплатити сімдесят дві тисячі франків по п'ять відсотків під заставу їхнього будинку. Отже, молоді Гюло залізли на три роки в скруту, а знайти грошей на викуп майна вони тепер не зможуть. Вікторен страшенно сумує, він зрозумів свого батька. Зрештою, Кревель може так за цей вчинок розгніватись, що й зовсім своїх дітей відмовиться.— Барон тепер, певно, вже зовсім без грошей? — спитала тихо Валерія у Лісбети, посміхаючись тим часом до Гюло.
— Нічого, по-моєму, в нього немає, але з вересня він почне одержувати свою платню.
— І в нього є ще страховий поліс, він поновив його! Ну, час уже йому зробити Марнефа начальником канцелярії, жити не дам йому сьогодні ввечері.
— Кузене мій, — сказала Лісбета Венцеславу, підійшовши до нього, — ідіть уже додому, прошу вас. Ви смішний, ви так дивитесь на Валерію, що можете скомпромітувати її, а чоловік у неї ревнивий до безтями. Не робіть так, як тесть ваш, рушайте додому, я певна, що Гортензія чекає вас…
— Пані Марнеф сказала мені лишитись останнім, щоб полагодити нашу справу між нами трьома, — відповів Венцеслав.
— Ні, — сказала Лісбета, — я сама передам вам десять тисяч франків, бо чоловік її за вами наглядає, необережно ви зробите, коли зостанетесь. Завтра о дев'ятій годині принесете векселя; зранку отой хінець Марнеф у канцелярії сидить, Валерія буде спокійна… Так ви просили позувати її для групи?.. Зайдіть-же спочатку до мене. А, я добре знала, що з вас буде зальотник, — сказала Лісбета, спіймавши погляд, яким Стейнбок попрощався з Валерією. — Валерія прекрасна, але пильнуйте, щоб Гортензії жалю не завдати!
Ніщо так не дратує жонатих, як згадка про дружину, що стоїть між ними та їхнім, хоч-би й хвилинним, бажанням.