Кузина Бета/XXIII
| ◀ XXII | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XXIII. Перша подружня сварка |
XXIV ▶ |
|
Венцеслав вернувся додому коло першої години вночі. Гортензія чекала його приблизно з половини на десяту. Півгодини вона дослухалась до стукоту карет, роздумуючи, що Венцеслав, коли обідав без неї у Шанора та Флорана, ніколи не вертався так пізно. Вона шила біля синової колиски, бо почала вже заощаджувати на швачці, сама де-що підлатуючи. О десятій з половиною неймовіра почала огортати її, вона думала: „Та чи пішов-же він обідати до Шанора й Флорана, як мені казав? Одягаючись, він зажадав найкращу краватку, найкращу пришпильку. На вдягання поклав стільки часу, як жінка, що хоче здаватись ще кращою, ніж вона є. Божевільна я! Він-же любить мене. Та ось і він“. Але карета, що її молода жінка почула, проїхала, не спинившись. З одинадцятої до півночи Гортензію мучив несвітський жах через відлюдність їхнього кварталу. „Якщо він пішки йшов, думала вона, з ним могло трапитися якесь нещастя!.. Край пішоходу або десь у канаві, не роздивившись, і вбитися можна. Митці такі-ж неуважні!.. А може злодії на нього напали!.. Це-ж уперше він кидає мене саму на шість з половиною годин. Нащо так мучити мене? Він-же любить тільки мене“. Чоловіки мусять бути вірними жінкам, які їх люблять, хоч-би вже за ті постійні дива, що їх творить справжня любов у вищому, так званому духовному світі. Любляча жінка що-до коханого чоловіка пробуває в становищі сновиди, якій магнетизер дає сумну спроможність — не бути вже дзеркалом світу й усвідомити, як жінці, те, що вона вчувала, як сновида. Пристрасть доводить нервові сили жінки до надпориву, коли могутність передчуття дорівнюється видив прозірливців. Жінка почуває зраду, але не слухає сама себе, сумнівається — так-бо любить! І не вірить крикові своєї чарівної здібности. Цей пароксизм любови вартий цілого культу. Для благородних душ захоплення цим божественним явищем завжди буде бар'єром, що відділятиме їх від зради. Як не божествити чудове, розумне створіння, що його душа здібна до таких піднесень?.. О першій годині вночі Гортензія була вже в такому страхові, аж кинулась до дверей, пізнавши Венцеслава по дзвінку, і стиснула його в обіймах, як мати.
— Нарешті й ти!.. — сказала вона, коли до неї вернулась мова. — Друже, тепер я скрізь ходитиму з тобою, бо не хочу вдруге переживати мук такого чекання… Мені здавалось, що ти впав десь, голову розбив, що злодії тебе вбили! Ні, вдруге, я вже збожеволію… Так тобі весело гулялося… без мене? Поганий!
— Що-ж дивного, моє добре ягнятко, там був Біксіу, що показував нам нові карикатури, Леон де-Лора, який на дотепи ще вигадливий, Клод Віньйон, якому я зобов'язаний єдиною прихильною статтею про пам'ятник маршалові Монкорне. Були ще…
— Жінок не було?.. — цікаво запитала Гортензія.
— Шановна пані Флоран…
— Ти казав, що це буде в Роше де-Канкаль, це значить у них було?
— Так, у них, я помилився…
— Ти не каретою приїхав?
— Ні!
— Пішки йшов аж із вулиці Турнель?
— Стідман з Біксіу за розмовою провели мене бульварами до церкви Магдалини.— Мабуть, дуже сухо на бульварах, на площі Згоди та на Бурґонській вулиці, бо ти не забруднився, — сказала Гортензія, оглядаючи його лаковані чоботи.
Вдень був дощ, але Венцеслав не заболотив чобіт, пройшовши з вулиці Вано до вулиці Сен-Домінік.
— А ось п'ять тисяч франків, що мені великодушно позичив Шанор, — сказав Венцеслав, щоб зразу спинити розпитування, що нагадувало справжній допит.
Він розділив десять тисячефранкових білетів на дві пачки — одну для Гортензії, другу — для себе, бо в нього було на п'ять тисяч франків боргів, невідомих Гортензії. Він був винен своєму майстрові та робітникам.
— Кінець твоїм турботам, моя люба, — сказав він, цілуючи дружину. — Завтра вже я до праці беруся! О, завтра зберуся о восьмій з половиною й просто в ательє. Отож, хочу зараз спати лягти, щоб раненько встати, ти дозволиш, киценько?
Підозра, що в серці Гортензії заворушилася, зникла; від правди вона була за тридев'ять земель, Пані Марнеф їй і на думку не спадала! Вона боялася, щоб Венцеслав не потрапив у товариство лореток. Імена Біксіу та Леона де-Лора, двох митців, відомих своїм безпутнім життям, були стурбували її.
Другого дня, коли побачила, що Венцеслав пішов о дев'ятій годині, вона цілком заспокоїлась. „От він і працює вже, думала вона, одягаючи дитину. О, знаю його, він у настрої! Ну, коли ми не здобули славу Мікель-Анжело, то матимемо славу Бенвенуто Челіні!“ Заколисана своїми власними сподіванками, Гортензія проймалася вірою в щасливу прийдешність, і бавила свого півторарічного сина звуконаслідовною мовою, що смішить дітей, коли це об одинадцятій годині куховарка, не примітивши, що Венцеслав пішов, впустила Стідмана.— Вибачте пані, — сказав митець. — Як, Венцеслав уже пішов?
— Він у ательє.
— Я прийшов умовитись з ним про нашу роботу.
— Зараз пошлю по нього, — сказала Гортензія, запрошуючи Стідмана сідати.
Молода жінка, радіючи сама собі з цієї нагоди, хотіла затримати Стідмана, щоб довідатись докладніше про вчорашню вечірку. Стідман уклонився графині за таку ласку. Пані Стейнбок подзвонила й сказала куховарці сходити по пана до ательє.
— Добре вам учора гулялося? — сказала Гортензія. — Венцеслав вернувся вже після першої вночі.
— Гулялось?.. Не так уже й дуже, — відповів митець, що вчора хотів сам підчепити пані Марнеф. — Весело в товаристві тільки тоді, коли якийсь інтерес є. Панійка Марнеф надзвичайно розумна, тільки-ж вона кокетка…
— А Венцеславу як вона сподобалася?.. — спитала бідна Гортензія, силкуючись бути спокійною. — Він мені нічого про неї не казав.
— Скажу вам тільки одне, — відповів Стідман, — дуже небезпечна вона, по-моєму.
Гортензія зблідла, як породільниця.
— Так виходить… у пані Марнеф… а не… в Шанора ви вчора обідали… — сказала вона, — вчора…з Венцеславом, а він…
На знаючи, що саме лихого він зробив, Стідман догадався, що зробив таки щось. Графиня не докінчила речення, вона зовсім знепритомніла. Митець подзвонив, увійшла покоївка. Коли Луїза хотіла перенести графиню Стейнбок до її кімнати, з нею стався дуже серйозний нервовий напад, що об'явився жахливими конвульсіями. Стідман, як усякий, що мимовільною необережністю руйнує брехню, яку чоловік плете в своїй родині, не міг повірити, що слова його мали таке значення; він подумав, що графиня Стейнбок пробуває в тому хворобливому стані, коли найменший перекір обертається в небезпеку. Прийшла куховарка й заявила — як на те в-голос, — що пана в ательє немає. Графиня почула це навіть серед нападу й знову забилася в конвульсіях.
— Біжіть по матір паніїну! — сказала Луїза куховарці.
— Якби я знав, де Венцеслав, я-б попередив його, — розпачливо сказав Стідман.
— Він у тієї жінки! — крикнула бідна Гортензія. — Він і прибрався зовсім инакше, ніж до ательє іти.
Стідман побіг до пані Марнеф, відчувши правдивість цього завбачення, що виникло з внутрішнього зору любови. Тимчасом Валерія позувала за Далілу. Надто хитрий бувши, щоб питати пані Марнеф, Стідман пройшов просто повз швайцарську й притьмом збіг на другий поверх, отак міркуючи: „Якщо спитаю пані Марнеф, її вдома не буде. Якщо спитаю, мов дурень той, Стейнбока, мені у-вічі засміються… Шибки поб'ю!“ На дзвінок вийшла Рена.
— Скажіть графові Стейнбоку, щоб додому йшов, дружина його помирає!..
Рена, що була не дурніша за Стідмана, подивилася на нього досить безглуздо.
— Але, пане, не знаю… що це ви…
— Кажу-ж вам, що мій приятель Стейнбок тут, а дружина його помирає — ради цього варто потурбувати вашу господиню.
І Стідман пішов. „О, він там“, подумав він. Справді, постоявши хвилинку на вулиці Вано, Стідман побачив, як вийшов Венцеслав, і махнув йому щоб поспішав. Розповівши трагедію, що сталася на вулиці Сен-Домінік, Стідман покартав Стейнбока, чому той не попередив його, що треба тримати в секреті вчорашній обід.
— Я пропав, — відповів йому Венцеслав, — але ти не винен. Я зовсім забув про наше сьогоднішнє побачення і зробив помилку, не сказавши тобі, що обідали ми ніби в Флорана. Що-ж поробиш! Валерія приворожила мене; за неї, мій любий, варт віддати і славу, і щастя… Ах, це… Боже мій, у якій я скруті! Порадь мене. Що сказати? Як виправитись?
— Порадити тебе? Нічого я не знаю, — відповів Стідман. — Але-ж дружина тебе любить, правда? Ну, так вона всьому повірить. Скажи, наприклад, що був у мене, поки я до тебе ходив; отак і врятуєш своє становище на цей ранок. Прощай!
На розі вулиці Ілерен-Бертен його нагнала Лісбета, що довідалась про все від Рени й побігла слідком за Стейнбоком, боючись за його польську наївність. Не бажаючи бути скомпромітованою, вона сказала кілька слів Венцеславу, і той від радощів поцілував її просто серед вулиці. Мабуть вона дошку йому підсунула, щоб перейти це провалля подружнього життя.
Побачивши матір, що прибігла чим-швидше, Гортензія геть залилася слізьми. Отже нервовий підступ у неї дуже щасливо перемінився.
— Зрада, мамусю, — сказала вона їй. — Венцеслав дав мені слово, що не піде до пані Марнеф, а вчора обідав у неї й вернувся вночі о першій годині з чвертю!.. Знаєш, учора між нами була не сварка, а просто порозуміння. Я йому такого зворушливого казала: „Я ревнива, невірність уб'є мене; я вразлива, він мусить шанувати мої хибкості, бо причина тому — моя любов до нього, у жилах моїх стільки батькової крови, як і твоєї, під першим впливом зради я здібна безумств накоїти, помститися, ославити всіх — його сина й себе; нарешті, його можу вбити, а потім і сама з собою покінчити, то-що.“ І він пішов туди, він і зараз там! Ця жінка завзялася всіх нас знедолити! Вчора брат і Селестіна мусіли майно заставити, щоб викупити на сімдесят дві тисячі франків векселів, підписаних ради тієї негідниці… Атож, мамо, батька до права потягли-б і завдали-б до в'язниці. Тому страхіттю мало хіба батька та твоїх сліз! Нащо-ж Венцеслава в мене віднімати!.. Я піду до неї, уб'ю її!Пані Гюло, в самісіньке серце вражена страшним признанням, що несвідомо зробила Гортензія в своєму розпачу, здушила свій біль тим героїчним зусиллям, що на нього здібні великі матері, пригорнула дочку до своїх грудей і почала цілувати її в голову.
— Почекай Венцеслава, дитино моя, і все з'ясується. Мабуть, лихо не таке вже велике, як тобі здається. Мене теж зраджувано, люба моя Гортензіє! По-твоєму, я вродлива, я чесна, а проте вже двадцять три роки, як мене покинуто за-для всяких Жені Кадін, Жозеф, Марнеф!.. Ти знаєш це?..
— Ти, мамо! Ти… мучишся вже двадцять…
Вона спинилася перед власними думками.
— Роби, так як я, — вела мати. — Будь добра й лагідна, буде в тебе совість спокійна. Вмираючи, чоловік подумає: „Дружина ніколи не вчинила мені болю!..“ І бог, який чує оці останні зідхання, залічить їх нам. Що-б зі мною було, якби і я в шаленство вдалася, як оце ти?.. Батько твій розлютився-б, може й покинув-би мене, не боявся-б тоді покривдити мене; наша руїна, що тепер оце довершилася, сталася-б уже десять років тому, з батьком ми тепер порізнилися-б, а це жахливий, гнітущий скандал, бо це смерть родини. Ні брат твій, ні ти не змогли-б улаштуватися. Я віддала себе в жертву, і то так відважно, що, коли-б не оцей останній звязок твого батька, світ ще й досі вважав-би мене за щасливу. Моя послужлива й хоробра брехня аж досі покривала Гектора; його ще шанують, от тільки ця стареча пристрасть захоплює його занадто, я бачу це. Боюсь, що безумство його прорве ширму, що я між світом та нами поставила… Але я двадцять три роки тримала оту завісу, що позад неї плакала без матери, без вірниці, без ніякого пристановища, крім релігії, і двадцять три роки я зберігала родинну честь.
Гортензія слухала матір, втупивши очі. Спокійний її голос і покора її незмірного болю заспокоювали щеміння першої рани в душі молодої жінки; сльози здушили її і знову рясно полилися. В пориві дочірнього кохання, пригнічена величчю своєї матери, вона стала перед нею навколішки й поцілувала поділ її сукні, так як цілують побожні католики святі мощі мученика.
— Підведись, моя Гортензіє, — мовила баронеса, — така пошана від дочки стирає багацько лихих спогадів! Пригорнись до мого серця, що болить зараз тільки твоїм стражданням. Розпач моєї донечки, якої радощі були моїми єдиними радощами, розбив гробову печатку, яку ніщо не повинно було здіймати з моїх уст. Так, я хотіла понести свої болі в домовину — хай-би був це для мене ще один саван. Щоб утишити твоє шаленство, я зламала мовчанку… Бог мені простить! О, коли-б я знала, що твоє життя теж таке буде, чого-б я тільки не зробила!.. Чоловіки, світ, випадок, природа, бог, здається мені, дають нам любов тільки ціною страшної муки. За десять щасливих років я заплатила двадцять чотирма роками розпачу, безупинної туги, гіркоти…
— Ти мала десять років, мамусю, а я тільки три!.. — сказала закохана егоїстка.
— Ще нічого не втрачено, дітонько, почекай Венцеслава.
— Мамо, — сказала вона, — він збрехав! Він обдурив мене… Сказав мені: „Не піду“, а сам пішов. І це біля колиски його дитини!..
— За-для своєї втіхи, янголе мій, чоловіки роблять найгірші підлоти, негідності, злочини, така вже, здається, в них натура. Ми, жінки, призначені в жертви. Я гадала, що нещастям моїм уже кінець, а вони от знову починаються, бо не сподівалась я мучитися ще й муками своєї доньки. Май силу й мовчи!.. Гортензіє, заприсягнись переді мною, що тільки мені звірятимеш свої болі, а перед иншими ховатимеш їх… О, будь горда, як і мати твоя!
В цю мить Гортензія затремтіла, вона почула чоловікову ходу.— Здається, — сказав Венцеслав, увіходячи, — Стідман був тут, поки я до нього ходив.
— Справді!.. — скрикнула Гортензія з дикою іронією ображеної жінки, що словами орудує, як кинджалом.
— Атож, ми оце зустрілися, — відповів Венцеслав, удаючи здивованого.
— Але вчора!.. — вела Гортензія.
— Ну, я обманив тебе, моє кохання, і хай мати твоя нас розсудить.
Ця щирість полегшила серце Гортензії. Всі правдиво благородні жінки воліють краще правди, ніж брехні. Вони не хочуть, щоб божок їхній занепадав, і раді знову стати під його владу.
Таке почуття мають і росіяни до свого царя.
— Слухайте, матусю… — сказав Венцеслав, — я так люблю свою добру й ніжну Гортензію, що навіть таївся від неї з правдою про нашу скруту. Що-ж поробиш!.. вона ще годувала, і неприємності зашкодили-б їй. Ви-ж знаєте, чим важить тоді жінка. Краса її, свіжість, здоров'я — все в небезпеці. Хіба це гріх?.. Вона думає, що ми винні тільки п'ять тисяч франків, але в мене є ще п'ять тисяч боргу… Позавчора ми зовсім стерялися!.. Ніхто не хоче позичати митцям. Нашому хисту не довіряють, як і нашим фантазіям. Марно стукався я у всі двері. Лісбета запропонувала нам свої заощадження.
— Бідна дівчина! — сказала Гортензія.
— Бідна дівчина! — сказала баронеса.
— Але що таке дві тисячі франків Лісбетиних? Для неї — все, для нас — ніщо. Тоді кузина сказала нам — ти це знаєш, Гортензіє, — про пані Марнеф, яка з самолюбства, завинивши стільки баронові, не взяла-б ніяких відсотків… Гортензія хотіла заставити свої діяманти в ломбарді. Ми мали-б кілька тисяч франків, а нам треба було їх десять. Ці десять тисяч франків можна було здобути там, без відсотків, на рік!.. Я подумав: „Гортензія нічого не знатиме, піду й візьму їх“. Жінка та запросила мене через тестя вчора на обід, даючи мені на розум, що Лісбета з нею говорила й що гроші я матиму. Я не міг вибирати між розпачем Гортензії та цим обідом. От і все. Як могла Гортензія — молода, свіжа, чиста, чесна, в якій усе моє щастя й моя слава, яку я не покидав і на мить, відколи ми побралися — як могла вона уявити, що я проміняю її на що?.. на жінку грубу, підтоптану, мерзенну, — сказав він, вживаючи гострого виразу, щоб переконати в своїй зневазі прибільшенням, яке подобається жінкам.
— Ах, якби й батько твій отак сказав! — скрикнула баронеса.
Гортензія поривчасто й граційно обняла свого дружину.
— Атож, отак і я зробила-б, — сказала Аделіна. — Венцеславе, друже мій, дружина ваша трохи не вмерла, — поважно вела вона. — Бачите, як вона вас любить. Ох, вона ваша цілком! — І вона глибоко зідхнула. — Він може зробити її мученицею або щасливою жінкою, — подумала вона звичайну річ для матерів, що віддали дочку заміж. — Здається, сама я так мучуся, що діти мої мусять бути щасливі, — додала вона в-голос.
— Заспокойтеся, мамусю, — сказав Венцеслав, геть зрадівши, що пригода ця щасливо закінчилася. — Гроші тій жахливій жінці я віддам через два місяці. Що-ж поробиш? — провадив він, вимовляючи з польською приємністю це суто польське слово, — буває, що й у чорта позичив-би. Та й зрештою, це родинні гроші. Коли мене запрошено, то чи мав-би я ці гроші, які так дорого нам коштують, коли-б відповів грубостями на ввічливість?
— Ох, мамо, якого лиха нам батько завдає! — скрикнула Гортензія.
Баронеса піднесла пальця до уст, і Гортензія вже каялась за цю скаргу, за цей перший докір, що вирвався в неї проти батька, так героїчно охоронюваного величним мовчанням.— Прощайте, діти, — сказала баронеса Гюло, — от і розгодинилось. Тільки не сваріться вже.
Коли Венцеслав з дружиною, провівши баронесу, вернулися до своєї кімнати, Гортензія сказала дружині: „Розкажи-ж про твою вечірку“. І пильнувала обличчя Венцеслава підчас цього оповідання, уриваючи його запитами, що в таких випадках сипляться з жіночих уст. Це оповідання вислухавши, Гортензія замислилась; вона розуміла диявольські розваги, що їх митці знаходять у тому порочному товаристві.
— Будь щирий, Венцеславе!.. Там був Стідман, Клод Віньйон, Вернісе, ще хто?.. Словом, тобі весело було!..
— Мені?.. Та я думав тільки про десять тисяч франків і казав сам-собі: „Тепер у моєї Гортензії не буде вже турбот!..“
Цей допит страшенно стомлював лівонця, і він, влучивши веселу хвилину, сказав Гортензії:
— А що ти, янголе мій, зробила-б, коли-б твій митець справді завинив?
— Я, — сказала вона рішуче, — взяла-б собі Стідмана, але без любови, розуміється!
— Гортензіє! — скрикнув Стейнбок, театрально схопившись з місця, — не встигла-б ти, я-б тебе вбив!
Гортензія кинулась до дружини, міцно поцілувала його, приголубила й сказала:
— Ах, ти любиш мене, Венцеславе! Так не бійся-ж нічого! Але годі вже цієї Марнеф. Не лізь ти більше в те болото.
— Присягаюсь тобі, люба Гортензіє, що піду до неї тільки тоді, як треба буде векселя викупати…
Гортензія надулась, але так, як дуються люблячі жінки ради своєї-ж вигоди. Венцеслав, стомлений від ранкових пригод, покинув дружину дутися до схочу, а сам рушив до ательє робити макет на групу Самсона й Даліли, якої нарис мав у кешені. Гортензія, стурбувавшись за своє незадоволення й гадаючи, що Венцеслав розгнівався, прийшла й собі до ательє як-раз тоді, коли чоловік її кінчав ліпити свою глину з тим захватом, що підносить митців до могутніх джерел фантазії. Побачивши дружину, він мерщій накинув на модель мокре покривало, обійняв Гортензію і сказав:
— А, ми вже не гніваємось, моя ясочко?
Гортензія побачила групу під покривалом і нічого не сказала. Але перед тим, як вийти з ательє, обернулася, підняла запону, глянула на ескіз і спитала:
— Що це таке?
— Група, яку я задумав.
— Чому-ж ти сховав її?
— Хотів показати тобі її закінченою.
— Жінка дуже вродлива! — сказала Гортензія.
І безліч підозр зросло в її душі, як ті індійські рослини, що в один день виростають високі й листаті.