Кузина Бета/XXXI
| ◀ XXX | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XXXI. Від'їзд блудного батька |
XXXII ▶ |
|
Маршал Гюло повіз з собою брата, що сів на передку, шанобливо лишивши місце в екіпажі старшому. Брати й словом не перемовились. Гектор був приголомшений. Маршал їхав зосереджений, мов-би скупчував усі свої сили та напружував їх, щоб витримати гнітущу вагу. Приїхавши додому, він мовчки, владними рухами покликав брата до кабінету. Граф одержав від імператора Наполеона чудову пару пистолів версальської роботи; він видобув із столу до письма скриньку з різьбленим написом: „Подаровано від імператора Наполеона генералові Гюло“ і сказав, показуючи її братові:
— Ось твої ліки.
Лісбета, що підглядала в непричинені двері, побігла до екіпажу й сказала їхати мерщій на вулицю Плюме. Хвилин через двадцять вона привезла баронесу, розказавши їй, чим загрожував маршал своєму братові.
Граф, не дивлячись на брата, подзвонив свого економа, старого салдата, що служив у нього тридцять років.
— Бап'є, — сказав він йому, — привези мені мого нотаря, графа Стейнбока, мою небогу Гортензію та біржового фактора. Зараз половина на одинадцяту, мені треба, щоб усі були о дванадцятій… Ну, жени що-духу! — мовив він, згадуючи республіканський вираз, якого колись часто вживав. І скривив грізну гримасу, що від неї поважніли його салдати, коли він 1799 року оглядав бретонські рівнини. (Дивись „Шуани“).
— Слухаю, маршале, — сказав Бап'є, віддаючи честь.
Не звертаючи на брата уваги, старий вернувся до кабінету, взяв ключа, схованого в столі, й розчинив сталеву, малахітом викладену шкатулу, подарунок імператора Александра. З наказу імператора Наполеона він возив російському імператорові важливі папери, захоплені підчас дрезденського бою, що за них Наполеон сподівався одержати Вандама. Цар розкішно нагородив генерала Гюло, подарувавши йому оцю шкатулу, і сказав йому, що сподівається при нагоді віддячити так само й французькому імператорові, але Вандама не віддав. На покришці цієї шкатули, геть оздобленої золотом, був золотий російський герб. Маршал полічив банкноти й золото, що в ній лежали; у нього було сто п'ятдесят дві тисячі франків! Він не міг стримати задоволення. В цю хвилину увійшла пані Гюло в такому стані, що міг-би зворушити навіть суддів. Вона кинулась до Гектора, безтямно поглядаючи то на скриньку з пистолями, то на маршала.
— Що ви маєте проти свого брата? Що вам зробив мій чоловік? — крикнула вона так пронизливо, що навіть маршал її почув.
— Він усіх нас ославив! — відповів старий республіканський салдат, і від цього зусилля одна з ран його розкрилась. — Він обікрав державу! Через нього моє ім'я стало ненависне мені; через нього я смерти бажаю, він убив мене… Мені стане сил тільки на те, щоб повернути гроші!.. Мене принижено перед високим представником Республіки, перед людиною, яку я шаную найбільше в світі і якій я несправедливо брехню закидав — перед принцом Вісембурзьким!.. Цього замало, га? Ось як він шанує батьківщину!
Він утер сльозу.— А родину свою? — казав він. — Він віднімає у вас шматок хліба, що я для вас хоронив, наслідок тридцятилітніх заощаджень, наслідок обмежень старого салдата! Ось що я вам призначав, — сказав він, показуючи на банкноти. — Він погубив дядька Фішера, благородного й гідного сина Ельзасу, що не зміг, як він це може, пережити плями на своєму селянському імені. Нарешті бог у безмежному милосерді своєму дозволив йому вибрати янгола з-поміж жінок! він мав нечуване щастя — взяти в дружини Аделіну! І він зрадив її, мучив її, покинув її ради потіпах, ради гультяйок, ради стрибух, актрис, Кадін, Жозеф, Марнеф… От кого я мав за свою дитину, за свої гордощі… Іди, нещасний, геть з моїх очей, якщо ти погоджуєшся на безчесне життя, яке сам собі створив! Мені бракує сили проклясти брата, якого я так любив; я також хибкий до нього, як і ви, Аделіно; але хай він до мене не з'являється! Забороняю йому бути на моїх похоронах, іти за моєю труною. Хай зазнає ганьбу свого злочину, коли немає в нього каяття.
Маршал, збліднувши, впав на диван, виснажений цими врочистими словами. І може вперше за життя дві сльози впало з його очей і покотилось по щоках.
— Бідний дядько Фішер! — скрикнула Лісбета, затуливши хусткою очі.
— Брате мій, — сказала Аделіна, схиляючись навколішки перед маршалом. — Поживіть ради мене! Допоможіть мені в моїх майбутніх заходах, щоб помирити Гектора з життям, щоб примусити його спокутати свої гріхи!..
— Його! — сказав маршал. — Якщо він житиме, то злочинам його ще не кінець. Хто зневажив Аделіну, хто заглушив у собі почуття справжнього республіканця, оту любов до батьківщини, до родини й до бідного, яку я силкувався в ньому вкорінити, той страхіття, тварюка… Заберіть його, якщо ви його ще любите, бо, чую, кричить у мені голос — набий пистолі й розчерепи йому голову! Убивши його, я всіх вас урятую і його врятую від нього самого.
Старий маршал підвівся так грізно, що бідна Аделіна скрикнула: „Ходімо, Гекторе“! Вона схопила дружину, вивела його силоміць із будинку, бо барон був такий розбитий, що його довелося в карету посадовити й везти на вулицю Плюме, де він ліг у ліжко. Лежав він, мов руїна яка, кілька день, мовчки відмовляючись від будь-якої їжі. Аделіна сльозами впрошувала його з'їсти бульону; вона доглядала його, сівши в його головах, і з усіх почуттів, що сповняли досі її серце, лишились тільки глибокі жалощі.
О половині на першу Лісбета привела нотаря й графа Стейнбока до кабінету свого любого маршала, від якого вже не відходила, така-бо налякана була зміною, що в ньому сталася.
— Пане граф, — сказав маршал, — прошу вас підписати доручення моїй небозі, а своїй дружині, щоб продати ренту, яку вона має у власність. Панно Фішер, ви погодитесь на цей продаж, пожертвувавши своїм прибутком?
— Так, любий маршале, — сказала, не вагаючись, Лісбета.
— Гаразд, моя люба, — відповів старий салдат. — Життя мого, сподіваюсь, ще стане, щоб віддячити вам. Я був певен вас, з вас справжня республіканка, дочка народу.
Він поцілував старій дівчині руку.
— Пане Ганекен, — сказав він нотареві, — складіть відповідного акта в формі доручення й принесіть його мені на другу годину, щоб ренту продати на біржі сьогодні-ж. Графиня, небога моя, має на це документа, вона прийде й підпише акт, коли ви його принесете, так само й панна. Пан граф піде з вами й підпишеться у вас.
Митець, на знак Лісбетин, шанобливо вклонився маршалові й вийшов.Другого дня о десятій годині вранці граф Форцгеймський з'явився до принца Вісембурзького й був відразу-ж прийнятий.
— Ну, любий Гюло, — сказав маршал Котен, показуючи старому другові газети, — ми врятували, як бачите, добропристойність… читайте.
Маршал Гюло поклав газети на бюро старого товариша й подав йому двісті тисяч франків.
— Ось те, що брат мій узяв у держави, — сказав він.
— Яке безумство! — скрикнув міністр. — Ми не можемо, — додав він у ріжок, що подав йому маршал, — взяти ці гроші. Тоді треба було-б визнати хабарництво вашого брата, а ми все зробили для того, щоб його заховати…
— Робіть з ними, що знаєте, але я не хочу, щоб у майні родини Гюло було хоч-би су, вкрадене з державних грошей, — сказав граф.
— Я спитаю наказу короля з цього приводу. Не згадуймо вже про це, — відповів міністр, переконуючись, що перемогти величну впертість старого неможна.
— Прощайте, Котене, — сказав старий, беручи принца Вісембурзького за руку, — почуваю, що душа в мене холоне… — Потім, відійшовши на крок, він обернувся, глянув на принца, постеріг його велике хвилювання, обійняв його міцно, і принц поцілував маршала. — Здається мені, що в твоїй особі, — сказав він, — я прощаюсь з усією Великою Армією.
— Прощай-же, мій добрий, старий товаришу! — сказав міністр.
— Так, прощай, бо я йду туди, де тепер усі наші салдати, яких ми оплакали.
В цю хвилину ввійшов Клод Віньйон. Два старі уламки наполеонівської фаланги поважно вклонилися одне одному, сховавши всяке хвилювання.
— Ви, певно, задоволені з газет, ваша високість? — спитав майбутній рекетмайстер. — Я повів справу так, щоб опозиційним газетам здавалось, ніби вони розголошують наші таємниці…— На лихо, все це марно, — відповів міністр, проводячи маршала поглядом. — Я сказав допіру останнє „прощай“, дуже болісне для мене. Маршалові Гюло вже й трьох день не жити; а втім, я й учора це добре бачив. Цей божественно чесний чоловік, цей салдат, якого кулі шанували, зважаючи на його відвагу… ось тут… на цьому кріслі!.. дістав смертельного вдару, та ще з моїх рук, від одного паперу!.. Подзвоніть, щоб карету подали. Я їду в Нельї, — сказав він, ховаючи двісті тисяч франків у свій міністерський портфель.
Не зважаючи на Лісбетин догляд, маршал Гюло через три дні помер. Такі люди становлять честь партії, до якої належать. Для республіканців маршал був ідеалом патріотизму, тому всі вони проводили його труну, що за нею йшла незліченна юрба. Військо, уряд, двір, народ — усі прийшли вшанувати цю високу чесноту, цю непорушну чесність, цю незатьмарену славу. Не в кожного за труною піде народ. Похорони ці відзначились проявами тієї делікатности, доброго смаку та щирости, що коли-не-коли нагадують про заслуги й славу французького дворянства. За труною маршала йшов маркіз де-Монторан, брат того, котрий підчас повстання шуанів 1799 року був супротивником, і нещасливим супротивником Гюло. Маркіз, умираючи під кулями Синіх, звірив інтереси свого молодшого брата республіканському салдатові. (Дивись „Шуани“). Гюло поставився до усного заповіту шляхтича так дбайливо, що йому пощастило врятувати майно того молодика, який був емігрував. Тим-то й старе французьке дворянство не поминуло пошаною салдата, який тому дев'ять років переміг королеву.
Ця смерть, що сталася за чотири дні перед останнім окликом про її шлюб, була для Лісбети вдаром блискавки, що палить жниво в житниці й саму житницю. Лотарингка, як це часто трапляється, переборщила. Маршал помер від ударів, що їх вона з панією Марнеф завдала родині. Ненависть старої дівчини, втишена, здавалося, в успіхах, запалала з усією силою її зраджених надій. Лісбета пішла до пані Марнеф і розридалася в неї від гніву; вона лишилася без притулку, бо термін маршалового контракту на помешкання був до життя. Щоб заспокоїти приятельку своєї Валерії, Кревель взяв її заощадження, щиро подвоїв їх і примістив цей капітал по п'ять відсотків, записавши прибуток на її ім'я, а власність — на Селестіну. Завдяки цій операції, Лісбета мала дві тисячі франків дожиттьової ренти. Переписуючи маршалове майно, знайдено його записку до невістки, небоги Гортензії та небожа Вікторена, де він доручав їм усім трьом платити тисячу двісті франків дожиттьової ренти тій, хто мала бути йому дружиною, — панні Лісбеті Фішер.
Аделіні пощастило на кілька день сховати від барона звістку про смерть маршалову, бо вона бачила, що його життя теж у небезпеці; але прийшла Лісбета в жалобі, і фатальна правда виявилася через півтора тижні після похорону. Цей жахливий удар повернув хворому енергію, він підвівся і вийшов до вітальні, де застав усю свою родину в чорному. Побачивши його, всі замовкли. За два тижні Гюло схуд, як привид, і з'явився перед родиною, як власна тінь.
— Треба щось починати, — мовив він глухо, сідаючи в крісло й дивлячись на збори, де бракувало Кревеля й Стейнбока.
— Нам неможна тут надалі лишатись, — зауважила Гортензія, коли батько ще тільки ввійшов, — помешкання надто дороге…
— Щодо справи з помешканням, — сказав Вікторен, уриваючи гнітущу мовчанку, — то я пропоную мамі…
Почувши ці слова, якими його немов вилучено з родини, барон підвів голову, яку був похилив до килиму, де роздивлявся на квітки, не бачучи їх, і скорбно глянув на адвоката. Права батькові завжди священні, навіть коли батько ославлений і зганьблений, тому Вікторен спинився.— Мамі… — мовив барон. — Маєте рацію, сину мій.
— Помешкання під нами, в нашому павільйоні, — докінчила Селестіна за дружину.
— Я вам заважаю, діти мої?.. — сказав барон з лагідністю людини, що сама себе засудила. — О, не турбуйтеся за майбутнє, вам не доведеться вже скаржитись на батька, і ви побачите його тільки тоді, коли вже не треба буде за нього червоніти.
Він обійняв Гортензію і поцілував її в чоло. Простягнув руки до сина, що розпачливо кинувся в його обійми, догадуючись про батькові наміри. Барон знаком покликав до себе Лісбету й поцілував її в чоло. Потім пішов до своєї кімнати, а за ним і Аделіна в безтямній турботі.
— Брат мав рацію, Аделіно, — сказав він, беручи її за руку. — Я не годен родинного життя. Я зважився тільки в серці благословити своїх бідних дітей, яким закинути я нічого не можу; бо від людини безчесної, від батька, що робиться вбійником, бичем родини, замість бути її оборонцем та славою, благословення може бути згубним; але я їх що-дня благословлятиму здалеку. А тебе тільки бог всемогутній може нагородити по твоїх заслугах!.. Прости мене, — сказав він, ставши перед дружиною навколішки й зрошуючи слізьми її руки.
— Гекторе, Гекторе! Помилки твої великі, але милосердя боже безмежне, і ти можеш усе виправити, коли лишишся зі мною… Проймися християнськими почуттями, друже мій… Я тобі дружина, а не суддя. Я твоя річ, роби зі мною, що хочеш, веди мене скрізь із собою, я почуваюсь на силу розрадити тебе, скрасити твоє життя любов'ю, дбайливістю та пошаною!.. — Наші діти влаштовані, я їм уже непотрібна. Дозволь, я спробую бути твоєю втіхою, твоєю розвагою. Дозволь мені ділити з тобою тягар твого вигнання, твоїх злиднів, щоб полегшити їх. Я завжди буду тобі чимсь корисна, хоч-би тим, що тобі на прислугу не доведеться втрачатись.— Чи прощаєш ти мене, моя люба й кохана Аделіно?
— Так, але підведися-ж, друже!
— Гаразд, з цим прощенням я зможу жити! — сказав він, підводячись. — Я пішов сюди в кімнату, щоб діти наші не були свідками приниження свого батька. Ох, бачити що-дня коло себе злочинного батька — в цьому є щось жахливе, воно нищить батьківську владу й розкладає родину. Отже, не можу я лишитись серед вас, я покидаю вас, щоб звільнити вас від присутности оганьбленого батька. Не перешкоджай моїй утечі, Аделіно. Инакше ти сама наб'єш пистоля, яким я прострелю собі голову… Нарешті, не йди за мною у вигнання, бо ти відбереш мені єдину силу, що в мене лишається, силу каяття.
Гекторова енергія примусила мовчати знеможену Аделіну. Ця жінка, така велична серед стількох руїн, черпала мужність із внутрішнього звязку з своїм чоловіком, бо почувала його своїм, свідома була високого завдання — розрадити його, вернути його до родинного життя й помирити його з самим собою.
— Гекторе, значить ти хочеш покинути мене на смерть від розпачу, страху, хвилювання!.. — сказала вона, почуваючи, що джерело її сили зникає.
— Я вернусь до тебе, янголе, що зійшов із неба, мабуть, ради мене, я вернуся до вас, якщо не багатим, то хоч у достатках. Слухай, моя добра Аделіно, я не можу тут лишитися з багатьох причин. Передусім, пенсія моя, що даватиме шість тисяч франків, заставлена на чотири роки, отже в мене нічого немає. Це ще не все! Мене можуть через кілька день заарештувати за векселі, видані Вовіне… Отож, я мушу зникнути, аж поки син мій, якому я дам точні вказівки, не викупить цих паперів. Моє зникнення дуже допоможе цій операції. Коли моя пенсія звільниться, коли Вовіне одержить свої гроші, тоді я до вас вернуся… Тоді ти викриєш таємницю мого вигнання. Заспокойся, не плач, Аделіно… Справа йде про якийсь місяць…
— Де ти поїдеш? Що робитимеш? Що з тобою буде? Хто догляне тебе, вже немолодого? Дозволь і мені зникнути з тобою, ми поїдемо закордон, — сказала вона.
— Гаразд, побачимо, — відповів він.
Барон подзвонив, сказав Ларієті зібрати всі свої речі й спакувати їх нишком і швидко. Потім попросив дружину, поцілувавши її дуже палко, зовсім для неї незвично, щоб вона залишила його на хвилинку самого написати потрібні для Вікторена вказівки, обіцяючи покинути дім тільки вночі й тільки з нею. Тільки-но баронеса вернулась до вітальні, хитрий старий пройшов через убиральню в передпокій і вийшов з дому, передавши Марієті шматок паперу, де написано: „Речі мої вишліть залізницею в Корбейль, до запитання, панові Гектору“. Барон, узявши візника, їхав уже Парижем, коли Марієта показала баронесі записку, сказавши їй, що барон допіру вийшов. Аделіна кинулась до кімнати, тремтячи дужче, ніж будь-коли; злякані діти побігли за нею, почувши пронизливий крик. Баронесу підняли непритомну, мусіли її в ліжко покласти, бо її охопила нервова пропасниця, що цілий місяць тримала її між життям та смертю.
— Де він? — тільки ці слова від неї й чули.
Вікторенові розшуки нічого не дали. От чому. Барон поїхав на площу Пале-Рояль. Там цей хитрик, знову опанувавши весь свій розум, щоб здійснити план, обмислений ще тоді, як він, пригнічений болем і тугою, лежав у ліжкові, перейшов Пале-Рояль і найняв розкішну двірську карету на вулиці Жокеле. З його наказу візничий під'їхав з вулиці Віль-л'Евек до готелю Жозефи, де, на крик візничого, перед такою пишною каретою розчинено ворота. Жозефа, з цікавости, вийшла — лакей їй сказав, що поважний старий, який не може зійти з карети, просить її вийти на кілька хвилин.— Жозефо, це я!..
Славетна співачка пізнала свого Гектора тільки по голосу.
— Як це ти, мій бідний старий?.. Слово чести, ти нагадуєш двадцятифранкові монети, що їх німецькі євреї так затягали, аж міняйли відмовляються приймати.
— Ох, правда, — відповів Гектор, — я вирвався з пазурів смерти! А ти от і досі прекрасна! Може ти й добра?
— Як прийдеться, все відносне! — сказала вона.
— Вислухай мене, — вів Гюло. — Чи не можеш ти притулити мене в лакейській, десь на горищі день на кілька? Я зараз без су, без надії, без хліба, без пенсії, без дружини, без дітей, без притулку, без чести, без відваги, без друга, ба ще гірше — під загрозою арешту за векселі…
— Бідний старий, багато-ж у тебе отих „без“! Може ти й без штанів?
— Ти смієшся, пропав я! — скрикнув барон. — А я вважав на тебе, як Ґурвіль на Нінон.
— Це, казали мені, світська жінка тебе до такого довела? — спитала Жозефа. — Ті жартунки вміють краще за нас гиндика обскубти!.. Ох, ти тепер, як кістяк, покинутий круками… тіло в тебе світиться!
— Час не терпить, Жозефо!
— Заходь, мій старенький! Я сама, а люди мої тебе не знають. Відішли карету. Ти заплатив?
— Так, — сказав барон і зійшов з карети, спираючись Жозефі на руку.
— Назвешся, якщо хочеш, моїм батьком, — сказала співачка, яку жаль узяв.
Вона посадовила Гюло в тій розкішній вітальні, де він в-останнє її бачив.
— Чи правда, старенький, — спитала вона, — що ти погубив свого брата й дядька, зруйнував родину, перезаставив будинок своїх дітей та проїв з своєю принцесою збіжжя африканського уряду?
Барон сумно кивнув головою.— Оце мені подобається! — скрикнула Жозефа, що в захопленні підвелася. — Це генеральне руйновище! Це, як у Сарданапала, це велично, широко! Наволоч, але з серцем. Мені більше подобається марнотратець, захоплений, як оце ти, жінками, ніж оті холодні бездушні банкіри, яких чесними називають, а вони тисячі родин руйнують своїми рейками, золотими для них і залізними для дурників! А ти от руйнував тільки своїх, порядкував тільки собою! Та крім того, маєш виправдання — і фізичне, й моральне…
Вона стала в трагічну позу й сказала:
— Он воно як! — додала вона, обкрутившись на одній нозі.
Порок виправдував Гюло, порок посміхався до нього серед своїх божевільних розкошів. Величина злочинів була тут, як і для присяжних, обставиною, що зменшує провину.
— Та хоч гарна-ж твоя світська жінка? — спитала співачка, бажаючи для першої ласки розважити Гюло, якого смуток її гнітив.
— Їй-богу, мало не така, як ти! — хитро відповів барон.
— І… дуже вигадлива? Так мені казали. Що-ж вона тобі робила? Вона втішніша за мене?
— Не будьмо про це говорити, — сказав Гюло.
— Кажуть, що вона обплутала мого Кревеля, маленького Стейнбока й чудового бразильця.
— Дуже можливо.
— Вона живе в готелі, не гіршим за мій, — Кревель їй подарував. Ця шелихвістка в мене за помішника, вона докінчує тих, що я почала! Тим-то мені й цікаво знати, яка вона з себе, старенький; я бачила її на прогулянці в Лісі, але здалеку… З неї, казала мені Карабіна, викінчена злодійка! Їй хочеться ковтнути Кревеля, та вона тільки посмокче його. Кревель — це шур, лагідненький щур, він собі згоджується на все, а крутить по-своєму. Він пихуватий, він пристрасний, але гроші в нього холодні. В таких молодчиків більш, як три тисячі франків на місяць не вирвеш, перед великим видатком вони спиняються, як осли перед річкою. Не то, що ти, старенький, ти людина пристрастів, ти хоч і батьківщину продав-би! Отож і я ладна для тебе все зробити. Ти мій батько, ти мене в люди пустив! Це священно. Що тобі треба? Хочеш сто тисяч франків? Всього темпераменту свого докладу, щоб заробити їх тобі. Що-ж до їжі та притулку, то це дрібниці. Для тебе тут завжди буде накриття, займеш гарну кімнату на третьому поверху й матимеш сотню екю на місяць кешенькових грошей.
У барона, зворушеного таким прийомом, в-останнє заговорило благородство.
— Ні, моя ясочко, ні, я не за тим прийшов, щоб мене утримували, — сказав він.
— В твої літа, це непогано! — сказала вона.
— Ось що мені хочеться, дитино моя. У твого герцога д'Ерувіля є величезні маєтки в Нормандії, я хотів-би бути його управителем під ім'ям Туля. Я здібний, чесний, бо, коли людина в уряду брала, то це не значить, що вона з каси крастиме…
— Хе, хе! — засміялась Жозефа. — Горбатого могила виправить.
— Словом, мені треба тільки прожити три роки в невідомості…
— О, це справа одної хвилини, — сказала Жозефа, — варт мені тільки поговорити сьогодні після обіду. Герцог одружився-б зі мною, коли-б я схотіла; але багатство його я маю, я хочу більшого!.. його пошани. Це — герцог високого ґатунку. Це щось благородне, вишукане, велике, як Луї XIV вкупі з Наполеоном, хоч і мале на зріст. Крім того, я зробила так, як Шонц із Рошфільдом: завдяки моїм порадам він заробив оце два мільйони. Але послухай мене, мій старий пистолю!.. Я тебе знаю, ти любиш жінок і бігатимеш там за нормандочками, а з них гарні дівчата; хлопці або батьки ребра тобі поламають, і герцог повинен буде тебе звільнити. Хіба-ж не видно по тому, як ти на мене дивишся, що юнак ще не вмер у тобі, як сказав Фенелон? Управительство — це не твоя справа. Чи бачиш, старенький мій, не так легко урвати з Парижем та з нами! Ти занудишся в Ерувілі.
— Що-ж робити? — спитав барон. — Бо в тебе я не хочу лишатись довше, ніж треба для якогось рішення.
— Ну, а хочеш, я тебе по-своєму влаштую? Слухай, старий палію! Тобі потрібні жінки. Це від усього розраджує. Слухай-же мене гаразд. На вулиці Сен-Мор-дю-Тампль, під Куртілем, я знаю бідну родину, що має скарб: молоденьку дівчинку, кращу, ніж я була в шіснадцять років!.. А, в тебе вже очі зайнялися! Вона працює шіснадцять годин на день, вишиваючи коштовні матерії для крамниць, і заробляє на день шіснадцять су, по су в годину, нещасне!.. А їсть воно, як ірландці, картоплю, ще й на щурячому лої смажену, та хліб п'ять разів на тиждень; п'є воно воду з Урка, з міських труб, бо сенська вода надто дорога; а свого діла розпочати не може, бо на це треба шість-сім тисяч франків. Воно сотню страхів учинило-б, щоб ті тисячі здобути. Родина й дружина обридли тобі, правда-ж?.. Крім того, хіба-ж можна почувати себе нікчемою там, де був колись богом? Батько без грошей і без чести — та з такого тільки опудало робити та за склом виставляти…
Барон мимоволі посміхнувся на ці жахливі жарти.
— Ну, так маленька Біжу приносить мені завтра вишиваний капот, розкіш який, півроку над ним працювали, такого ніхто не має! Біжу любить мене, бо я даю їй солодощі й старі сукні. Поза тим, посилаю родині хліба, дров, м'яса, там усі за мене в огонь підуть, аби я схотіла. Я дбаю трохи й за добро! Ах, пам'ятаю, що́ я перемучилась, як голодна була! Біжу не криється від мене з своїми маленькими бажаннями. В дівчинці є матеріял для статистки в Амбіґю-Комік. Біжу мріє ходити в гарних сукнях, так як я, а надто в кареті їздити. Я скажу їй: „Люба моя, чи хочеш пана…“ Скільки тобі? — спитала вона, уриваючи себе, — сімдесят два…
— У мене немає вже віку!
— „Чи хочеш, скажу їй, пана сімдесят двох років, дуже охайного, тютюну не вживає, здоровий, як очі мої, і за юнака вартий? Поженишся з ним по-хатньому, він любенько у вас житиме, дасть вам сім тисяч франків паю, опорядить твоє помешкання в червоне дерево; а коли ти розумненька будеш, то й до театру тебе разів кілька повезе. Даватиме тобі сто франків для тебе особисто й сто франків на видатки!“ Я знаю Біжу, отака я була в чотирнадцять років! Я з радощів скакала, коли той гидкий Кревель зробив мені оці жахливі пропозиції! От ти й зариєшся, старенький, на три роки. Це розумно, чесно, а крім того й ілюзій буде на три-чотири роки, не більше…
Гюло не вагався, він уже вирішив відмовитись; але щоб віддячити добрій і чудовій співачці, що по-своєму чинила добро, удавав, що вагається між пороком та чеснотою.
— Що це! Ти холодний, як брук у грудні! — здивовано вела вона. — Зважай! Ти вщасливиш родину, яка складається з підтоптаного діда, матери, що надсаджується роботою, та двох сестер, з яких одна бридка і які заробляють удвох тридцять два су, псуючи собі очі. Цим ти відшкодуєш лихо, до якого вдома спричинився, і спокутаєш свої гріхи, розважаючись, як лоретка в Мабілі.
Щоб покласти кінець цій спокусі, Гюло зробив рух, ніби гроші лічив.
— Про шляхи й засоби не турбуйся, — сказала Жозефа. — Мій герцог позичить тобі десять тисяч франків; сім тисяч на вишивальню на ім'я Біжу, три тисячі на встаткування, а що-три місяці ти матимеш тут шістьсот франків під розписку. Коли одержуватимеш пенсію, то віддаси герцогові ці сімнадцять тисяч франків. Тимчасом, житимеш собі, як півень у просі, ще й у таких нетрях, де поліція ніколи тебе не знайде! Ходитимеш у грубому касториновому сурдуті й виглядатимеш на статечного домовласника. Назвешся Тулем, якщо хочеш. А я здам тебе Біжу, як одного з дядьків своїх, що приїхав, збанкротувавши, з Германії, і коло тебе впадатимуть, як коло бога. Он як, татку!.. Хто зна? Може ти й не шкодуватимеш? Якщо тобі нудно стане, припаси якусь гарну одежину, прийдеш до мене пообідати й вечір згаяти.
— Я-ж хотів бути чесним, статечним!.. Слухай, добудь мені в позику двадцять тисяч франків, і я поїду багатства шукати в Америку, як мій друг д'Еґлемон, коли Нусінґен його зруйнував…
— Ти! — скрикнула Жозефа. — Облиш добропристойність крамарям, простим людям, французьким громадянам, у яких, крім чесноти, нічого за душею немає! Ти родився не за тим, щоб тюхтієм бути, ти для чоловіків те, що я для жінок — геній гультяйства!
— Ранок покаже, побалакаємо про це завтра.
— Ти пообідаєш із герцогом. Мій д'Ерувіль прийме тебе ввічливо, немов-би ти батьківщину врятував! І завтра ти щось вирішиш. Ну, веселіше, старий! Життя — це одежа; коли вона брудна, її чистять, коли подерлась — латають, але, поки можна, ходять одягнені!
Від цієї філософії пороку та його захватности пекучі болі Гюло развіялись.
Другого дня о дванадцятій годині після розкішного сніданку Гюло побачив один з тих живих шедеврів, що їх тільки Париж може творити завдяки постійному співжиттю Пишноти й Злиднів, Пороку й Чесноти, стриманого Бажання й невсипущої Спокуси, які роблять це місто спадкоємцем Ніневії, Вавілону й імператорського Риму. Панна Олімпія Біжу, шіснадцятилітня дівчинка, мала те чарівне обличчя, що Рафаель знаходив для своїх мадон, безневинні очі, засмучені надмірною працею, чорні, мрійні очі з довгими віями, потьмарнілі від утоми очі, яких вогкість усохла на вогні робочих ночей; зате колір обличчя в неї був порцеляновий, майже хворобливий; зате рот нагадував надрізану гранату, груди були буйні, форми повні, руки гарні, зуби, як виточена емаль, волосся чорне і пишне, — і все це одягнуте в ситчик по сімдесят п'ять сантимів за метр, запнуте у вишивану хустину, взуте в шкіряні черевики без ґудзиків і прикрашене шаговими рукавицями. Дитина, що не знала собі ціни, прибралася як могла краще, ідучи до пишної пані. Барон, знову охоплений пазуристою рукою Любощів, відчув, що все життя його кудись зникає. Він усе забув коло цього дивного створіння. Він був, як мисливець, що побачив дичину і зразу-ж до рушниці береться, хоч-би тут був сам імператор.
— Чесність і новина гарантовані, — шепнула йому Жозефа. — І без хліба сидить. От Париж! Сама це дізнала!
— Рішено, — відказав старий, підводячись та потираючи руки.
Коли Олімпія Біжу пішла, Жозефа лукаво глянула на барона.
— Якщо не хочеш мати неприємностів, татку, — сказала вона, — будь суворий, як генеральний прокурор на своєму кріслі. Держи дівчинку на поводку, будь Бартоло! Бережись Августів, Іполітів, Несторів, Вікторів і всіх орів![1] Звичайно! Коли воно вдягнеться, підгодується, коли воно голову підведе, то ти дурником будеш, мов росіянин який… Я хочу тебе влаштувати. Герцог чимало робить: позичає тобі, тоб-то дає тобі десять тисяч франків, а вісім тисяч кладе в свого нотаря, що видаватиме тобі по шістьсот франків що-три місяці, бо я тобі не довіряю. Правда-ж, я люба?..— Чудова!
Через півтора тижні по тому, як покинув свою родину, коли вона, плачучи, стояла круг ліжка мручої Аделіни, яка ледве чутно запитувала: „Де він“? — Гектор, під ім'ям Туля, відкрив з Олімпією вишивальню на вулиці Сен-Мор, під захистом громадського беззаконня.
——————
- ↑ Гра словами: ор по-французьки — золото.