Кузина Бета/XXXII
| ◀ XXXI | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XXXII. Дамоклів меч |
XXXIII ▶ |
|
У родинних нещастях Вікторен Гюло здобув ту остаточну обробку, що довершує або деморалізує людину. Він став довершений. У великих життьових бурях люди, мов капітани підчас урагану, полегшують судно від важкого краму. Адвокат утратив свої внутрішні гордощі, зовнішню самопевність, ораторську пиху й політичні претензії. Словом, як чоловік, він став тим, чим мати його була, як жінка. Він вирішив заспокоїтись на Селестіні, яка, певна річ, його мріям не відповідала, і почав розсудливо ставитись до життя, побачивши, що загальний закон примушує в усьому задовольнятися тільки приблизно. Він заприсягнувся сам перед собою виконувати свої обов'язки, так-бо вжахнула його батькова поведінка. Почуття ці зміцніли коло материного ліжка в той день, коли баронесу врятовано. Це перше щастя не само прийшло. Клод Віньйон, який що-дня довідувався для принца Вісембурзького про здоров'я пані Гюло, попросив переобраного депутата піти разом з ним до міністра.
— Його високість, — сказав він, — хоче поговорити з вами про ваші родинні справи.
Вікторен Гюло був знайомий з міністром здавна, тому маршал прийняв його з підкресленою привітністю, що була добрим для нього знаком.
— Друже, — сказав старий вояка, — я заприсягнувся в оцьому кабінеті перед маршалом, дядьком вашим, що подбаю за вашу матір. Ця свята жінка одужує, як казали мені, настав час перев'язати ваші рани. Я ось маю для вас двісті тисяч франків і хочу доручити їх вам.
Адвокат зробив рух, гідний його дядька маршала.
— Заспокойтесь, — сказав принц, посміхаючись. — Це дарунок від третьої особи. Дні мої полічені, жити мені не вічно, візьміть ці гроші й прийміть мене в лоно своєї родини. Ви можете скористуватись ними, щоб викупити з застави свій будинок. Ці двісті тисяч франків належать вашій матері та сестрі. Коли-б я дав ці гроші пані Гюло, то не був-би певен, знаючи її відданість своєму дружині, що вони не підуть марно; а ті, хто ці гроші дарує, хочуть, щоб вони були підтримкою пані Гюло та дочці її, графині Стейнбок. Ви людина розважлива, гідний син своєї благородної матери, правдивий небіж мого друга маршала, вас, любий друже, дуже цінять тут, як і скрізь. Будьте янголом-охоронцем своєї родини, прийміть заповідане від дядька вашого й від мене.
— Ваша високість, — сказав Гюло, стискуючи міністрові руку, — такі люди, як ви, знають, що подяка словами нічого не важить. Вдячність показується на ділі.
— Покажіть-же мені свою вдячність! — сказав старий салдат.
— Що треба зробити?
— Погодитись на мої пропозиції, — сказав міністр. — Вас хочуть призначити на адвоката юридичного відділу військового міністерства, що в інженерній своїй частині обтяжене спірними справами з приводу паризьких фортифікацій; крім того, на консультанта поліційної префектури й на радника королівського бюджету. Ці три посади дадуть вам вісімнадцять тисяч франків платні й не відберуть у вас незалежности. В Палаті ви голосуватимете згідно з своїми політичними поглядами та своїм сумлінням… Чиніть по своїй волі, що там! Нам дуже скрутно прийшлося-б, коли-б у нас не було національної опозиції! Нарешті, записка вашого дядька, що він написав за кілька годин перед тим, як упокоївся, визначила мою поведінку що-до вашої матери, яку маршал дуже любив!.. Панії Попіно, де-Растіньяк, де-Наварен, д'Еспар, де-Ґранльє, де-Каріліяно, де-Ленонкур та де-ля-Баті влаштували для вашої любої матери посаду інспектриси благодійного товариства. Президентки товариства не можуть усе сами робити, їм потрібна чесна дама, яка-б їм активно допомагала, одвідувала-б нещасних, дізнавалася-б, чи не ошукано де милосердя, перевіряла-б, чи передано допомогу тим, хто просив її, ходила-б по тих бідаках, що сами зголоситись соромляться і т. ин. Ваша мати виконуватиме янгольську місію, матиме стосунки тільки з священиками та дамами-благодійницями; їй дадуть шість тисяч франків річно й оплачені проїзди. Ви бачите, юначе, що людина чиста, людина благородна й чеснотлива навіть з домовини опікує свою родину. Такі імена, як ім'я вашого дядька, є і мусять бути обороною проти нещастя в добре зорганізованому суспільстві. Ідіть-же слідами свого дядька, не відступайте від них, бо ви вже на них стоїте, я знаю.
— Така добрість, принце, не дивує мене в другові мого дядька, — сказав Вікторен. — Я всіх сил докладу, щоб справдити ваші надії.
— Ідіть мерщій і заспокойте свою родину!.. А скажіть мені, — додав принц, потискуючи Вікторенові руку, — батько ваш зник?
— Ох, так.
— Тим краще. Цьому нещасному достало розуму, якого йому взагалі не бракувало.
— Він боявся векселів.
— А, ви одержите, — сказав маршал, — платню з трьох посад за півроку наперед. Ці гроші, мабуть, допоможуть вам вирвати папери з рук лихв'яра. Крім того, я побачуся з Нусінґеном, і мені може пощастить звільнити пенсію вашого батька так, щоб це не коштувало нічого ні вам, ні моєму міністерству. Пер Франції не вбив у ньому банкіра, Нусінґен невситимий і просить якоїсь концесії…
Вернувшись на вулицю Плюме, Вікторен міг тепер здійснити свого плана — забрати до себе матір і сестру.
Молодий і спритний адвокат мав за все багатство один з найкращих будинків у Парижі на бульварі між вулицями Миру та Луї Великого, який куплено 1834 з нагоди його весілля. Якийсь спекулянт поставив на вулицю і на бульвар два будинки, а посередині, між двома садками й подвір'ями, лишився розкішний павільйон, уламок пишноти великого готелю де-Вернейль. Гюло-син, певний посагу панни Кревель, купив за мільйон з авкціону цю чудову маєтність, і виплатив за неї п'ятьсот тисяч франків. Сам він оселився в павільйоні на другому поверху, сподіваючись решту помешкання віддати наймачам і їхніми грішми сплатити борг; але хоч спекуляція на будинках в Парижі — справа цілком певна, та вона повільна й примхлива, бо залежить від непередбачених обставин. Бульвар між вулицями Луї Великого та Миру, як могли зауважити паризькі швенді, запізно почав давати прибуток; він так мляво чистився та прикрашався, що торгівля тільки 1840 року виставила тут напоказ золото міняйл, феєрію мод та божевільну розкіш своїх крамниць. Не зважаючи на двісті тисяч франків, що дав Кревель тоді, коли самолюбство його тішилось від цього шлюбу й коли барон ще не відняв у нього Жозефи; не зважаючи на те, що Вікторен за сім років сплатив ще двісті тисяч франків, — борг, що тяжив над будинком, виносив п'ятьсот тисяч франків через те, що син щиро допомагав батькові. На щастя, в той час обидва будинки дійшли своєї властивої ціни завдяки невпинному підвищенню наймальної плати та красі місцевості. Мета спекуляції здійснювалась через вісім років, і адвокат за цей час геть виснажився, сплачуючи відсотки та дрібні суми з капіталу, який був винен. Торгівці сами пропонували вигідну плату за помешкання з умовою, що контракт буде складений на вісімнадцять років. Помешкання зростали в ціні завдяки переміщенню ділового центру, що купчився тоді між Біржею та церквою св. Магдалини, де з того часу й став осідок політичної та фінансової влади в Парижі. Одержані від міністра гроші, разом із виплаченим за рік наперед утриманням та надвишкою на помешкання, мали звести борг Вікторенів до двохсот тисяч франків. Два прибуткові будинки, найняті згори до низу, мусіли давати сто тисяч франків річно. Ще два роки пожити на платню, подвоєну завдяки одержаним від маршала посадам — і Гюло-син виходив на чудове становище. Це була манна небесна. Вікторен міг віддати матері весь перший поверх, а сестрі другий, де й Лісбеті було-б дві кімнати. Нарешті, під проводом кузини Бети цей потрійний дім мав зміцнити своє становище й стати шановним, як і належить домові славетного адвоката. Судові зірки швидко тьмарніли, і до Гюло-сина, обдарованого розважливим словом та суворою чесністю, дослухались і судді, і лавники; він вивчав свої справи, не казав того, чого не міг довести, не обороняв перших-кращих справ, — словом, був оздобою адвокатства.
Помешкання на вулиці Плюме так баронесі збриднуло, що вона дозволила перевезти себе на вулицю Луї Великого. Отже, завдяки дбайливості синовій, Аделіна зайняла чудове помешкання і користувалась усіма матеріяльними вигодами, бо Лісбета й тут узялася до тих заощадних заходів, що була пророблювала в пані Марнеф, добачаючи в цьому спосіб здійснювати потайну помсту над цими благородними істотами, метою її ненависти, розпаленої від руйнації усіх її надій. Раз на місяць вона ходила до Валерії, де посилала її Гортензія, бажаючи довідатись де-що про Венцеслава, та Селестіна, яку страшенно турбував одвертий і визнаний звязок батьків із жінкою, що призвела її тещу й невістку до руїни та лиха. Видима річ, Лісбета, користуючись цією цікавістю, ходила до Валерії, скільки їй хотілось.
Минуло коло двадцяти місяців; за цей час здоров'я баронеси зміцніло, проте нервовий дріж її не покидав. Вона почала вже виконувати свої обов'язки, що були благородною розвагою для її болю й поживою для божественних здібностів її душі. Крім того, вона добачала в них спосіб знайти свого чоловіка завдяки випадковостям, що водили її по всіх паризьких кварталах. На той час векселі Вовіне були сплачені, і шоститисячна пенсія, виплачувана баронові Гюло, майже звільнилась. Всі видатки матери й сестри Вікторен оплачував відсотками з капіталу, що передав йому маршал і які становили десять тисяч франків. Отож, шість тисяч франків, що Аделіна одержувала на посаді, разом з шістьма тисячами франків баронової пенсії, мали незабаром давати матері й дочці дванадцять тисяч франків річного прибутку, вільного від жадних зобов'язань. Бідна жінка почувала-б себе майже щасливою, коли-б не постійна турбота про долю баронову, якого їй хотілося-б прилучити до фортуни, що родині починала посміхатись, та коли-б не горе покинутої дочки й не жахливі вдари, що безневинно завдавала їй Лісбета, якої пекельна вдача виявлялась на всю глибінь.
А втім, одна сцена, що відбулася на початку березня місяця 1843 року, пояснить оті наслідки невсипущої та потайної ненависти Лісбети, якій пані Марнеф не переставала допомагати. У пані Марнеф сталися дві великі події. Передусім, вона появила на світ нежиттєздатну дитину, якої труна коштувала їй двох тисяч франків ренти. Потім, що-до добродія Марнефа, то ось яку новину принесла майже рік тому Лісбета, вернувшись після розвідок у готелі Марнефів.
— Сьогодні вранці та огидна Валерія, — сказала вона, — запросила доктора Біаншона, щоб довідатись, чи не помилилися лікарі, що напередодні засудили її чоловіка на смерть. Доктор сказав, що тієї-ж ночи цей поганець потрапить у пекло, яке його чекає. Дядько Кревель з панією Марнеф провели лікаря, якому батько ваш, люба Селестіно, дав п'ять золотих за добру новину. Вернувшись до вітальні, дядько Кревель пустився у викрутаси, мов танцівник; він поцілував ту жінку й крикнув: „Нарешті ти вже будеш панією Кревель!..“ А мені ваш шановний батько сказав, коли вона знову посіла місце коло мручого чоловіка й покинула нас на самоті: „Маючи Валерію за дружину, я зроблюся пером Франції! Я куплю землю, яку вже накинув оком, землю в Преслі, що її хоче продати пані де-Серезі. Я буду Кревель де-Пресль, зроблюся членом генеральної ради в департаменті Сени та Уази й депутатом. Матиму сина! Буду тим, чим мені схочеться“. — „Ну, а дочка-ж ваша?“ сказала я йому. „Так то-ж дочка, відповів він, і вона надто в рід Гюло перекинулась, а Валерія їх ненавидить… Зять мій і разу не схотів сюди прийти — чого це він строїть із себе ментора, спартіята, пуританина, філантропа? До того-ж, з дочкою я порахувався, вона одержала всю материзну ще й двісті тисяч франків! Тому можу жити по своїй уподобі. Подивлюсь я на зятя з дочкою, коли женитимусь, — як вони робитимуть, так і я. Якщо добрі будуть до своєї мачухи, тоді побачимо! Я теж людина!“ Словом, всі свої дурниці виклав! І так хизувався, як Наполеон на пам'ятнику!
Десять місяців законного вдовування, передбачені кодексом Наполеона, минули тому кілька день. Маєток Пресль куплено. Вікторен із Селестіною того-ж ранку послали Лісбету до пані Марнеф розвідати про весілля цієї чарівної вдови з паризьким мером, що зробився вже членом генеральної ради в департаменті Сени та Уази.
Селестіна й Гортензія, яких приязнь зміцніла від життя під спільним дахом, майже ніколи не розлучались. Баронеса, прибільшуючи з властивою їй чесністю свої службові обов'язки, цілком присвятила себе благодійним справам, що в них була за посередника, і вдома майже що-дня її не було з одинадцятої до п'ятої години. Невістки, що їх поєднував клопіт за дітьми, яких вони спільно доглядали, лишалися вдома й працювали вкупі. Вони дійшли до того, що навіть думали вголос, являючи зворушливу спілку двох сестер — щасливої та меланхолійної. Вродлива, живорадісна, жвава, смішлива й дотепна нещасна сестра, здавалось, заперечувала своїм виглядом своє справжнє становище; так само й меланхолійна сестра, лагідна й тиха, врівноважена, як сам розум, завжди задумана й зосереджена навіювала думку про заховані болі. Може як-раз цей контраст і сприяв їхній палкій дружбі. Сидячи в маленькій альтанці серед садка, що його поминула сокира спекуляції з примхи будівничого, який для себе особисто гадав зберегти цю сотню квадратових футів, вони тішились першими паростками бузку, весняним святом, що його можна відчути на всю глибінь тільки в Парижі, де парижани півроку живуть, забувши про рослинність, між кам'яними скелями, де хвилюється їхній людський океан.
— Селестіно, — сказала Гортензія, відповідаючи на зауваження своєї невістки, яка жалкувала, що чоловік її такої днини мусить у Палаті сидіти, — мені здається, що ти не досить ціниш своє щастя. Вікторен янгол, а ти його часом мучиш.
— Люба моя, чоловіки люблять, щоб їх мучили! Дрібні сварки є доказ кохання. Якби мати твоя була не то що вимогливою, але близькою до цього, вам, певно, не довелося-б зазнати такого лиха.
— Щось Лісбета не вертається! Заспіваю я пісню про Мальбрука! — сказала Гортензія. — Як мені нетерпиться почути щось про Венцеслава. З чого він живе?.. Він уже два роки нічого не робить.
— Вікторен мені казав, що бачив його якось з тією гидкою жінкою, і йому здається, що вона підтримує в ньому лінощі… Ах, якби ти схотіла, сестричко, то могла-б ще вернути собі дружину.
Гортензія заперечливо похитала головою.
— Повір мені, становище твоє незабаром зробиться нестерпучим, — казала далі Селестіна. — Перший час гнів та розпач, обурення додавали тобі сили. Нечувані нещастя, що впали на нашу родину — дві смерті, руїна, катастрофа з бароном Гюло, — заклопотали тобі розум і серце; але тепер, коли ти в тиші й спокої живеш, тобі не легко буде терпіти порожнечу свого життя; а що ти не можеш, не хочеш звертати з чесного шляху, то доведеться помиритися з Венцеславом. Така й Вікторенова думка, а він тебе дуже любить. Є щось міцніше за наші почуття, це природа!
— З таким негідником! — скрикнула горда Гортензія. — Він любить цю жінку, бо вона годує його… Так вона й борги його сплатила?.. Боже мій, я вдень і вночі думаю про його становище! Він батько моєї дитини, і він безчестить себе…
— Глянь на свою матір, голубонько… — відказала Селестіна.
Селестіна належала до тих жінок, які, коли їм наведено докази, що ними й бретонських селян можна було-б переконати, знову розпочинають сотий раз свої примітивні міркування. Характер її трохи плаского лиця, холодного та звичайного, ясно-каштанове волосся, зачісане в рівні пасма, колір обличчя, — все свідчило в ній за розважливу жінку, не принадливу, але й не кволу.
— Баронесі дуже хотілося-б бути коло свого ославленого чоловіка, заспокоїти його, сховати його в своєму серці від сторонніх очей, — вела далі Селестіна. — Вона впорядила нагорі кімнату пана Гюло, немов з дня на день сподівається знайти його та оселити там.
— О, мати моя велична! — відповіла Гортензія. — Вона велична що-мить, що-дня протягом двадцяти шости років; але моя вдача не така… Що-ж поробиш! Иноді я сама на себе гніваюсь. Ах, не знаєш ти, Селестіно, що значить поступатися підлоті!
— А батько мій!.. — спокійно вела Селестіна. — Він безперечно ступив на той шлях, де твій батько загинув! Батько на десять років молодший від барона, він був купець, це правда, але чим-же воно в нього кінчиться? Пані Марнеф зробила собі з батька собаку, вона порядкує його багатством, його думками, і батька нічим не переконаєш. Словом, я потерпаю, щоб мене не сповістили про оклик їхнього шлюбу. Чоловік мій хоче де-що спробувати, він за обов'язок має помститися за суспільство, за родину й справити з тієї жінки звіт за всі її злочини. Ах, люба Гортензіє, благородні уми, як Вікторен, і серця, як у нас, надто пізно починають розуміти світ і його властивості! Це, сестричко, секрет, я звіряю його тобі, бо він тебе торкається, але ні словом, ні рухом не зрадь його ні Лісбеті, ні матері, нікому, бо…
— Ось і Лісбета! — сказала Гортензія. — Ну, кузино, що там діється в пеклі на вулиці Барбе?
— Погане для вас, діти мої. Чоловік твій, моя добра Гортензіє, більш ніж коли п'яний від тієї жінки, та й вона, треба сказати, почуває до нього безтямну пристрасть. Батько ваш, люба Селестіно, геть зовсім засліплений. Та це дарма, це я що-два тижні бачу, і справді щаслива я, що ніколи чоловіків не знала… Це справжні тварюки! Через п'ять день Вікторен і ви, голубонько, втратите батьківське багатство!
— Оклик уже відбувся?.. — сказала Селестіна.
— Еге-ж, — відповіла Лісбета. — Зараз я вашу справу обороняла. Сказала тому чудищу, яке слідком за другим чудищем пнеться, що, коли він визволить вас із скрути, звільнивши ваш будинок від боргів, то ви будете йому вдячні й приймете свою мачуху…
Гортензія вжахнулась.
— Вікторен обміркує… — холодно відповіла Селестіна.— І знаєте, що пан мер мені відповів? — вела Лісбета. — „Я хочу їх у скруті залишити, бо коней гамують тільки голодом, браком сну та цукру“! Барон Гюло куди кращий за пана Кревеля. Так що, діти мої, справляйте жалобу по спадщині. А яке-ж багатство! Батько ваш заплатив три мільйони за маєток Пресль, і в нього ще лишилось тридцять тисяч франків ренти! О, від мене в нього секретів немає! Він збирається купувати готель де-Наварен на вулиці Бак. Та й пані Марнеф має сорок тисяч франків ренти. А, от і наш янгол-охоронець, мати твоя!.. — скрикнула вона, почувши стукіт екіпажа.
Баронеса справді незабаром зійшла коло ґанку й приєдналась до родинного гурту. В п'ятдесят п'ять років, знеможена стількома нещастями, безперервно тремтячи, так ніби пропасниця її била, Аделіна, збліднувши й зморщившись, зберегла красу стану, чудові риси й природжене благородство. Побачивши її, казали: „Мабуть, вона дуже вродлива була!“ В'янучи з журби за невідому долю чоловіка, за незмогу свою прилучити його до цієї паризької оази, до затишку й тиші, до добробуту, яким родина тішитись мала, вона являла собою німу велич руїн. Після кожного просвітку зрадливої надії, після кожного марного шукання її брав чорний смуток, що завдавав розпачу дітям. Баронесу, що поїхала вранці з надією, нетерпляче чекали. Один головний інтендант, зобов'язаний перед Гюло, якому урядовець цей завдячував своєю адміністративною кар'єрою, казав, що бачив барона в ложі театру Амбіґю-Комік з жінкою чудової вроди. Аделіна їздила до того інтенданта, барона Верньє. Цей високий урядовець потвердив, що бачив свого старого заступника, запевняючи, що поводження його з тією жінкою підчас вистави викривало їхні подружні відносини, але сказав оце пані Гюло, що чоловік її вийшов загодя перед кінцем вистави, щоб його не пізнали. „Він виглядав, як чоловік сімейний, а в одежі його знати було приховану скруту“, додав він на прикінець.— Ну і що? — запитали всі три жінки в баронеси.
— Ну, так пан Гюло в Парижі; а для мене це вже просвіток щастя, коли я знаю, що він біля нас.
— Не покаявся-ж він, здається! — сказала Лісбета, коли Аделіна кінчила розповідати про своє побачення з бароном Верньє. — Він з робітничкою якоюсь водиться. Та тільки де він гроші бере? Закладаюсь, що він жебрає їх у колишніх коханок, у панни Женні Кадін або в Жозефи.
Постійна гра нервів збільшилась у баронеси, вона втерла сльози, що набігли їй на очі й скорботно підвела погляд до неба.
— Не думаю, щоб кавалер великого ордену Почесного Легіону міг так низько впасти, — сказала вона.
— Чого він тільки не зробить для своєї втіхи? — відказала Лісбета. — Державу обікрав, крастиме й у людей, а то й заріже когось.
— Ох, Лісбето! — скрикнула баронеса. — Держи такі думки при собі.
В цю мить Луїза підійшла до гурту, яким стояла родина, що до неї прилучились два малі Гюло та малий Венцеслав, щоб довідатись, чи немає в бабиних кешенях солодощів.
— Що там, Луїзо?.. — спитали.
— Чоловік якийсь панну Фішер питає.
— Що за чоловік? — сказала Лісбета.
— Панно, він обдертий, пух на ньому, як у матрацника, ніс червоний, смердить вином і горілкою. Це з тих робітників, що від сили три дні на тиждень працюють.
В наслідок цього мало принадного опису Лісбета жваво подалася на подвір'я будинку, що на вулиці Луї Великого, де побачила чоловіка з люлькою в зубах, якого штани виказували митця в справах куріння.
— Чого це ви сюди прийшли, дядьку Шардене? — сказала вона йому. — Умовлено-ж, що ви приходитимете першої суботи кожного місяця до готелю Марнеф на вулиці Барбе де-Жуї; я пробула оце там п'ять годин, а ви не з'явились?..
— Був я там, шановна й милосердна панно! — відповів матрацник. — Тільки от у кав'ярні Вчених на вулиці Кер-Волан гра знаменита зачалася, а в кожного своя кортячка є. У мене — до більярду. Коли-б не більярд, так я на сріблі їв-би, бо, затямте це гаразд! — казав він, шукаючи листа в кешені своїх подертих штанів, — більярд просить чарчини й сливовиці… Це суща руїна, але без грошей нічого гарного не візьмеш. Умову я знаю, але старий у такій біді, що я й на заборонену територію прийшов… Коли-б кінський волос у нас був чистий, то й спати добре було-б, а то-ж мішанина в нас! Бог не до всіх однаковий, як кажуть нам, у нього свої вподобання є, таке вже його право… Ось цидулка від вашого шановного родича, дуже прихильного до матраців… Там його політичні погляди.
Дядько Шарден почав креслити в повітрі кривульки указовим пальцем правої руки.
Лісбета, не слухаючи його, читала такі два рядки:
„Люба кузино, будьте моїм провидінням! Дайте мені сьогодні-ж триста франків.
„Гектор“.
— Навіщо йому стільки грошей?
— Домобласник! — сказав дядько Шарден, що все пробував малювати арабески. — Та й син мій вернувся з Алжиру через Еспанію, Байону, і… нічого не привіз, проти свого звичаю, бо він кінчений шархай, не при вас згадуючи, син мій. Що-ж поробиш! Голод не тітка, але він оддасть вам усе, що ми позичаємо йому, бо хоче заснувати якусь сопілку; що вже за плани в нього, далеко вони заведуть його…
— У виправну поліцію! — відказала Лісбета. — Це вбійник мого дядька, я не забуду йому цього.
— Та він і мухи не вб'є… шановна панно.
— Ось вам триста франків, — сказала Лісбета, витягаючи п'ятнадцять золотих із гаманця. — Ідіть собі й ніколи сюди не навертайтесь…Вона провела батька оранського наглядача до дверей і сказала швайцарові, вказуючи на п'яного діда:
— Коли він ще сюди приходитиме — якщо взагалі трапиться йому прийти, — то не впускайте його й кажіть, що мене тут немає. Коли питатиме, чи живуть тут пан Гюло-син чи баронеса Гюло, кажіть йому, що не знаєте таких…
— Гаразд, панно.
— Посади рішитесь, якщо обмовитесь, хоч і ненавмисно, — шепнула стара дівчина швайцарці. — Кузене, — сказала вона адвокатові, що як-раз заходив, — на вас велика біда кладеться.
— Яка?
— У дружини вашої через кілька день буде мачуха — пані Марнеф.
— Це ми ще побачимо! — відповів Вікторен.
Вже півроку Лісбета акуратно виплачувала невеличку пенсію своєму заступникові, баронові Гюло, зробившись тепер його заступницею; вона знала таємницю його побуту й тішилася слізьми Аделіни, якій, побачивши її веселою та надійною, казала, так як допіру: „Чекайте, коли не побачите колись ім'я мого бідного кузена в кримінальній хроніці“. Тут, як і раніше, вона не знала впину своїй мстивості. Вона збудила у Вікторена обережність. Вікторен вирішив покінчити з цим Дамокловим мечем, що його Лісбета раз-у-раз показувала, та з жінкою-демоном, що від неї мати його й родина зазнали стільки лиха. Принц Вісембурзький, знаючи поведінку пані Марнеф, підтримував таємні заходи адвоката й обіцяв йому, як може обіцяти голова ради, влаштувати нишком втручання поліції, щоб Кревелеві очі розкрити та врятувати його багатство з пазурів диявольської куртизанки, якій він не міг простити ні смерти маршала Гюло, ні цілковитої руїни державного радника.