Кузина Бета/XXXIII
| ◀ XXXII | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XXXIII. Янголи й демони до одного діла взялися |
XXXIV ▶ |
|
Слова Лісбетині: „він жебрає в своїх колишніх коханок“ цілу ніч не давали баронесі спокою. Мов ті безнадійні хворі, що шахраям звіряються, мов ті люди, що до останньої дантівської сфери розпачу дійшли, або ті тонущі, що тріски хапаються замість линви, вона повірила, зрештою, у ницість, що ображала її навіть у натякові, і їй спало на думку вдатись по допомогу до тих огидних жінок. Вранці другого дня, не порадившись з дітьми, не сказавши й слова нікому, вона поїхала до панни Жозефи Мірах, примадонни королівської Музичної Академії, щоб знайти або загубити надію, що блиснула перед нею, як блудний вогник. О дванадцятій годині покоївка подала славетній співачці картку баронеси Гюло й сказала їй, що ця особа чекає коло ґанку й запитує, чи може панна прийняти її.
— Помешкання прибрано?
— Так, панно.
— Квітки свіжі?
— Так, панно.
— Скажи Жанові, щоб усе оглянув і скрізь лад дав раніш, як запросити ту даму, і щоб прийняли її як-найшанобливіше. Іди й вертайсь одягати мене, бо я хочу бути вродлива навдивовижу! — Вона глянула на себе в дзеркало. — Припорядімось! — подумала вона. — Порок мусить з'явитися перед чеснотою при повній зброї! Бідна жінка! Чого вона хоче від мене?.. Мені аж страшно побачити
Вона кінчила цю славетну арію, коли вернулась покоївка.
— Пані, — сказала покоївка, — в дами цієї нервовий дріж…
— Дайте їй одеколону, рому, супу!..
— Давали, пані, та вона відмовляється, каже, що це маленьке нездужання, збурення нервів…
— Де ви її провели?..
— До великої вітальні.
— Швидше, дитино моя! Давай найкращі мої черевики, капот у квітки, що Біжу вишивала, та мережива рясно. Зачеши мене так, щоб і жінка здивувалась… Роля в цієї жінки зовсім протилежна до моєї! І скажіть цій пані… (бо це велика пані, дитино моя! Ба більше, це те, чим ти ніколи не будеш: жінка, якої молитви звільняють душі з вашого чистця). Скажіть їй, що я в ліжкові, що я вчора грала, зараз встаю…
Баронеса, яку провели до великої Жозефиної вітальні, і не зглянулась, як час минув, хоч чекати їй довелося добрих півгодини. Вітальня ця, вже перероблена після того, як Жозефа тут у маленькому готелі оселилась, була опоряджена золотом і масаковим шовком. Пишнота, яку вельможі колись по своїх домках викохували і якої чудові рештки свідчать за безумства, варті своєї назви, буяла тепер, довершена на модерний зразок, у чотирьох розчинених кімнатах, де калорифером з невидимими душниками підтримувано ніжну температуру. Вражена баронеса роздивлялась з глибоким подивом на кожну мистецьку річ. Вона зрозуміла тут, чому тануть багатства в тому горні, що під ним Насолода й Пиха роздмухують жерущий вогонь. Ця жінка, двадцять шість років живши серед холодних реліквій імператорської розкоши, споглядаючи на килими з вицвілими квітками, на потьмарнілу брондзу та шовкову оббивку, як і серце її злинялу, збагнула могутність Пороку, побачивши його наслідки. Неможна було не заздрити на ці прекрасні речі, на ці чудові утвори, що на них всі сили поклали великі невідомі митці, які творять сучасний Париж і його европейські вироби. Все тут дивувало довершеністю неповторних речей. Моделі розбито, отже форми, фігури, скульптура були цілком оригінальні. В цьому полягає останнє слово сучасних розкошів. Мати речі, які не будуть вульгаризовані двома тисячами щедрих буржуа, що за розкішних себе мають, пишаючись скарбами, яких повно по крамницях — оце ознака справжніх розкошів, розкошів сучасних вельмож, цих хвилинних зірок паризького неба. Роздивляючись на жардиньєрки з рідкосними екзотичними квітками, оздоблені брондзою, різбленою та обробленою в так званому стилі Буль, баронеса перелякалась на думку, скільки багатства містить у собі це помешкання. Почуття це неминуче мусіло перейти й на особу, яку ці розкоші оточували. Аделіна подумала, що Жозефа Мірах, якої портрет роботи Жозефа Брідо блищав у сусідньому будуарі, була геніяльна співачка, як Малібран, і сподівалась побачити справжню львицю. Вона вже жалкувала, що приїхала. Але нею керувало таке могутнє й природнє почуття, така нерозважлива відданість, що вона поєднала всі сили свої, щоб витримати це побачення. Крім того, вона мала зараз заспокоїти свою гостру цікавість — дізнатись, яким чаром ті жінки здобувають стільки золота із скупих покладів паризького ґрунту. Баронеса оглянула сама себе, щоб побачити, чи не править вона за пляму на цих розкошах; але на ній добре лежала оксамитова сукня з нагрудником, що до нього спадав прекрасний комірець із розкішного мережива; оксамитовий капелюх того-ж кольору теж до неї пасував. Побачивши себе ще величною, як королева, що завжди королевою лишається, навіть коли скинуто її, вона подумала, що благородство нещастя дорівнюється благородству таланта. Почувши спочатку стукіт дверей, вона побачила нарешті Жозефу. Співачка нагадувала Алорієву Юдіту, що западає в пам'ять кожному, хто бачив її в палаці Пітті коло дверей до великої залі: та сама гордість постави, те саме дивне обличчя, чорне волосся, з природи кучеряве, і жовтий капот, вишиваний безліччю квіток, геть подібний на ґрезет, у який вдягнута безсмертна вбійниця, створена рукою Бронзінового небожа.
— Пані баронесо, ви приголомшуєте мене честю своїх одвідин, — мовила співачка, що вирішила грати ролю великої пані.
Вона власноручно підсунула баронесі м'який фотель, а сама сіла на складане крісло. Вона відчула колишню красу цієї жінки, і глибокий жаль узяв її від нервового дрожу баронеси, що за найменшого хвилювання робився судорожним. Вона з одного погляду прочитала її святе життя, яке колись змальовували їй Гюло та Кревель; і не тільки відкинула вона думку боротися з цією жінкою, а ще й схилилася перед величчю, яку вона зрозуміла. Велика артистка захопилась тим, з чого глузувала куртизанка.
— Панно, я з розпачу сюди прийшла, а в такому стані засобами не гребують…
Рух Жозефин дав зрозуміти баронесі, що вона образила ту, на кого стільки надій покладала, і вона глянула на артистку. Цей благальний погляд погасив полум'я в очах Жозефи, яка кінець-кінцем посміхнулась. Між жінками ту мить відбулася німа, але жахливо красномовна гра.
— Ось уже два з половиною роки, як пан Гюло покинув родину, і я не знаю, де він, хоч мені й відомо, що живе він у Парижі, — схвильовано вела баронеса. — Після одного сну мені спала думка, може й безглузда, що ви, мабуть, цікавитесь паном Гюло. Коли-б ви дали мені змогу побачитись з паном Гюло — ох, панно, я-б молилась за вас що-дня, аж поки віку мого буде на землі!..Дві великі сльози, що набігли в співаччиних очах, провіщали її відповідь.
— Пані, — сказала вона з виразом глибокої покори, — я вчинила вам зло, не знаючи вас; але тепер, коли я маю щастя побачити у вашій особі найбільший образ Чесноти на землі — повірте, я почуваю глибінь свого гріха й щиро за нього каюся; отже, вважайте, що я все зроблю, аби виправити його!..
Вона взяла баронесу за руку раніш, ніж та встигла цьому заперечити, поцілувала ту руку якнайшанобливіше і в приниженні своєму навіть навколішки схилилась. Потім підвелася горда, так ніби в ролі Матільди на сцену виходила, й подзвонила.
— Їдьте, — сказала вона лакеєві, — заженіть, коли треба, коня, але знайдіть маленьку Біжу на вулиці Сен-Мор-дю-Тампль, привезіть її до мене, посадовить її в екіпаж і заплатіть візникові, щоб у-чвал примчав. Не гайте й хвилини… инакше звільню вас. — Пані, — сказала вона з глибокою пошаною, вернувшись до баронеси, — ви мусите простити мене. Тільки-но я здобулась на заступництво герцога д'Ерувіля, то зразу-ж відрядила барона, довідавшись, що ради мене він руйнує родину. Що я ще могла зробити? В театральній кар'єрі всі ми на початку потребуємо заступництва. Платня наша не покриває й половини видатків, то-ж ми беремо тимчасових чоловіків… Я не дорожила паном Гюло, який примусив мене покинути одного багатія, пихувату тварину. Дядько Кревель напевно одружився-б зі мною…
— Він і мені це казав, — урвала баронеса.
— От бачите, пані, я була-б тепер чесною жінкою, мала-б тільки одного дружину…
— У вас є виправдання, панно, — сказала баронеса, — бог їх не забуде. Тільки я не збиралась дорікати вам, навпаки, приїхала просити у вас послуги.
— Пані, ось уже три роки як я піклуюсь про пана барона…— Ви! — скрикнула баронеса, якій сльози до очей підступили, — Ох, чим-же я можу віддячити вам? Я можу тільки молитись…
— Я та герцог д'Ерувіль, — вела вона, — благородне серце, справжній джентельмен…
І Жозефа розповіла про влаштування та одружіння дядька Туля.
— Отже, завдяки вам, панно, — сказала баронеса, — моєму чоловікові нічого не бракувало?
— Ми все для цього зробили, пані.
— А де-ж він зараз?
— Герцог казав мені з півроку тому, що барон, відомий у його нотаря під ім'ям Туля, докінчив уже вісім тисяч франків, які мав одержувати рівними частками що-три місяці, — відповіла Жозефа. — Після того ні я, ні пан д'Ерувіль нічого вже не чули про барона. Життя в нас таке заклопотане, таке повне, що ніколи було цікавитись дядьком Тулем. Як на те, вже півроку й Біжу, вишивальниця моя, його… як сказати…
— Його коханка, — сказала пані Гюло.
— Його коханка, — повторила Жозефа, — не з'являлась сюди. Панна Олімпія Біжу любенько могла й розлучитись. У нашій окрузі розлук буває чимало.
Жозефа підвелася, нарвала з жардиньєрок рідкосних квіток і зробила розкішний, чарівний букет для баронеси, що геть помилилась, треба сказати, в своїх сподіванках. Мов ті простодушні міщани, що вважають геніїв за якихось страхіть, які їдять, п'ють, ходять, розмовляють зовсім відмінно від инших людей, баронеса сподівалась побачити Жозефу-чарівницю, Жозефу-співачку, спритну й закохану куртизанку, а побачила спокійну й статечну жінку, що мала благородство свого хисту, простоту актриси, яка ввечері стає королевою, ба більше нарешті — повію, що поглядами, поводженням і манерами віддавала повну й цілковиту пошану чеснотливій жінці, скорботній матері священного гімна, і квітчала її рани, як у Італії квітчають Мадону.— Пані, — сповістив лакей, що вернувся через півгодини, — тітка Біжу вже в дорозі, але на маленьку Олімпію нема що сподіватись. Ваша вишивальниця, пані, стала буржуазкою, заміж вийшла…
— Тимчасово?.. — спитала Жозефа.
— Ні, пані, насправді вийшла. Вона тепер на чолі розкішного діла, одружилася з власником великого модного магазину, де витрачено мільйони, на Італійському бульварі, а вишивальню свою залишила сестрам та матері. Тепер вона пані Ґренувіль. Це гладкий купець…
— Другий Кревель!
— Атож пані, — сказав лакей. — Він записав тридцять тисяч франків ренти в контракт із панною Біжу. Старша сестра її теж, кажуть, виходить за багатого різника.
— Кепська ваша справа, здається мені, — сказала баронесі співачка. — Пана барона немає там, де я його примістила.
Хвилин через десять оповістили пані Біжу. Жозефа з обережности провела баронесу до свого будуару й спустила на дверях портьєру.
— Ви її злякаєте, — сказала вона баронесі, — вона догадається, що ви зацікавлені в її признаннях, і нічого не скаже; дозвольте мені самій висповідати її! Сховайтесь тут, вам усе буде чути. Така сцена часто відбувається не тільки в театрі, а й у житті. — Ну, тітко Біжу, — сказала співачка старій жінці в картатому вбранні з так званого тартану, яка нагадувала пречепурену швайцарку, — значить усім вам добре живеться? Дочці вашій пощастило!
— Де там добре… Дочка дає нам сто франків що-місяця, а сама каретою їздить, на сріблі їсть, словом мійонерка. Олімпія могла-б і зовсім від клопоту мене звільнити. В мої літа працювати!.. Хіба це добродійство?
— Не повинна вона бути невдячною, бо зобов'язана вам своєю красою, — сказала Жозефа. — А що це вона до мене не зайде? Адже-ж я визволила її із скрути, одруживши з своїм дядьком…
— Атож, пані, з дядьком Тулем!.. Та він дуже старий, дуже підтоптаний…
— Та що-ж ви з ним зробили? Чи у вас він?.. Помилилась вона, що його покинула, він тепер забагатів на мільйони…
— Ох, господи боже мій, — мовила тітка Біжу, — оце саме й казали їй, коли вона недобра до нього бувала, а він-же тихий та смирний був, бідний старий! Ох, і попоганяла-ж вона його! Олімпія з пуття збилась, пані!
— Як-же так?
— Познайомилась вона, даруйте на слові, пані, з одним клакером, троюрідним небожем одного матрацника з передмістя Сен-Марсо. Це ледащо, як і всі гарні хлопці, він п'єси, бачите, підтримує! За ним упадає весь бульвар Тампль, де він піклується про нові п'єси та дбає за виступи актрис, як він каже. Вранці він снідає, перед виставою обідає, щоб хоробрости набратися, а лікери й більярд любить ще з дитинства. „Це-ж не посада“, так я казала Олімпії.
— На жаль, це посада, — сказала Жозефа.
— Словом, Олімпія стерялась через цього парубка, а він, пані, з лихим товариством водився, трохи не заарештували його в кав'ярні, де злодії збираються; та на той час голова клаки, пан Бролар, вирятував його. Носить золоті сережки й живе лодарем на рахунок жінок, які божеволіють від цих красунів! Він проїв усі гроші, що пан Туль давав малій. Діло йшло дуже погано. Все, що вишивальня давала, на більярд ішло. Тимчасом у хлопця того гарненька сестра була, теж непутяща, бо те саме, що й брат, робила по студентських кварталах.
— Шом'єрська лоретка, — сказала Жозефа.
— Еге-ж, пані, — сказала тітка Біжу. — Отож, Ідамор — він зве себе Ідамором, це призвісько в нього таке, бо звати його Шарденом — Ідамор, кажу, надумався, що в дядька вашого грошей, мабуть, багато більше, ніж він показує, і він добрав способу прислати Елодію, сестру свою (він по-театральному охрестив її) до нас за робітницю, так що дочка моя про це й не догадувалась; господи, боже-ж мій, який гармидер у нас пішов, вона всіх дівчат у нас розбестила, впину на них немає, даруйте на слові… І так вона діло повела, що дядька Туля собі забрала та й зникла з ним, не знати де, і що вже важко нам через це прийшлося з отими векселями! Ми ще й досі неспроможні їх сплатити, але дочка моя на цьому знається, вона стежить за термінами… Коли Ідамор переманив старого до себе, через сестру, то й покинув мою дівчину, а тепер плутається з молодою пром'єркою з Фюнамбюля… Після всього, весілля доччине, як ви побачите…
— Та ви-ж знаєте, де живе матрацник?.. — спитала Жозефа.
— Старий дядько Шарден? Хіба-ж такий живе де-небудь!.. З шостої години вранці він уже п'яний, робить за місяць один матрац, цілий день тиняється по шинках, партії шукає…
— Якої партії?.. Що він, політик?
— Ви не розумієте, пані, це партія в більярд, він виграє три-чотири партії за день і пиячить.
— Вигідна партія! — сказала Жозефа. — Але-ж Ідамор на бульварі працює, і коли розпитати мого приятеля Бролара, так його знайдуть…
— Не скажу, пані, бо скоїлося це аж півроку тому. Ідамор із таких, що трапляють до поліції, а звідти в Мелен, потім… звісно!..
— На каторгу! — сказала Жозефа.
— Ох, пані, ви все знаєте, — мовила, посміхаючись, тітка Біжу. — Коли-б дочка моя його не знала, то була-б… Та їй все-таки дуже пощастило, як ви сказали, бо пан Ґренувіль так у неї закохався, що й заміж її узяв…
— Як-же сталося це весілля?
— З розпачу, пані. Коли побачила Олімпія, що її покинуто за-для молодої актриси — а вона їй показала, ну й нагнала-ж вона її — та ще й дядька Туля збулася, який дух за нею ронив, так і зовсім хотіла чоловіків відцуратися. На той час пан Ґренувіль, що багацько купував у нас, двісті вишиваних хінських шарфів що-три місяці, схотів розрадити її; та чи правда, чи ні, а вона й слухати ні про що не хотіла без мерії та без церкви. „Хочу бути чесною“, казала вона, „а то погублю себе“! І вийшло на її. Пан Ґренувіль погодився взяти її, тільки з умовою, щоб вона нас відцуралася, і ми теж згодились…
— За гроші? — сказала завбачливо Жозефа.
— Еге-ж, пані, десять тисяч франків та ще ренту моєму батькові, бо не сила вже йому працювати…
— Я просила вашу дочку, щоб дядько Туль був з нею щасливий, а вона його в болото втопила! Не гаразд це. Нікому більше не допомагатиму! Ось що воно — робити добре діло!.. Добродійство справді добре тільки для спекуляції. Олімпія мусіла хоч-би повідомити мене про оті викрутні. Коли ви розшукаєте дядька Туля через два тижні, я дам вам тисячу франків…
— Дуже важко це, люба пані, але в тисячі франків є чимало монет по сто су, і я спробую ваші гроші заробити…
— Прощайте, пані Біжу.
Увійшовши до будуару, співачка застала пані Гюло геть непритомною; та хоч свідомість вона втратила, а нервовий дріж не покидав її, і вона тремтіла, як порізана на частки змія. Міцні солі, холодна вода, всі звичайні в таких випадках способи вернули баронесу до життя чи, коли хочете, до свідомости своїх болів.
— Ах, панно, як низько він упав!.. — сказала вона, пізнавши співачку й побачивши, що вони на самоті.
— Не занепадайте духом, пані, — відповіла Жозефа, сівши на подушку коло ніг баронеси та цілуючи їй руки, — ми його знайдемо; і коли він у болоті, то що-ж, вимиється. Повірте мені, що для людей добре вихованих, це справа одежі… Дозвольте мені виправити свої гріхи перед вами, бо бачу, яка прихильна ви до свого дружини, не зважаючи на поведінку його, коли сюди прийшли!.. Звичайно, бідолаха він, любить жінок… але, бачите, коли-б ви мали трохи нашого шику, то стримали-б його від гультяйства, бо були-б тим, чим ми вміємо бути — всіма жінками для чоловіка. Уряд мусів-би створити гімнастичну школу для чесних жінок! Але уряди такі недотепи!.. ними керують чоловіки, якими ми керуємо! Мені так шкода народів!.. Але треба-ж для вас щось почати, а не сміятись… Ну, заспокойтесь, пані, їдьте додому, не мучте вже себе. Я приведу вам Гектора таким, як тридцять років тому.
— О, панно, поїдьмо до тієї пані Ґренувіль! — сказала баронеса; — вона мабуть щось знає, може я ще сьогодні побачу пана Гюло й зможу визволити його із злиднів, із ганьби…
— Пані, за честь, що ви зробили мені, я наперед висловлю вам глибоку подяку, відмовившись поставити співачку Жозефу, коханку герцога д'Ерувіля, поруч найпрекраснішого, насвятішого образу Чесноти. Я занадто шаную вас, щоб з'являтися разом з вами. Це не приниження комедіянтки, а вияв моєї пошани до вас. Ви примушуєте мене, пані, шкодувати, що я не можу йти вашим шляхом, хоч терни на ньому й кривавлять вам ноги та руки! Та що-ж поробиш! Я належу Мистецтву, так як ви належите Чесноті…
— Бідна дівчина! — сказала баронеса, зворушена, не зважаючи на горе своє, приязним співчуттям. — Я молитиму за вас бога, бо ви жертва Суспільства, якому потрібні видовиська. Коли прийде старість, покайтесь… бог зглянеться над вами, якщо прихилить вухо до благань…
— Мучениці, пані, — доказала Жозефа, шанобливо цілуючи баронесину сукню.
Але Аделіна взяла співачку за руку, притягла її до себе й поцілувала в чоло. Червона від утіхи, співачка провела Аделіну до карети, виявляючи до неї як-найбільшу послужливість.
— Це, мабуть, якась дама-благодійниця, — сказав лакей до покоївки, — бо вона ні з ким така не буває, навіть із своєю приятелькою, панною Женні Кадін!
— Почекайте день кілька, пані, — сказала вона, — і ви його побачите, инакше я відкинусь бога своїх батьків, а для єврейки це значить пообіцяти успіх.
В ту хвилину, коли баронеса заходила до Жозефи, Вікторен приймав у себе в кабінеті стару жінку років сімдесят п'яти, яка, щоб пройти до кабінету славетного адвоката, прикрилась страшним ім'ям начальника охоронної поліції. Лакей оповістив: „Пані де-Сент-Естев“!
— Я назвалась одним із своїх прізвищ, — сказала вона, сідаючи.
Вікторена в середині, мовляв, дріж пройняв, коли він побачив цю жахливу стару. Хоч і добре вдягнена, вона нагонила жах холодною злостивістю, позначеною на її пласкому, страшенно зморшкуватім, блідому й м'язистому обличчі. Марат, коли-б був жінкою і в таких літах, теж являв-би, як і пані Сент-Естев, живий образ Терору. В ясних очах цієї лиховісної старої світилась кровожерна жадібність тигра. Її приплесканий ніс, що з його надмірних овальних ніздрів пашив пекельний вогонь, нагадував дзьоба найгірших хижих птахів. Довгі волосини, що безладно повиростали по всіх западинах на обличчі, свідчили за мужність її планів. Хто-б побачив цю жінку, конче подумав-би, що художники не використали справжнього зразка для обличчя Мефістофеля.
— Любий пане, — сказала вона прихильно, — я давно вже ні до чого не втручаюсь. Вам я збираюсь допомогти тільки з пошани до свого небожа, якого люблю більше, ніж рідного сина… Так от, префект поліції, якому голова ради шепнув на вухо кілька слів про вас, вирішив, побалакавши з паном Шапюзо, що поліція не повинна бути причетна до такої справи ніяким робом. Моєму небожеві дано волю чину, але він тільки поради даватиме, компромітувати себе він не мусить…
— Так ви тітка…
— Його самого, і трохи цим пишаюсь, — відповіла вона, уриваючи адвоката на слові, — бо це мій учень, учень, який швидко став учителем… Ми вивчили вашу справу й зважили її! Дасте тридцять тисяч франків, коли звільнити вас від усього цього? Берусь ліквідувати справу! А платити після того, як закінчено.
— Ви осіб знаєте?
— Ні, любий пане, чекаю ваших вказівок. Нам сказано: „Один старий тюхтій піймався до рук удові“. Ця двадцяти дев'ятилітня вдова така вправна в своєму злодійському ділі, що вже сорок тисяч ренти забрала в двох батьків родини. Зараз вона збирається потягти вісімдесят тисяч франків ренти, одружившись із простаком, якому шістдесят один рік; вона геть зруйнує одну чесну родину й віддасть це величезне багатство дитині від якогось коханця, бо старого чоловіка свого швидко здихається!.. От яка справа.
— Точнісінько так!.. — сказав Вікторен. — Мій тесть, пан Кревель…
— Колишній парфюмер, тепер мер; я живу в його окрузі під ім'ям пані Нурісон, — відповіла вона.
— Друга особа це пані Марнеф.
— Її не знаю, — сказала пані де-Сент-Естев; — але через три дні зможу навіть сорочки її полічити.
— Чи можете ви перешкодити весіллю?.. — спитав адвокат.
— В якій воно стадії?
— Другий оклик зроблено.
— Треба викрасти жінку. Сьогодні неділя, лишається тільки три дні, бо в середу вони поженяться — це неможливо! Але можна вбити її…Вікторен Гюло аж кинувся, почувши ці слова, сказані дуже спокійно.
— Вбити!.. — сказав він. — Як-же ви зробите це?
— Ми вже сорок років заступаємо Долю, пане, — відповіла вона з грізною гордістю, — і робимо в Парижі все, що нам хочеться. Не одна родина, до того-ж з передмістя Сен-Жермен, звірила мені свої таємниці! Я влаштувала й розбила багато шлюбів, знищила багато духівниць, урятувала не одну честь! Отут у загороді, — сказала вона, показуючи на голову, — в мене ціла отара таємниць, що дають мені тридцять шість тисяч франків ренти, і ви теж будете моїм ягнятком, що там! Хіба могла-б така жінка, як я, бути тим, що я, коли-б розповідала про свої вчинки? Я дію! Все, що зробиться, буде ділом випадку, гризоти ви й трохи не почуватимете. Будете ви, як ті, кого гіпнотизери лікують — через місяць їм здається, що все зробила природа.
Холодний піт пойняв Вікторена. Сам кат не схвилював-би його так, як ця сентенційна й претенційна сестра Каторги; її мутно-червона сукня видалась йому кривавою.
— Пані, я відмовляюсь від допомоги вашого досвіду й вашої діяльности, якщо успіх коштуватиме кому-небудь життя і якщо станеться хоч найменший злочин.
— З вас велика дитина, пане! — відповіла пані де-Сент-Естев. — Ви хочете, щоб і ворога перемогти, і перед самим собою чесним залишитись.
Вікторен зробив заперечливий рух.
— Атож, — вела вона, — ви хочете, щоб та пані Марнеф покинула здобич, яку вже в зубах тримає! Як-же ви вирвете в тигра шматок яловичини? Чи може по спині його гладити та приказувати: кицю-кицю! Ви непослідовний. Розпочинаєте бійку, а хочете, щоб зранених не було! Ну, та я вже подарую вам безневинність, що вашому серцю така люба. Я завжди добачала в чесноті основу для лицемірства! Місяців через три до вас прийде бідний священик і попросить сорок тисяч франків на боговгодне діло, на зруйнований манастир на сході, в пустині! Якщо будете задоволені з своєї долі, дайте старому сорок тисяч франків! Надолужите їх на державній скарбниці! Та це й дріб'язок буде проти того, що ви здобудете.
Вона стала на широкі ноги, що ледве влізали в черевики, з яких випиналося тіло, посміхнулась, уклоняючись, і пішла.
— Чорт сестру має, — сказав Вікторен, підводячись.
Він провів цю жахливу незнайомку, викликану з нетрів шпигунства, мов те страхіття, що з'являється з оперових льохів на стук чарівної палічки в балеті-феєрії. Покінчивши свої справи в суді, він пішов до пана Шапюзо, начальника одного з найважливіших відділів у префектурі поліції, щоб розпитати його про цю незнайомку. Заставши Шапюзо самого в кабінеті, Вікторен Гюло подякував йому за допомогу.
— Ви прислали до мене, — сказав він, — стару, яка могла-б бути вособленням для злочинної частини Парижу.
Пан Шапюзо поклав окуляри на папери й здивовано глянув на адвоката.
— Я не дозволив-би собі послати до вас когось без попередження чи без вказівок, — відповів він.
— Значить, це пан префект…
— Не думаю, — сказав Шапюзо. — Останнього разу, як принц Вісембурзький обідав у міністра внутрішніх справ, він бачився з паном префектом, казав йому про ваше становище, жалюгідне становище, й питав, чи не можна по-приятельськи вам допомогти. Пан префект, щиро співчуваючи скорботі, яку виявив його високість з приводу цієї родинної справи, ласкаво порадився про це зі мною. Коли пан префект став на чолі нашої установи, на яку стільки наклепів є і яка, проте, надзвичайно корисна, він передусім зарікся втручатись у Родину. Він мав рацію і принципово, й морально, але насправді помилявся. За сорок п'ять років моєї служби, з 1799 до 1815, поліція вчинила родинам незчисленні послуги. Але з 1820 року преса й конституційний уряд цілком змінили умови нашого існування. Тим-то, на мою думку, братися до такої справи не слід, і пан префект ласкаво здався на мої зауваження. Начальникові охоронної поліції при мені-ж наказано не вживати жодних заходів, і коли хтось приходив до вас від нього, то я зроблю йому догану. За це й усунути його варто. Легко сказати: „Поліція це зробить!“ Поліція! Поліція! Ех, добродію мій, ні маршал, ні рада міністрів не знають, що таке поліція. Тільки поліція й знає, що вона таке. Королі, Наполеон, Луї XVIII тямились на справах своєї поліції, а в нашій поліції хіба тільки Фуше, пан Ленуар, пан Сартін та кілька тямущих префектів розуміються… Тепер усе перемінилося. Нас здрібнено, обеззброєно! Багато бачив я родинних нещасть, яким можна було запобігти невеличкою дозою свавілля!.. За нами шкодуватимуть ті-ж самі, хто нас знищив, коли їм доведеться, як от вам, зіткнутися з якимсь моральним потворством, яке треба було-б зчистити, так як ми бруд зчищаємо! В політиці поліція повинна всьому запобігти, коли мова йде про громадську безпеку; але Родина — це річ священна. Я зроблю все, щоб викрити й попередити замах на життя короля! Мури будинків будуть у мене прозорі; але запускати пазурі в подружнє життя, в приватні справи!.. ніколи, поки я сиджу в оцьому кабінеті, бо я боюсь…
— Чого?
— Преси, пане депутат лівого центру.
— Що-ж мені робити? — сказав Гюло-син після павзи.
— Та ви-ж представник Родини! — мовив начальник відділу. — Все сказано, робіть, як знаєте; але допомагати вам, але робити з поліції знаряддя пристрастів та приватніх інтересів, — хіба-ж це можливо?.. В такій справі як-раз і треба вдаватись до тих переслідувань, що їх судді визнали за незаконні й використали проти попередника теперішнього начальника охоронної поліції. Бібі-Люпен наймав поліцію приватнім особам. В цьому крилася величезна громадська небезпека! З тими засобами, якими він орудував, людина ця могла-б стати страшною, могла-б стати помішником долі.
— Але на моєму місці? — сказав Гюло.
— О, той просить у мене поради, хто сам ними торгує! — відказав пан Шапюзо. — Ну, добродію, це ви вже глузуєте з мене.
Гюло вклонився начальникові відділу й пішов, не зауваживши, як урядовець, підвівшись проводити його, ледве помітно знизав плечима. „І воно хоче бути державним діячем!..“ подумав пан Шапюзо, беручись до своїх рапортів.
Вікторен вернувся додому з непевністю в душі, що про неї ні з ким не міг поговорити. За обідом баронеса весело заявила дітям, що через якийсь місяць батько їхній зможе прилучитись до їхнього добробуту й мирно дожити віку в родині.
— Ах, я охоче віддала-б свої три тисячі шістьсот франків ренти, аби тільки барон до нас вернувся! — скрикнула Лісбета. — Але, моя добра Аделіно, не варт загодя цим радіти, прошу тебе!
— Лісбета має рацію, — сказала Селестіна. — Мамусю, почекайте, поки це станеться.
Баронеса, в своїй щирості та надіях, розповіла про візиту до Жозефи, визнала цих бідних дівчат нещасливими в їхньому щасті й згадала про матрацника Шардена, батька оранського наглядача, щоб цим довести підставність своїх сподіванок.
Другого дня вранці Лісбета о сьомій годині вже їхала візником по надбережжі Турнель, де сказала спинитись на розі вулиці Пуасе.
— Ідіть, — сказала вона візникові, — на вулицю Бернарден, до сьомого номера — це будинок з коридором і без швайцара. Зійдете на четвертий поверх, подзвоните в двері ліворуч, де, крім того, й написано: „Панна Шарден, лагодить мережива й шалі“. Вам одчинять. Ви спитаєте кавалера. Вам скажуть: „Його немає вдома“. Тоді ви скажете: „Я це знаю, але розшукайте його, бо його бонна чекає на надбережжі, в кареті, й хоче його побачити…“
Хвилин через двадцять якийсь дід, якому було, здавалось, років з вісімдесят, геть чисто сивий, зігнутий, важкий у ході, з почервонілим від холоду носом на блідому й зморшкуватім, як у старої жінки, обличчі, у крайчастих пантофлях та в сурдуті з потертої альпаги, де з рукавів вистромлявся край плетеної фуфайки, без орденів, у сорочці непевної жовтизни, боязко вийшов на вулицю, глянув на карету, пізнав Лісбету й приступив до дверців.
— Ох, мій любий кузене, — сказала вона, — в якому-ж ви стані!
— Елодія все собі забирає! — сказав барон Гюло. — Шардени це несвітська сволота…
— Може додому поїдемо?
— О, ні, ні, — сказав старий, — я хочу до Америки виїхати…
— Аделіна натрапила на ваш слід…
— Ах, якби можна було сплатити мої борги, — неймовірливо мовив барон, — бо Саманон мене переслідує.
— Ми й досі ще ваших колишніх боргів не сплатили, син ваш ще сто тисяч франків винен…
— Бідний хлопець!
— А пенсія ваша звільниться тільки через сім-вісім місяців!.. Якщо хочете почекати, то в мене є дві тисячі франків!
Барон простяг руку жадібним, жахливим рухом.
— Дай, Лісбето! Хай бог тебе нагородить! Дай, я знаю, де подітись!
— Але-ж мені ви скажете, де саме, старе страхіття?
— Так. Ці вісім місяців я можу почекати, бо знайшов одне янголятко, гарненьке створіння, безневинне й таке молоде, що не може ще бути зіпсованим.
— Не забувайте про суд, — сказала Лісбета, яка сподівалась, що Гюло туди колись таки потрапить.
— Ех, це на вулиці Шарон! — сказав барон Гюло, — у кварталі, де все робиться лихо-тихо. Ніколи мене не знайдуть, побачиш. Я перемінився, Лісбето, в дядька Торека, мене вважатимуть за колишнього тесляра, дівчина любить мене, і я не дозволю уже шкуру з себе дерти.
— Ні, це вже зроблено! — сказала Лісбета, дивлячись на його сурдут. — Може підвезти вас туди, кузене?..
Барон Гюло сів у карету, кинувши панну Елодію, не попрощавшись, так як кидають прочитаний роман.
Через півгодини, впродовж яких барон Гюло говорив Лісбеті тільки про маленьку Аталу Жудічі, бо-ж він поступово дійшов до тих жахливих пристрастів, що руйнують старих, кузина висадила його, настачивши двома тисячами франків, на вулиці Шарон у передмісті Сент-Антуан коло дверей будинку непевного й небезпечного вигляду.
— Прощай, кузене, тепер ти вже дядько Торек, правда? Присилай до мене тільки посланців і бери їх що-разу в новому місці.
— Розуміється. Ох, я дуже щасливий! — сказав барон, якого обличчя сяяло радістю майбутнього й зовсім нового щастя.
— Тут його не знайдуть, — подумала Лісбета, їдучи візником на вулицю Бомарше, звідки омнібусом вернулась на вулицю Луї Великого.