Кузина Бета/XXXVI
| ◀ XXXV | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XXXVI. Економний паризький рай 1840 року |
XXXVII ▶ |
|
Через годину Монтес, Сідаліза й Карабіна прийшли з Роше-де-Канкаль на вулицю Сен-Жорж, у невеличку Карабінину вітальню. На канапці коло вогню лоретка побачила й панію Нурісон.
— А от і моя шановна тітка! — сказала вона.
— Атож, дочечко, оце сама прийшла по свою маленьку ренту. Ти забула-б мене, хоч і добре в тебе серце, а мені завтра векселі треба платити. У торговки вбранням завжди скрута буває. А кого це ти з собою притягла?.. Цей пан так виглядає, мов-би прикрість у нього велика…
Жахлива пані Нурісон, яка в цю мить цілком перетворилася й виглядала доброю старою жінкою, підвелася й поцілувала Карабіну, одну з доброї сотні лореток, що їх вона штовхнула на страшну стежку пороку.
— Це Отело, який не помиляється; маю честь познайомити: барон Монтес де-Монтеянос…
— О, я пана знаю, бо багато про нього чула; вас звуть Комбабом за те, що ви любите тільки одну жінку, а в Парижі це однаково, що й ні одної не любити. Ну, так може, випадково, справа про вашу пристрасть іде? про пані Марнеф, Кревелеву жінку?.. Слухайте, любий пане, благословляйте свою долю замість нарікати на неї… Ота жіночка — суще ледащо. Знаю я її викрутні!..
— Еге, та ти бразилійців не знаєш! — сказала Карабіна, якій пані Нурісон, цілуючи, втрутила в руку записку. — Це такі люди, що через любов на ножа полізуть!.. Чим більше вони ревнують, тим більше їм хочеться ревнувати. Добродій от нахваляється все знищити, але нічого не знищить, бо він любить! Словом, я привела сюди пана барона, щоб дати докази про його нещастя, які я одержала від маленького Стейнбока.
Монтес був п'яний, він слухав так, мов не про нього й мова була. Карабіна одійшла, знімаючи свого оксамитового плаща, й прочитала відбиток такої записки:
„Котику, він сьогодні ввечері обідатиме в Попіно й приїде по мене до Опери на одинадцяту годину. Я вийду о п'ятій з половиною і сподіваюсь застати тебе в нашому раї, де ти замовиш обід із „Золотого Дому“. Одягнись так, щоб міг провести мене в Оперу. В нашому розпорядженні матимемо чотири години. Цю записочку мені віддаси, — не тому, що твоя Валерія тобі не довіряє — я віддала-б за тебе життя, багатство й честь, — але я боюсь випадковостів“.
— Слухай, бароне, ось записочка, яку сьогодні вранці послано графу Стейнбокові, прочитай адресу! Оригінала спалено.
Монтес покрутив у руках папір, пізнав руку й у голову йому спала здорова думка, що показувала тільки, яка та голова була заморочена.
— Ну яка користь вам шматувати моє серце, бо-ж ви задорого, певно, купили право мати в руках цього листа на якийсь час, щоб його злітографувати? — сказав він, дивлячись на Карабіну.
— Який-же ти дурень! — сказала Карабіна на знак панії Нурісон. — Хіба ти не бачиш цю бідну Сідалізу… шіснадцятилітню дитину, яка вже три місяці так тебе любить, аж пити й їсти не може, і яку розпач бере з того, що й досі ще не здобулась від тебе хоч на побіжний погляд? (Сідаліза затулила очі хусточкою й мов-би плакати почала). Вона шаленіє, дарма що з вигляду така благенька, що чоловіка, від якого вона не тямиться, дурить якась негідниця, — казала далі Карабіна, — і вона ладна вбити Валерію…
— О, це вже моя справа! — сказав бразилієць.
— Вбити?.. Ти!.. хлопчику мій, — сказала Нурісон, — тут так уже не робиться.
— О, я-ж не з цього краю! — відказав Монтес. — Я живу в намісництві, я сміюся з ваших законів, і коли ви дасте мені докази…
— Так, значить, записка — то ніщо?
— Ні, — сказав бразилієць. — Я писаному не вірю, хочу побачити…
— О, побачити! — сказала Карабіна, чудово зрозумівши новий рух своєї вдаваної тітки, — та ти все побачиш, любий тигре, тільки з умовою…
— Якою?
— Гляньте на Сідалізу.
На знак пані Нурісон, Сідаліза ніжно глянула на бразилійця.
— Любитимеш її?.. влаштуєш її долю?.. — спитала Карабіна. — Жінка такої вроди варта готелю й екіпажа! Це просто потворство було-б, щоб вона пішки ходила! У неї є… борги… Скільки ти винна? — сказала Карабіна, стискуючи Сідалізі руку.
— Вона варта своєї ціни, — сказала Нурісон. — Досить що вже покупець знайшовся!
— Стривайте! — скрикнув Монтес, примітивши нарешті цей чудовий шедевр жіночої стати. — Ви покажете мені Валерію?..
— Ще й графа Стейнбока, чорт бери! — сказала пані Нурісон.
Хвилин з десять спостерігала стара бразилійця; вона побачила, що його настроєно вже на вбивство, яке було їй потрібне, побачила до того-ж, що він так уже розпалився, що не остерігається тих, хто веде його, і втрутилась особисто.
— Сідаліза, любий бразилійце, мені небога, і справа ця мене трохи торкається. Весь цей бешкет — справа десяти хвилин, бо як-раз одна з моїх приятельок і наймає графу Стейнбокові мебльовану кімнату, де твоя Валерія зараз каву п'є, не звичайну, правда, каву, але в неї це зветься кавою. Так умовмося-ж, Бразиліє! Люблю Бразилію, це гарячий край. Яка буде доля моєї небоги?
— Стара струсихо! — сказав Монтес, вражений пір'ям, що було в Нурісон на капелюхові, — ти перебила мене. Якщо ти покажеш мені… Валерію вкупі з тим митцем…
— Так як ти хотів-би з нею бути, розуміється, — сказала Карабіна.
— Тоді я беру цю нормандку й везу її…
— Де?.. — спитала Карабіна.
— До Бразилії! — відповів барон. — І одружуся з нею. Дядько полишив мені десять квадратових льє непродажної землі, тим-то я й досі володію цією місциною; у мене там сотня негрів, самих негрів, негритянок та негритят, що ще дядько купив…
— Небіж негроторговця!.. — скривилась Карабіна. — Це ще треба зважити. Сідалізо, дитино моя, чи негрофілка ти?
— Ну, не пустуй, Карабіно, — сказала Нурісон. — Якого чорта! У мене-ж із паном справи.
— Якщо я знову візьму собі французку, то хочу володіти нею неподільно, — вів бразилієць. — Попереджаю вас, панно, — я король, але не конституційний король, я цар, всіх підданих своїх я купив, і ніхто не виходить з мого царства, що лежить за сто льє від усякого житла, з суходолу воно межує з дикунами, а від берега його відділяє пустиня, завбільшки з вашу Францію…
— Я волію краще мансарду тут! — сказала Карабіна.
— Так і я думав, — відповів бразилієць, — тому й продав усі свої землі й усе, що мав у Ріо-де-Жанейро, щоб приїхати до пані Марнеф.
— Таких подорожів для аби-що не роблять, — сказала пані Нурісон. — Ви маєте право, щоб вас любили за-для вас самих, а надто коли ви з себе такий гарний… О! він-же гарний! — сказала вона Карабіні.
— Дуже гарний! Кращий за поштаря з Лонжюмо, — відповіла лоретка.Сідаліза взяла барона за руку, але той звільнився як-мога чемніше.
— Приїхав я, щоб викрасти пані Марнеф! — провадив бразилієць, знову беручись до своєї аргументації. — І ви не знаєте, чому я три роки барився?
— Ні, дикуне, — сказала Карабіна.
— Вона мені стільки говорила, що хоче жити зі мною, вдвох, у пустині!..
— Та це вже не дикун, — сказала Карабіна, зареготавши, — він належить до племени цивілізованих Тюхтіїв.
— Вона стільки мені про це говорила, — провадив барон, нечулий на лореччині глузування, — що я вирішив улаштувати чарівне житло серед того безмежного маєтку. Приїхав до Франції по Валерію, і вночі, коли побачив її…
— Побачив це пристойно, — сказала Карабіна, — запам'ятаю цей вираз!
— Вона сказала мені чекати, поки помре той негідник-Марнеф, і я погодився, щиро простивши її за прихильність до Гюло. Не знаю, може сам чорт перебрався в спідницю, але жінка ця після того задовольняла всі мої забаганки, всі мої вимоги, словом не давала мені приводу й на хвилину запідозрити її!..
— Оце вправність! — сказала Карабіна до пані Нурісон.
Пані Нурісон на знак згоди кивнула головою.
— Віра моя в цю жінку дорівнюється моїй любові, — сказав Монтес, заплакавши. — Зараз за столом я трохи ляпасів усім не надавав…
— Я це бачила! — сказала Карабіна.
— Якщо мене обдурено, якщо вона заміж віддається і якщо вона зараз у обіймах Стейнбока, то жінка ця варта тисячі смертей, і я вб'ю її, як муху…
— А жандарми, хлопчику… — сказала пані Нурісон із посмішкою, від якої мороз поза шкірою ліз.
— А поліцейський комісар, а судді, а суд і всяка морока!.. — сказала Карабіна.— З вас хвалько, мій любий, — вела пані Нурісон, бажаючи вивідати в бразилійця про його плани на помсту.
— Я її вб'ю, — холодно повторив бразилієць. — Ви-ж мене дикуном називали!.. Так хіба ви гадаєте, що я робитиму дурним робом ваших земляків, що купують отруту в аптеці?.. Поки ми йшли сюди до вас, я думав про свою помсту на той раз, коли ваша правда буде про Валерію. Один з моїх негрів має в собі найпевнішу тваринну отруту, страшну хворобу, кращу за якусь рослинну отруту, і вигоюють її тільки в Бразилії; нею заразиться Сідаліза й передасть її мені; потім, коли смерть буде в жилах Кревеля та дружини його, я буду вже по той бік Асорських гір з вашою родичкою, яку вилікую й візьму за дружину. У нас, дикунів, свої способи є!.. Сідаліза це той звір, якого мені треба, — сказав він, дивлячись на нормандку. — Скільки вона винна?..
— Сто тисяч франків! — сказала Сідаліза.
— Вона мало говорить, зате добре, — тихо мовила Карабіна до пані Нурісон.
— Я божеволію! — скрикнув бразилієць, падаючи на канапку. — Я не переживу цього! Але хочу побачити, це-ж неможливо! Літографована записка!.. чим я певен, що це не діло фальшівника?.. Барон Гюло любив Валерію!.. — сказав він, пригадуючи Жозефині слова; — але доказ тому, що він не любив її, це що вона жива!.. А я нікому живою її не лишу, якщо вона не мені тільки належить!..
На Монтеса страшно було дивитись, а слухати ще страшніше! Він ричав, корчився, все, до чого торкався він, ломилось, палісандрове дерево було мов-би скло.
— Як він б'є! — сказала Карабіна, дивлячись на Нурісон. — Хлопчику, — вела вона, злегка вдаривши бразилійця, — шалений Роланд у поемі дуже добре робить, але в помешканні це прозаїчно й дорого.
— Синку, — сказала Нурісон, сідаючи навпроти пригнобленого бразилійця, — я теж людина твоєї віри. Коли любиш як-слід, втьопаєшся на смерть, тоді за любов відповідає життя. Той, хто йде геть, нищить усе, а що-ж! це загальне руйновище. Шаную тебе, захоплююсь тобою, ухвалюю твоє діло, а надто спосіб твій, що з мене негрофілку зробить. Але ти любиш! Не витримаєш!..
— Я!.. коли це негідниця, я…
— Ну, ти забагато балакаєш, кінець-кінцем! — мовила Нурісон, стаючи сама-собою. — Людина, що хоче помститись і дикунськими способами нахваляється, повинна инакше поводитись. Щоб побачити свою милу в її раї, треба взяти Сідалізу й зайти з нею туди — мовляв, із своєю дівчиною, так ніби з покоївчиної помилки, але-ж ніяк не скандалом! Коли хочеш помститись, треба придуритись, показати, ніби розпач тебе напав, і щоб коханка твоя тебе прогнала! Розумієш? — сказала пані Нурісон, побачивши, що ця хитра машинерія бразилійця здивувала.
— Ходімо, струсихо, — відповів він, — ходімо… я розумію.
— Прощай, моє серденько, — сказала пані Нурісон Карабіні.
Вона кивнула Сідалізі, щоб ішла з Монтесом, а сама лишилась на одинці з Карабіною.
— Тепер, любенька, тільки одного я боюся, щоб він не задушив її! Матиму тоді мороку, нам треба справи провадити тихесенько. О, по-моєму, ти заробила картину Рафаеля, але кажуть, що це Міньяр. Не турбуйся. Це ще багато краще; мені казали, що Рафаелі всі чорні, а це гарненька, мов той Жироде.
— Мені треба тільки перевершити Жозефу! — скрикнула Карабіна. — І мені байдуже чим саме — Міньяром чи Рафаелем. А в яких перлах була сьогодні ця злодійка… стерятися можна!
Сідаліза, Монтес та пані Нурісон сіли на візника, що стояв у Карабіни коло ґанку. Пані Нурісон назвала тихенько візничому один з будинків у Італійському кварталі; туди можна було-б дістатись дуже швидко, бо з вулиці Сен-Жорж туди їзди було хвилин сім-вісім; але пані Нурісон сказала звернути на вулицю Лепелентьє і їхати поволеньки, щоб оглянути всі екіпажі, що там стояли.
— Бразилійце! — сказала Нурісон, — а впізнай-но людей і карету свого янгола.
Барон показав пальцем на екіпаж Валерії, коли візник проїздив поуз нього.
— Вона сказала своїм людям прибути о десятій годині, а сама візником поїхала до будинку, де вона зараз із графом Стейнбоком; там вона обідала, а через півгодині з'явиться в Опері. Чиста робота! — сказала пані Нурісон. — Це з'ясує тобі, чому вона могла так довго морочити тебе.
Бразилієць нічого не відповів. Перемінившись у тигра, він знову прибрав непорушного спокою, що так дивував підчас обіду. Словом, був спокійний, як банкрут другого дня по руїні.
Коло ґанку фатального дому стояв парокінний екіпаж з тих, що звуться „Головним Товариством“ з імени підприємства.
— Сиди в своїй скрині, — сказала пані Нурісон Монтесові. — Сюди неможна заходити, як у шинок, вас покличуть.
Рай пані Марнеф та Стейнбока аж ніяк не подібний був на Кревелів домок, що його Кревель продав графові Максіму де-Трайлю, бо, на його думку, він був тепер непожиточний. Цей рай, рай дуже поширений, складався з однієї кімнати на четвертому поверху з дверима на сходи, в одному з будинків Італійського кварталу. На площинці кожного поверху в цьому будинкові було по окремій кімнаті, що правила за кухню при кожному помешканні. Та коли дім став чимсь ніби коршмою, що наймався для потайного кохання за шалену ціну, головна наймичка, справжня пані Нурісон, торговка вбранням з вулиці Нев-Сен-Марк, справедливо зважила ціну цих кухень і обернула їх у їдальні. Кожна з цих кімнат, відгороджених двома грубими внутрішніми стінами, виходила вікнами на вулицю й була цілком ізольована з боку площинки масивними дверима. Отже, в ній можна було за обідом розмовляти про будь-які таємниці, не ризикуючи, що їх почують. Для більшої безпечности вікна мали надвірні й внутрішні віконниці. Кімнати ці за свою окремішність коштували триста франків місячно. Будинок цей, багатий на раї та таємниці, наймався за двадцять чотири тисячі франків пані Нурісон I-ій, яка заробляла на ньому пересічно двадцять тисяч франків, не рахуючи платні управительці (пані Нурісон II-ій), бо сама вона справами не порядкувала.
Рай, найнятий графові Стейнбокові, був оббитий ситцем. Холоду й твердости лихої підлоги, натертої червоною мастикою, ногам не почувалось під пушистим килимом. Обстава складалася з двох гарненьких стільців та в алькові стояло ліжко, навпіл заслонено в той час столом, де видніли рештки виборного обіду, а дві довгошиї пляшки та пляшка шампанського вина, що похилилась у розталому льоді, були тичками на полях Бахуса, що їх обробляла сама Венера. Коло грільні стояло вигідне крісло, що прислала сюди, певно, Валерія, та гарний комод з рожевого дерева з дзеркалом у рямі стилю Помпадур. Висяча лямпа давала тьмяне світло, підсилене свічками, що стояли на столі та прикрашали камін.
Цей побіжний нарис дасть уяву, urbi et orbi, про скнару обставу потайного кохання, властиву Парижеві 1840 року. Яка дистанція, леле! — від незаконного кохання, що символізувалось, тому три тисячі років, сітками Вулкана!
Тимчасом як Сідаліза з Монтесом ішли сходами, Венцеслав шнурував Валерію, що стояла біля горящого каміна. Такої хвилини жінка, коли вона ні надто груба, ні надто худа, якою й була витончена, елегантна Валерія, виявляє надприродні красоти. Рожева шкіра з вогкуватим відблиском збуджує погляд найбайдужіших очей. Лінії тіла, в ту мить ледве прикритого, так виразно виступають під блискучими зборками спідниці та димою корсету, що жінка буває невідпорною, як і все те, що мусиш покидати. Щасливе й смішливе обличчя в свічаді, нетерплячі рухи ноги, рука, що чепурить розкошлані кучері наспіх зачісаного волосся, очі, де світиться вдячність, той вогонь задоволення, що, мов сонячний захід, палає в найдрібніших рисках лиця, — все обертає цю годину в джерело невичерпних спогадів!.. Певна річ, кожен, скинувши оком на перші помилки свого життя, спіймає в них дещо з цих чарівних подробиць і може зрозуміє, не виправдуючи, безумства Гюло та Кревелів. Жінки так добре знають свою могутність у цю хвилину, що завжди знаходять у ній, мовляв, отаву побачення.
— Ну вже! За два роки ти ще не навчився шнурувати жінку! Занадто-ж ти поляк! Ось уже десята година, мій Венцес…лаве! — казала, сміючись, Валерія.
В цю мить зрадлива покоївка зручно скинула лезом ножа гачок з дверей, що був Адамові з Євою за єдину оборону. Вона хапливо розчинила двері, бо-ж у наймачів цього Едему завжди часу буває обмаль, і розкрила одну з тих чарівних жанрових картин, що після Ґаварні так часто виставляються в Салоні.
— Сюди, пані! — сказала покоївка.
І Сідаліза зайшла разом з бароном Монтесом.
— Та тут хтось є!.. Вибачте, пані, — злякано сказала нормандка.
— Як! Та це-ж Валерія! — скрикнув Монтес, люто грякнувши дверима.
Пані Марнеф, яку охопило таке хвилювання, що приховати його вона не могла, впала на грільню коло каміна. Сльози виступили в неї на очах та зразу-ж і всохли. Вона глянула на Монтеса, побачила нормандку й силувано зареготала. Гідність ображеної жінки затьмила в ній безлад недокінченого туалету, вона підійшла до бразилійця й так гордо на нього глянула, аж очі в неї заблищали, мов зброя.— Так от чим ваша вірність підбита? — сказала вона, ставши перед бразилійцем та показуючи йому на Сідалізу. — І ви давали мені обіцянки, якими й атеїста в справах любови можна переконати, і ради вас я все, навіть злочин робила!.. Ваша правда, пане, я — ніщо проти дівчини такого віку й такої вроди!.. Знаю, що ви мені скажете, — вела вона, показуючи на Венцеслава, якого безлад був надто видимим доказом, щоб його заперечувати. — Це моє діло. Коли-б я могла любити вас після цієї ганебної зради — бо-ж ви стежили за мною, ви купили кожну приступку цих східців, і господиню будинку, і покоївку, а може й Рену… Ох, як-же це гарно! Так коли-б у мене лишилось хоч трохи чуття до такого негідника, то я дала-б йому докази, від яких любов-би подвоїлась!.. Але я покидаю вас, пане, з усіма вашими сумнівами, які обернуться для вас у гризоту… Венцеславе, сукню мені.
Вона взяла сукню, одягла її, оглянула себе в свічадо й спокійно кінчила вбиратись, не зважаючи на бразилійця, так ніби була сама в кімнаті.
— Венцеславе! Ви готові? Ідіть попереду.
Куточком ока та через дзеркало вона весь час стежила за обличчям Монтеса, і в блідоті його добачила, здавалось їй, ознаку тієї кволости, що віддає цих міцних чоловіків під владу жіночого чару; то-ж вона взяла його за руку, підійшовши так близько, щоб він дихнув страшною, улюбленою запашністю, що п'янить закоханих, і почуваючи його тремтіння, глянула на нього з докором:
— Дозволяю вам розказати панові Кревелю про ваш наскок, він ніколи вам не повірить, тому я маю право одружитися з ним; післязавтра він буде моїм чоловіком!.. і я зроблю його дуже щасливим!.. Прощайте! Спробуйте забути мене…
— Ах, Валеріє! — скрикнув Анрі Монтес, обіймаючи її. — Це неможливо! Поїдеш у Бразилію?
Валерія глянула на барона й знову знайшла свого раба.— Ох, коли-б ти любив мене, Анрі, то через два роки я була-б твоєю дружиною; але обличчя твоє зараз щось дуже похмуре.
— Присягаюсь тобі, що мене підпоїли, що невірні друзі підсунули мені цю жінку й що все це випадковість! — сказав Монтес.
— Так я ще можу тебе простити? — сказала вона, посміхаючись.
— Але заміж все-таки вийдеш? — спитав барон у страшному пригніченні.
— Вісімдесят тисяч франків ренти! — сказала вона з трохи комічним захватом. — І Кревель так мене любить, що й помре, дивись!
— А, розумію тебе, — сказав бразилієць.
— Гаразд… день через кілька ми порозуміємось, — сказала вона.
І переможно вийшла.
— Я вже не вагаюсь, — подумав барон, що на мить мов прикипів до місця. — Як! Ця жінка гадає використати мою любов, щоб здихатись того дурня, так само як рахувала й на смерть Марнефа!.. Я буду знаряддям божественного гніву!
Згодом два дні ті самі гості, що в дю-Тільє перетирали пані Марнеф на зубах, сиділи в неї за столом через годину по тому, як вона прибралася в нову шкіру, змінивши своє прізвище на славне прізвище паризького мера. Така зрадливість язика належить до найзвичайніших легковажностів паризького життя. Валерія мала втіху бачити в церкві бразилійського барона, що його Кревель, зробившись цілковитим дружиною, запросив із пихи. Присутність Монтеса на сніданку нікого не здивувала. Всі ці інтелігенти давно вже звикли до ницости кохання, до угод на втіху. Глибокий смуток Стейнбока, що починав зневажати ту, яку за янгола свого мав, здавався проявом виборного смаку. Поляк, здавалось, теж казав, що між ним і Валерією все кінчено. Прийшла й Лісбета привітати свою любу пані Кревель, перепрошуючи, що на сніданку не могла бути через тяжкий стан Аделіниного здоров'я.— Не турбуйся, — сказала вона Валерії, збираючись іти, — вони в тебе буватимуть, а ти в них. Тільки почула баронеса ті три слова: „двісті тисяч франків“, так вона й обмерла. О, ти всіх їх у руках тримаєш цією історією; але ти мені розкажеш її?..
Впродовж місяця після свого весілля Валерія разів з десять сварилася з Стейнбоком, що жадав від неї пояснень про Анрі Монтеса, що нагадував їй фрази, підчас сцени в раї сказані, і, не задовольняючись зневажливими термінами на адресу Валерії, так наглядав за нею, що вона й хвилинки вільної не могла урвати через ревнощі Венцеслава та Кревелеву запобіжливість. Не маючи вже коло себе Лісбети, що так чудово радила її, вона в розпалі попрікнула якось Венцеслава грошима, які йому позичала. Гордий Стейнбок так образився, що й приходити до Кревеля перестав. Валерія досягла своєї мети, їй хотілося на якийсь час віддалити Венцеслава, щоб знову здобути собі волі. Валерія дочекалась того дня, коли Кревель поїхав на село до графа Попіно клопотатись про представлення панії Кревель королеві, і змогла, отже, призначити побачення баронові, якого їй хотілось залучити на цілий день, щоб дати йому докази, які повинні подвоїти любов бразилійця. Вранці того дня Рена, догадуючись про розміри свого злочину по величині одержаної суми, спробувала попередити господиню, якою вона, видима річ, цікавилася більше, ніж чужими людьми; та що їй загрожували, в разі нескромности, божевільну з неї зробити й до Сальпатьєри завдати, то була вона несмілива.
— Ви, пані, така щаслива тепер, — сказала вона, — навіщо вам знову морочитися з тим бразилійцем?.. Не довіряю я йому!
— Правда, Рено! — відповіла вона. — Оце я й хочу відставку йому дати.
— Ох, пані, яка я рада, він лякає мене, той смаглявий! По-моєму, він на все здатний…— Дурна-ж ти! Це за нього треба боятися, коли він зі мною.
В цю хвилину ввійшла Лісбета.
— Кізонько моя люба, давненько ми не бачились! — сказала Валерія. — Я дуже нещасна. Кревель дихати мені не дає, а Венцеслава вже немає зі мною, ми посварилися.
— Знаю, — мовила Лісбета, — саме через нього й прийшла оце: Вікторен здибав його о п'ятій годині ввечері, коли він до шагового ресторану заходив, на вулиці Валуа; накрив його на тще-серце почуттями й привів на вулицю Луї Великого… Гортензія, коли побачила Венцеслава худим, змученим, обдертим, простягла йому руку… От як ти зрадила мене!
— Пан Анрі, пані! — шепнув Валерії лакей.
— Залиш мене, Лісбето, завтра я все тобі поясню!..
Але, як далі побачимо, незабаром Валерії не довелося вже нікому нічого пояснювати.