Кузина Бета/XXXVII
| ◀ XXXVI | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XXXVII. Жартівливі пророкування Валерії здійснюються |
XXXVIII ▶ |
|
Наприкінці травня місяця пенсія барона Гюло цілком звільнилась, бо Вікторен сплатив баронові де-Нусінґену весь борг. Кожен знає, що пенсію виплачують тільки тоді, коли подано посвідку про те, що пенсіонер живий, а що місце пробування барона Гюло було невідоме, то гроші, на які покладений був арешт на користь Вовіне, лишались у державній скарбниці. Коли Вовіне заборону зняв, конче треба було знайти пенсіонера, щоб одержати залеглі гроші. Заходами доктора Біаншона здоров'я баронесине поправлялось. Добра Жозефа допомогла Аделіні цілком одужати листом, де по ортографії його знати було допомогу герцога д'Ерувіля. Ось що писала співачка баронесі після сорока день пильних розшуків:
„Пані баронесо!
„Два місяці тому пан Гюло жив на вулиці Бернарден з одною мереживницею, Елодією Шарден, яка викрала його в панни Біжу; але він виїхав, покинувши там усе своє збіжжя, не сказавши нікому й слова, і ніхто не знає, де він подівся. Це мене не спинило, і я підрядила шукати його людину, якій ніби-то вже пощастило здибати його на бульварі Бурдон.
„Бідна єврейка додержить обіцянки, яку вона дала християнці. Хай янгол переможе демона! Мусить-же иноді бути справедливість на небі.„З глибокою і незмінною пошаною, ваша покірна слуга
Жозефа Мірах“
Коли про жахливу пані Нурісон і звістка пропала, коли тесть його одружився, зять вернувся під родинний дах, від нової мачухи жадного підступу не було чути, а мати його день-у-день поправлялась, тоді добродій Вікторен Гюло д'Ерві віддався своїм політичним та судовим справам, пірнувши в бистрий потік паризького життя, де години рахуються за дні. Маючи виголосити доповідь у Палаті Депутатів, він мусів наприкінці сесії попрацювати цілу ніч. Вернувшись додому коло дев'ятої години, він чекав, поки лакей принесе йому в кабінет свічки під абажуром, і думав про батька. Він дорікав сам-собі, що накинув це шукання співачці, і гадав другого дня зайти в цій справі до пана Шапюзо, коли це побачив біля вікна у вечірніх присмерках величну голову якогось діда з жовтим черепом і сивим волоссям.
— Скажіть, добродію, щоб пропустили до вас бідного самотника, що прийшов з пустині милостиню збирати на відбудування святої обители.
Адвокат здрігнувся, коли привид цей заговорив і раптом нагадав йому про віщування страшної Нурісон.
— Проведіть цього діда, — сказав він лакеєві.
— Він спаскудить, пане, увесь кабінет, — відповів слуга. — На ньому руда одежа, якої він не міняв, відколи з Сирії вийшов, а сорочки й зовсім немає.
— Проведіть цього діда, — повторив адвокат.
Дід увійшов, Вікторен неймовірливо глянув на цього названого самотника-прочанина й побачив чудовий зразок тих неаполітанських ченців, що одежа їх споріднена з лахами неаполітанських жебраків, а шкіряні сандалі геть драні, як і сам чернець є дрантя людського роду. Це було так правдиво, що адвокат, хоч і непевний ще, а покартав себе за те, що в чарівництво пані Нурісон був повірив.— Що ви просите в мене?
— Те, що ви вважаєте за потрібне дати мені.
Вікторен узяв з купи золотих монету й подав незнайомому.
— В рахунок п'ятдесяти тисяч франків це малувато, — сказав старець-пустинник.
Ці слова розвіяли геть Вікторенову непевність.
— А чи-ж додержало небо своїх обіцянок? — сказав адвокат, нахмуривши брови.
— Сумнів — це образа, сину мій! — обізвався самотник. — Якщо ви не хочете платити раніш, як похорон відбудеться, то це ваше право, я прийду через тиждень.
— Похорон! — скрикнув адвокат, підводячись.
— Почин зроблено, — сказав дід, виходячи, — а смерть у Парижі швидка.
Коли Гюло, що голову похилив, хотів відповісти, спритний дід уже зник.
— Нічогісінько не розумію… — подумав Гюло-син. — Та коли він прийде через тиждень, треба про батька його розпитати, якщо ми його не знайдемо. Де це пані Нурісон (а так-же її звати) бере таких акторів?
Другого дня доктор Біаншон дозволив баронесі вийти в сад, оглянувши перед тим Лісбету, яка вже з місяць мусіла сидіти в хаті через легенький бронхіт. Вчений доктор, який не зважувався висловити всю свою думку про Лісбету, поки не спостеріг ще рішучих симптомів, провів баронесу в сад, щоб побачити, як вплине свіже повітря після двохмісячної неволі на нервовий дріж, яким він тепер клопотався. Вигоїти цей невроз було приманою для Біаншонового хисту. Побачивши, що цей великий і славетний лікар сів укупі з ними й має приділити їм кілька хвилин, баронеса й діти її зачали з ним ввічливу розмову.
— У житті вашому багацько турбот і багацько сумного! — сказала баронеса. — Знаю, що значить бачити цілі дні злидні або фізичні страждання.— Пані, — відповів лікар, — мені відомо все те, на що милосердя примушує вас споглядати; але згодом ви до цього звикнете, як звикаємо всі ми. Такий-бо суспільний закон. Сповідальник, суддя, адвокат не могли-б існувати, коли-б державний дух не поборював людського серця. Чи можна було-б без цього явища жити? Хіба військовий підчас війни не бачить ще жорстокіших речей, ніж ми? А всі військові, що в огні побували, добрі люди. Ми, лікарі, хоч можемо тішитись щасливим лікуванням, так як і у вас буває радість, коли врятуєте родину від жаху голода, розпусти, злиднів, повернувши її до праці та громадського життя; але яка радість у судді, поліцейського комісара або адвоката, які все життя своє копирсаються в злочинних комбінаціях пожадливости, цього громадського страхіття, що вміє тільки жалкувати за невдачу, але на каяття ніколи не здібне? Половина суспільства все життя своє стежить за другою половиною. У мене є приятель, давній адвокат, тепер уже відстановлений, так він казав, що років з п'ятнадцять тому нотарі й адвокати перестали вже довіряти своїм клієнтам, так як і противній стороні. От син ваш адвокат, хіба-ж його не зраджували ті, кого він брався обороняти?
— О, часто! — сказав, посміхаючись, Вікторен.
— Де-ж причина цього глибокого зла? — спитала баронеса.
— В недостатній релігійності, — відповів лікар, — та в поширенні фінансового духу, який, по-суті, є зміцнілий егоїзм. Колись гроші не були всім, колись визнавалось де-що вище й важливіше за них. Було благородство, хист, служба державі; але тепер закон зробив із грошей головне мірило, взяв їх за основу політичної діяльности! Де-хто з суддів не може бути обраним, Жан-Жака Русо теж не можна було-б обрати! Постійні розділи спадщини примушують кожного думати про себе з двадцятилітнього віку. Ну, а між потребою забагатіти та шахрайськими комбінаціями перешкод немає, бо релігійного чуття у Франції бракує, не зважаючи на славні зусилля тих, хто прагне реставрувати католіцизм. От що думають ті, кому, як і мені, доводиться споглядати нутрощі суспільства.
— Небагато приємного ви маєте, — сказала Гортензія.
— Справжній лікар, — відповів Біаншон, — кохається в науці. Це почуття разом з певністю своєї громадської корисности підтримують його. Ось як-раз зараз я пробуваю в стані якоїсь наукової радости, і багато-хто з поверхових людей назвав-би мене безсердечним. Завтра я маю оповістити Медичну Академію про одну знахідку. Зараз я спостерігаю випадок втраченої для нас недуги. До того-ж смертельної недуги, проти якої ми беззбройні в поміркованому кліматі, бо вигоюється вона в Індії. Недуга, що процвітала в Середні Віки. Що за розкіш — лікарева боротьба з таким противником! Уже десять день я тільки й думаю, що про своїх хворих, їх-бо двоє, жінка й чоловік. Чи не родичі вони вам, бо-ж ви, пані, здається, дочка пана Кревеля, — звернувся він до Селестіни.
— Як! Ваш хворий — мій батько?.. — сказала Селестіна. — Живе на вулиці Барбе-де-Жуї?
— Так воно і є, — відповів Біаншон.
— І недуга смертельна? — злякано перепитав Вікторен.
— Піду до батька! — скрикнула Селестіна, підводячись.
— Рішуче забороняю це вам, пані, — спокійно відповів Біаншон. — Ця недуга заразна.
— Ви-ж туди ходите, пане, — відказала молода жінка. — Чи ви гадаєте, що дочірні обов'язки менші проти лікарських?
— Лікар, пані, вміє застерегтися від зарази, а нерозважливість вашого пориву свідчить мені, що моєї обережности у вас не буде.Селестіна підвелася, вернулась до себе в кімнату й одяглася, щоб іти.
— Пане, — сказав Вікторен Біаншонові, — чи надієтесь ви врятувати пана й пані Кревель?
— Надіюсь, але не вірю, — відповів Біаншон. — Випадок цей для мене нез'ясовний… Недуга ця властива неграм та американським племенам, у яких шкіряна система різниться від системи білої раси. Але я не можу встановити жадного звязку між неграми, червоношкірими, метисами та подружжям Кревелів. Крім того, коли недуга ця й гарна для нас, лікарів, то для всіх вона жахлива. Бідна жінка, яка, кажуть, вродлива була, жорстоко покарана в тому самому, чим вона грішила, бо тепер вона страшенно бридка, коли можна ще вважати її за людину!.. Зуби й волосся в неї випадають, виглядає вона, як прокажена, сама собі вона страшна; руки її, на які й глянути страшно, набрякли й узялися зеленавими пустулями; нігті облазять і лишаються в ранах, які вона роздряпує; нарешті всі кінцівки її руйнуються в сукровиці, що їх роз'їдає.
— Яка-ж причина цієї руїни? — спитав адвокат.
— О! — сказав Біаншон, — причина в швидкому переродженні крови, вона розкладається з жахливою швидкістю. Я збираюсь усю увагу звернути на кров і вже дав її на аналізу; зараз зайду по наслідки роботи мого друга, професора Дюваля, славетного хеміка, і тоді вживу одного з тих розпачливих способів, що їх ми часом висуваємо проти смерти.
— Бачу в цьому перст божий! — сказала баронеса глибоко схвильованим голосом. — Хоч жінка ця мені такого зла заподіяла, що хвилинами безумства я накликала на її голову божественну справедливість, все-таки, боже мій! — я бажаю вам успіху, пане доктор!
У Гюло-сина заморочилась голова, він дивився то на матір, то на сестру, то на лікаря, боючись, щоб не догадалися про його думки. Він уважав себе за вбійника. А Гортензії бог здавався дуже справедливим. Вийшла Селестіна й попросила чоловіка, щоб пішов вкупі з нею.
— Якщо ви підете туди, пані, і ви, пане, то не підходьте на фут до ліжка, оце і уся пересторога. Не смійте ні ви, ні дружина ваша цілувати хворого! Тому й треба вам піти з дружиною, пане Гюло, щоб не дозволяти їй порушити цього наказу.
Аделіна з Гортензією, лишившись самі, пішли посидіти коло Лісбети. Ненависть Гортензії до Валерії була така шалена, що вона не могла стримати свого пориву.
— Кузино, мати і я відомщені!.. — скрикнула вона. — Ця отрутна істота сама себе вжалила, вона розкладається!
— Гортензіє, — сказала баронеса, — не християнка ти в цю хвилину. Ти повинна молитись, щоб бог надихнув каяття в цю нещасну.
— Що ви кажете? — скрикнула Бета, підводячись із стільця. — Це ви про Валерію?
— Атож, — відповіла Аделіна, — вона засуджена, вона вмирає з жахливої недуги, про яку й розказати страшно.
Зуби в кузини Бети зацокотіли, вона холодними потом облилася, і страшний дріж охопив її, в якому виявилась глибінь її жагучої приязни до Валерії.
— Піду туди, — сказала вона.
— Але-ж лікар заборонив тобі виходити!
— Дарма, піду! Як-же там, мабуть, бідному Кревелеві, бо він любить свою дружину…
— Він теж помирає, — обізвалась графиня Стейнбок. — Ах, усі наші вороги тепер у руках диявола…
— Бога!.. дитино моя…
Лісбета одяглася, взяла свою знакомиту кашемірову шаль, наділа чорний оксамитовий капот, узула чобітки і, не слухаючи уговорів Аделіни з Гортензією, подалася з хати, мов її сила якась деспотична гнала. Прийшовши на вулицю Барбе через кілька хвилин після подружжя Гюло, Лісбета застала там сімох лікарів, яких Біаншон прислав спостерігати цей виключний випадок і до яких він сам допіру приєднався. Лікарі ці, зібравшись у залі, сперечались про недугу — що-разу хто-небудь з них навідувався в кімнати то до Валерії, то до Кревеля й вертався з якимсь аргументом на підставі цього короткого спостереження.
Ці князі науки поділились між двома поважними поглядами. Один з них, єдиний представник своєї думки, стояв за отруєння й припускав особисту помсту, заперечуючи наявність недуги, описаної в Середні Віки. Троє инших добачали в цьому випадкові розклад лімфи та слизових кешень. Друга партія, до якої належав і Біаншон, твердили, що недугу спричинено переродженням крови, яку псував якийсь невідомий хвороботворчий початок. Біаншон приніс аналізу крови, що зробив професор Дюваль. Лікувальні заходи, хоч і безнадійні та цілком практичні, залежали від розв'язання цієї медичної проблеми.
Лісбета скам'яніла за три кроки від ліжка, де вмирала Валерія, побачивши вікарія з церкви св. Томи Аквінського в головах своєї приятельки, яку доглядала сестра-жалібниця. Релігія знаходила для порятунку душу в купі гниття, де з п'ятьох людських чуттів лишився тільки зір. Сестра-жалібниця, що тільки одна й згодилась доглядати Валерію, трималась на віддалі. Так католицька церква, ця божественна твердиня, завжди сповнена поривом до безмежної саможертви, напучувала духовно й фізично цю підлу, гниючу жінку, ущедряючи її безкінечно лагідністю та невичерпним милосердям.
Перелякані слуги відмовлялись заходити в кімнату до пана чи панії; вони думали тільки про себе й уважали, що господарів їхніх покарано справедливо. Сморід був такий, що не зважаючи на розчинені вікна та найміцніші пахощі, ніхто не міг довго пробути в кімнаті Валерії. Тільки Релігія там пильнувала. Чи-ж могла жінка з таким високим розумом, як Валерія, не подумати про те, який, власне, інтерес затримував коло неї цих двох представників Церкви? Тому мруча й слухала священикові слова. Каяття зрушувало цю зіпсуту душу тим глибше, чим більше нищила жеруща недуга її красу. Делікатна Валерія багато менше опиралась недузі, ніж Кревель, і мусіла померти першою, бо перша-ж таки й заслабла.
— Коли-б я не хвора була, то прийшла-б тебе доглядати, — сказала, нарешті, Лісбета, скинувшись поглядом із потьмарнілими очима своєї приятельки. — Я вже два чи три тижні не виходжу з кімнати, та коли довідалась від лікаря про твоє становище, то зразу прибігла.
— Бідна Лісбето! Ти ще любиш мене, бачу це, — сказала Валерія. — Слухай, мені лишилося вже тільки день або два думати, бо не можу я сказати жити. Ти бачиш це? У мене немає вже тіла, тільки купа болота… Мені не дозволяють подивитись у свічадо… Я маю те, що заробила. Ах, я хотіла-б, щоб на прощення здобутись, виправити все зло, що я вчинила.
— Ох, — сказала Лісбета, — коли ти кажеш так, то ти вже мертва!
— Не перешкоджайте жінці цій покаятись, залиште її при християнських думках, — сказав священик.
— Нічого немає! — в жахові сказала Лісбета. — Не пізнаю ні очей її, ні рота! І рисочки її не лишилось! А розум зів'яв! О! який страх!
— Ти не знаєш, — вела Валерія, — що значить смерть, що значить мимоволі думати про завтра свого останнього дня, про те, що мусиш знайти в труні — хробаків для тіла, але що для душі?.. Ах, Лісбето, я почуваю, що є инше життя!.. і бере мене такий жах, що я й муки свого гниючого тіла не помічаю!.. А я ще сама жартом казала Кревелеві, глузуючи з святої жінки, що помста божа прибирає вигляду всякого нещастя… Мов пророкувала!.. Не жартуй із священними речами, Лісбето! Якщо любиш мене, роби за мною, покайся!— Я! — сказала лотарингка. — Та я скрізь у природі бачила помсту, комахи гинуть, задовольняючи потребу помститись, коли на них нападають! А ці добродії, — казала вона, вказуючи на священика, — хіба не кажуть нам, що бог мститься і що помста його триває вічність!..
Священик лагідно глянув на Лісбету й сказав їй:
— Ви атеїстка, пані.
— Та глянь-же, яка я стала!.. — сказала їй Валерія.
— А звідки в тебе ця зараза? — спитала стара дівчина, тримаючись своєї селянської неймовірливости.
— Ох, я одержала від Анрі записку, яка не полишає мені жадного сумніву про мою долю… Він убив мене. Умирати в ту хвилину, коли я хотіла чесно жити, і вмирати, нагонячи на всіх жах… Лісбето, покинь усяку думку про помсту! Будь доброю до тієї родини, якій я в духівниці віддаю все, чим дозволяє мені розпоряджатись закон! Іди, серце моє, хоч тільки ти одна й прийшла до мене без огиди, благаю тебе, йди, покинь мене… у мене часу є вже тільки на те, щоб віддатися богові!..
— Вона маячить, — подумала Лісбета на порозі кімнати.
Наймогутніше з почуттів, яке ми знаємо — дружба між двома жінками, поступилось перед героїчною витривалістю церкви. Задихаючись від отрутних міязмів, Лісбета покинула кімнату. Лікарі, як побачила вона, ще й досі сперечались. Але Біаншонова думка брала гору, й змагалися вже тільки про те, як саме проробити спробу…
— У всякому разі, це буде чудове пороття, — казав один з опонентів, — і в нас буде два трупи для порівнянь.
Лісбета посунула за Біаншоном, що підійшов до ліжка хворої, так ніби й не помічав смороду, що від неї ширився.
— Пані, — сказав він, — зараз спробуємо на вас один міцний середник, який може вас урятувати…— Якщо ви врятуєте мене, — сказала вона, — то чи вернеться моя краса?
— Може! — сказав учений лікар.
— Знаємо ваше „може“! — сказала Валерія. — Буду я, як ті жінки, що на пожарищі попеклися! Залиште мене цілком церкві! Я можу сподобатись тепер тільки богові! Хочу спробувати помиритися з ним, це буде моє останнє кокетство! Атож, мені треба підчепити господа бога!
— Оце останнє слово моєї бідної Валерії, пізнаю її, — мовила, плачучи, Лісбета.
Лотарингка визнала за обов'язок навідатись і до Кревелевої кімнати, де застала Вікторена з дружиною, що сиділи за три фути від ліжка заджумленого.
— Лісбето, — сказав він, — від мене ховають, в якому стані моя дружина, ти зараз бачила її, як вона ся має?
— Їй краще, вона думає, що одужує! — відповіла Лісбета, дозволяючи собі цей жарт, щоб заспокоїти Кревеля.
— Ну й добре, — обізвався мер, — бо я боявся, що вона через мене захворіла… Комі-вояжерство в парфюмерії дурно не минає. Я сам собі дорікаю. Якщо я втрачу її, то що з мене буде! Слово чести, діти мої, я божествлю її.
Кревель спробував стати в позицію, підхопившись на ліжкові.
— Ох, тату, — сказала Селестіна, — коли-б ви одужали, я-б прийняла свою мачуху, обітницю даю!
— Бідна Селестіно! — відказав Кревель. — Іди поцілуй мене!..
Вікторен затримав дружину, що рванулася з місця.
— Ви не знаєте, пане, — лагідно сказав адвокат, — що недуга ваша заразна…
— Це правда, — відповів Кревель, — лікарі радіють, що знайшли на мені не знати яку середньовічну джуму, яка ніби пропала була і яку вони по факультетах з барабанним боєм проводжали… Комедія та й годі!— Тату, — сказала Селестіна, — будьте мужні, і ви переможете цю недугу.
— Будьте спокійні, діти мої, смерть отак зразу не вхопить паризького мера! — сказав він із комічним спокоєм. — А втім, коли моя округа така нещасна, що в неї відбереться людину, яку вона двічі вшанувала обранням (а що, бачите, як легко я висловлююсь!)… ну, так я зумію зібратися в дорогу. Я старий комі-вояжер, звик до від'їздів. Ах, діти мої, дух у мене міцний.
— Тату, пообіцяйте мені, що допустите до свого ліжка представника церкви.
— Ніколи, — відповів Кревель. — Що поробиш, я вигодувався молоком революції, у мене немає розуму барона Гольбаха, зате є його душевна сила. Тепер я більше, ніж будь-коли, належу добі Регенства, сірих мушкетерів, абата Дю-Буа та маршала Рішельє, чорт бери! Бідна дружина оце зараз присилала до мене людину в сутані — до мене, прихильника Беранже, друга Лізети, дитини Вольтера та Русо… Лікар спитав у мене, щоб перевірити мене, щоб дізнатись, чи дуже мене хвороба скрутила: „Ви бачились з паном абатом?“ Ну, так я зробив, як великий Монтеск'є. Атож, глянув на лікаря отак-о, — мовив він, повертаючись у профіль, як на своєму портреті і владно простягаючи руку, — і сказав:
… Цей раб прийшов,
Показав свій ордер і нічого не дістав.
Свій ордер — це гарний каламбур[1], який показує, що й на смертному ліжкові пан президент Монтеск'є не втратив сили свого генія, бо-ж присилали до нього єзуїта!.. Люблю цей пасаж… неможна сказати — з життя його, але з смерти. Ах, пасаж! знову каламбур! Пасаж Монтеск'є.
Гюло-син сумно дивився на тестя й питав сам себе, чи дурість та пиха не дорівнюються, бува, силою до справжньої величи душі? Причини, що рухають пружинами душі, нічого спільного, здається, не мають із своїми наслідками. Чи може й видатний злочинець виявляє ту силу, якою пишався Шансене по дорозі на страту?
Наприкінці тижня пані Кревель поховано після нечуваних мук, а ще через два дні й Кревель пішов за своєю дружиною. Отже, чинність шлюбного контракту скасовано, і Кревель став спадкоємцем Валерії.
Другого-ж дня після похорону адвокат знову побачив старого ченця і прийняв його, не перечучи. Чернець мовчки простяг руку, і добродій Гюло, теж мовчки, дав йому вісімдесят банкових білетів по тисячі франків, узятих із грошей, що їх знайдено в Кревелевому столі. Пані Гюло-молода взяла в спадок маєток Пресль і тридцять тисяч франків ренти. Пані Кревель відписала триста тисяч франків баронові Гюло. Золотушний Венцеслав мав одержати в день свого повноліття готеля Кревелів та двадцять чотири тисячі франків ренти.
——————
- ↑ Ордер — припис, наказ, але так само: чернечий орден.