Кузина Бета/XXXVIII
| ◀ XXXVII | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XXXVIII. Поворот блудного батька |
|
Серед численних і величних товариств, заснованих у Парижі заходами католицького добродійства, є така установа, закладена від пані Ля-Шантері, яка має на меті вінчати — цивільно й церковно — простолюдів, що живуть на віру. Законодавці, що вельми цікавляться прибутками від регістрації шлюбів, орудуща буржуазія, якій не байдуже до гонорарів нотаріяту, так ніби й не знають, що три чверті простолюдів не спроможні платити п'ятнадцять франків за шлюбний контракт. З цього погляду нотарство стоїть нижче проти паризького адвокатства. Паризькі адвокати, хоч їх і лають, організовують незаможнім безплатне провадження процесів, а от нотарі ще й досі не зважились задурно складати бідакам шлюбні контракти. Що-ж до держави, то тут треба було-б зрушити всю урядову машину, щоб добитися якоїсь поступки в цій галузі. Регістраційна управа глуха й німа. Церква теж стягає з шлюбу податок. Французька церква надзвичайно беруща; вона провадить у божому домі ганебний торг лавками та стільцями, який обурює чужинців, хоч їй і не слід було-б забувати про гнів спасителя, що вигнав купців із храму. Коли церква неохоче відмовляється своїх прав, то треба думати, що права ці, так звані права на майно, становлять тепер одно з джерел її існування, і тоді огріх церкви стає огріхом держави. Збіговисько цих обставин у той час, коли за турботами про негрів та дрібних злочинців нема коли клопотатись стражданнями чесних людей, призводить до того, що багацько чесних родин лишається в співжитті, не маючи тридцяти франків, останньої ціни, за яку нотаріят, регістратура, мерія та церква можуть поєднати двох парижан. Установа пані Ля-Шантері, в якої завдання повертати бідні родини на путь релігії та законности, розшукує ці пари, що їх знайти для неї тим легше, бо раніш, як перевірити їх громадянський стан, вона допомагає їм, як незаможнім.
Коли баронеса Гюло зовсім одужала, вона знову взялася до своєї роботи. Саме тоді шановна пані Ля-Шантері приїхала до Аделіни з проханням прилучити взаконення вільних шлюбів до тих добрих діл, у яких вона була за посередницю.
Одна з перших спроб баронесених у цій галузі відбулася в лиховісному кварталі, що звався тоді „Малою Польщею“ і замкнутий був між вулицями Роше, Пепіньєр та Міроменіль. Це ніби відділ передмістя Сен-Марсо. Щоб змалювати цей квартал, досить буде сказати, що власники де-яких будинків, де живуть безробітні робітники, небезпечні рубаки та злидарі, що займаються страшними ділами, не зважуються правити комірне й не знаходять приставів, що-б згодились вигонити неспроможних пожильців. Спекуляція, що заходжується тепер змінити вигляд цього паризького закутку й забудувати той пустир, що відділяє Амстердамську вулицю від вулиці Фобур-де-Руль, перемінить, певно, й тутешню людність, бо каменярський заступ у Парижі має куди більшу цивілізаторську вагу, ніж це звичайно думають! Будуючи гарні й елегантні будинки з швайцарами, облямовуючи їх пішоходами й опоряджаючи крамницями, Спекуляція за допомогою високих цін на помешкання усуває лодарів, бездомні родини та лихих пожильців. Таким робом квартали звільняються від зловісної людности та від комірок, де поліція зазирає тільки тоді, коли цього вимагає правосуддя.В червні 1844 року площа Лябард та її околиці виглядали ще дуже непевно. Елегантний пішоходець, який з вулиці Пепіньєр випадково заходив у ці жахливі вулиці, з великим дивом бачив тут аристократію поруч найгіршої богеми. В цих кварталах, де буяє безпросвітня бідність та несвітські злидні, процвітають останні повірені, яких ще можна побачити в Парижі. Там, де ви бачите напис: „Повірений“ великими косими літерами на білому папері, приліпленому до шибки десь на антресолях чи на брудному першому поверху, — там можете сміливо припустити, що квартал має в собі багацько неосвічених людей, отже нещасних, порочних та злочинних. Неуцтво — мати всіх злочинів. Злочин — це, передусім, нерозвиненість розуму.
Отож, поки баронеса нездужала, в цьому кварталі, що для нього вона була другим провидінням, з'явився один повірений, що оселився в Сонячному пасажі, якого назва належить до притаманних парижанам суперечностей, бо пасаж цей темнісінький. Цей повірений, якого мали за німця, звався Відером і жив з молодою дівчиною, яку він так ревнував, що дозволяв їй бувати тільки в родині чесних пічників на вулиці Сен-Лазар, італійців, як і всі пічники, але давніх паризьких мешканців. Цих пічників баронеса Гюло, як представниця панії Ля-Шантері, врятувала від неминучої руїни, що довела-б їх до злиднів. За кілька місяців добробут заступив злидні, і релігія ввійшла в серця, що колись проклинали провидіння з властивим італійським пічникам завзяттям. Отож, баронеса провідала цю родину одною з перших. Її вельми порадувало те, що вона побачила в будинкові на вулиці Сен-Лазар, коло вулиці Роше, де ці славні люди жили. Над коморами та майстернею, тепер добре встаткованою, де кишіли учні та робітники, все італійці з Домодосольскої долини, родина займала невеличке помешкання, що його праця сповнила достатком. Баронесу так зустріли, мов-би це божа мати з неба зійшла. Оглянувши все за чверть години, Аделіна мусіла чекати господаря, щоб довідатись, як справи йдуть, і взялася тимчасом до свого святого шпигунства, розпитуючи про нещасних, яких могла знати пічникова родина.
— Ох, добродійко, ви й грішника з пекла вирятуєте, — сказала італійка, — а ось тут поблизу є дівчина, яку треба вивести з погибели.
— Ви її добре знаєте? — спитала баронеса.
— Це внучка колишнього хазяїна мого чоловіка, який прийшов до Франції підчас революції, 1798 року, і звали його Жудічі. За Наполеона дядько Жудічі був одним з найкращих пічників у Парижі, помер він 1819 року, залишивши синові своєму добрий достаток. Але син Жудічі все провів з лихими жінками, а врешті поженився з одною, найхитрішою з них, що породила йому цю бідну дівчинку, якій оце п'ятнадцятий минув.
— Що-ж із нею сталося? — сказала баронеса, яку глибоко вразила подібність вдачі цього Жудічі та її чоловіка.
— Так оця дівчинка, пані — Атала її звати — покинула своїх батьків і оселилася тут із старим німцем, якому найменше буде років з вісімдесят; звати його Відер, і він провадить усі справи людям, що ні читати, ні писати не вміють. Якби-ж цей старий розпусник, який, кажуть, купив малу в матери за півтори тисячі франків, якби він хоч одружився з дівчиною, бо, мабуть, жити йому недовго, а люди брешуть, що в нього кілька тисяч франків ренти є, тоді, кажу, бідна дитина — воно як янгол! — лиха не зазнала-б, а тим паче злиднів, що й до розпусти її доведуть.
— Спасибі вам, що навернули мене на добре діло, — сказала Аделіна, — але діяти треба обережно. Хто такий цей дід?
— Ох, пані, це людина гарна, дівчина з ним щаслива, і розуму йому не бракує; бо, чи бачите, він перебрався з кварталу, де Жудічі живуть, мабуть для того, щоб визволити дитину з пазурів її матери. Мати ревнувала дочку, і мабуть мріяла пожиток мати з її краси, зробити з дитини гулящу!.. Атала згадала про нас, порадила своєму панові оселитися коло нашого дому; а старий побачив, хто ми такі, і дозволяє їй приходити до нас; але поженіть їх, пані, ви зробите гідне для вас діло… Дівчина, коли повінчається, буде вільна, цим вона від матери визволиться, а мати стежить за нею і хоче за-для прибутку віддати її в театр або привчити до жахливого діла, на яке вона її штовхнула.
— Чому-ж старий не пожениться з нею?..
— Потреби не було, — сказала італійка, — і хоч старий Відер людина не зовсім лиха, а проте, я думаю, він хитренький і хоче малу в руках держати, а жонатим, еге! — боїться, бідолаха, того, що в усіх старих на лобі виростає…
— А можете ви послати по дівчину? — сказала баронеса, — я побачила-б її тут і знала-б, чи є який спосіб…
Дружина пічникова кивнула старшій дочці, і та зразу-ж подалася. Хвилин через десять дочка привела за руку дівчину п'ятнадцяти з половиною років, цілком італійської краси.
Панна Жудічі дістала з батьківською кров'ю ту жовтаву шкіру, що ввечері, при світлі робиться блискуче білою, великі очі східньої форми та блиску, густі вигнуті брови, що нагадували чорні пір'їни, чорне, як смола, волосся й ту властиву ломбардським уродженцям величність, що через неї чужинцеві, коли він гуляє в неділю міланськими вулицями, дочки воротарів здаються королівнами. Довідавшись від пічниківни про візиту важливої пані, про яку вона чувала, Атала хапцем наділа гарну шовкову сукню, чобітки й елегантну мантілію. Чепець у стрічки вишневого кольору побільшував вражіння від голови. Дівчинка ця стояла в позі наївної цікавости й роздивлялась скоса на баронесу, що дуже здивувала її своїм нервовим дрожем. Баронеса глибоко зідхнула, побачивши цей шедевр жіночої вроди в болоті проституції й заприсяглася навернути її до Чесноти.
— Як тебе звати, дитино?
— Атала, пані.
— Читати й писати вмієш?..
— Ні, пані; та це дарма, бо-ж пан уміє…
— Чи водили тебе батьки до церкви? Чи ти причащалася вже? Чи знаєш катехізис?
— Тато, пані, хотів мене навчити того, що ви кажете, але мама не дала…
— Мати!.. — скрикнула баронеса. — Так мати твоя дуже лиха?..
— Вона завжди била мене! Не знаю чому, але батько з матір'ю весь час про мене сперечались…
— І про бога ніколи з тобою не говорили?.. — скрикнула баронеса.
Дитина здивовано розплющила очі.
— Ах, мама з татом часто в бога лаялись!.. — сказала вона з чарівною наївністю.
— Хіба ти церков ніколи не бачила? Чи на думку тобі не спадало зайти до церкви?
— Церкви?.. Ах, собор божої матери, Пантеон — я бачила це здалеку, коли тато водив мене в Париж, та це не часто траплялось. А в передмісті церкви немає.
— В якому передмісті ви жили?
— В передмісті…
— Якому передмісті?
— Та на вулиці Шарон, пані…
Мешканці передмістя Сент-Антуан ніколи не називають цей славетний квартал инакше, як передмістям. Це для них передмістя з ласки божої, зверхнє передмістя, і навіть фабриканти розуміють під цим словом спеціяльно передмістя Сент-Антун.
— Тобі ніколи не казали, що добре, що зле?
— Мама била мене, коли я робила не по її волі…
— А хіба ти не знала, що лихе діло робиш, коли кидаєш батьків і йдеш жити з старим?Атала Жудічі згорда глянула на баронесу й нічого їй не відповіла.
— Це зовсім дикунка!.. — сказала сама собі Аделіна.
— Ох, пані, таких багато в передмісті! — сказала пічникова дружина.
— Але-ж вона нічого не знає, навіть що таке зло, боже мій! Чого ти мені не відповідаєш?.. — спитала баронеса й хотіла взяти Аталу за руку.
Атала гнівно оступилась.
— Божевільна ви! — сказала вона. — Батьки мої вже тиждень без хліба сиділи! Мати хотіла зробити з мене щось дуже погане, бо батько бив її і злодійкою взивав! Тоді-от пан Відер сплатив усі борги батьків і дав їм грошей… ох! повну торбинку!.. І забрав мене, а що вже батько плакав… Та нам треба було розлучитись!.. Ну, так хіба це зло? — спитала вона.
— А пана Відера ви дуже любите?..
— Чи люблю його?.. — сказала вона. — Авже-ж що так, пані! Він що-вечора так цікаво мені розповідає!.. І подарував мені гарні сукні, білизну, шаль. Та я в шатах ходжу, мов та принцеса, і дерев'яних черевиків уже не ношу! За два місяці я вже забула, що значить голодувати. Картоплі навіть не їм! Він приносить мені цукерки, мигдаль! А як смачно — шоколада з мигдалем!.. За торбинку шоколади я роблю все, що йому хочеться! До того-ж татко Відер дуже добрий, він такий ласкавий, так піклується про мене, що й матері до речи було-б… Найняв стару покоївку, щоб доглядала мене, бо не хоче, щоб я руки в кухні каляла. Останній місяць він не погано заробляє і що-вечора мені три франки приносить… а я їх у карнавку кидаю! Тільки от не хоче, щоб я з дому виходила, хіба-що сюди… Що вже за гарна людина! Тому й мені треба робити те, що він хоче… Кицею мене називає! А мати звала мене тільки падлюкою або наволоччю, злодійкою, гробаком! Всього й не згадаєш!— Ну, а чого тобі не поженитися з дядьком Відером, дитино моя?..
— Та це вже було, пані! — сказала дівчина, дивлячись на баронесу згорда, не червоніючи, з чистим чолом і спокійними очима. — Він сказав мені тоді, що я його жіночка, але як-же гидко бути жінкою в чоловіка!.. Ох, коли-б не мигдаль!..
— Боже мій! — мовила тихенько баронеса. — Яке страхіття могло скористуватися такою цілковитою й святою безневинністю? Коли напутити цю дитину на добрий шлях, то багато гріхів проститься! Я хоч знала, що роблю! — подумала вона, згадуючи свою пригоду з Кревелем. — А вона-ж нічого не знає.
— Чи не знаєте ви пана Саманона?.. — лукаво спитала маленька Атала.
— Ні, дитино моя; а чому ти про це питаєш?
— Справді? — сказало безневинне створіння.
— Нічого не бійся від пані, Атало!.. — сказала пічникова. — Це янгол!
— Бо мій Котусь боїться, щоб цей Саманон не знайшов його, він ховається… а мені дуже хочеться, щоб він вільний був…
— Чому?..
— Ото ще! Тоді він повіз-би мене в Бобіно! А може й до Амбіґю!
— Яке чарівне створіння! — сказала баронеса, цілуючи дівчинку.
— А ви багата?.. — спитала Атала, бавлячись баронесиними чохлами.
— Так і ні, — відповіла баронеса. — Я багата для добрих дівчаток, як оце ти, коли вони хочуть навчитися в священика християнських обов'язків та йти доброю дорогою.
— Якою дорогою? — сказала Атала. — В мене ноги міцні.
— Дорогою чесноти!
Атала глянула на баронесу хитро й глузливо,
— Подивись на господиню, хіба вона не стала щасливою, коли ввійшла в лоно церкви?.. — сказала баронеса, показуючи на пічникову. — А ти зійшлася, мов тварина яка.
— Я! — відказала Атала. — Та коли ви дасте мені те, що дядько Відер дає, то я залюбки замужем не житиму. Це-ж нудьга! Ви це знаєте?..
— Коли вже ти зійшлася з чоловіком, — сказала баронеса, — то мусиш бути вірною йому задля чесноти.
— Аж до його смерти?.. — хитро спитала Атала. — То мені вже недовго чекати. Якби ви знали, як дядько Відер кашляє й хрипить! Хе, хе, — передражнила вона старого.
— За-для чесноти, за-для морали, — вела баронеса, — треба, щоб церква, яка заступає бога, та мерія, що заступає закон, освятили ваш шлюб. Поглянь на господиню, вона-ж законно одружилася…
— А хіба тоді цікавіше? — спитала дитина.
— Ти будеш тоді щасливіша, — сказала баронеса, — бо ніхто не дорікатиме тобі цим шлюбом! Богові ти будеш угодна! Спитай у господині, чи одружилася-б вона без церковного благословення?
Атала глянула на пічникову.
— Чим-же їй краще від мене? — спитала вона. — Я вродливіша за неї.
— Так, але я чесна жінка, а тебе кожен може лихим словом назвати…
— Хіба-ж буде бог допомагати тобі, коли ти під ноги топчеш божеські й людські закони? — сказала баронеса. — Чи знаєш ти, що в бога є рай для тих, хто йде за приписами його церкви?
— А що в тому раї є? Вистави є? — сказала Атала.
— О, рай, — сказала баронеса, — це всі втіхи, які ти можеш собі уявити. В ньому повно білокрилих янголів. Там бачуть бога в його славі, прилучаються до його могутности й щастя зазнають повсякчас і на віки вічні!..
Атала Жудічі слухала слова баронесини, мов музику, і Аделіна, почуваючи, що зрозуміти її дівчина нездатна, надумала иншим шляхом піти й звернутися до старого.
— Іди до дому, дитино, я теж піду поговорити з тим паном Відером. Він француз?
— Він ельзасець, пані, але буде багатий, не думайте! Якби ви сплатили за нього борг тому підлому Саманону, то він-би вам гроші віддав, бо через кілька місяців, каже, матиме шість тисяч франків ренти, і ми поїдемо тоді жити на село, далеко звідци, у Вогези…
Слово „Вогези“ навіяло на баронесу глибокої задумливости. Вона бачила своє село! Від цих сумовитих мрій баронесу розбудив пічник, що вклонявся їй, збираючись розповісти про свій добробут.
— Через рік, пані, я зможу повернути вам гроші, що ви позичили мені, бо це божі гроші, гроші бідаків та нещасних! Якщо забагатію я, тоді братимете з мого гамана, я подам иншим вашими руками ту допомогу, що ви мені принесли.
— Я прошу у вас зараз не грошей, — сказала баронеса, — а вашої допомоги в доброму ділі. Зараз я бачила маленьку Жудічі, що живе з якимсь старим, і хочу поженити їх церковно, законно.
— А, дядько Відер! Дуже славна й гідна людина, добрий порадник. Бідний дід уже й друзів собі придбав у кварталі за два місяці, відколи прийшов сюди. Він мені всі рахунки впорядковує. Це, мабуть, геройський полковник, який добре імператорові послужив!.. А як він Наполеона любить! Ордени має, тільки не носить ніколи. Він чекає, коли справи його покращають, бо в нього борги є, бідолаха!.. здається навіть, він ховається, приставів боїться…
— Скажіть, що я сплачу його борги, якщо він згодиться одружитися з малою…
— О, це швидко зробимо! Стривайте, пані, ходім-но туди… це близенько, в Сонячному пасажі.
Баронеса з пічником пішли до Сонячного пасажу.
— Сюдою, пані, — сказав пічник, показуючи на вулицю Пепіньєр.Сонячний пасаж справді починається з вулиці Пепіньєр, а виходить на вулицю Роше. Посеред цього недавно збудованого пасажу, де крамнички наймаються дуже задешево, баронеса побачила на шибці, завішеній зеленою тафтою, перепоною для нескромних поглядів перехожих: „Повірений“, а на дверях: „Контора. Тут складають прохання, впорядковують рахунки, то-що. Сумлінно й швидко“.
В середині обстава нагадувала подорожні контори, де пасажири паризькі чекають зупинки омнібусів. Внутрішні сходи вели, певно, в помешкання на антресолях, де світло проходило з веранди, що належала до крамниці. Баронеса побачила почорнілий дерев'яний стіл, справи й лихе крісло, з оказії куплене. Кашкет і дротяний абажур із зеленої тафти свідчили чи то за бажання заличкуватись, чи то за кволість очей, цілком зрозумілу в старого.
— Він нагорі, — сказав пічник, — зараз піду покличу його.
Баронеса спустила свій вуаль і сіла. Дерев'яні сходи зарипіли під важкою ходою, і баронеса проти волі скрикнула, побачивши свого чоловіка, барона Гюло в сірій плетеній куртці, в старих штанях із сірого мельтону та пантофлях.
— Що ви маєте, пані? — чемно сказав Гюло.
Аделіна підвелася, обняла Гюло й сказала йому, задихаючись від хвилювання:
— Нарешті я знайшла тебе!..
— Аделіна!.. — спантеличено скрикнув барон, зачиняючи двері з крамниці. — Жозефе! — крикнув він пічникові. — Вийдіть собі коридором.
— Друже мій, — сказала вона, забуваючи все в радісному пориві, — ти можеш вернутися в лоно родини, ми багаті! Син твій має сто шістдесят тисяч франків ренти! Пенсія твоя вільна, ти маєш п'ятнадцять тисяч франків залеглости, які видадуть тобі, тільки-но покажеш свою посвідку! Валерія померла й відписала тобі триста тисяч франків. Ім'я твоє забули, ти можеш вернутись на люди й зразу знайдеш у сина ціле багатство. Ходімо, щастя наше буде цілковите. Ось незабаром уже три роки, як я шукаю тебе, і така певна була, що знайду, що й кімнату для тебе наготовила. Ох, іди звідци, іди з жахливого становища, в яке ти потрапив!
— Мені й самому хочеться, — сказав приголомшений барон, — але чи можна буде мені й малу забрати?
— Гекторе, відмовся від неї! Зроби це для своєї Аделіни, яка ніколи не просила в тебе жадної жертви! Обіцяю тобі дати дівчині посаг, добре одружити її, віддати її в науку. Хай хоч одна з тих, що щастя тобі давали, й сама буде щаслива, і не вкидайся більше ні в порок, ні в болото!
— Так це ти хотіла мене поженити?.. — спитав, посміхаючись, барон. — Зажди хвилинку, — сказав він, — піду нагору вдягнутись, там у скрині в мене є пристойна одежа…
Лишившись на самоті, баронеса знову оглянула жахливу крамницю й залилася слізьми: „Він жив тут, думала вона, а ми розкошували!.. Бідний, як-же покарано його, бо-ж він був сущою елегантністю!“ Пічник прийшов прощатися з своєю добродійкою, і баронеса сказала йому гукнути карету. Коли пічник вернувся, баронеса попросила його, щоб притулив у себе маленьку Аталу й забрав її зразу-ж.
— Ви скажіть їй, — додала вона, — що вона, коли слухатиметься пана кюре з святої Маделени, то одержить від мене в день свого першого причастя тридцять тисяч франків у посаг, і чоловіка гарного я їй дам, якогось доброго молодця!
— Мого старшого сина! Йому двадцять два роки, а за дівчиною він дух ронить!
В цю хвилину ввійшов барон, очі в нього були вогкі.
— Через тебе мушу розлучитись, — шепнув він дружині, — з єдиною істотою, що своєю любов'ю до мене нагадувала твою любов! Дівчина слізьми розливається, я не можу її так покинути…— Не турбуйся Гекторе! Вона житиме в чесній родині, і за її звичаї я відповідаю.
— Ах, тоді я можу їхати, — сказав барон, ідучи з дружиною до екіпажу.
Гектор, знову ставши бароном д'Ерві, надів сині сукняні штани й сурдута, білий жилет, чорну краватку й рукавиці. Коли баронеса сіла в глибу карети, Атала втиснулась до неї, як змійка.
— Ох, пані, — сказала вона, — дозвольте мені поїхати з вами… Я буду любенька, слух'яна, я робитиму все, що ви схочете, тільки не розлучайте мене з дядьком Відером, добродієм моїм, який такі гарні подарунки робив мені. Мене битимуть…
— Слухай, Атало, — сказав барон, — ця дама мені дружина, нам треба розлучитись…
— Вона! Отака стара, — відповіла безневинна, — ще й тремтить, як той лист! Ох, а голова!
І вона глузливо передражнила баронесин дріж. Пічник, що вибіг за Жудічі, підійшов до дверців карети.
— Заберіть її! — сказала баронеса.
Пічник узяв Аталу на руки й поніс її силою.
— Спасибі за цю жертву, друже! — сказала Аделіна, взявши барона за руку й стиснувши її в нестямній радості. — Як-же ти змінився! Як ти, мабуть, страждав! Яка несподіванка буде для твоєї дочки, для сина!
Аделіна говорила так, як говорять коханці, побачившись після довгої розлуки — про все заразом. Через десять хвилин барон з дружиною приїхали на вулицю Луї Великого, де Аделіна застала такого листа:
„Пані баронесо!
„Пан барон д'Ерві жив місяць на вулиці Шарон під ім'ям Торека, анаграма Гектора. Тепер він у Сонячному пасажі під ім'ям Відера. Називається ельзасцем, складає прохання й живе з молодою дівчиною, яку звати Атала Жудічі. Будьте обережні, пані, бо барона пильно шукають не знати в якій справі.„Артистка додержала слова й як завжди лишається,
„Вашою покірною слугою
„Ж. М. “
Поворот баронів викликав радісне піднесення, яке й самого барона захопило. Він забув маленьку Аталу, бо надмірні пристрасті довели його чуття до нестійкости, властивої дитячому вікові. Але зміна, що сталася в баронові, турбувала родинне щастя. Покинув він своїх дітей ще міцним, а вернувся зовсім столітнім дідом, розбитим, згорбленим, змарнілим на обличчі. Розкішний обід, що Селестіна впорядила, нагадав старому співаччині обіди, і він був приголомшений пишнотою своєї родини.
— Ви святкуєте поворот блудного батька! — шепнув він Аделіні.
— Цить!.. Усе забуто, — відповіла вона.
— А Лісбета? — спитав барон, не побачивши старої дівчини.
— Ох! — відповіла Гортензія, — вона вже з ліжка не встає, і незабаром ми мусимо, на жаль, втратити її. Вона сподівається побачити тебе по обіді.
Другого дня вдосвіта слуга повідомив Гюло-сина, що всю його маєтність оточено салдатами муніципальної гвардії. Судовики шукали барона Гюло. Торговельний пристав, якого провела швайцарка, подав адвокатові формальний присуд і запитав, чи не хоче він заплатити за батька. Справа йшла про векселі на десять тисяч франків, видані одному лихвареві, Самонону, під які барон д'Ерві одержав, мабуть, дві-три тисячі франків. Гюло-син попросив торговельного пристава відпустити своїх людей і заплатив. „Чи-ж на цьому кінець?“ стурбовано подумав він.
Лісбета, яка й так уже страждала від щастя, що сяяло над родиною, не змогла пережити цієї щасливої події. Їй так погіршало, що, за присудом Біаншона, вона мусіла через тиждень умерти, переможена в кінці довгої боротьби, де здобувала так багато перемог. Вона затаїла таємницю своєї ненависти в страшному конанні від сухот. Та вона зазнала ще величезного задоволення, коли Аделіна, Гортензія, Гюло, Вікторен, Стейнбок, Селестіна й усі діти зібрались в сльозах коло її ліжка й жалували за нею, як за янголом родини. Барон Гюло, перейшовши на поживний режим, якого йому вже ось три роки бракувало, зріс на силах і майже відновив свій попередній вигляд. Це поліпшення ущасливило Аделіну до такої міри, аж і нервовий дріж її зменшився. „Вона кінчить у щасті!“ подумала Лісбета напередодні смерти, коли побачила, з якою пошаною ставиться барон до дружини, що про її муки розповіли йому Гортензія та Вікторен. Це почуття пришвидшило смерть кузини Бети, і вся родина в сльозах провела її труну.
Барон та баронеса Гюло, дійшовши тепер літ абсолютного спокою, віддали графу й графині Стейнбок чудове помешкання першого поверху, а сами оселились на другому. Барон заходами свого сина на початку 1845 року дістав посаду на залізниці з платнею шість тисяч франків, а це разом з шістьма тисячами франків пенсії та грошима, одержаними в спадок від пані Кревель, становило йому вісімдесят тисяч франків ренти. Вікторен, не вагаючись, поклав на сестрине ім'я двісті тисяч франків, одержані від принца Вісембурзького, бо Гортензія підчас трьохрічної сварки виділилась майном від свого чоловіка й тепер мала, отже, дванадцять тисяч франків пенсії. Венцеслав, зробившись чоловіком багатої жінки, не зраджував уже її, але байдикував, не маючи сили взятись до праці, хоч-би й дрібної. Знову ставши митцем in partibus, він мав великий успіх по салонах, і багато-хто з аматорів звертався до нього по раду; нарешті, взявся до критики, як і всі невдахи, що не справдили покладених на них надій. Отже, кожна з цих родин користувалась власним достатком, але жили всі вкупі. Навчена гірким лихом, баронеса всі справи здала на сина, а барона обмежила самого платнею, сподіваючись, що мізерність цього прибутку не дозволить йому повторювати колишніх помилок. Але, на превелике диво, що на нього ні мати, ні син не сподівались, барон, здавалось, відмовився прекрасної стати. Його сумирність, яку з'ясовували природніми причинами, кінець-кінцем так заспокоїла родину, що всі почали вже щиро тішитись властивою ласкавістю та чарівними прикметами барона д'Ерві. Сповнений пошани до дружини й дітей, він ходив з ними в театр і в світ, де знову почав бувати, і своїм вишуканим поводженням прикрашав синів салон. Словом, блудний батько, повернувшись, давав родині як найглибше задоволення. Це був приємний старий, геть підтоптаний, але розумний, що в нього від хиб лишилось тільки те, що могло обернути їх у громадську чесноту. Родина вступила в смугу цілковитої безпечности. Діти з баронесою підносили до хмар батька родини, забуваючи про смерть двох дядьків. В житті-ж не обійдешся без великих утрат!
Пані Вікторен, що завдяки лекціям Лісбетиним з великим хистом провадила господарство величезного дому, мусіла була взяти кухаря. До кухаря й помивачки треба було. Помивачки тепер жінки гонористі, тільки за те й дбають вони, щоб куховарські таємниці опанувати, а потім сами в куховарки виходять, тільки-но навчаться заварювати соси. Тому помивачок дуже часто міняють. На початку грудня 1845 року Селестіна взяла за помивачку гладку норманку з Ізіньї, присадкувату, з дебелими червоними руками та червоним обличчям, дурним, як привітальний твір, яка від сили зважилась розлучитися з класичним бавовняним чепцем, який носять дівчата в Нижній Нормандії. Корсаж цієї дівчини, обдарованої тілистістю годувальниці, ось-ось, здавалось, мав тріснути. Її червонясте обличчя було мов-би з каменю витесане, так-бо міцно окреслювались його жовті контури. Певна річ, ніхто в домі не звернув жадної уваги на появу цієї дівчини, Аґати на ім'я, типової козир-дівки з тих, що їх провінція що-дня жене до Парижа. Аґата спробувала спокусити кухаря, але невдало — через грубість своєї мови, бо вона прислужувала колись візникам у пригородній коршмі, і замість перемогти майстра та добитись від нього підступу до великого кухенного мистецтва, вона заробила його зневагу. Кухар лицявся до Луїзи, покоївки графині Стейнбок. Тому нормандка, почуваючи себе в кривді, почала нарікати на свою долю, її завжди кудись посилали з якогось приводу, коли майстер докінчував страву яку або сос. „Справді, не щастить мені, казала вона, наймусь-но я де-инде.“ Проте, вона лишалась, хоч їй уже двічі пропонували відійти.
Якось уночі Аделіна, прокинувшись від чудного шелесту, не знайшла Гектора в ліжкові, що стояло близько неї, бо спали вони нарізно, як і годиться старим. Вона чекала з годину, але барон не вернувся. Пройнявшись жахом, гадаючи про трагічну катастрофу, про апоплексію, вона пішла передусім на горішній поверх, до мансард, де спала прислуга, і там Аґатина кімната притягла її увагу ясним світлом, що проходило крізь непричинені двері, а також шепотом двох голосів. Вона злякано спинилась, пізнавши голос барона, який, спокусившись на Аґатині розкоші, до того дійшов під впливом навмисного опору цієї жахливої нечупари, що промовив оці огидні слова: „Дружині моїй недовго вже жити, і якщо хочеш, то ти можеш бути баронесою.“ Аделіна скрикнула, впустила свічника й утекла.
Через три дні баронеса, напередодні запричастившись, уже конала, а круг ліжка її в сльозах стояла вся родина. За хвилину до скону вона взяла чоловіка за руку, стиснула її і шепнула йому на вухо: „Друже мій, я можу ще дати тобі тільки своє життя: через хвилину ти будеш вільний і матимеш змогу зробити ще одну баронесу Гюло.“І всі побачили — а де трапляється, мабуть, рідко, — що на очах у мертвої виступили сльози. Скаженство Пороку перемогло терплячість Янгола, що на порозі вічности прохопився єдиним словом докору, яке чули від неї за все життя.
Барон Гюло покинув Париж через три дні після похорону своєї дружини. Згодом одинадцять місяців Вікторен від людей довідався про весілля свого батька з панною Аґатою Пікетар, що відбулося в Ізіньї першого лютого тисяча вісімсот сорок шостого року.
— Батьки можуть опиратися шлюбові своїх дітей, а от діти не можуть перешкодити безумствам батьків, що здитинились, — сказав добродій Гюло, коли добродій Попіно, другий син колишнього міністра торгівлі, почав з ним мову про цей шлюб.