І
Пороги - мов яка драбина
Понад водою вниз іде;
Мов безустанна хуртовина,
У піні скиглить і гуде...
Щоб твердо диво се стояло,
У землю глибоко вростало
Від скель каміннє кам'яне,
Аж попід бр́ону простягалось
І в черево землі вдиралось
Куйовдище міцне й страшне.
ІІ
Здавались д́уші комашнею,
Померші душі і чортва,
Що ворушились під землею,
Де не росте вже мурава.
Там попід ямою йде яма
І тільки мріє, наче пляма
На каразії, на сукні.
Із ями в яму те коріннє,
Мов на городі гич-бадиллє,
Куйовдиться на глибині.
ІІІ
А по ступнях, по сходах душі
Снують, мов чорні мурашки,
Все вниз та вниз, на дно катуші,
В кого гріхи найбільш важкі.
Чорти їх ззаду підганяють
В безодню, мов тих жаб, шпурляють,
Як інше виб'ється з снаги.
Тут метушились, гомоніли,
У пітьмі 'дно 'дного давили.
І вороги й не вороги.
ІV
Таке там коїться в тій пельці
Диявольській, що на весь мир
Роззявилась в пекельній спеці,
Справляючи чортякам пир!..
Що скелі воду там бурхають,
Дак тут густі дими буяють
І душать зажива мерця;
А що там дика завірюха,
Дак тут немилостива мука,
Страшенна, люта, без конця.
V
І мов свинота у кориті,
Булькоче, ловлючи на дні
Поживу, як чорти неситі -
Людей в пекельному багні
У темряву знай поринають
І душі навмання хапають;
Кого розірвуть пополам,
Котрому голову відкусять,
А іншого дак так розтрусять,
Що й глянути на його страм!
VІ
Таке побачив наш бідаха,
Як тілько хвіртку зачинив
Мартирим'ян, що, наче птаха,
В ковчег підземний взяв - пустив...
Аж за рукав йому вчепився,
Мов у безодняві топився
І, як листок сухий, тремтів.
Той по руці його погладив
І на його таке спровадив,
Що наче вдруге світ уздрів.
VІІ
Бо гляне - ся людина сяє
Серед імли, немов ліхтар,
Кругом поважно позирає,
Мов патріарх або сам цар.
Вус білий гарно закрутився,
По підборіддю любо вився,
Що виголене чисто мав.
На нім жупан кармазиновий,
А з кучми верх оксамитовий,
Мов шлик у козака, звисав.
VІІІ
Подумав би - "се мрія сонна",
Дак тут же в пеклі не до сну!
Подумав би - "свята персона", -
Козацька одіж на йому!
І шабля в його коло боку,
І шапка-кучма превисока,
Сап'янці жовті в острогах.
В правиці недол́имок сяє,
За сп́иною мушекта має...
"Ні! не святий; се й є козак!"
ІХ
А на святих він добре знався
Їх роблено з самих ченців;
Хто ж у козацтво затесався,
У пекло сторчака летів.
Та й судові, мовляв, писаки -
Своїм порядком розбишаки:
Вони без кривди не живуть.
Бо хоч би й рак на диво свиснув,
А судовик усюди б тиснув:
Одна у них з козацтвом путь.
Х
"Дідусю! чи вельможний пане! -
Озвавсь Панько, мов сам не свій -
Чи хто ви є... нехай не стане
Ся назва за незвичай мій!
Зветеся ви Мартирим'яном,
І се ім'я мене туманом,
Як на похміллє обняло". -
"Ім'я моє не назва марна:
Се руська слава, славна здавна,
Її козацтво не 'дняло".
ХІ
"Що ж се таке?" -"А от що, сину
Була кривава та весна,
Як обуяла Україну
Козацька дича-сарана...
Що з предків ми не наживали,
Нетяги миттю гайнували:
Прийшлось міщанам пропадать
Я був у Ніжені цехмістром,
Купцем заможним і бурмистром:
Орді козацькій благодать!
ХІІ
Оце ж для позбуття напоїв
Та шарпанини та боїв
Від самохвалників-героїв
Святої віри, козаків,
Йшли славетники в козацтво,
Господарі - у гайдамацтво,
І я один з тих рідких був,
Що рук в крові не умочили
І шарпанини не чинили:
Я бога й правди не забув.
ХІІІ
Що там навпослі не брехали
Про те лицарство письмаки,
Що ніби в Польщі витворяли
За віру й церкву козаки, -
Я прописав, як знав, як бачив,
Ніколи з ними не мантачив
На втіху пекла й сатани:
Як наші Руссю торгували,
За все про все не одвічали
Ляхи у мене та пани". -
ХІV
"Дак ти єси мій Самовидець?" -
"Ні, синку: я Мартирим'ян,
Олжі та кривди ненавидець:
Я між козацтвом правди пан...
Мартин, мій предок, вийшов з Риму,
Як папа ще мовчав про схизму,
Як віра ще була одна.
Сподобивсь рід наш благодаті:
Дав бог нам душі рятувати
У пеклі навіть і зі дна.
ХV
Се плещуть марно теол́оги,
Що ніби ми по всі віки,
Минувши Стіксові пороги,
Покутоватимем гріхи.
Ні! люде ще й Христа не знали,
А між ними такі бували,
Що гамували сатану.
Та й я ось Дикими Полями
До пекла втрапив манівцями
І з пекла навмання майну...
ХVІ
Ще не спустивсь і в перву яму,
А вже послав універсал,
Що на кого ласкаво гляну,
До того зась пекельним псам!
А тих двох славників козацьких,
Прихильників казок письмацьких,
Давно на Стіксі зупинив:
Бо з н́етямок олж́у плескали
Та й думали, що рятували,
А не топили земляків.
ХVІІ
Давно б уже я, синку, бідних
Невігласів на небо взяв,
Чи так, чи сяк, а всім нам рідних,
Та все Ілля не дозволяв.
Розвозячи святим по небу
Книші й усяку їх потребу,
Возком страшенно торохтить,
Не хоче й чути про козацтво:
Се в його кляте гайдамацтво,
Що дурні завзялись хвалить.
ХVІІІ
Та й наш ключар новозавітний
Зіркого сторожа з мечем
Огнистим (сторож тяжко вірний)
Приставив ніби з карбачем
Мене ж і слухати не хоче,
Скороговіркою дрібоче,
Що сі великі брехуни
Молодіж руську попсували
І розум́и затамували
Ще гірше, ніж ляхи-пани.
ХІХ
Харон же, гаспидський підлиза,
Безощадний Лях-Потурнах,
Козацький військовий яриза,
Єхидний, мов той Хміль-козак,
Бажав, щоб тут вони й удруге,
Сліпе козацтво недолуге,
Померли з туги та з нудьги:
Він утопив їх у печалі,
Якої звіку не видали
Понурі Стікса береги.
ХХ
Так вас усіх збив з пантелику
Якийся піп чи то чернець,
Що видумав химеру дику
Омани батьку на ралець..
Знав, що йому в раю не бути,
Дак чорту хаптура хтів ткнути,
Щоб не повісив на гаки
За давняшнє попа єднаннє,
За похороннє вимаганнє,
За всякі гидосні гріхи.
ХХІ
Хто всю ляхву в геєнну втюрив,
Що грунтовались на брехні,
Той і козацтво-гойдабургів
Подав на муки сатані
Не хто се був, як піп химерний,
Що, не очистившись од скверни,
Завзявся душі очищать.
Там єзуїт, а тут хаптурник,
Лукавий чи сліпий прислужник
Того, що зветься благодать.
ХХІІ
Споглянь, і тут сидить непевне
В глухім конці біля воріт! -
Рече і на обличчя темне
Із себе проливає світ. -
Сей заслужив страшної кари
За ті густі письмацькі хмари,
Що по Вкраїні розпустив!
Та добре, що тебе послухав,
Моє письмо сяк-так розчухав:
Його ти з пекла слобонив.
ХХІІІ
Ти Самовидцем рятувався,
Ним і друзяку рятував;
А то б він вкупі з тим купався,
Кого Кониським ясував..."
Зрадів Куліш: "Се той Бодянський,
Що нам вопрос козакопанський
Був Лжеконинським замутив!
В нас Материнкою він звався,
В казках прабабівських кохався
І з́о дві віршами зложив".
ХХІV
"Ісько!" - "Панько!" -
Так привітали
Приятелі одно 'дного...
Чорти хвости попідгинали,
Втерявши в'язника свого,
На друзів залюбки дивився
Мартирим'ян і веселився:
Не попустив би ні Панька,
Ні запорожця Матиринки,
Що зроду не вживав горілки
І смерть зустрів натощака.
ХХV
"Ходімо дальш між мертві душі! -
Рече до них Мартирим'ян.
Хоч затулятимете й вуші,
Блукаючи по вертеп́ам,
Да мусите чинити волю
Того, хто старший надо мною.
Недармо я сюди прийшов -
У царство брехень та омани
Крізь темряву, дими й тумани
До вас із неба шлях знайшов".
ХХVІ
Аж слухаютьь - всі переважив
Якийсь голос презичний.
Придивляться - увесь у сажі,
З одежі - тілько вже штани.
Лицем - сказати б гайдамака,
А справді був собі писака,
Да лиха за брехню здобувсь.
"Рятуйте, люди добрі, пробі!
У мене й очі вже на лобі...
Про що я на жару пряжусь?"
ХХVІІ
"Про що?! А дохторець тупіка,
Що спік ти якось нашвидку?
Він розумом з півчоловіка,
Сердитостю ж рів́ен бику...
Тепер скрізь по Москві гасає,
Всіма дурними заправляє:
Бо бреше за десятерьох.
Оце ж за його ти й пряжешся,
Поки й він сам не опряжеться:
Тоді прягтиметесь удвох".
ХХVІІІ
Таке жорстке промовив слово
Та й одвернувсь Мартирим'ян...
Писаку, ледве вже живого,
Окрив знов смород і туман.
"І звідкіля той Карпик взявся,
Під мене ницо підлизався,
Що дав йому сан докторця!
Тепер і мучся безустанку
Щодня, щовечора, щоранку
За брехуна в брехні отця!"
ХХІХ
"Він сам брехун! Я добре знаю
Сіпаку, - тут Ісько озвавсь.
Під мене, по свойм́у звич́аю,
За Флетчера він підкопавсь...
Подвижник, бачите, науки:
Йому не попадайсь у руки,
А то в застінок поведе!
Там з тебе видавить олію
За всяку вчену різноцію:
Бо в дурнів п́еред він веде".
ХХХ
"Шкода про те вже й споминати! -
Рече тоді Мартирим'ян. -
На те його родила й мати,
Щоб грішми набивав гаман.
Се й є широка та дорога,
Що душмани веде від бога...
Та годі! цур їм! аж лящить
В ушу вже в мене від їх крику,
Від біснуватого їх зику...
Не легко й нам сюди ходить.
ХХХІ
За деякі гріхи мушкета
З-за спини й досі я не збувсь;
Вкриває знов мене саєта
І в панський знов сап'ян обувсь,
І бороду мені знов голять,
До морди лядської неволять
Чорти, мов давні козаки;
Щоб споминка ся злочестива
Була в пекельних муках жива,
По-панській роблять навпаки.
ХХХІІ
Так сміх із нас, людей статечних,
Собі диявол учинив!..
Приятелів моїх сердечних
Багацько він занапастив.
Сидять вони тепер глибоко,
Так як звідціль до хмар високо...
Я лізти в ті ямки боюсь,
Щоб з радощів не показились,
Мені в саєти не вчепились...
Від них нічим не відоб'юсь...
ХХХІІІ
Байдужна-бо мерцям шаблюка,
Не страшен їм і самопал...
Там, де щодня, щоночі мука
Да крик, мов казиться кагал,
Шкода й казати й угрущати,
Так як рубати да стріляти.
І слово й діло там - мана.
Скрегочуть, мов крізь сон, зубами,
А скиглять - бач? - вовки вовками...
І друга смерть їм не страшна.
ХХХІV
А там, де мучиться Іуда,
Туди ніхто ще не спускавсь:
Такого д'явольського чуда,
Здається, й Байда б ізлякавсь.
Нехай воно вам і не сниться,
Нехай їх путь запропаститься,
Тих, що у череві землі
Сидять, мов задоокі раки,
Боговідсупні гайдамаки,
Що серце в їх - самі драглі.
ХХХV
В драглянім серці ні закону,
Ні честі й совісті нема.
Від молодощів та й до скону
Панує там пекельна тьма.
Як яма 'д ями в пеклі глибша,
Так темрява там, знай, густіша:
Там світить каганець-олжа,
І поти світ олживий сяє,
Покіль безумно досягає
Аж до свяченого ножа..."
ХХХVІ
Поважну мову перебила
Мартирим'яну татарва,
Шкварчала ж бо і джеркотіла
Не то ляхва, не то литва...
Чи не орда се наступала,
Що на сім світі вже пропала?
Чи се ойойкали жиди?
Ткого гомону чудного
І кривомовного, й тупого
Не чули наші й прадіди.
ХХХVІІ
"Се не татаре й не комлики
Ідуть на нашу мертву Русь, -
Рече Мартирим'ян, - се дикі
Уми плетуть хвалу комусь,
Хвалу Некрасову-поету,
Що річку каламутну Лету
В пустині жизняній знайшов
І через неї, повен слави,
До кривомовної орави
Душею мертвою прийшов.
ХХХVІІІ
Не всі ж бо тут, як той розбійник,
Що в темних розум́ах засів
І волі й правди ненавидних
Собі гніздо в їх серці звів,
Не всі, що чуєте, - гукають,
Московську велич проклинають,
Ойойкають, мов жидова, -
Не всі вони мерці. Між ними
Єсть і такі, що ще живими,
Законом дивним єстества,
ХХХІХ
Спускаються між мертві душі
Своїм портретом і терплять
Заздалегідь у цій катуші,
Що мусять мертвими приймать...
Таке й за Данта вже бувало,
І він вид́ав таких чимало,
Що між людьми собі живе
Та ще й святим у дурнів зветься,
Душа ж у пеклі вже пряжеться
І з полом'я, мов бик, реве.
ХL
Спогляньмо в цю простору яму...
А ти, Панюто, придивись...
Той, що на пиці носить пляму
Злодюги... де ти з ним зустрівсь?
Бач? мов у трясці весь затрясся!..
Бо в тебе він також прокрався
В ім'я Священного Письма,
Що ти переклав за мову
Стару, на рущину здорову,
Задля простацького ума.
ХLІ
Йому книжки й ландкарти, певний
В його повазі, ти вручив,
Щоб він, покіль далекі землі
Об'їдеш, так як скарб хранив...
І він книжки ті до одної
Та й гроші ще, діяч святої
Евтерпи, жрець усіх наук,
Покрав та й прав. Бо без поваги,
Без честі, без пуття нетяги
Жидами ледарі живуть.
ХLІІ
А ось швиденький, приязненький
Русинчик, що тебе лестив
Послугою, і сей гарненькі
Книжки твої занапастив
І не соромився брехати,
Мовляв - йому подарувати
Привіз єси такі книжки,
Що їх і з рук не випускають
І на столі щоденно мають
Працелюбиві письмаки.
ХLІІІ
Дивись, Панюто: он гогоче
І той важний на працю бик,
Що все до пр́освіти охоче
Туманом туманити звик.
І сей із іншими такими,
Грошви рибалками хисткими,
До тебе, синку, підлизавсь
І в тебе не одну сотнягу,
Його б то праці рівновагу,
Піймавши лжею, облизавшись.
ХLIV
А хочеш бачити між ними
З ушима довгими портрет
Дурного дурбаса?.. Своїми
Жертвами се - благий поет,
Та про жертв́и свої скрізь трубить
І честь того й повагу губить,
Кому навколішках підніс
Сам жертву на олтар отчизни,
І за очима укоризни
І брехні щирить, ниций пес.
ХLV
А он за ним ревуть ще двоє
Лихих його приятелів.
Обидва - злюки-громобої,
Та дідько їх не спокусив.
Вони такими й породились,
Хрестились і перехрестились,
І стали залюбки брехать
Укупі з дурбасом ушатим,
І все твоє вже аж до хати
Твоє нищить-руйнувать.
ХLVІ
А що? впізнав? Се їх сковали
Чорти шкварчущим ланцюгом
За те, що вкупі відтягали
У тебе куплений вже дом,
Бажав єси добра святого,
Купивши дом серед сліпого
Сільського люду у туми,
Що тілько й знає їсти-пити
Да легою на світі жити
Проміж трудящими людьми.
ХLVІІ
Дивись, он двадцять і чотири
На лобі випалено в їх.
Се та цифіра, що лічили
Годи перебрехів своїх.
На двадцять і чотири роки
Їх душі у казан глибокий
Чортяки вкинуть при тобі...
Вже закипає, і чортяки,
Неситі муками собаки,
В долоні плещуть їх судьбі.
ХLVІІІ
А он - споглянь - з мордви причепа.
Між наших рідних брехунів.
Сього прийняв би й пес Мазепа
В Батурині до сердюків,
Що на царя Петра брехали
І Карлу-свату продавали
Насліддє київське Москви,
Що всім козацтвом колотили
І трохи знов нас не втопили
В давняшніх каверзах Ляхви.
ХLІХ
Тепер чортам казки брехливі
Швиденько, мов ладки, пече
І, як товкли діди зрадливі,
У ступі правду знай товче:
З верби гнилиці трусить груші
Про казколюбні мертві душі,
Що в іншої й живіт болить,
Та борзописцеві байдуже,
Незгірш од баби моркву струже
І на все пекло верещить".
L
Та як було й не верещати?
Він роздобув собі жидка
І став його так вихваляти,
Немов Пегаса-ступака.
А той йому під ноги слався
І з ним укупі величався,
Що "з Кулішем удвох рубав
Його сокирою в письменстві".
І Кулішу б то в совершенстві
Словесному допомагав.
LІ
Тепер же за дешеву славу
Червоним золотом платив,
Що, по пекельному уставу,
Із дров, як жар палких, робив.
Його ж самого, знай, кололи
Чорти, щоб гроші не хололи,
Що під Мордовцем роздував.
І він йому хвалу земную
Перевертав ув алілую,
Що, вовком скиглячи, співав.
LІІ
"Дідусю! - тут Куліш озвався, -
Про пекло лучче думав я:
Не знав сього й не сподівався,
Що тут вся та лиха сім'я
Письмацька, панська й гайдамацька,
Що нас, мов пес, ірвав зненацька...
Я в їй невдахою родивсь...
Не хочу бачити портретів
Сих ледарів, олжі поетів, -
Нехай усім їм сниться біс!"
LІІІ
"Він їм і сниться, любе чадо,
А то б вони тут не були,
Аж поки се паршиве стадо
Смерть не турнула б із землі...
Но мушу хирного щадити...
Ти довго ще гіркую пити
Повинен між людей єси...
Бо за химерним талалайством
Та за сліпим-п'яним кобзарством
Свого ума їм не даси...
LІV
Ну, та ще в другу подивися
Безодню чортової лжі,
Щоб знав, ізвідкіля взялися
Свячені в кобзаря ножі.
Спогляне: се бенкет-пир чортячий,
Гардимер шинковий козачий...
Бач? ходить кінва кругова.
І не хотіли б з неї пити,
Да мусять: бо живцем лупити
Готова зараз їх чортва.
LV
Чи не догадуєшся, хто се?
Не чернь козацька, все пани,
Письмацтво все простоволосе
Гірку лжу п'є у сатани..."
Аж затрусивсь увесь, як глянув
Куліш у ту страшенну яму...
Впізнав паливод-письмаків,
Що брехнями грошви надбали,
Царів премудрих зневажали
Та вихваляли козаків.
LVІ
"Дідусю! змилуйся! не хочу
Дивитись ту злорічну тлю!
Вертай мене боржій в робочу,
В простацьку, вбогу жизнь мою!" -
"Так! мушу хирного щадити:
Бо довго ще гіркую пити
Повинен між живих єси...
Морока тілько нам з Іллею:
Все робить волею своєю -
Блищить-гримить, як хоч проси!
LVІІ
Коли б не він, я вас до бога
Простісінько б у рай помчав.
Мені знакома ся дорога:
Не раз, не два її верстав.
Ключар же наш собі старенький,
До всіх, що каються, благенький:
Бо й сам колись умів грішить...
Попробую Іллю святого,
Мов Зевса грецького гнівн́ого,
Кадилом любим підкупить.
LVІІІ
Вельможне-бо небесне панство
Кадило нюхає земне
І думає про лютеранство,
Що в його серце кам'яне.
Оце ж летімо до Лівану, -
Про цю святих носів оману
Там смирни й мірри зберемо.
Но перш над Стікса берегами
З двома злучімось письмаками
Та вкупі вже й полетимо.
LІХ
Ох! не люблю я, що Старого
Не так-то слухають боги...
Хоч і потужен він, та в його
Гнуздати всіх нема снаги.
Ілля-гримій гримить-стріляє,
Петро-ключар, знай, спить-куняє,
А сам далеко десь живе,
І рад би всіх запомагати,
Та за громами не чувати,
Чи хто ридає, чи реве.
LХ
Ну, та попробуймо летіти
Понад землею, щоб з-за хмар
Грімій гаразд не зміг слідити,
Куди жива простує твар.
Про тебе се скажу: сі ж троє,
Ісько й брехак завзятих двоє,
Земну вже ляму відбули.
А щоб Ілля не догадався,
Хто ще з землі живущий знявся,
Перевернімось ув орли".
LХІ
Рече - і не дими з димами
Стовпом понад трьома звились,
Не туман́и то з туман́ами
Над Ахероном піднялись.
Ні! се з чортячої темниці,
Мов сам Ілля на колесниці,
Без полом'я вони знялись.
Понад порогами й Хароном,
Над каюком, турецьким ч́овном,
Немов орли, в диму неслись.
LХІІ
На дим сей скрива позирає
Харон, мов на мисливця вовк,
І що воно таке літає,
Не візьме потурнак у товк
Чорти собі поторопіли
І ледві ч́овна не розбили
Об Ненаситецький поріг...
Аж ось - за Стіксом зупинилось
І стиха до брехак спустилось
Тоді він правду постеріг.
LХІІІ
"На біса ж, - каже, - ми трудились,
Гатили в пекло християн?
Хіба щоб ними поживились
Такі, як сей Мартирим'ян?..
Катма, бачу, і в чорта глузду:
Не Аріману він, Ормузду
Даремно панщину робив...
Коли б ще той, що проміж зорі
Вливає пр́осторонь, як море,
Всі грішні душі не простив!
LХІV
Тоді чорти мене самого
З нудьги прягтимуть на жару!
Хіба вже хмеля їм старого,
Мов чемерицю, в прах зотру,
Щоб чхали, покіль я втікати,
П'ят́ами буду їм кивати,
Як з Трої накивав Еней
Ой-ой! коли б був догадався
Та миттю за трьома ввігнався,
Як за Іллею Єлисей!.."
LХV
Шкода! Дим-хмара налетіла
На двох ствер́ежених писак
І їх до бога підхопила.
Зоставсь один Лях Потурнак.
Зосталося ж йому й барило,
Що горілками так душіло,
Зостався і важкий гаман.
Даремно мудровали злюки,
Як мистецям завдати муки:
Все знівечив Мартирим'ян.
LХVІ
До бога... О! як там простірно
І серцю нашому, й уму!
Сіяє в бозі дух наш зірно,
І вже границь нема йому.
Як божа просторонь безкрая
Всі міради ісповняє,
Що нам здаються без числа, -
Все в бозі дух наш обіймає,
І правда кривду просвітляє
Без недорозуму і зла.
LХVІІ
Так неборак Панько хвалився
Між тими чотирма тіньми...
Ні! не хвалився, - він молився,
Та мусив знов жить між людьми.
Які ні є вони на світі,
А треба з ними якось жити...
"Не хочу...", ні!сього сказать
Йому, на піддержку безумним
Чи аж надто вже розумним,
Не дасть господня благодать.
