Під колесами історії/Куліш і українська національна ідея

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Куліш і українська національна ідея.
1. Непопулярність Куліша.

Україна — то обіцяна земля для людей, які шукають народньої слави; для письменників, артистів, політиків й отаманів. Так було здавна, так зосталось і досі. Одні здобувають популярність переймаючи певні кличі вкорінені серед народніх мас; инші — стаючи на службу певним модним ідеям, продуманим для щастя тих же мас. У висліді — кожний десятий український інтеліґент тішиться, як за життя так і по смерти, звичайно більше за життя, добре заслуженою всенародньою славою. Та це правило не зосталось без виїмка. Серед безлічи прославлених батьків народу, якими обдарувала нас історія XIX. в., є одна постать самітна, яка не зазнала благовонних кадил громадського почитання і византійської чолобитности, ні за життя ні по смерти; дарма що ся постать висока і далеко перевисшає пересічного національного святого всіх українських земель. Це П. О. Куліш. Людина найменше популярна, найменше оцінена і — мабуть — найменше зрозуміла в усьому українському письменстві. Неначе другий Іван із Вишні, анахорет за життя, радо промовчуваний по смерти.

Причина цієї непопулярности складна, очевидно. В її основі лежить мабуть особиста вдача автора „Чорної Ради“ —  горда, аристократична, яка при всій любови до людини неприхильна юрбі і її норовам. Винний цьому, здається, його пристрастний й амбітний темперамент, який легко зражував людей і сам зражував себе до них. Далі й суперничення з поодинокими сучасниками, не вільне від людського почування заздрости (Єгова також заздрий!), доводило до конфліктів із особами, ґрупами, течіями й пануючими поглядами. Коли до всього додати, що в Куліша була розвита одна дорогоцінна прикмета, яка дуже рідко стрічається між Українцями, себ-то сміливість висловити щиро свою думку, постояти за неї, хоч би вона й як не подобалась загалові[1]; взагалі відвага бути непопулярним — а матимемо психологічний підклад тої моральної самоти, в якій він провів мало не весь свій вік і яка перейшла згодом й у фізичну відчуженість від людей. Та не про відносини Куліша до поодиноких людей хочемо тут говорити, а до всього українського колективу або ще краще: до української національної ідеї.

2. Конфлікт.

Критики Куліша (я сам належав колись до них) закидають йому, що він у своїх творах, поетичних і наукових, пішов у розріз із головними принципами національних змагань українського народу, в минулому і сучасному, та цим некорисно зрівноважив ті цінности, якими він збогатив національну культуру. Кулішеві „гріхи“ можна зібрати коротко ось як: а) русофільство чи радше прихильність до ідеї національно-політичного „объединенія“; б) полонофільство чи там признавання культурних заслуг Польщі; в) погляди, що в історії української козаччини й гайдамаччини виявилися здебільшого руїнницькі, антикультурні інстинкти Українців; г) докори українській інтеліґенції, головно письменникам й ученим, що вони ідеалізують ці соромні вчинки своїх предків і цим плекають далі руїнницькі нахили серед громадянства! Як би Куліш був допустився цих єресей тілько у своїх творах наукових (Исторія возсоединенія Руси й Исторія отпаденія Руси отъ Польщи) і публіцистичних (Крашанка, Мальована гайдамаччина, Украинскіе паны й ин.), то судії булиб мабуть лагідніші для нього; та він, на жаль, посіяв їх дуже густо у своїх поетичних творах і так сказати увіковічнив їх.

Ось із яким посланням звернувся він „до рідного народу, подаючи йому переклад Шекспірових творів“:

Народе без путя, без чести і поваги,
Без правди в письменах, завітах предків диких,
Ти, що повстав єси з безумної одваги
Гірких пяниць, сіпак і розбишак великих
О варваре сліпий!Покинь триумфовати,
Потупся, зчервоній од сорому важкого;
Бо мають всі твої сусіди що назвати
Своїм, а ти своїм не назовеш нічого.

Наж дзеркало, воно всесвітнє, — визирайся.
І зрозумій, який ти Азіят мизерний,
Розбоєм по світах широких не пишайся,
Забудь свій манівець, козацький пролаз темний,
І на культурню путь Владимерську вертайся.

А скілько дісталося українським письменникам і вченим, які залюбки підшиваються під авторітет Шевченка 1!

В імя його святе,
На сором України,
Ви брехні плетете
Про благодать Руїни.

 На глум Тарасові,
 Жалкують наші вчені,
 Що не дорізали
 Панів ножі свячені.

Що Ґонта й Залізняк,
Не стали там князями,
Де правив Мономах
З синами — витязями.

Із своїми критиками без ліку розправлявся поет не менш пластично, порівнявши їх із Татарами:

Ви на мене ордою налітали,
Ордою дикою під бунчуком науки.
Моє добро брехнею руйновали,
Мені вязали дуросвіцтвом руки,
І по живому в язики дзвонили,
Моє імя і славу хоронили.

Татаре! де ви ділись — позникали?
В яких улусах темних поховались?
Забуто все, що ви в нас витворяли,
Одні мої пісні про вас остались.
Скажіте: як вас люде величали?
Якими титлами ви в нас пишались?
Щоб знав про вас убогий антикварій,
Додаючи до мене коментарій.

Такими й їм подібними думками пронизана мало не вся літературна спадщина Куліша. Звичайно, трудно сказати, щоб поетичність і загалом літературна стійність його писань богато користала з цеї прикмети; навпаки, полемічна пристрасть убила не одну його поезію, хоч далеко не кожну (прим. Маруся Богуславка).

Тут не місце зупинятися над джерелом, початком і розвитком цього конфлікту між одним із головних піонірів нашого національного відродження XIX. в. і т. ск. типовими заступниками нашого громадянства, — конфлікту, який довів до повного осамітнення Куліша, одначе не зломив його духа і самоповаги (пор. його поезію: „Стою один“). Одно тілько сказати муситься. В супереч усім національним „провинам“, які приписувано йому, не спиняючися навіть перед закидом зради й ренеґатства, нема мабуть у нашій новішій історії постатті так суто української, так символічно української, в добрім розумінню цього слова, як саме П. О. Куліш. Скажу більше, він належить до цих рідких прояв нашого національного життя, які не допускають повної зневіри щодо дальшої долі українського народу.

З. Регабілітація.

Як увесь майже свій вік, так і цілу четвертину століття по смерти стояв Куліш „сам один“, нелюблений, незрозумілий, чужий, і якщо не підозрівання у чистоті своїх мотивів і змагань, то зображуваний як людина не зовсім нормальна. А сьогодні? Я не бачу, щоб сьогодні запанувала вже инша думка про нього, одначе не сумніваюся, що настав час провірити наново вкорінені погляди на нього. Близший аналіз усіх „провин“ Куліша, зроблений із перспективи 25 літ, найпачеж після досвідів останніх пяти літ, мусить привести — в цьому я глибоко переконаний  — до ось якого потрійного висновку:

І. Якщо муситься говорити про Кулішеві „хиби“ (з такими поняттями треба нам бути дуже осторожнимиї), що головна з них лежалаб хіба у цій психологічній недостачі, що він, ставлячися критично, чи взагалі неприхильно, до національного сучасного і мунулого, не дав і не вмів дати жадної спроби позитивної ідеолоґії, і цим способом утруднив або й унеможливив зрозуміння його думок та приєднання прихильників.

II. Щодо обєктивних закидів роблених Кулішеві, то при новому розгляді одна частина їх стратить усю стійність ізза цього, що вони типові прояви всього українського громадянства в даній фазі його національного розвитку і що майже ніхто з сучасників Куліша не вільний вповні від тих знамен часу. З окрема це належить до питання про українсько-московські взаємини в минулому і сучасному: виявиться, що українське русофільство не патолоґічна реакція проти своєрідного національного духа, тілько розвиткова фаза цього останнього, за яку нікому не слід докоряти.

III. Друга частина Кулішевих „гріхів“, — себ-то та, яка в української історії після княжих часів бачить перевагу неґативних, руїнницьких сил і змагань; яка довела поета до погляду про „політичну нікчемність України“ і до горячих протестів проти ідеалізування нашою інтеліґеицією історичних і насаджування сучасних анархістичних й антикультурних інстинктів серед доброго, здібного і трудящого народу — ця частина мусить бути переписана з пасивів Кулішевого балансу в активи.

14. II. 1922.

Примітки[ред.]

  1. Прекрасний і високоморальний зразок того, як дивився Куліш на обовязки письменника, читаємо у „Пересторозі“ до його „Исторіи возсоединенія Руси“: „Нехай ніхто не думає, що ціль цього слова захистити книжку від суворости спеціялістів. Не тілько сувора, а й ворожа критика корисна історикові. Шкодити історикові можуть самі тілько непомірковані похвали з боку людей, які розвиті менше від самого автора та які, у простоті свойого незнання, захоплюються цим, що розмірно розвитий читач мовчки осуджує. Нема нічого небезпечнішого, для самополіпшування історика як попасти під смак більшости і втішатися однодушним подивом для праць, які оцінити по заслузі може тілько мало хто. З цього моменту, коли праведник увірить у свою святість, він перестає наближатися до ідеалу святости“.
Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1924 року.
  • Автор помер у 1930 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.