Кімната ч. 2

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Кімната ч. 2
Микола Хвильовий
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

Кімната ч. 2

         Макс прокидався о сьомій годині, хоч і лягав надто пізніш од Вівді. Хутко одягнувшись, він біг до клубу, що був на першому поверсі. Коли там нікого не було, хапав два-три поліна і, озираючись, повертав із ними до кімнати. Так-було щодня, а тому й палива в кімнаті ч. 2 було завжди досить. Вівдя прокидалась не раніш дев'ятої. Надумавши встати, 'юна похмуро казала: — Срулю! Макс покривлював обличчя і з благанням дивився на неї крізь сині окуляри. Тоді Вівдя грізно: — Срулю! Макс хвилювався: — Як тобі не соромно ображати мене? Вівдя мовчала, тільки брови їй збігалися докупи. Макс навшпиньках виходив із кімнати, а Вівдя вдягалась. Одягалась Вівдя завжди з півгодини, а Макс стояв за дверима й чекав. Потім він приносив окріп і вони пили чай. Вівдя всміхалась: — Чого ти на мене, Максе, сердишся? Макс мовчав. — Може, того, що я не хочу за тебе виходити заміж? Макс мовчав. А ввечорі вони слухали, як за стіною, в сусідній кімнаті, кричала дитина. — У-а! У-а! Вівдя підводилась, брала із столу яку-небудь книжку й говорила: — Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи мені: який логічний зв'язок між життям і цією книгою? Що це за книга? Мах! Ага, філософія Маха. Ну, що він там проповідує? І тут же Макса за плечі й не давала йому говорити. — Я знаю! Я все знаю... Ша! Макс з благанням, як прибите цуценя: — Дюнічко!- Грізно: — Максе, не треба плодити дітей! Наслідування відзнак нікчемности. І серйозно: — Ти кого зараз студіюєш, Гегеля? — Ні, Дюнічко, Канта. Потім одягались і виходили на вулицю. Коли була субота, увечері йшли через площу Карла Лібкнехт.» до синагоги. Вівдя — українка, Макс — єврей. Макс казав: — Уй, яке гарне небо!

         Питала: — Ти віриш у небо? — Гм! Навіщо вірити... споглядаю. — Тобі хочеться молиться? — Так. Я хочу споглядати. ...Вони йшли в синагогу. А повернувшись додому, Вівдя глузувала: — Срулю! Уй, Срулю! Які противні твої фанатики. Макс жахався. — Дюнічко! Які ж вони мої? І знову за стіною кричала дитина: — У-а! У-а! А у вікно заглядав клаптик сірого неба. В коридорах гостиниці — «загального помешкання» робітників Н-ської військової установи — вештались люди, а по вулицях и-у-міли автомобілі й фаетони. Вівдя непорушне сиділа біля вікна. Макс брав книгу й читав уголос. О десятій годині Вівдя казала: — Годі, скажи мені, Максе, що б з тебе вийшло, коли б не війна й не революція? Макс: — Не знаю. — А я знаю. Ти б де-небудь у провінціальнім місті екстерничав. Тебе б жидожери уперто три роки підряд зрізували по латині, чи що. Нарешті ти б видержав іспит і був би дантистом. Ха! Знаєш, як шансонетки... Вівдя підняла трошки спідницю й цинічно заспівала:

         Пошла я раз к дантісту, К большому спеціалісту, Чтоб он мне вставіл в дирку Зуб! Зуб

         Макс нервово перекосив обличчя. — Дюнічко! — Знаю, що Дюнічка. Ну, ладно... А потім... Потім вона замислилась і додала: — А я була б інженером. Так, Максе, я була б інженером. Макс уважно дивився на неї крізь сині окуляри, а вона примружувала очі, як кішка. Несподівано: — Сруліку! Мій Сруліку! Втягував шию в плечі й нахиляв голову. А за стіною знову кричала дитина: — У-а! У-а!

         До Вівді прийшла подружка по гімназії — Христя. Така задумлива, як вечірнє небо. Як і завжди, довго мовчала, а Вівдя стримано чекала. Хвилювалась, що з партії викинуть — інтелігентка. Завжди боялась. Вівдя сказала: — Яка ти жалкенька. Усміхнулась: — Я тобі, як другові... ...Прийшов зі служби й Макс. Сів на канапу й довго дивився на Христю з-під лоба. Каже: — Чого турбуєтесь! Хай викидають. Христя: — Ах,— зітхнула довго й широко.— Уже три роки в партії. Вівдя поралась біля умивальника й знову примружувала о-п — єхидно. — Тоді не будеш совнаркрмовської пайки одержувати. Христя підійшла до столу, взяла в руки книжку, подивилась на неї, погладила її ніжно долонею. — Я не одержую! А Макс хвилювався: — Я от вийшов з партії... і нічого... — Ну, ви ж анархіст. Максові приємно було, коли його називали так. Він надхненно сказав: — Так, анархіст... Вільний чоловік. І більш нічого. Але Вівдя обрізала: — Який ти анархіст? Досить похвалятися. — Дюнічко... Не хотіла говорити. Христя підвелась і заломила руки. Христя така маленька дівчинка, хоч їй ї двадцять шість літ. Вівдя накинула на плечі хустку й пішла з Христею на зібрання комгуртка. Там сиділа оддалік — безпартійна — і слухала. Вона завжди була на партійних зібраннях.

         У гостиниці ще жила баба Горпина. Служила на кухні — картоплю чистила. Був у неї чоловік. Чоловік мав орден Червоного Прапора — на фронті праці одержав. Чоловік був дуже ледачий і нічого не вмів, крім як похвалятися. Горпина була товста баба й євангелистка. Коли хто спотикався, вона казала: — Це вас Господь Ісус Христос наказав. Значить, вам треба молитися. А комендантові гостиниці вона радила: — Заглянь, моє чадо, в євангеліє от Матвія. Комендант «гнув» матюком і т. інш.

         ...Почистивши картошку, Горпина піднялась на другий поверх. І сьогодні вона чекала. Так, вона чекала. Цю ніч їй снились сни золоті, як ризи Господні. Приходив Христос. ...Такий золотий, такий золотий! Думала — це добрий сон, і згадала серпневі колосся біля сусідського тину... Проте сусідський тин був тридцять років тому. З Вівдею Горпина зійшлась несподівано й дивно. — Господня справа,— казала Горпина й витирала сльози радости. Вона щиро вірила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самі йшли до неї. Так думала. Вівдя теж сама прийшла. Каже: — Ви, бабусю, євангелістка? Ну, а потім сходились, дивились одна на одну й мовчали. Вівдя так тихо, лагідно, наче за далеким сном тьмяна тише: — Нам говорити, бабусю, нічого. Ви дивіться на мене, а я на вас.. Отак! Я бачу в ваших очах Христа. Колись один робітник постукав у цю мить до кімнати. Ой, як Вівдля скаженіла. Торпина перелякалась, а потім подумала: — Господнє серце! І вони знову дивились одна на одну. ...Горпина увійшла в свою кімнату. Взяла євангеліє й читала. Подумала: навіщо друкують різні книжки, коли не достає священних книг. Недавно ходила на базар — скільки тих людей приїжджає з села, щоб купити євангеліє чи то біблію. А їх і нема. Потім відкинула занавісу й дивилась у вікно. Вікно виходило в двір. Видно було помийну яму, а Горпина мріяла про небеса. Увечері чоловік її пішов дрова рубати, а в двері постукала Вівдя. Простягла обійми — поцілувались. Вівдя сіла напроти Горпині. Зідхнула. І на цей раз дивились в очі.

         Колись Вівдя, лягаючи спати, сказала: — Максе! А знаєш, що я бачила сьогодні? Макс нашорошився. Вівдя підвелася з ліжка, насунула на босі ноги виступці і, підійшовши до виключателя, погасила електрику. В кімнаті стало зовсім темно. Далі поволі поточився відблиск від далекого ліхтаря — бліде-голубий. Було пізно, бо тільки де-не-де протарахкотить фаетон і змовкне. Вівдя казала: — Ти не жахайся. Я буду спокійно. Іду я сьогодні тротуаром. Коли це зирк, а біля мене якась жінка в постолах. Я думала, що вона звичайна, а вона божевільна. Зареготала: — Божевільна... Ха! Тобі не страшно?

         Раптом підхопилась і побігла на канапу, де сидів Макс. Обняла. — Ти не бійся, мій Сруліку! Я хочу просто оповідати... Ну... от! Слухай. Вона, ця жінка, була в постолах, а лице її було таке, як оцей відблиск. Вівдя простягла руку, і на фоні блідого світла чітко вирису дався силует її руки. Макс важко дихав. — Так, як оцей відблиск! І я подумала: вона божевільна. Вона йшла поруч мене й говорила з повітрям... Да! Я забула сказати! Вона тягнула з собою мініятюрний возик, а на нім був клуночок. Ти розумієш, клуночок. І все це було так надзвичайно. Я згадала того божевільного, що завжди сидить біля вокзалу. А потім я згадала й усіх міських старців. І мені стало страшно. А потім я подумала. Ти знаєш, що я подумала? Ні, я тобі не скажу. Вівдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри й протирав очі. Казав: — Патологія, Дюнічко. Не своєчасно. Розсердилась. — Дурне! А все життя — що таке? Заговорив уперто: — Ні, Дюнічко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя. І засоромився: — Може, не так, я не знаю. Мені іноді буває жалко, що я покинув партію... А всі ми, правда, може, й ненормальні, бо не кожному пережити ці дні... важко... Вівдя закричала: — Мовчи! Мовчи! Ах ти, агішко моя нещасна... Сруліку! Хтось проходив біля їхніх дверей і зупинився. Тоді Вівдя ще раз закричала: — Мовчи! Мовчи! Коли вони полягали на ліжка, біля гостинниці затрубив ріг і з грохотом пробігла пожежна команда. Не спали майже до ранку. Завтра Вівдя не пішла на службу, у неї боліла голова.

         Наближалась весна. Голубіли душі, а в далині імпровізувало на рожевих плямах. Танув сніг, тануло, сентиментальничало сонце. Баба Горпина казала: — А там у нас, на селі, поле. Хтось сміявся весело, дзвінко, на всю гостиницю. — Ну і що ж, що поле? Баба Горпина: — Ціле поле, як ризи Христові. На неї теж, безумовно, впливала весна. Крім того, вона не зникла до міста. Думала залишити гостиницю і — додому. А чоловік хай тут. Вона навіть не проти того, щоб він добув собі молодшу зозулю. Вона во Христі, що їй? З Вівдею Горпина майже не стрічалась останній час. А коли й стрічалась, то розминались мовчки. А до Вівді почав ходити комісар Вольський. Такий: самий звичайний комісар із батальйону. Макс зійшовся біля театру з Христею. Заговорив нервово, поспішно: — Слухайте, що з моєю Дюнічкою робиться — не знаю. Ну от Вольський — він її любить... А мені що робити? Христя задумливо дивилась кудись у бік, і здавалось, що вона споглядає. Макс: — І сьогодні він у нас залишиться. Він буде в нас ночувати. А я не знаю, як мені бути. Христя спитала: — Ви з Вівдею живете? Наївно: — Так, живу! Але Макс не зрозумів Христю. Потім вона сказала, що їй треба спішити на зібрання, а Макс схвильований побіг у гостиницю. Вн стаз біля дверей і цілу годину стояв тут, затуляючи вуха, коли з кімнати доносились голоси. Нарешті вийшла Вівдя й здивовано: — Чого ти в кімнату не йдеш? Тихо. — Дюнічко! Вона засміялась. Він просив її, щоб Вольський не ночував у них. Тоді вона розсердилась і сказала, щоб не ночував Макс. Вона не боїться Вольського і буде спати з ним в одній кімнаті. Вівдя пішла, а Макс плакав тихенько ще з годину, а ночував усе-таки дома. ...Далі було щодня — Вольський приходив і ночував у них. Мак.: змарнів, але боявся сказати Вівді, чого. хоче від неї Вольський. А по всій гостиниці співали-басували. Кипіло все напередодні весни, як у казані над золотим багаттям. Баба Горпина ходила коридором і оповідала: — Моліться Ісусу Христу, діточки. А я завтра виїжджаю додому. Знаєте — там у нас поле. Перед од'їздом Горпина зайшла-таки до Вівді. Та подивилась на неї й тихо сказала: — Ідіть, бабусю... Ви не вірите... а може, я не вірю... Гапка: — Що з тобою, дитятко? Але хутко вийшла й попрямувала до вокзалу. Вечірнім потягом вона поїхала на село.

         Макс ходив непритомний по місту й шукав Вівдю. Вона пішла кудись із Вольським. На площі Карла Лібкнехта він зустрівся з червоноармійцем Кіптяєвим. (Був такий у батальйоні Вольського). Раніш Макс якось його не помічав, а сьогодні хотілось говозити з ним. Повертав розмову на Вольського. Кіптяєв увесь час нервово підморгував очима — його контузило в імперіалістичну війну. Макс спитав: що таке Вольський? Похвалив: Вольський — хороший чоловік, і головне — витриманий. Макс образився й пішов до парку. На доріжках уже були люди. Кожному хотілось, щоб була весна. Але в цей день дмухав з півночі гострий вітер. Дерева нашорошились на сонце, а на покрівлі будки сиротливо виглядав сніг. Макс пішов із парку. Потім він стояв біля «вітрини голодуючих». Пильно дивився на фотографії дітей з тоненькими ніжками й розбухлими черевами. На нього найшло обурення, коли він згадав другу вітрину — ) пірожними, і він пішов і оддав старцеві останні п'ятдесят карбованців. Так зробив незадоволений Макс. ...Пізно він підходив до своєї кімнати. Боявся, що Вівдя ще не прийшла. Приложив вухо до дверей: там хтось був. Зрадів. Але Вівді дійсно не було. Була Христя. — Чого ви так пізно? Христя: — Я... так... Говорила лагідно, але видно було, що хвилювалася. Макс просто: — Вас, мабуть, турбує щось? Христя сказала: — Так, турбує. Потім скаржилась: ...У неї не організуються думки, а тому все, що вона читає, ніколи не може привести до системи. Це для неї велика хиба. Вона не може бути ані агітатором, ані організатором. Це ж жах, бо вона інтелігентка. Макс і слухав, і нічого не чув. А Вівдя не приходила. В госткниці було вже зовсім тихо. Тільки зрідка хтось проходив коридором, і кроки його глухо звучали, ніби це було порожнє, нежиле помешкання.

         Вівдя останній час майже не говорила з Максом. Прийшовши з служби, вона вбиралась і йшла. Біля пасажу її чекав Вольський, і вони йшли за місто. У неділю вони пішли теж за місто. Вольський казав: — Чудово сьогодні...

         Вона: — А завтра? — Що завтра? — Завтра теж буде чудово? — І завтра. — І післязавтра? Вольський подивився гостро. Він завжди дивиться гостро й чітю. Вольський сказав, що йому завжди буде чудово, бо він комісар. Розсміялась: — Ця цинічність мені не подобається. Він погладив себе по широкому лобі й тихенько засвистів. — Що ж тут цинічного? Ви, мабуть, не про те подумали. Я просі о почуваю себе здібним до життя, до боротьби. І тільки. А коли я комісар, то я, значить, такий. — Агітація! — і скривила обличчя. Виходили до залізниці. Збігли на насип. Вона: — От, дивіться: все далі й далі, а куди — невідомо. Він: — Ви про рейки? Чого ж невідомо? Далі станція — одна, друга, третя. Вона: — Тому невідомо, що, може, з цих рейок раптом потяг і звалиться. От вам і невідомо. Він: — На то є семафор. А нещасні випадки завжди бувають — цг теж відомо. Йшли на схід — по рейках. Простори кутались у надвечір'я. Вівдя казала: — Я люблю йти на схід, бо навіть вівтар на схід дивиться. Вольський узяв її за руку й фамільярно посіпав. — Не всі й вівтарі дивляться на схід... Так-с. Проте і я люблю дивитись на схід. Вівдя замахала руками. — Годі вам! Годі вам! Коли вони вийшли за будку 323, Вівдя кокетувала. А вона вміла кокетувати. Проте вона й так була гарна з себе. Вона дозволила Вольському взяти себе під руку. Щільно тулилась до нього. ...Зайшли далеко й мусіли повернути. Вечоріло. Рейки загублювались у далині, ніби в провалля. Нарешті — до міста. Вівдя махнула рукою: — Прощай, поле! Десь несподівано одкликнулось луною. Припинилась. Задумалась. — Це баба Горпина!

         — Яка баба? — спитав Вольський. — Та то так! — засміялась вона.— Була така... баба... чудесна... Вирвала руку й крикнула: — Біжім!

         Христя посідала невеличку посаду. Перепищиця. Але й тут вона не встигала все зробити своєчасно. Цілий день вертілось у голові — чого вона не прочитала, чого вона не знає. З неї підсміхувались. Думали, що вона має коханого, а тому й така розгублена. Жила вона край міста в одного чоботаря в холодній кімнаті і нічого не хотіла. В той вечір Христя ходила по сусідах і прохала «трішки нафти». їй ніхто не давав. Тоді вона засмутилась і поплакалась перед чоботарем, що їй не можна буде сьогодні читати. Чоботар резонно зазначив: — Завжди читати не можна, на легені погано. А з Христининими легенями і дійсно було щось неладне: кихикала — тихо й сухо. Христя подивилась на нього ясними очима й пішла до себе. Із світла спершу нічого не буде видно, а потім — так собі. Спати не хотілось. Дивилась на книжки й уперто думала про нафту. Десь далеко гавкав собака, і, слухаючи його, було чогось сучно. Ще дивилась на книжки, і захотілось плакати. Вона ніколи не плакала, а в цей час хотілося. Підвелась. Зняла з етажерки «Економічне учення» і придивлялась. «Да, воно!» Поле жила на стіл... І от вона почуває, що їй хочеться стати навколішки. До болю хочеться. ...Десь гавкав собака. Стала. Простягла руки в просторінь, і їй стало солодко. «Невже я молюсь?» Підхопилась: «Кому?» А в голову: «Економічне учення К. Маркса — К. Кавтського... Завтра прийдете, одержите... Сьогодні нема!» Вона побігла до чоботаря. Там вона випила води й сказала, що вона хора. Потім дивилась, як чоботар забивав цвяхи в підошгу, й мовчала. Скоро прийшов і Макс. — Мені щось вам треба сказати. Ходімте. Вийшли. Макс оповістив, що сьогодні рішучий день: він скінчить або так, або інакше. Він далі так жити не має сили. Христя сказала холодно: — Я не піду! Макс захвилювався. Христя ще раз сказала холодно: — Я не піду.

         В той же вечір Вівдя сиділа з Вольським на ліжку й розмовляла. На дворі знову знялась курява — зима не здавалась. Макс уже не ходив красти палива, а з установи перестали видавати — останн ній зимовий місяць (і то кінець). Вівдя задмухала на світло. — Дивіться, як парує!.. Хіба ви не змерзли? — Трішки змерз,— сказав Вольський, запалюючи цигарку. — Ну, то йдіть сідайте біля мене — буде тепліш. Сів. Сказала:- — Щільніш. А то положіть руку на плече. Вольський: — Ні, мабуть, не треба. — Чому? — Зайде Макс, а він і так на мене сердиться. З іронією: — А ви боїтесь? Просто: — Ні! Курява заліплювала вікно. Через три кімнати рубали дрова. Гу!.. Гу!.. Вівдя сказала: — Чого мені сіро? Подивився на неї. Вона дійсно була бліда й сіра. — А ви візьміть себе в руки. — Ха!.. В руки... Спитав: — Не можна? •— Ні, не можна. А проте противно, все противно... Ходимо... багато нас... як приголомшені. Щось треба зробити велике, героїчне, а вино й маленьке несила. — А ви ще раз спробуйте. Сказав серйозно. Вівдя нервово перекосила обличчя: — Що там пробувати! Як не пробуй, а все по-старому виходить... Так! По-старому. Вольський: — Я б вам порадив, що робити, та ви ж усе одно скажете: агітація. — Так, краще не треба! Вона засміялась. — Я навіть думала, що мене баба Горпина спасе. — Це та сама Горпина?..— спитав Вольський. — Ні, мабуть, не та,— сказала Вівдя й задумалась. Потім вони декілька хвилин посиділи мовчки. Ще хтось гупав праворуч.

         А фуга била сніжинками в вікно. Вольський ще раз спитав про Макса — де він? А Макс прийшов уже від Христі й стояв знову біля дверей. По дорозі він спотикнувся й розбив одно скло від окулярів. Окуляри не здіймав, а тому й вигляд мав незвичайний. Крім того, вуха його горіли, а в скронях стукало. Вівдя не знала, що Макс стоїть за дверима, але була майже упевнена в цім. Це її дратувало. Вона знову почала кокетувати. Вольський: — Я так не люблю! — А як ви любите? — і примружила очі. Сказав: — Ви мене не перший день дратуєте... Що ви від мене хочетг? Вівдя здивовано: — Я од вас хочу? — Так, ви. Сказав уперто й рішуче. Вона: — Це мені подобається. Вольський: — А мені зовсім не подобається. Як ви хочете віддатися мені, то робіть це й не мучте Макса, мене й себе. У Вівді загорілися очі. — Ви хочете, щоб я вам віддалась? Добре. Ви знаєте, що за дверима Макс? Вольський мовчав. — З умовою, щоб двері не замикати! Добре? Вольський мовчав. Вівдя поспішно почала розстібати пасок і ґудзики на кофточці. Вольський спокійно відійшов до вікна й став спиною до Вівді. А вона шелестіла убранням і важко дихала. В кімнаті було тико, а тому й чути було, як жіночі груди вбирали й видихали повітря. Нарешті вона сказала: — Ну, йдіть, я готова. — Готові? — не повертаючись, спитав Вольський. Вівдя не відповіла. Тоді Вольський хутко повернувся, взяв із столу капелюш і вийшов. Один момент у кімнаті було тихо, а потім Вівдя зіскочила з ліжка і, як ранений звір, завила в повітря: — Сво-лоч! Іще підскочила до стінки й билась об неї головою, зціпивши зуби. Далі сиділа декілька хвилин, поки не увійшов у кімнату Мгкс. Макс теж не дивився на неї і, узявши якийсь клуночок, що наготував зранку, теж вийшов. Вівдя мовчала.

         Праворуч і ліворуч уже не гупало. В гостиниці було тихо. ...А в вікно знову бились сніжинки. Сніжинки...

Джерело[ред.]