Сині етюди (1923)/Кімната ч. 2-е
| ◀ Свиня | Сині етюди Кімната ч. 2-е |
Легенда ▶ |
|
Макс прокидався о 7-й годині, хоч і лягав надто пізніш од Вівді. Хутко одягнувшись, він біг до клубу, що був на першому поверсі. Коли там нікого не було, хапав 2-3 поліна і, озираючись, повертав з ними до кімнати. Так було що-дня, а тому й палива в кімнаті ч. 2-е було завжди досить.
Вівдя прокидалась не раніш 9-ої. Надумавши встати, вона похмуро казала:
— Срулю!
Макс покривлював обличчя і з благанням дивився на неї крізь сині окуляри. Тоді Вівдя грізно:
— Срулю!
Макс хвилювався:
— Як тобі не соромно ображати мене?
Вівдя мовчала, тільки брови ій збігалися до купи. Макс навшпиньках виходив із кімнати, а Вівдя вдягалась.
Одягалась Вівдя завжди з ½ години, а Макс стояв за дверима і чекав. Потім він приносив окріп, і вони пили чай. Вівдя усміхалась:
— Чого ти на мене, Максе, сердишся?
Макс мовчав.
— Може того, що я не хочу за тебе виходити заміж?
Макс мовчав.
А увечері вони слухали, як за стіною, в сусідній кімнаті, кричала дитина.— У-a! У-a!
Вівдя підводилась, брала зі столу яку небудь книжку і говорила:
— Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи мені: який логичний звязок між життям і цією книгою? Що це за книга? Мах! Ага, філософія Маха. Ну, що він там проповідує?
І тут же Макса за плечі і не давала йому говорити.
— Я знаю! Я все знаю… Ша!
Макс з благанням, як прибите цуценя.
— Дюнічко!
Грізно:
— Максе, не треба плодити дітей! Наслідування відзнак нікчемности.
І серьозно:
— Ти кого зараз студіюєш, Гегеля?
— Ні, Дюнічко, Канта.
Потім удягались і виходили на вулицю.
Коли була субота, увечері йшли через площу Карла Лібкнехта до синагоги.
Вівдя — українка, Макс — єврей.
Макс казав:
— Уй, яке гарне небо!
Питала:
— Ти віриш в небо?
— Гм! Навіщо вірити… споглядаю.
— Тобі хочеться молиться?
— Так. Я хочу споглядати.
… Вони йшли в синагогу.
А повернувшись до дому, Вівдя глузувала:
— Срулю! Уй, Срулю! Які противні твої фанатики.
Макс жахався.— Дюнічко! Які ж вони мої?
І знову за стіною кричала дитина.
— Уа! — Уа!
А в вікно заглядав клаптик сірого неба.
В коридорах гостинниці — загального помешкання робітників Н—ської військової установи — вештались люди, а по вулицях шуміли автомобілі і фаєтони.
Вівдя непорушно сиділа біля вікна.
Макс брав книгу і читав вголос.
О 10-ій годині Вівдя казала:
— Годі, скажи мені, Максе, що з тебе вийшло, коли б не війна і не революція?
Макс:
— Не знаю.
— А я знаю. Ти де небудь в провінціяльнім місті екстерничав. Тебе-б жидожери уперто три роки підряд зрізували по латині, чи що. Нарешті ти б видержав іспит і був би дантистом. Ха! Знаєш, як шансонетки…
Вівдя підняла трішки спідницю і цінично заспівала:
„Пошла я раз к дантісту
К большому спеціалісту
Чтоб он мне вставіл в дирку
Зуб! Зуб!“
Макс нервово перекосив обличчя.
— Дюнічко!
— Знаю, що Дюнічка. Ну, ладно… А потім…
Потім вона замислилась і додала:
— А я була б інженіром. Так, Максе, я була б інженіром.
Макс уважно дивився на неї крізь сині окуляри, а вона примружувала очі, як кішка.Несподівано:
— Сруліку! Мій Сруліку!
Втягував шию в плечі і нахиляв голову.
А за стіною знову кричала дитина.
— У-а! У-а!
|
|
До Вівді прийшла подружка по гімназії — Христя. Така задумлива, як вечірнє небо. Як і завжди довго мовчала, а Вівдя стримано чекала. Хвилювалась, що з партії викинуть — інтелигентка. Завжди боялась.
Вівдя сказала:
— Яка ти жалкенька.
Усміхнулась:
— Я тобі, як другові…
… Прийшов із служби і Макс. Сів на канапу і довго дивився на Христю з-під лоба.
Каже:
— Чого турбуєтесь! Хай викидають.
Христя:
— Ах, — зітхнула — довго і широко. — Уже 3 роки в партії.
Вівдя поралась біля умивальника і знову примружувала очі — єхидно.
— Тоді не будеш совнаркомського пайка одержувати.
Христя підійшла до столу, взяла в руки книжку, подивилась на неї, погладила її ніжною долонею.
— Я не одержую!
А Макс хвилювався.
— Я от вийшов із партії… нічого…
— Ну, ви ж анархіст.
Максові приємно було, коли його називали так.
Він натхненно сказав:
— Так, анархіст… Вільний чоловік. І більш нічого.Але Вівдя обрізала:
— Який ти анархіст? Досить похвалятися.
— Дюнічко…
Не хотіла говорити.
Христя підвелась і заломила руки.
Христя така маленька дівчинка, хоч їй і 26 літ.
Вівдя накинула на плечі хустку і пішла з Христею на зібрання комгуртка. Там сиділа оддалік — безпартійна — і слухала. Вона завжди була на партійних зібраннях.
|
|
В гостинниці ще жила баба Горпина. Служила на кухні — картошку чистила. Був у неї і чоловік. Чоловік мав орден червоного прапору — на фронті праці одержав. Чоловік був дуже ледачий і нічого не умів, крім як похвалятися. Горпина була товста баба й євангелістка.
Коли хто спотикався, вона казала:
— Це вас господь Ісус Христос наказав. Значить вам треба молитися.
А коменданту гостинниці вона радила:
— Заглянь, моє чадо, в євангеліє од Матвія.
Комендант „гнув“ матюком і т. ин.
… Почистивши картошку, Горпина піднялась на другий поверх. І сьогодні вона чекала. Так, вона чекала.
Цю ніч їй снились сни золоті, як ризи господні. Приходив Христос.
… Такий золотий, такий золотий!
Думала — це добрий сон, і згадала серпневі колосся біля сусідського тину… Проте сусідський тин був 30 років тому.З Вівдєю Горпина зійшлась несподівано і дивно.
— Господня справа, — казала Горпина і витирала сльози радости. Вона щиро вірила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самі йшли до неї. Так думала. Вівдя теж сама прийшла.
Каже:
— Ви, бабусю, євангелістка?
Ну, а потім сходились, дивились одна на одну і мовчали.
Вівдя так тихо, лагідно, наче за далеким сном тьмяна тиша:
— Нам говорити, бабусю, нічого. Ви дивіться на мене, а я на вас… Отак! я бачу в ваших очах Христа.
Колись один робітник постукав в цю мить в кімнату. Ой, як Вівдя заскаженіла. Горпина перелякалась, а потім подумала.
— Господнє серце!
І вони знову дивились одна на одну.
… Горпина увійшла в свою кімнату. Взяла євангелля і читала. Подумала: навіщо друкують ріжні книжки, коли не достає священих книг. Недавно ходила на базар — скільки тих людей приїзджає з села, щоб купити євангелля, чи то біблію. А їх і нема.
Потім відкинула занавіску й дивилась у вікно. Вікно виходило у двір. Видно було помийну яму, а Горпина мріяла про небеса. Увечері чоловік її пішов дрова рубати, а у двері постукала Вівдя.
Простягла обійми — поцілувались. Вівдя сіла напроти Горпини. Зітхнула.
І на цей раз дивились в очі.
|
|
Колись Вівдя, лягаючи спати, сказала:
— Максе! А знаєш, що я бачила сьогодні?Макс нашорошився.
Вівдя підвелась з ліжка, насунула на босі ноги виступці і, підійшовши до виключателя, погасила електрику.
В кімнаті стало зовсім темно.
Далі поволі поточився відблиск від далекого лихтаря — блідо-голубий.
Було пізно, бо тільки де-не-де протарахкотить фаєтон і змовкне.
Вівдя казала:
— Ти не жахайся. Я буду спокійно. Іду я сьогодні тротуаром. Коли це зирк, а біля мене якась жінка в пастолах. Я думала, що вона звичайна, а вона божевільна.
Зареготала:
— Божевільна… Ха! Тобі не страшно?
Раптом підхопилась і побігла на канапу, де сидів Макс. Обняла.
— Ти не бійся, мій Сруліку! Я хочу просто оповідати… Ну… от! Слухай. Вона, ця жінка, була в пастолах, а лице її було таке, як оцей відблиск.
Вівдя простягла руку, і на фоні блідого світла чітко вирисувався силует її руки.
Макс важко дихав.
— Так, як оцей відблиск! І я подумала: вона божевільна. Вона йшла поруч о мене і говорила з повітрям… Да! Я забула сказати! Вона тягнула з собою мініятюрний возик, а на нім був клуночок. Ти розумієш, клуночок? І все це було так надзвичайно. Я згадала того божевільного, що завжди сидить біля вокзалу. А потім я згадала й усіх міських старців. І мені зробилось страшно. А потім я подумала. Ти знаєш, що я подумала? Ні, я тобі не скажу.Вівдя притулила свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри і протирав очі.
Казав.
— Паталогія, Дюнічко. Не своєчасно.
Розсердилась.
— Дурне! А все життя — що таке?
Заговорив уперто — несподівано.
— Ні, Дюнічко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя.
І засоромився:
— Може не так, я не знаю. Мені иноді буває жалко, що я покинув партію… А всі ми, правда, може й ненормальні, бо не кождому пережити ці дні… важко…
Вівдя закричала:
— Мовчи! Мовчи! Ах ти, агишко моя нещасна… Сруліку!
Хтось проходив біля їх дверей і зупинився. Тоді Вівдя ще раз закричала:
— Мовчи! Мовчи!
Коли вони полягали на ліжка, біля гостинниці затрубів ріг і з грохотом пробігла пожежна команда.
Не спали майже до ранку.
Завтра Вівдя не пішла на службу; у неї боліла голова.
|
|
Наближалась весна. Голубіли душі, а в далені імпровізувало на рожевих плямах. Таяв сніг, таяло, сентиментальничало сонце.
Баба Горпина казала:
— А там у нас, на селі, поле.
Хтось сміявся весело, дзвінко, на всю гостинницю.
— Ну і що-ж що поле?Баба Горпина:
— Ціле поле, як ризи Христові.
На неї теж, безумовно, впливала весна. Крім того, вона не звикла до міста. Думала залишити гостинницю і — до дому. А чоловік хай тут. Вона навіть не проти того, щоб він добув собі молодшу зозулю. Вона во Христі, що їй? З Вівдею Горпина майже не стрічалась останній час. А коли й стрічалась, то розминались мовчки.
А до Вівді почав ходити комісар Вольський. Такий: самий звичайний комісар із батальону.
Макс зійшовся біля театру з Христею. Заговорив нервово, поспішно:
— Слухайте, що з моєю Дюнічкою робиться — не знаю. Ну от Вольський — він її любить… А мені що робити?
Христя задумливо дивилась кудись убік і здавалось, що вона споглядає.
Макс:
— І сьогодні він у нас залишиться. Він буде у нас ночувати. А я не знаю, як мені бути.
Христя спитала:
— Ви з Вівдею живете?
Наївно:
— Так, живу!
Але Макс не зрозумів Христю. Потім вона сказала, що їй треба спішити на зібрання, а Макс схвильований побіг у гостинницю. Він став біля дверей і цілу годину стояв тут, затуляючи вуха, коли з кімнати доносились голоси.
Нарешті вийшла Вівдя і здивовано:
— Чого ти в кімнату не йдеш?
Тихо.— Дюнічко!
Вона засміялась.
Він просив її, щоб Вольський не ночував у них. Тоді вона розсердилась і сказала, щоб не ночував Макс. Вона не боїться Вольського і буде спати з ним в одній кімнаті.
Вівдя пішла, а Макс плакав тихенько ще з годину, а ночував все-таки дома.
… Далі було що-дня. — Вольський приходив і ночував у них. Макс змарнів, але боявся сказати Вівді, чого хоче від неї Вольський.
А по всій гостинниці співали-басували.
Кипіло все напередодні весни, як в казані над золотим багаттям.
Баба Горпина ходила коридором і оповіщала:
— Моліться Ісусу Христу, діточки. А я завтра виїздю до дому. Знаєте — там у нас поле.
Перед од'їздом Горпина зайшла таки до Вівді. Та подивилась на неї і тихо сказала.
— Ідіть, бабусю… Ви не вірите… а може я не вірю…
Гапка:
— Що з тобою дитятко?
Але хутко вийшла і попрямувала до вокзалу.
Вечірнім потягом вона уїхала на село.
|
|
Макс ходив непритомний по місту і шукав Вівдю. Вона пішла кудись з Вольським. На площі Карла Лібкнехта він зустрівся з червоноармійцем Киптяєвим. (Був такий в батальоні Вольського).
Раніш Макс якось його не помічав, а сьогодні хотілось говорити з ним.
Повертав розмову на Вольського.Киптяєв весь час нервово підморгував очима — його контузило в імперіялистичну війну.
Макс спитав: що таке Вольський? Похвалив: Вольський — хороший чоловік і головне — витриманий.
Макс образився і пішов до парку.
На доріжках уже були люди. Кожному хотілось, щоб була весна.
Але в цей день дмухав з півночи гострий вітер. Дерева нашорошились на сонце, а на покрівлі будки сиротливо виглядав сніг.
Макс пішов із парку. Потім він стояв біля „вітрини голодуючих“. Пильно дивився на фотографії дітей з тоненькими ніжками і розбухлими черевами.
На нього найшло обурення, коли він згадав другу вітрину — з пирожними, і він пішов і оддав старцю останні 50 карбованців.
Так зробив незадоволений Макс.
… Пізно він підходив до своєї кімнати.
Боявся, що Вівдя ще не прийшла. Приложив вухо до дверей: там хтось був. Зрадів. Але Вівді, дійсно, не було. Була Христя.
— Чого ви так пізно?
Христя:
— Я… так…
Говорила лагідно, а видко було, що хвилювалася.
Макс просто:
— Вас мабуть турбує щось?
Христя сказала:
— Так, турбує.
Потім скаржилась:
— У неї не організуються думки, а тому все, що вона читає, ніколи не може привести до системи. Це для неї велика хиба. Вона не може бути ані агітатором, ані організатором. Це ж жах, бо вона інтелигентка.
Макс і слухав, і нічого не чув. А Вівдя не приходила. В гостинниці було вже зовсім тихо. Тільки зрідка хтось проходив коридором, і кроки його гулко звучали, ніби це було порожнє нежиле помешкання.
|
|
Вівдя останній час майже не говорила з Максом. Прийшовши зі служби вона убиралась і уходила. Біля пасажу її чекав Вольський, і вони йшли за місто.
У неділю вони пішли теж за місто.
Вольський казав:
— Чудово сьогодні…
Вона:
— А завтра?
— Що завтра?
— Завтра теж буде чудово?
— І завтра.
— І після завтра?
Вольський подивився гостро. Він завжди дивився гостро і чітко. Вольський сказав, що йому завжди буде чудово, бо він комісар.
Розсміялась:
— Ця цінічність мені подобається.
Він погладив себе по широкому лобі і тихенько засвистів.
— Що ж тут цінічного! Ви, мабуть, не про те подумали. Я просто почуваю себе здібним до життя, до боротьби. І тільки. А коли я комісар, то я значить такий.
— Агітація! — і скривила обличчя.
Виходили до залізниці. Збігли на насип.Вона:
— От дивіться: все далі і далі, а куди — невідомо.
Він:
— Ви про рейки? Чого ж невідомо? Далі станція — одна, друга, третя.
Вона:
— Тому невідомо, що може з цих рейок раптом потяг і звалиться. От вам і невідомо.
Він:
— На то єсть семафор. А нещасні випадки завжди бувають — це теж відомо.
Йшли на схід — по рейках. Простори кутались в надвечір'я. Вівдя казала:
— Я люблю йти на схід, бо навіть вівтар на схід дивиться.
Вольський взяв її за руку і фамільярно посіпав.
— Не всі й вівтарі дивлються на схід… Так-с! Проте і я люблю дивитись на схід.
Вівдя замахала руками:
— Годі вам! Годі вам!
Коли вони вийшли за будку 323, — Вівдя кокетувала. А вона вміла кокетувати. Проте вона й так була дуже гарна з себе. Вона дозволила Вольському взяти себе під руку. Щільно тулилась до нього.
… Зайшли далеко і мусіли повернути.
Вечеріло. Рейки загублювались в далені — ніби в провалля. Нарешті — до міста.
Вівдя махнула рукою:
— Прощай, поле!
Десь несподівано одкликнулось луною.
Припинилась. Задумалась.
— Це баба Горпина!
— Яка баба? — спитав Вольський.— Та то так! — засміялась вона. — Була така… баба… чудесна…
Вирвала руку і крикнула:
— Біжім!
|
|
Христя посідала невеличку посаду. Переписчиця. Але й тут вона не встигала все зробити своєчасно. Цілий день вертілось в голові — чого вона не прочитала, чого вона не знає. З неї підсміхувались. Думали, що вона має коханого, а тому й така розгублена.
Жила вона край міста в одного чоботаря в холодній кімнаті, і нічого не хотіла.
В той вечір Христя ходила по сусідах і прохала „трішки нафти“. Ій ніхто не давав. Тоді вона засмутилась і поплакалась перед чоботарем, що їй не можна буде сьогодні читати. Чоботар резонно зазначив:
— Завжди читати не можна, на легені погано.
А з Христиними легенями і дійсно було щось не ладне: кахикала — тихо і сухо.
Христя подивилась на нього ясними очима і пішла до себе.
Зі світла спершу нічого не було видно, а потім — так собі. Спати не хотілось.
Дивилась на книжки і уперто думала про нафту.
Десь далеко гавкав собака і, слухаючи його, було чогось сумно.
Ще дивилась на книжки і захотілось плакати.
Вона ніколи не плакала, а в сей час хотілось. Підвелась. Зняла з етажерки „Економичне учення“ і придивлялась: „Да, воно!“ Положила на стіл…
І от вона почуває, що їй хочеться стати навколюшки. До болю хочеться.
… Десь гавкав собака.Стала. Простягла руки в просторінь, і їй зробилось солодко — солодко.
„Невже я молюсь?“.
Підхопилась:
„Кому?“
А в голову: „Економичне учення К. Маркса — К. Каутського… Завтра прийдете одержите… Сьогодні нема!“
Вона побігла до чоботаря. Там вона випила води і сказала, що вона хвора. Потім дивилась, як чоботар забивав цвяхи в підошву і мовчала.
Скоро прийшов і Макс.
— Мені щось вам треба сказати. Ходімте.
Вийшли. Макс оповістив, що сьогодні рішучий день: він скінчить або так, або инакше. Він далі так жити не має сили.
Христя сказала холодно:
— Я не піду!
Макс захвилювався.
Христя ще раз сказала холодно:
— Я не піду.
|
|
В той же вечір Вівдя сиділа з Вольським на ліжкові і розмовляла.
На дворі знову знялась курява — зіма не здавалась. Макс вже не ходив красти палива, а з установи перестали видавати — останній зімовий місяц (і то кінець). Вівдя задмухала на світло.
— Дивіться як парує!.. Хіба ви не змерзли?
— Трішки змерз, — сказав Вольський, запалюючи цигарку.
— Ну то йдіть сідайте біля мене — буде тепліш.
Сів.Сказала.
— Щильніш. А то положіть і руку на плече.
Вольський:
— Ні, мабуть, не треба.
— Чому?
— Зайде Макс, а він і так на мене сердиться.
З іронією:
— А ви боїтесь?
Просто:
— Ні!
Курява заліплювала вікно. Через три кімнати рубали дрова: гу!.. гу!..
Вівдя сказала:
— Чого мені сіро?
Подивився на неї. Вона дійсно була бліда і сіра.
— А ви візьміть себе в руки.
— Ха!.. В руки…
Спитав:
— Не можна?
— Ні, не можна. А проте противно, все противно… Ходимо… багато нас… як приголомшені. Щось треба зробити велике, героїчне, а воно і маленьке не сила.
— А ви ще раз спробуйте.
Сказав серьозно.
Вівдя нервово перекосила обличчя:
— Що там пробувати! Як не пробуй, а все по старому виходить… Так! По старому.
Вольський:
— Я б вам порадив, що робити, та ви ж все ідно скажете: агітація.
— Так, краще не треба!
Вона засміялась.
— Я навіть думала, що мене баба Горпина спасе.— Це та сама Горпина?.. — спитав Вольський.
— Ні, мабуть не та, — сказала Вівдя і задумалась. Потім вони де-кілька хвилин посиділи мовчки.
Ще хтось гупав праворуч.
А фуга била сніжинками в вікно. Вольський ще раз спитав про Макса — де він?
А Макс прийшов уже од Христі і стояв знову біля дверей. По дорозі він спотикнувся і розбив одно скло од окулярів. Окуляри не знімав, а тому й вигляд мав незвичайний. Крім того вуха йому горіли, а в скронях стукало.
Вівдя не знала, що Макс стоїть за дверима, але була майже упевнена в цім. Це її дратувало.
Вона знову почала кокетувати.
Вольський:
— Я так не люблю!
— А як же ви любите? — і примружила очі.
Сказав:
— Ви мене не перший день дратуєте… Що ви від мене хочете?
Вівдя здивовано:
— Я од вас хочу?
— Так, ви.
Сказав уперто і рішуче.
Вона:
— Це мені подобається.
Вольський:
— А мені зовсім не подобається. Як ви хочете віддатися мені, то робіть це і не мучайте Макса, мене й себе.
У Вівді загорілись очі.
— Ви хочете, щоб я вам віддалась? Добре. Ви знаєте, що за дверима Макс?
Вольський мовчав.— З умовою, щоб двері не замикати? Добре?
Вольський мовчав.
Вівдя поспішно почала розстьобувати пасок і гудзики на кофточці.
Вольський спокійно одійшов до вікна і став спиною до Вівді.
А вона шелестіла убранням і важко дихала. В кімнаті було тихо, а тому й чути було, як жіночі груди вбирали і видихали повітря.
Нарешті вона сказала:
— Ну йдіть, я готова.
— Готові? — не повертаючись спитав Вольський.
Вівдя не одповідала.
Тоді Вольський хутко повернувся, взяв зі столу капелюх і вийшов.
Один мент в кімнаті було тихо, а потім Вівдя скочила з ліжка і, як ранений звір, завила в повітря:
— Сво-олоч!
І ще підскочила до стінки і билась об неї головою, зціпивши зуби.
Далі сиділа де-кілька хвилин, поки не увійшов у кімнату Макс.
Макс теж не дивився на неї і, узявши якийсь клуночок, що наготував зранку, теж вийшов.
Вівдя мовчала.
Праворуч і ліворуч вже не гупало.
В гостинниці було тихо.
… А в вікно знову бились сніжинки.
Сніжинки…