Сині етюди (1923)/Легенда
| ◀ Кімната ч. 2-е | Сині етюди Легенда |
Дорога ▶ |
|
Влетіла буря, крикнула, — дзвінко, просторно:
— Повстання!
Зашуміло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась ріка, подумала світанком та й розлилась — широко-широко: на великі блакитні гони. Та й побрели по коліна в воді тумани — зажурні, похилі.
… Йшла повінь… Летіла буря…
… Так…
А ще от що: хочу про молодицю коротенько росповісти — як в народі чув. Таку: край села жила, де незаможницька осада, де верби на ставок схилились і слухають пісень гнідих, що на зорі застигли і кожну мить сивіють.
Звуть Стєнькою (то мабуть Степанида), ніхто не брав, а вже за 20 перевалило. Жила-була метелиця тай годі: огонь, баска, гаряча кобилиця ще й блядь, змалечку блядувала. А взяв її Володька, одружився, та не прожив і років зо 3 — пішов у повстанці.
Отож і залишилась Стєнька з хлопчиськом невеличким та з бабою — (свекруха).
Дитина довго не жила, захворіла на віспу і ночі однієї кикнула.
… Вийшла молодиця на вулицю, стала біля воріт, замислилась.Ходив Володька 2 роки на цукроварню, заробляв на коня, купив коня, а кінь теж здох.
… А батько закатував матір — теж блядь була, — матір.
… Ну й 1½ десятини за 20 верстов…
— Ех, ти, сибірська каторго!
… Колись прокинулась удосвіта (під повіткою спала): за ногу хтось.
— Хто там такий? Одчепись!
Зареготав:
— Хлопці, сюди! Бач, яка краля!
… Отже червоні прийшли, повстанці прийшли. Д'ех, будуть діла, маттері їх ковінька!
Кричали:
— Не печи! Не вари: все буде! Де тут у вас буржуї живуть?
Баба (свекруха) сплеснула руками:
— Ой, лишенько! Які ж тут буржуї, самі селяни проживають.
Посміхнулися, а потім виймають папірці, читають з папірців.
— А Гордій Пронь єсть?
— Та єсть.
— А Остап Забийворота єсть?
— Та єсть.
Аж здивувалась стара: усіх чисто хуторян виказали, а хуторяни і справді жили, як коти в сметані.
… А потім повстанці пішли. А увечері ще прийшли… Ой, було ж молока та ковбас — хоч собак годуй!
— Вари вареники! Печи пиріжки!
Варила, пекла — Стєнька…
… мовчала, прислухалась, розглядала… А у вікно зазирав молодик червоний, з лісу підводився. Хлопці їли, дивились на Стєньку, а вона вже цвіла, як мак… Д'ех! до чого була струнка та красива молодиця, а очі їй як у кози дикої, тільки хитренькі трішки.
… Отже горіла, цвіла Стенька… а баба спитала:
— Що ви, хлопці, надумали? Невже ліворуція?
— Ліворуція, бабо — повстання та й квит. Йдемо буржуїв бити.
— Ой, лишенько! — тай утерла рукавом сльози.
Запитало товариство:
— Невже жалько?
— Та де там… щоб вони показилися. Це вже такий звичай бабський: як що, то й плакати.
А повстанці підводились, до Стєнькі йшли.
— Ух, ти кралечко! — себ-то обняв один.
… А другий заїржав та ще й полапав трішки.
Мовчала молодиця, думала мабуть… А потім спалахнула раптом, наче промінь пробився крізь хмари:
— За волю… йдете?
І скрикнули хлопці:
— За волю! — ще й шаблюки забрязкотіли.
Зашумували очі в слив'янці (під віями ніби слив'янка кипіла), вискочила Стєнька до порога:
— Цю ніч п'ять чоловік присплю… Хто перший? Виходь!
Задзвеніли шаблюки, з грюком роспанахало двері…
… А ранком повстанці засідлали коні, сіли на коні і закуріли з села. Перед вів загін, а позаду летіла Забийворотинська фура. Фуру везли гладкі Забийворотинські коні: гнідий в яблуках, жеребець, і білий кінь з чорного ногою, з тавром на стегні.
|
|
З того часу не бачили Стєньки, не чути було, не говорили про неї.
… Гримали повстання…Не одна молодиця співала: „ой, зажурюся, запечалюся, піду в садок зелений — розвеселюся“… То не хмари нависли над головою, то очіпок придавив вороне волосся.
… Ой, не чути було вже про баську молодицю, та пройшла вже слава про юнака молодця.
… Гуділа — дзвеніла слава про Стєньку-юнака, червоного повстанця.
|
|
Не одна трясилова ніч пройшла, йде, пройде — тисячі, тисячі, тисячі… Похилилась на тин кропива і думає про бурю. Заспівають, запишуть нащадки: був Приймак і Буденний і були — тисячі, тисячі, тисячі…
… Палали панські маєтки, тікали пани. Йшли червоногвардійці — з заводів, з шахт, з Донеччини, з Криворіжжя. А далі йшли повстанці — чабани, байстрюки, голодранці (відтіля, де на ставок верби похилились). Проходили вздовж і впоперек чорнозем, міста, піски, ліси, байраки…
… Гримали повстання. Лютували повстанці.
А найбільш за всіх лютував юнак — Стєнька. Одна чутка про нього викликала велику трівогу. А де були пани, де були хуторяни (блискучі трактори й череп'яні покрівлі), там тоді важко ходила сумна роспука.
Казали: прийшов юнак із степу, з Хортиці сюди, в ліси помститись. Казали: тільки краяне радіють (де верби на ставок схилились), тільки чабани й байстрюки радіють, а иншим — смерть.
Тоді вороги тримали владу, панували знов. І тремтіли вороги, коли чули про Стєньку-юнака.
Дивно — хоч де йому з'явитись, там одразу дзвеніли повстання: виходили чоловіки й баби з косами, ціпами, ховали борони — до гори зубами — в траві і наганяли на них ворожі кінні загони. А ще дивно: людей в юнака було дуже замало.
Казали: ватажок Стєнька — стрункий юнак і ясний, мов голубе небо і буйний, неначе буря і гордий, мов сокіл. Хто слухав Стєньку, той ішов за ним і в огонь і в воду. Його мова була блискуча, як весняний ранок. Він горів завжди і вабив завжди, наче степові огні в темряві. І як великий пророк, він віщував, — так переказували по селах, по заводах:
— Збираймось до гурту! Насувається чорною хмарою час помсти, час росплати. Гей, виходьте на шляхи — чигає воля. Беріть ножі, одрізи, несіть смерть. Через смерть запанує нам життя. Виходьте із лісів, із нетрів, із темряви. Летіть, як метелики, на світло… Послухайте! Послухайте! Невже ви не чуєте, як віки б'ють на сполох! Невже ви не бачете, що ми видераємось з провалля? Один крок — і ми в голубій країні, не буде кроку — знову безодня — темна, склизька, як жаба… Послухайте! Послухайте! Ми кличемо вас огняним повстанським словом: беріть ножі! точіть ножі!..
І брали ножі і точили ножі, а Стєньчине слово лунало по оселях, виходило із лісів, відходило далеко — далеко. І знову палали панські маєтки і череп'яні покрівлі. Ходила крівава помста, а ліси знову гуділи буйну славу юнакові.
… І піднялись тоді вороги, вовчі загони пустили на Стєньку, а за юнакову голову пообіцяли пригоршню червінців. А тоді почали вибухати ще частіш повстання. Як вітер літав юнак по оселях та підіймав пригноблених і пригноблені тягнулися з усіх кінців до нього і лилася цебрами ворожа кров.
|
|
Вже майже рік лютує юнак і не здібні вороги зловити його.
… І от проїздив селом молодий юнак. Висипали люди на вулицю, дивлються на нього. А він сидить на коні і посміхається до людей, наче вечірня зоря до річки.
Був тоді присмерк, стояли жнива і на майдані пахло полем. Та й під'їхав загін до журавля і позлазили з коней повстанці. І юнак зліз. І щож? Юнак, як юнак, але справжній Стєнька: очі йому, як невиїздженому коникові грають… Так…
… А тепер ще додам: любили люди того юнака, мов буревісник бурю, неначе чайка синє море. Але ховали люди між себе ще й погану думку про нього. Не казали, а тільки ховали. А була ота думка оця: йшла чутка, що Стєнька з лісовиками валандається, тому й куля його минає. Де-хто думав, що це вороги такі чутки пустили, а де-хто й инакше мислив. Що куля минає, то ще й нічого: єсть такі діди, на Чорномор'ї були, од кулі теж заговорюють, по книгах чорноморських вичитали. А от як з нечистою силою що, — то значиться анцихрист.
Так…
… Отож зліз юнак, з цеберки воду п'є. І підійди до нього на той гріх бабуся старенька: її сина вороги закатували — червоний повстанець був. Підійшла ото ззаду до юнака та й сунула йому в кишеню карбованця папірового ще й пиріжок маленький. Обернувся юнак: примітив це. А баба схопила його руку та до вуст своїх та тужити.— Голубе ти мій рідненький! Синочку ти мій гарненький!
Плаче баба, а юнак, як стовп стоїть, а громада дивиться на нього.
… Отут то й було несподіване: як кинеться юнак перед бабою навколюшки, зблід, як лист той осінній, і замолився юнак:
— Бабусю велика! Молюся тобі за твої страждання, за твої муки. Ти мій єдиний бог, а иншого не знаю. Молюся всім людським мукам, молюся помстою, що навожу її на катів жорстоких, на силу не нашу. Молюся і тобі, людино вільна, що взяв ніж і запалив серце гро́зами.
Сказав це юнак, скочив на коня, і пропав загін в степу.
А люди стояли і думали. І порішили тоді люди, що Стєнька дійсно звязався з нечистою силою.
І пішла з того часу погана слава про юнака. Тільки байстрюки та голодранці підтримували його, а инші люди відсахнулись од нього. І важко тоді стало юнакові жити з своїм загоном в лісі: вовчі загони стежили за кождим його кроком, а люди вже майже не підтримували його.
|
|
Та й сунулись хмари над тим лісом, де жив юнак. Сунулись, посувались, лили воду на сосни, а сосни стурбовано гули. І були тоді неясні думи і неясні мрії і журба була за далеким, неясним, невимовним…
… Жив у тім лісі і дід Чорноморець сивий. Приходили до нього люди взнавати: куди корова поділась, хто коня украв. Розгортав Чорноморець чорноморські книги і взнавав по них, куди корова поділась, хто коня украв.Іще знав дід Чорноморець, де ховається юнак, і росповів він людям, що наступає кінець юнакові, що лютою смертю помре він.
Але ще гримали повстання і горіли панські маєтки.
|
|
Але вже надходив кінець.
Тихо, крадькома, мов кішка, насувалась юнакова загибель. Як осіння журба між дерев, м'ягко ступала загибель. І прийшла загибель.
… Була темна ніч. Тоді була темна ніч. Зойкали сичі, трівожно гуділи сосни. З трьох кінців палахкотіли заграви. То горіли панські маєтки, то було діло юнакове — ясного, мов голубе небо, буйного, неначе буря і гордого, як сокіл. Тоді загін його розтаборився в Зеленім Ярку. Біля багаття лежали стрункі постаті, а збоку лежав повстанський пес — здоровий вухатий собака.
І раптом підвівся і завив пес — тихенько і трівожно. І сказав тоді юнак:
— Йде зіма. Підемо глибше в ліси… Ще помсті не кінець!
І одгукнулось здалека таємно:
— Ще помсті не кінець!
І заспівав один повстанець тихенько, зажурно, наче вода виходе з за́воді у Дніпро:
— Ой, морозе морозеньку, ти славний козаче…
І одгукнулось:
— Ой, морозе морозеньку…
Та не чули тоді повстанці, що насувається на них неминуче лихо. (Тоді байдуже тріщало багаття, а здалека байдуже виблискували заграви).
… А Зелений Ярок оточили вже вовчі загони. Скрадались вовки. Тихо насувалося лихо…Гей, гей! Була тоді темна ніч, як далеке-далеке минуле!..
… А потім раптово вибухли постріли. Зататакали кулемети — то оточили повстанців вороги. І зійшлися тоді дві сили: одна сила юнакова, а друга — вовча…
Довго-довго не здавались повстанці.
Та тільки перемогла вовча сила: перебили повстанців, тільки троє залишилось, а між ними Стєнька-юнак.
Ой, гудів та й трівожно ліс…
|
|
Не росповідає горлиця про свою дитину милу, що її шуліка забила. Отож важко казати про те, як Стєнька-юнак загинув.
… Привели Стєньку на майдан і судили на майдані. І ніхто не прийшов сюди, люди не прийшли сюди.
… Тоді сумніло на шляху.
І сказав юнак:
— Одпустіть моїх товаришів, і я сам знайду собі найлютішу смерть.
Найлютішу смерть? Гей, гей, цього панам і треба. Погомоніли вороги і зодились: вони хотіли перехитрувать юнака: юнак прийме: найлютішу смерть! а тоді й товариші його приймуть: найлютішу смерть!
… І виблискували ворожі багнети, а за майданом умирало сонце.
Та не знали вороги, що їх перехитрував юнак. Говорив він:
— Я вигадав собі смерть, як в старовину було: садовили козаків на палі і умирали козаки на гострих палях. Я хочу вмерти на гострій палі — це найлютіша смерть!
Посміхнулись вороги: це найлютіша смерть! Тоді загострили палю і вбили ії в землю.Подивився юнак на товариство і теж посміхнувся і закипіли йому очі в слив'янці (під віями наче слив'янка кипіла), і сказав він:
— Ой, вороги-вороженьки. В старовину було ще й таке: приводили людей до палі і дівчат молодих приводили. Коли яка дівчина захотіла одружитися зі злодієм, що на палю сідав, то його й одпускали на всі чотирі сторони. Мені не треба прощати, але зробіть як було в старовину: покличте сюди громаду.
І ще посміхнулись вороги: хай подивиться громада, як злодіїв катують. І вдарили на сполох. І зійшлося народу сила-силенська. Але ворожих багнетів ще більш було.
… Тоді вже вмирала й вечірня зоря і тихо було на майдані, тільки шаблюки иноді цокотіли та здалека гудів ліс.
І сказав тоді юнак:
— Тепер я буду сідати на палю… Але слухайте! Слухайте! — …
І раптом розірвав юнак свій одяг повстанський і побачили люди замісць юнака буйного голу жінку красуню, що погордо дивилась поперед себе. І дзвінко сказала вона:
— Слухайте! Слухайте! Я вмираю за волю. Але я знову покликаю вас до помсти: точіть ножі! Дивіться, дивіться на заграви: вже палає наше визволення, вже йде нова невідома червона зоря… Слухайте! Слухайте!..
Але не дали їй говорити вороги, як люті шакали накинулись на неї і зав'язали їй рота.
… А нарід вже гудів…
Тоді вовки накинулись на нарід і розігнали його. А Стєньку юнака закатували: одрізали носа, одрізали вуха і наштрикнули на палю.… Гей, гей! Та й була ж то найлютіша смерть…
Але пройшла тоді про юнака—Стєньку, про жінку молоду красуню — ясну, мов голубе небо, буйну, неначе буря і горду, як сокіл — ще бучніша слава. Ще й досі гудуть їй ліси невмирущу славу…
|
|
І от: біля ставка, де верби похилились, стоїть могила — це юнакова. Приходять до могили люди і слухають, як шумить вітер над нею…
… Гей, гей! Гримали повстання…
… І були — тисячі, тисячі, тисячі.