Кіннотчик (збірка)/Ганнуся
| ◀ Петька Клин, нальотчик | Кіннотчик (збірка) Ганнуся |
|
|
В липневу ніч сон ходить теплий і дихає кетяхами акацій. —
В школі, що в Ліщині, тихо.
Бабуся Корецька сплять у коморі, бо душно, а Мокрина — в кухні коло дверей Ганнусі-вчительки.
Ганнуся вчителька (девятнадцять літ) прокинулася і сіла в ліжку: мовби кількасот шевців в підошви били. Глупа ніч, село-Ліщин — спить, а тупіт?
Повне подвіря школи — тупотіння.
— Мокрино?
Нема Мокрини в кухні.
Відчинила вікно, а в вікно — ніч і жива юрба людська дихає важко. Чоловіки якісь. Небалакучі. Розпрягають, чи запрягають?
— А чого хочете, товариші?
— Ми — не товариші, — говорять неголосно.
— То, панове?
Подумали трохи.
— Ми й не панове, — відізвались.
— То як звать вас?
Подумали трохи.
— Зовіть — добродії.
— Так чого ж хочете, добродії?(А їх повно — голова при голові).
— Да от ми прийшли. Присогласили нас ваші Ліщане, — ревком вирізать. Дак ми його й теє… Нехай тепер декрети іздають земельнії ніби…
Хотів іще щось веселого сказати тай замовк, — загусло слово. Аж тут видно стало і в дзвони вдарено.
— От воно й стіг підпалили над ставом, — знак, значить, инчим селам дають.
Іскри і полумя стовпом звелось до кришталевого неба. На те полумя — далекі дзвони перегуди.
— Вербіжне наших кличе. Обізвалось, значить. І раптом в лютістю:
— Вйо, сива!
І тут подвіря рушило. Все меньше голосів, кінського тупання, хропоту, все — порожніше.
Ганнуся стояла в вікні, і вже живої души не було в подвірю школи. Тільки край села іскри із стогу, що догасав, здіймалися все нижче, спадали все прямовісніше.
— Ой, панночко, — за спиною високої Ганнусі згорблена від страху Мокрина здавалась іще нижчою, — ой, панночко, найстарший прийшов їхній.
— Чий найстарший?
— Та повстанців.
В світлі свічки був змучений, високий, очі йому позападали. І ввесь у пилюзі — видко конем гнав.
— Тільки ви, панночко, — усміхнувся — не давайте знаку нікому, що я тут, бо буде погано. А я тут під партою в клясі спатиму, біля вікна. Максим повів на Вербіжне, — дасть знати, як треба буде. А троє моїх хлопців у садку в вас будуть, чуєте, панночко?
— Та я б вам води може з дороги, чаю?…
— Ми води не пємо, ми — тільки горілку, панночко — сміється високий, чорний.
— Та вмитись, напитись…
— Ми тільки горілку пємо… сміється і раптом падає і вже спить коло вікна. Змучений такий?
Підійшла.
Дихав рівно. Ніс гострий, брови чорні. Прийшла, нагнулась — плями на рукаві мокрі ще.
Влетів, як птах, і заснув, як птах, у придорожнє дерево, пазурами впиваючись.
Часи такі були незвичайні: дід на нічліг проситься — не приймеш, на другий день сама хата горить;
немовля десь народилось велике, товарячим голосом кричить і кров пє;
труна Росею — річкою пливла, — хотіли одчинить — не дається. А на труні написано „ця труна пливе до мого сина“. Стрілив комуніст у неї, а з труни — кров;
у Пісківчан фіґура поновилася таки на кладовиську, зразу ніби посивіла, а потім стала золота; і голова, і пояс, і янголи. І впали тоді Пісківчане на коліна у сніг, у грязь, і став один читать акафист, а тоді всі із великим криком до нього:
— Хрести нам дітей, хрести нам дітей, — ми вже віримо що є Бог.І хрестили всі, і тоді каліки оздоровіли, а одна дівчина в чорному ходила, бо воскресла.
Пригадує Ганнуся (що то перший рік на селі), як пішли Пісківчане через усі села, знаменуючи ікони, і, цілуючи один другого, просили прощення. Потім навколішках співали пісню оновленців:
„Страшний, страшний, смертельний час
Живущим во гріхах —
Боже мій, Боже мій,
Вскую мя оставил?“
І вставали села одно по другим, гороїжачись криком, одно попліч другого, йшло теплою отарною масою до Осафатової долини, де буде Страшний Суд.
І пригадує Ганнуся, як удосвіта в березні підійшли з фіґурою до Ліщина. Запах кожухів було здалека чути, обважніла далеч стугонінням пісні:
Стояла Ганнуся на високім березі Росі, що на ній крига йшла, стояла й дивилася, як раптом почорніли людьми усі горби, усі лани і всі дороги до Ліщина.
Бачила Ганнуся:
сельрада виходить назустріч, зостановляє людей і вмовляти починає:
— Що ви робите? Ви — темні.
І на це довкола скрізь, у цілім світі виднокружнім люде до землі припадають, над їх головами фіґура вивищується, мовби благословляючи і люде — гучно:І відійшла набік, утікла сільрада — і скрізь Отче Наш, великий гучний, між небом і землею пішов. За ним земля людьми задвигоніла.
І тримала себе Ганнуся за ніжки, і очі заплющила, щоб не піти за людьми.
А розплющивши очі, побачила під своїми ногами бурхливу Рось каламутну. Брудні хвилі владно, борзо несли крижини. Тільки збоку десь при березі, ще була мала крижина. Поволі обертаючись довкола власної осі, здригалася од близької перестрибної течії, здригалась при самісенькій рвучкій глибокій повені.
Довкола школи цвіли акації. Цього літа якось інакше. Обвішені рясно кетяхами, стовпами пахощів поставали й курилися. З цвіту якби хтось казав „Ганнусю“! — але ні, не казав! Бо колиб сказав — панна тендітна вискочилаб із вікна, босоніж побіглаб. І в місяцю коси її заполовілиб. Так Ганнуся бачила сама в собі. Мовчала й берегла міцно, як крадене, небезпечне й живе.
А тут прийшло повстання сел. Здригнулась цвітуча стіна довкола покололася, поламалася і от скрізь обважнілі кетяхи зовсім близько рипали, поблискуючи обіддями, колеса возів. Там сиділи згорблені люде з обрізаними на колінах. І потім зіскакували на рівні ноги, виростали, оточували все довкола, — вони, ДОБРОДІЇ.
А ще Россю вдень і вночі плили високі шибениці на сплавах, плили одна по другій, здригаючись, похитуючись. Їх відпихали від кожного берега. Вони плили через усю Україну, аж до Чорного моря. І коли шуліки злітали з повішених, там чорніли глибокі доли лиця, оберталось роздзьобане тіло, і на грудях баламкалися дощинки — написи з ортоґрафічними помилками — „большовики, не вертайтесь на Україну“, — або „це висить комісар Н. Н.“.
Той — найстарший — приходить на коротко. Згорблений і високий, ніс гострий, погляд насмішкуватий,
— Це я вам, панночко, — усміхається й дає щось.
Шоколяда.
— Дякую.
Смак шоколяди теплий, мовби трохи солоний мовби кров. Смак, мовби з запахом акацій, із чиїмсь насмішкуватим поглядом, і коливанням важких шибениць на Росі.
— А швидко, панночко, я поїду. Максим уже за Білокозинцями, панночко. А ми ж, панночко, нарід легкий, летючий.
І знов смішок, — брови чорні, зуби білі виблискують. Вийшов швидко, не оглядаючись. Вибіг.
Певне все — на коні, все — в тривозі.
Вони, ці люде, мабуть так і беруть жіноче життя, впоперек сідла перед собою кидають і тулять до себе, не усміхаючись, і говорять, не милуючи. Вони, ці люде, їдуть, а очі в них тривожні. Тільки раптом ізблідне такий, раптом похилиться, і випаде із стремен і впаде десь у степу, а кінь понесе жіноче життя, що впоперек сідла висить, понесе все далі, все далі…
Бабуся Корецька глухенькі, і очі їм вицвіли, і память їхня гіршає, а все до світу усміхаються. Хоч і восьмий десяток на спині, і чорний чепець голову облягає.
Сьогодня вечір за вікном блакитний. Сіла паніматка коло старого жовтого пяніна. Знає лишень один вальс, але старий — „Радість і Любов“.
Сьогодняшнього вечора Ганнуся уже все про високого, чорного знає. І Політехника, і Київ, і Благовіщенська вулиця. Знає, де була його ґімназія. Вона усміхається, а він дивиться на неї.
Він устає і просить її до вальса.
— Радість і Любов. —
Паніматка іншого не знає. Старечі пальці згинаються невміло, як дитячі, — очі виноловілі усміхаються.
Так, так вона знає, що це дуже старий вальс. Вона знає і про що говорять ці двоє.
Вони, ці двоє говорять певне про те саме, що всі говорили за бабусіних часів.
— Радість і Любов. —
І старечі пальні пролітають пожовклими клавішами невміло і охоче.
Ганнуся лежачи в ліжку думає ще до такту вальса. Це не думки, це вальс, пливке золото і запах…
Всі вже сплять.
Лишень хто то ходить по горищі?
Потихеньку. Невже Мокрина?
— Мокрино?Нема Мокрини в кухні.
А на горищі — дриготливе світло свічки. Скриплять сходи і віє сухою половою й задухом.
Коло розломаної скрині стоїть він і вибирає срібні та цінніші речі.
Обернувся, витяг револьвер. Зблід.
— Ви, панночко, не галасуйте. Ми без грошей не можемо. А я йти вже мушу від вас, панночко.
А Ганнуся не боїться револьверу, Ганнуся дивиться на нього і каже в самі його уста:
— Нащо ви розбивали скриню, — яб сама її вам одчинила.
Він пригортає Ганнусю, і солодка чорна заслона поволі сповиває світ. І вже нічого не чує — тільки солоність на устах, душність, і — сходить із сходів.
Лишень на малу мить стає вгорі і дивиться вниз, у темряву. На малу мить заплющуючи очі.
Звідти дивиться на неї повінь. Женуться швидкі, владні маси води, пролітають великі льодини, і от мала крижина, що здригалась при самісенькому березі, відірвалась і поплила все швидше, все швидше. Без берегів.