Кіннотчик (збірка)/Петька Клин, нальотчик
| ◀ Закон | Кіннотчик (збірка) Петька Клин, нальотчик |
Ганнуся ▶ |
|
|
Злодії оповістили війну денікинській поліції в Одесі. Війну відкриту. Ніколи одесити не мали ліпшої забави.
Молдаванка, Романівка, портові околиці і инші передміста великого (на той час майже міліонового) міста зароїлися від невеличких груп блідих, часто в елєґантних френчах мущин. Були опоясані биндами набоїв і мали рушниці, хоч звикли частіше уживати револьверів. Усадовилися в амбразурах вікон, в піддашах, в брамах, за кольонками ґанків, за пнями акацій (більшість акацій була вже зрубана на паливо підчас революції) і зустрічали раптовим скаженим обстрілом несміливі відділи денікинської поліції з великими бляхами на каплоухих картузах і довгих, як спідниця, чорних шинелях. Казали, що злодії мали опанувати місто і раз на завжди розгромити його. А може і встановити в місті свою владу.
Цього було за багато і для безталанної адміністрації денікинців: кількатисячним відділам поліції, набраної з утікачів з цілої України та з кількох чисто російських формацій, наказано було оточити непокірні передмістя (де по заході сонця взагалі боялися показуватись золоті наплечники) і, крок за кроком посуваючися, очистити від непевних елєментів.
Відділи поліції зустріли кулємети і вогонь добре зорґанізованих партизанів. Певна владна пиха запанувала межи злодіями від кільканацяти останніх місяців: вони використовували місто, поділивши його на ділянки, стрижучи міщан реґулярно, як стадо овець. Серед тисяч „блатаків“ найбільше виріжнялася і верховодила група „нальотчиків“, що працювали майже без помічників, входячи з револьвером до помешкання і відбираючи все цінне від його переляканих мешканців. До тисячі нальотів відбувалося протягом однієї ночі. Підпольна тоді большовицька партія трактувала з нальотчиками про поділ влади на випадок повстання проти білих, — і злодії вимагали на випадок повстання права мати своїх представників у комісаріятах поліції. Упорядчики більших філянтропійних концертів просили в ґазетах п. п. злодіїв не ограбовувати осіб, що мають квитки з того концерту, — і громадяне сміливо ішли на такі концерти, бо в ту ніч запізнілих прохожих навіть без квитка не ограбовувано.
І тепер, стріляючи в зненавиджених „фараонів“-поліціянтів, злодії кидали в павзах найдотепніші кпини і глузування. Поліція втратила свій авторитет після того, як перелякана і жаліслива почала ходити громадно з червоними прапорами і позволяла розюшеним юрбам убивати, як зайців, своїх аґентів, старшин і підстаршин.
Злодії мали також симпатію серед населення, навіть, часто серед пограбованих: бо виявляли часом більше шляхотности і доброго серця, як т. зв. ідейні армії. Про нальотчиків оповідано лєґенди, співано пісні, імена видатніших у всіх були на устах.Коло одного з невеличких залізничих містків, легко киненого над брудною вулицею передмістя, кипів бій. Поліція уклалася за невисокими барикадами на однім кінці мосту; на другім, перескакуючи з місця на місце, ховаючися за балки і залізні виступи, метушилися злодії. Ініціятива наступу була в їх руках. Вони цупко тримали в шорах пасивний настрій, не даючи й голови висунути поліціянтам. Командував злодіями легкими покриками й погрозами малий вюнкий чоловічок крепкої будови і смуглявий з лиця.
Найогидніші лайки цідив він крізь зуби, але лице мав завжди спокійне на танцюрному тілі. Кожний шарпливий рух проводиря додавав відваги злодіям: їх сірі постави, шо зручно ціляли й ховалися, все зближуючись, здавалося, змусять тяжких поліцаїв до втечі ганебної й безповоротної. Зі сторони поліцаїв вистріли все рідшали.
Малий отаманчик злодіїв витягнув свій револьвер, готуючися до останнього рішучого заклику, — коли знад барикад виглянуло темне око Максима і кулемет затахкав просто в лице остовпілим злодіям.
Ватажок злодіїв скочив на бік і розглянувся: його жовніри розпорснулися на мості, як сірі кульки ртуті, декотрі падали і волоклися, труп одного завис на поруччах, перехилився, незграбно зсунувся нижче, аж полетів на дно сірої улиці. Більшість злодіїв відхлюпнула назад, велика хвиля жаху понесла їх на свойому гребіні.
— Стать, стать фартові, а то пришию,[1] — різким, тонким від обурення голосом крикнув він, — стать фартові! — гукав далі, на переміну ціляючи то в одного, то в другого, обернувшися плечима до кулємету, завзятий, із жеврійними жовтими очима.
Злодії спинилися з дивним виразом вагання на лицях. Кулі ляскотіли далі, але їм наказував сам Петька Клин.
— Стать, фартові! Вперед! — крикнув він, хоч знав, що підвладні ждуть на місці, але не йдуть за ним, знав — тепер, або він упаде і вони розтічуться, або переможе і згнітить відразу прокляті чорні шинелі з кулєметами. І, йдучи наперед, Петька Клин витягнув зза паса дві ручні ґранати і механічно приготовив їх до вибуху, ввесь час ідучи рівним кроком, як сновида, дошками мосту. Кулемет лютував як скажений, безхмарне небо синіло немилосердною синню. З одного боку дивилися на Клина його товариші, з другого — поліцаї, а він вийшов майже на середину мосту. Нараз якась куля вцілила його в бедро і він, ойкнувши, упав на коліна. Крик болю десятикратно сильніший відізвався з боку злодіїв, поліцаї, стріляючи, встали зза барикад майже в увесь зріст. Тоді, ранений, чуючи, що слабне, Петька Клин кинув обидві ґранати в ненавистну живу істоту, в кулемет.
Його очі були вже мутні, але він усе-ж чув, як вибухла одна ґраната, як за нею пішла скринька з набоями поліцаїв, і відізвалася здолу, з вулиці друга ґраната. Чув ще радісні вигуки своїх співбойовників.
Кілька товаришів підбігло до Петьки і забралися до його рани. Куля пройшла стегно, утворивши малий отвір влету і велику кратеровату рану вилету на передній частині тіла.
— Петька, тебе ранили ззаду, — гукнув дехто схвильований, і додав непевно: — В тебе стріляв хтось з наших.
— Я знаю хто, — відповів Петька Клин блідий і, хоч не знав, хто стрілив, але прагнучи зістатись провідником до кінця, додав: — Я піймаю його ще.
Петька спробував сісти, але застогнав і схилився зомлілий, поклавши голову на чорній рейці.
Це була, здається, єдина правдива перемога, що її „блатні“ мали над „фараонами“, єдиний факт, коли „фараони“ втікали панічно. Як нагло почалася та своєрідна війна, так нагло і скінчилася. Тіні злодіїв з револьверами і гвинтівками розтанули в сутінях жовтавих домів і льохів одеських передмість, поховалися в розгалужених катакомбах. Се був звичайний нальот, тільки на широку скалю: нальот десяти тисяч злодіїв.
Петька Клин ранений не лежав довго. Не знищили його свого часу кілька літ каторги, не знищила його й рана.
Тимчасом денікинці віддали Одесу большовикам.
На Молдаванці кіно „Уранія“ функціонувало уже від четвертої, зима девятнацятого року була тепла в Одесі, і двері кіна були широко відчинені: крізь двері виливалося на вулицю триндикання струнної оркестри і голосний регіт і свист глядачів. Господар кіна і двоє молодих височенних його помішників стояли коло дверей уважні й рішучі: міг, кулаками прокладаючи собі дорогу, безплатно увійти непевний понурливець, могла сама шановна публичність, незадоволена фільмом, з оглушливим риком, забравши крісла з кіна, посунути лавою на вулицю.
Оподалік під найбільшою лямпою став Петька Клин, широко розставивши ноги. Рана його погоїлася: він ходив уже „на грубе діло“. Ліву руку тримав у кишені, правою взявши ґраційно ножичок, як перо, довбав ним у зубах на доказ, що нині мав пишну вечерю. Довбав і звисока відповідав на привітання товаришів і адораторів.
Останній акт у кіні скінчився, чорна юрма людей розплилася. Показавши себе і оглянувши инших, Петька Клин повагом попростував вздовж улиці, блискучої в поливі промінь повного місяця. Ішов колихаючись, ситий і задоволений.
З якогось закутного шиночку в підвалі пяні голоси виплескували слова задирливої пісеньки про нього-ж, Петьку Клина:
…Драстуй, Петько Клин,
Де Бог тебе несе?…
Кожне передмістя ненавиділо инше, кожний, скажім, долішній кут Кривої Балки ненавидів горішній кут; для найжорстокіших битв не було писано кодексів і правил. Коли кілька духовитих „парнів“ чи „хлопців“ уночі зустрічали „чужака“, вони не гаяли часу на розмови, — до розмов були финські ножі.
Петька пізнав кількох, це були люде готові вбити просто для забави, люде, що невисоко стояли в злодійській гієрархії, де для чільніших потрібен розум і зручна, талановита воля. Це були звичайні збіри підюджені кимсь. І Петька чув за спиною їх глухаві, придушені прокляття. Коло рамена Петьки свиснув ніж і впав із дзенькотом. Петька відскочив набік задиханий; він не мав більше сил і ліва нога його боліла і наливалася оливяною тяжкістю. Він крикнув, біжучи, з викривленим болісно видом і, чуючи тільки тяжке сапання своїх переслідників, свиснув в два пальці різко і завзято. Та ніхто з його „шпани“, з його прихильників не був у близькости.
Петька Клин пробіг ще трохи і станув, тримаючи в руках ніж.
За ним бігло лишень трьох, з них один широкоплечий, випередивши своїх, зблизився до Петьки в кілька скоків, замахнувся, не влучив і впав з блюзнірствами на устах, упав як скошений, довгий, нерухомий.
Петька знову знявся бігти.
Цю частину міста, де вони тепер бігли, він знав як найкраще. Відчинена брама і сад за парканом манили його: він перемахнув паркан і перед тим, як зникнути в спасенній зеленій тиші і темряві, — оглянувся.
Кількадесять кроків від нього були троє, що лаялися і грозили йому, трохи далі двоє нагнулося над раненим, з підколених грудей його виривався свист, а він, запінений крівавою піною, хрипів: „Чекай, яж тебе достану!“ Десь далеко біг мовчки один відсталий.
Вроджене почуття театральности Петьки перемогло в цю хвилю страх, — він зіпявся над парканом, щоб кинути їм кілька насмішок, аж раптом червоним огником блиснув револьвер у руці одного з переслідників, стрілив і другий, Петька зник як маріонетка, потягнена за шнурок.
В темряві великого садка здивовання огорнуло його вони стріляли в нього, це не була звичайна бійка, герць, комусь залежало на забиттю його.
Большевики мали ріжні рецепти для показання, що авторитет влади не згинув остаточно і що на романтичну озвірілість населення у них знайдеться обрахована озвірілість чрезвичайки. Ростріли були акомпаніяментом до найбезглуздіших наказів. Тим більше для наказів мобілізаційних.
Злодійські квартали вони зуміли прибрати сяк так до рук: не дарма стільки злодійських „богів“ і „шармачів“ були їх комісарами.
Під впливом переконувань розстрілами і аґітацією за „найсправжнішим урядом пролєтаріяту“ посунули й передмістя на заклик і утворили кілька спеціяльних полків імені котрогось з визначніших червоних. А I-ий „комуністіческий“ полк складався виключно з злодіїв. Серед них був і Петька Клин потягнений загальним рухом.
Се була провесна Двадцятого року, коли полк мав вирушити в поле. Збірним пунктом цього полку був головний двірець Одеси, і жаден полк не вирушив так мальовничо.
Злодії винайняли усіх ліпших візників, яких могли знайти, і вирушили на двірець гусаком: фіякер за фіякром. В кожному повозі сидів новоспечений комуністичний герой, маючи поруч для потіхи серця якусь Соню, або Шуру. Були пяні цілковито, співали своїх злодійських пісень, де порівнювали злодіїв з цитринами в липовій алєї, і грали на ручних гармоніях.
З таким же веселим гамором вирушили вони, попрощавшися з усіма і вислухавши кільканацять комісарських промов.
Одеса-Головна лежить, як відомо, в середині міста і потяг спиняється ще кілька разів на меньших стаціях Одеси.
Коли військові теплушки станули по годині їзди на стації Одеса-Товарова, хміль почав опускати голову Петьки Клина і отверезений він виглянув крізь двері. Неспокійна, галаслива й весела Одеса промовляла до нього кожним домом, кожним камінцем і сильветками прохожалих. Зі Старого Базару, Петька бачив, вертали пташниці з голубами, з курами, убрані в оранжеві, блакитні і фіолєтові шалі, дикі селяне-каменярі йшли юрбою до Нерубайська білі від пороху, як діяволи летіли на порожніх бендюгах стрімкими улицями бендюжники, зморшені німці-кольоністи в сірих кашкетах везли поволеньки вино на продаж, коло тору стала юрба сапальниць з Дальника, кріпких, насмішкуватих, високогрудих, у червових і жовтих хустках.
Звіявся вітер і Петька втягував в себе запахи моря, смоли і вяленої риби. Море обізвалося до нього здалека. Море, найгарніше, найславніше і наймогутніше, над котрим Петька виріс, ловлючи рибу на прожиток самоловом, печеруючи мідії й раки, купаючися в сонці, солоній воді і сваволі. Від моря і повстала його любов до барвистости і ріжноманітности. Петька Клин глянув на подібні до себе постаті товаришів у заялозених, зелених сорочинах, на підлу зовнішню однаковість, — страх охопив його за своє будуче і нараз, усміхаючись жовтими очима, заспівав він про надзвичайного злодія-бога, котрому перед судом однаково, скільки зарізав і вбив, та не однаково йому, що товариші його без нього на волі будуть тепер красти й грабувати.
Потім, сплюнувши і вилаявши осоловілих товаришів, здер із себе жовнірське лахміття з відзнаками, зручно вискочив з теплушки, підбіг трохи, зробив кілька сороміцьких рухів у бік повільного потягу і впірнув між жовті доми.
Вістка про втечу Петьки Клина розповсюднилася серед злодіїв, і хміль почав покидати їх, а ненависть до офіціяьної влади взяла гору над страхом перед рострілами. Злодії пішли за прикладом Петьки.
Коли поїзд дошкутильгав врешті до Одеси-Застави, від 1-го „комуністичеського“ полку зісталося з семисот лиш сімнадцять жовнірів і то лишень тому, що вони, упившися непробудно, нікуди втікати не могли.
Одеса голодна й холодна сміялася з цієї історії.
Большовицька влада, ображена в своїх амбіціях, постановила помститися. Лукавства і сприту їй не бракувало. За кілька місяців допяла свого.
Колишніх жовнірів I-го комуністичного полку ловлено всіма способами. Одних зловлено без клопоту, бо злодії, ошукавши большовиків і висміявши їх, забули про них швидко і основно. Других зловлено по довшому попередньому висліджуванню. Петька укривався довго і клявся, що не дасться живим, однак його піймали сонного в його укриванці і, побивши тяжко за спробу втікти, привели як і всіх до портового військового комісаріяту.
Та уже було кількасот його товаришів. Дехто сидів мовчазливо, думаючи про близький свій ростріл за дезерцію, а більшість ревіла безжурних пісень, дехто навіть мав зі собою трохи самогону. Що мали з ними робити, того ніхто не знав.
Врешті мертволиці китайці загнали їх баґнетами до величезної берлини на збіжжа. Чорнявий комісар уже тепер без патосу, давлючися, прочитав їм розпорядження, що вони, яко дезертири, мають бути відставлені до диспозиції військової влади в Севастополі. Скінчивши махнув рукою і, попихані баґнетами китайців, арештовані влилися довгими пасмами в чорне нутро берлини.
Над їх головами зариґльовано люки, за кілька хвилин малий пароплавчик-катер потягнув дебелу й широку берлину далі й далі за мол і маяк одеський, вздовж Аркадійського берега, аж вкінці берлина заколихалася на хвилях відкритого моря. На небі плили оливяні хмари, між ними і хвилями шугали мовчазливі чайки.
В середині берлини було спочатку тихо, аж обізвалося кілька голосів злісних, трівожних: — Ломи, братця! Чи-ж нам погибати? потім заговорили инші, вкінці майже з усіх уст вирвався рик злоби і відчаю.
Душність, що все збільшувалася, побуджувала майже до шаленства: сотні рук били в стіни, в стелю й дно берлини, аж поки знайшли слабе місце: люки берлини почали підноситися помірно й опадати, поволі вигиналися засуви; ззовні видавалось: берлина віддихає як велика жаба. Вкінці вигнуті риґлі і великі замки заломалися, трісли дошки дверей і вязні вискочили на поміст.
Попереду всіх із потовченими до крови кулаками, як розлючене звіря, вискочив Петька Клин, плигнув по котячому і станув. Ніде на облавках не було видно ані сторожі, ані взагалі людини.
Петька підбіг до краю берлини: ген-ген далеко втікав, попихкуючи димом, катер. На обрію стало якесь судно. А довкола фіолєтилося море, накрите сірим обресклим небом. Неспокій вязнів перейшов раптом у певність, що їх хочуть віддати смерти з голоду. Лайки змішані з сльозами безсилости посилали вязні наздогін катерові, що зникав. І чим меншою робилася плямка-сильветка пароплавчика, тим гистеричніше кляли й плакали вязні.Петька Клин мовчав. Його невелика постать напружилася, він дивився в инший бік і, здавалося, нюшив повітря.
Сильветка иншого корабля видалася знайомою: Петька надвереджував зір, приглядаючися йому. Тимчасом корабель зловісний і сірий виконував якісь еволюції, аж блиснула золота риска в хмарці білого диму над його бортами і гук вистрілу розпанахав простір.
— Се „Алмаз“ у нас стріляє, братухи! — повернувся Петька до змовклих товаришів і додав: — Тепер мабуть смерть на нас приходить.
Коли ще можна було мати сумнів при першім невдалім стрілі, то при другім відламки злісно плюснули навколо берлини. Справа була ясна: „Алмаз“, крейсер військовий, мав з наказу большевиків затопити берлину дезертирів.
На помості берлини знялася галаслива й безпорадна метушня. Дехто сподівався ще врятуватися — мовляв — не влучать, дехто готувався до скоку в воду, не знаючи, в котрий бік плисти, дехто вився з безсилости, не вміючи плавати, не знаючи, що робити.
Один Петька Клин, сівши на поручча, здавалося закаменів: де і як далеко є вони від берега, це єдине панувало в його мислі. Одначе мла не давала побачити йому берега, а як довго провадив їх берлину катер, не міг він облічити в заперті.
В той час хтось упав йому до ніг, обвивши його коліна руками.
— Петька! — мову його переливали схлипування. — Петька, прости мене, товаришу! Перед смертю прости мій гріх! Прости, — однаково всі тут загинемо! То я в тебе стріляв на мості на Мельницях, то я намовляв людей, щоб тебе вбили, коли ти вертався з „Уранії“, то я тепер „масалок”[2] навів на тебе сонного!
Білявий, з білими віями і бровами, переляканий, зворушений близькою смертю, слинявив слова молодий товариш Петьки — злодій тупий і мстивий — Васька Мацан. Він часто сидів по тюрмах, старші злодії висміювали його згорблену постать і голову втягнену в плечі.
— Ти! Юдо! — спокійно сказав Петька, дивлячись на нього згори. Ти, — і додав найпризирливішу лайку, яку знав. — За щож ти хотів мене вбити?
„Алмаз“ знов стрілив і знов схибив. Стовп води звівся і впав на берлину.
— Фартовий — ти дуже вдачний, усе тобі, як із рукава сиплеться: тебе всі хвалять, тебе дівчата люблять, про тебе пісню склали — скимлив безбровий, зіщулюючися від гуркоту вибуху й погляду Петьки. — Я хотів, щоб і про мене знали й співали, я теж… тепер, прости, Петька, — і так усі згинемо.
— Ти… — з огидою буркнув Петька і звівся, як під ударом бича; його сильне і зграбне тіло не хотіло гинути, а згадка про пісню додала йому віри в себе. — Ти… — і він відіпхнув ногою Мацана, відіпхнув, не дивлячися, не маючи часу на лютість; очі Петьки блищали, і хода прибрала ціхи котячої звинности і вовчої жорстокости. Уже йдучи, скинув з себе зайве убрання, черевики і, не задумуючися, не спиняючися, кинувся в море.Випірнув, порснув і поплив, не вибираючи напряму, інстинктовно, рішучо і швидко.
Інстинкт не ошукав його, за годину Петька побачив сильвету стрункої Ґенуезької башти на Золотому березі, де темніли кіпариси і туї, де блакитніли і біліли дахи віль, де впавши на золотий пісок між червоними скелями, можна солодко думати про існування.
Злодій лежав змучений. „О Марі, о Марі“! співав над ним неаполітанську пісеньку чистий жіночий голос і тужно гремів клявір у близькій віллі.
Крейсер „Алмаз“ вистрілив ще кілька разів. Революційні гарматчики не є блискучі, але й вони можуть при кінці влучити. З пробитим боком, ушкодженим середнім помостом, берлина зачерпнула води, одначе не втонула. Тоді останні постріли рознесли її нестеменно на кавалки.
Раз перебута велика небезпека дає здоровим людям відчувати світ стократно уяскравленим. Петька чув у собі силу непомірну і зухвалість його не мала границь. Це був апоґей його злодійської романтики. Він остаточно вибрав за свій фах нальотництво і тут у винахідливости і відвазі перевищив своїх попередників.
Одночасно всі вчинки Петьки прибрали відтінь мальовничости: оточення від нього чекало гри і він давав ту гру цілою істотою в час небезпеки і в час відпочинку.
Він почував себе навіть поетом. Коли гармонія грала фруктовий танець, або инші злодійські куплєти, завзято і різко виспівував він рядки про власні удатні виправи і хвалився своєю здобиччу, притоптуючи з поважним обличчям у колі цікавих слухачів.
Одного разу підчас такого танцю здалось йому, шо в віддалі кільканадцяти кроків зявилася згорблена постать Мацана.
— Стій, Васько! — з радісною злобою викрикнув Клин і, коли той не послухав, підніс з землі червоний, як кров, уламок ґраніту і кинув услід постаті.
Незнайомий обернувся, — ні, то не був Васька Мацан!
Налети Петьки були кпинами з большовицьких інституцій порядку. За його голову визначили велику грошову премію; на нього полювали і большовицькі патролі і навіть небольшовики, щоб дістати нагороду. А він, сполучуючи нерозумну недбайливість про власну безпеку із дотепними хитрощами, вислизувався з рук переслідників.
Остання пригода Петьки Клина сталася на улиці Болгарській, оспіваній у багатьох злодійських піснях. Болгарська належала тоді до району діяльности Петьки.
В глуху ніч запалився одноповерховий будинок, запалився здолу, як величезне огнище, гургочучи вогнем і пахкаючи димом і саджею. Води не було тоді в Одесі: водотяг не давав води з Дністра, і вогневики, розбиваючи гаками і сокирами сусідні деревляні прибудівлі, на спосіб московитський, ліквідували пожежу. Дім мав згоріти. Відділ міліції став довкола, не пускаючи цікавих мешканців близько до пожежі. Заводила купка погорільців у білизні.
В той час зявилася в вікні першого поверху чорна зручна і розважна постать із невеликою торбиною за пасом. Постать зробила маєстатичний рух привіту для юрби на долі.
— Се Петька Клин! — закричали голоси звідти. — Драстуй, Петько Клин!
Міліція і патроля червоноармійців, що наблизилася, не надумуючися дали безладну сальву до сильветки злодійського героя.
Петька Клин зник, але знов зявився в вікні на коротко, щоб показати юрбі, що йому нічого не сталося. Рев радости і хвали був йому відповіддю і не вмовкав довго, хоч Петька зник у глибині покоїв.
Невідомо, чи він сам підпалив цей старий деревляний дім, чи зявився на пожежу, щоб „купити“ дещо для себе? Може його кликало видовище і подив юрби? В кожнім разі він чув на долі клекотіння сотень здивованих голосів і це була найсолодша музика для нього. В покоях було повно диму, але Петька, не зачепивши ані крісла, ступав мягко, зручно вилущував найцінніше і кидав у торбину. Ще кілька хвиль і він мав замір через горище дістатися на дах, а звідти на инші і зникнути.
Жовніри перестали стріляти і хмуро дивилися в огонь і дим, подразнені лайками і кпинами зраділої юрби. Вкінці офіцер патролі, порозмовлявши зтиха з начальником міліціянтів, звернувся до патролі з окликом:— Струнко! Хто хоче йти на охотника ловити Петьку Клина, — і згадав про грошеву нагороду й службове підвищення, — нехай виступить наперед.
Ні один із жовнірів не виступив: всі мовчки дивилися, як огонь, знищивши двері партеру і вікна, лизав перший поверх.
— То ти підеш, — коротко сказав офіцер на першого з ряду жовніра, високого пранцюватого руданя. Той виступив блідий, скинув шинелю і, не зводячи очей з дверей в огні, пішов просто на них, як люнатик. Дерево шипіло, тріщали зруби, полумя відбивалося на мідяних касках огневиків. Одначе ледве рудань вступив до челюстей дверей, як велика балка, іскрячися в диму дрібним полумінням, упала на нещасливого, роздроблюючи йому череп. Убрання його згоріло відразу; звуглена чорна шкіра шкварчала і лупалася, виказуючи червоні мязи. Руки і ноги почали корчитися. Мязи живота і хрясти ребер перепалилися, почали розпадатися суглоби. Жінки в юрбі зойкали.
Офіцер стояв, нічого не кажучи, біля застиглих у напруженню жовнірів, — і сим разом Петьці видно судилося звійнути.
Тоді, мов опанований шалом, із навіженим обличчям продерся крізь ряди міліції невисокий бльондин і став перед офіцером.
— Я достану Петьку Клина! — гукнув він, а його білі вії тремтіли і безбарвне, змяте лице було повне змісту, змісту найглибшої, бо майже безпричинної ненависти.
Офіцер повторив йому слова про нагороду і дав револьвер. Мацан (бо це був він) не взяв нічого, він зміряв вправним оком в огні будинок, і нараз, кинувшися вперед, як голодне звіря, почав видрапуватися по ринвах і рурах на дах дому. Гаряче залізо пекло йому руки, ринви не раз відламувалися під його тягарем, але він ліз уперто і зближувався до ціли.
Юрби замовкли. По правім і по лівім боці стояли сотні людей, залюднивши довгу вулицю.
Вкінці Мацан станув на даху, однак усі мовчали, вдивляючися в його сильвету. Начальник патролі взяв папіроску, постукавши нею об металеву папіросницю.
Майже одночасно з трохи розгубленою, сильветою Мацана випірнула друга сильвета, звинна, рішуча, напружена. Випірнула, поклала награбовані речі, і два вороги кинулися один на одного. Не билися на ножі: душили один одного, дряпали кіхтями, кусали оскаженіло і сліпо. На долі сотні голів колихалися до такту їх боротьби. Офіцер як став із незапаленою папіроскою, так і зостався стояти.
Петька Клин був трохи меньший від свого противника, але жорстокість, радше якесь право на жорстокість сповнювали радістю усе його тіло. Він чув, що його ворог слабне, і з прокляттями без сенсу й розуміння тягнув Мацана на край даху.
Там і зависли вони, дві чорні постаті, облиті червоною загравою, безлиці і нелюдські, часом показуючи білі немилосердні ікли.
Мацан упав. Петька гнітив його груди коліном, душність відбирала поконаному чуття, — сліпий, глухий і безпамятний полетів він на діл, на балки і дошки в полумї.Ніхто не стріляв у Петьку, коли він тяжко звівся на ноги, і хисткою ходою ступив кілька кроків на даху. Він був утомлений і то не так боротьбою, як замахом на його славу, замахом безустанним, терпеливим і лютим. Васька Мацан занадто переслідував Петьку, щоб можна було так легко повірити в смерть Васьки. Петька Клин ступив ще кілька кроків, завагався і знов пішов на край даху.
І то було початком його кінця. Він глянув униз, де лежало тіло задушеного Васьки, дим клубами обтулив його і Петька захитався, усміхнувся блідо до юрби на долі і стратив рівновагу. Тільки це, а не кулі, котрі свистіли довкола нього, змусило його скочити наділ.
Він упав, але звівся відразу: його попалення були незначні. Петька Клин побіг і був відразу оточений жовнірами.
І відразу спокій запанував у цьому хороброму і злочинному сотворінню. Нальотчик Петька Клин знав, що його чекає. Нальотчики, піймані на місці, мають бути ростріляні.
З офіцером говорив призирливо і безпардонно. На питання: Де його спільники? показав широким жестом юрбу на право, а потім на ліво від себе. На питання про прізвища спільників засміявся і нічого не сказав.
А в тім і сам офіцер поспішав: справа буда для нього також ясна.
Зробивши кілька нотаток у себе в записнику, що за той час Петька весело й помпатично перегукувався з приятелями й товаришами, офіцер скомандував жовнірам відсунути юрбу направо й наліво. Юрба розсунулася, як при театральній виставі, і утворила широкий коритар, даючи місце Петьці коло муру насупроти пожарища. Міліціянти оточили ланцюгом звільнене місце, жовніри стали в дворяді лице в лице з самотним Петькою Клином — що трохи шкутильгав. Між ним і жовнірами вийшов офіцер, сухо і з поспіхом прочитав присуд на смерть за нальотництво і ворогування з пролєтарським урядом. Скінчивши читання, хотів відійти на бік і дати знак до стріляння, але Петька Клин з тим самим своїм згірдливим і театральним усміхом попросив дозволу від офіцера заспівати своє „останнєє танґо“.
Трівога перебігла лицем офіцера, чи це не є нова хитрість Петьки Клина, але розглянувшися направо й наліво, дозволив Петьці кивненням голови. Своїм жовнірам одначе дав наказ узяти Петьку на приціл.
Тоді Петька почав співати свою останню пісню. Співав різким фальцетом, як завжди трохи глумливо усміхаючися й ілюструючи свій спів рухами рук. Співав припертий до муру, на нього дивилися немигаючі дула двацяти чотирьох рушниць, цікаво приглядався трохи згорблений офіцер, не без співчуття і пошани, як відважні на відважного дивилися збоку міліціянти з баґнетами на рушницях, а з юрби праворуч і ліворуч виривалися зойки, зітхання і плачі, але зрідка, бо люде хотіли слухати.
Петька оповідав про свої пригоди на морі, де він їздив на торговельнім судні, оповідав дешевими римами і з патосом про кількість убивств, котрі поповнив, і здавалося, виростав червоно освітлений пожарищем, а металеві шоломи огневиків всі були звернені в його бік нерухомі і блискучі.
Оповідав Петька про те, як зрадливо хотів його вбити товариш і про те, як він переміг його в чесній борні, а рушниці в руках жовнірів почали злегка дріжати, певне від утоми.
Вкінці заспівав Петька про свою власну смерть і фальшивим фальцетом у тужній мельодії старався передати, як глибоко він
…„попід стіною
Співав своє останнєє танґо!“
По цих словах ударила команда:
— Огонь!
Петька Клин не впав, хоч ґрімаса болю змінила його лице: він упав лише по другій сальві, а жовніри дали сальву ще втретє до бездушних останків людини.
——————